UA / RU
Підтримати ZN.ua

Прифронтовий мир

Харків звик до вертольотів, які везли у військовий госпіталь поранених із недалекої війни. Заводи міста випускають і ремонтують бронетехніку для фронту. На близьких полігонах навчаються війська. І безперервно місто захльостують хвилі біженців зі сходу. Місто зживається зі становищем прифронтового.

Автор: Марія Коротаєва

Харків - місто, що звично й досить затишно почувається в позиції прикордоння, перехрестя доріг із XVII століття й до наших днів. Нині місто знову на кордоні. Ще влітку практично на південних околицях області точилися бої, під райцентром Ізюм базувався штаб антитерористичної операції. Місто звикло до вертольотів, які везли у військовий госпіталь поранених із недалекої війни. Заводи міста випускають і ремонтують бронетехніку для фронту. На близьких полігонах навчаються війська. І безперервно - з середини літа - місто захльостують хвилі біженців зі сходу. Місто зживається зі становищем прифронтового.

На думку деяких спостерігачів, саме Харків став тим рубежем, об який розбилися ілюзії ідеологів "русского мира". Ще торік у березні місто не дуже відрізнялося від Донецька чи Луганська. Над будівлею обласної державної адміністрації двічі піднімався прапор сусідньої держави, не особливо чітко, але було проголошено "Харківську народну республіку", молодики спортивної зовнішності били прибічників нечисленного харківського Євромайдану. Проте за неповних 11 місяців Харків пройшов дуже довгий і непростий шлях від території, готової вибухнути будь-якої хвилини, до надійного форпосту України на східних кодонах.

Із перших днів київського Майдану Харків розколовся. З одного боку, хай і невеликий, але стійкий харківський Євромайдан збирався біля пам'ятника Шевченку не час від часу, а щодня. З другого - губернатор області Михайло Добкін і мер міста Геннадій Кернес виводили на центральну площу Свободи тисячні антимайдани комунальних працівників, учителів та заводських робітників. З одного боку, містом тинялися компанії так званих тітушок із бейсбольними битками й арматурою, з другого - на захист Євромайдану взимку вийшли харківські "ультрас" - тренована в численних "махачах" торсида команди "Металіст". Та й харківська міліція, на відміну від міліціянтів багатьох інших міст України, швидше, намагалася не допустити зіткнень Майдану й Антимайдану, ніж розганяти майданівців. Єдине зіткнення мітингувальників із міліцією сталося 19 лютого під Харківською академією внутрішніх військ, де бійці "Беркута" діяли в тандемі з тітушками.

Вважається, що Харків - місто ментівське. Певні підстави так думати є - три виші, що справно поставляють дипломовані кадри для системи МВС, традиційно високий відсоток правоохоронців серед депутатів усіх рівнів, такий же традиційно високий рівень корумпованості всіх правоохоронних структур. Та й харківських тітушок організовували переважно працівники міського відділу міліції, вербуючи кримінальний контингент. Але, як сказав одного разу знайомий майор: "Ось вони зараз усе це зі щілин повипускали, а хто потім заганятиме?!" Під час найбільш напружених подій березня-квітня в Харкові не захоплювали жодного будинку, крім обласної держадміністрації, що двічі переходила з рук у руки. Не було захоплено ні будівлі СБУ, ні обласного управління міліції, жодного райвідділу - а отже, в руки потенційних творців "ХНР" не потрапила зброя.

Для призначеного новою революційною владою міністра внутрішніх справ екс-губернатора Харківської області Арсена Авакова саме рідне місто стало, мабуть, найсерйознішою перевіркою "на вошивість". У кожному разі, сам Аваков явно так це й сприймав. У крісло начальника Головного управління МВС в області сіла, безумовно, "людина Авакова" - Анатолій Дмитрієв. Багато хто очікував бурхливої чистки саме харківської міліції й такого ж бурхливого розгортання в Харкові великого полювання на відьом. Обидва очікування не справдилися. Дмитрієвим міністр ще досить тривалий час керував практично в ручному режимі, лави до початку АТО очищувалися не особливо активно, а поспішна спроба швидко посадити головних ворогів часів перебування міністра в опозиції - мера Кернеса та губернатора Добкіна - з тріском провалилася.

Весняна ситуація, безумовно, наклала свій відбиток на все подальше життя міста. Зміщений із посади Михайло Добкін хутко занурився у президентську передвиборну кампанію, ніби й не роблячи основну ставку на рідне місто, скоріше, роз'їжджаючи сусідніми регіонами. А вслід за президентською передвиборною настала черга виборів до Ради, й Добкін остаточно переніс центр своєї активності в столицю. Що ж до Геннадія Кернеса, то, як відомо, доля мера зробила кілька доволі драматичних поворотів. Повернувшись у Харків із дводенної відлучки після лютневого "З'їзду депутатів Південного Сходу", Кернес різко змінив риторику. Взагалі, явлення мера в Харківському аеропорту 23 лютого залишило незгладиме враження. Мабуть, єдиний раз за весь час на посаді цей новий Кернес чітко й зрозуміло відповідав на поставлені запитання, майже радісно повідомив присутнім, що "Янукович залишився в минулому", і заявив, що полишати Харків не має наміру в жодному разі, а, навпаки, хоче покласти всі сили на благо міської громади. Очевидно, зміна курсу пояснювалася впливом кількох чинників - і настійними рекомендаціями Ігоря Коломойського притримати коней, і списанням із пароплава сучасності колись доволі прихильного до харківського мера колишнього президента, і, можливо, спробами торгуватися з іще слабкою та невпевненою новою владою в Києві. У бурхливих березні та квітні Кернес певний час вочевидь брав приклад із Ріната Ахметова - регулярно спілкуючись із порушниками спокою з-поміж прихильників Антимайдану та всіляко демонструючи, що ніхто, крім нього, не може з ними домовитися. Однак серед явних лідерів проросійського руху в Харкові Кернес авторитетом не користувався. Дедалі частіше можна було почути, що він "продався хунті", торгується з нею, і кілька разів мер мусив покидати акції під крики "Ганьба!" та "Зрадник!" Проте в цій непростій ситуації Кернес зайняв звичну для себе позицію єдиного харківського політика, здатного впливати на ситуацію в місті, а отже - єдиної перспективної фігури для будь-яких переговорів. Цей імідж Геннадій Кернес ретельно вибудовував практично весь час свого перебування на посаді міського голови. І таку позицію він завжди намагався займати стосовно не тільки центральної влади, а й представників місцевої еліти. Не секрет, що багато питань у місті неможливо вирішити без особистого втручання мера. Яке не конче має бути зумовлене матеріальною зацікавленістю. Кернес багато років вибудовує відносини в місті так, щоб усі розуміли, в кого неодмінно треба просити допомоги та дозволу. Наскільки слушні численні обвинувачення опонентів Кернеса в організації ним банд тітушок та в негласній підтримці сепаратистів, залишається під питанням. Однак важко не помітити, що після знаменитого замаху на мера ситуація в Харкові практично заспокоїлася - аж до його повернення з ізраїльської клініки. А з поверненням мера в місті настало загострення.

Замах - це окремий сюжет, який, очевидно, потребує окремого дослідження. Широкий спектр версій містить у собі і припущення, що мер постраждав саме за свою "проукраїнську" позицію, з пошуком "російського сліду", і відлуння суто "ділових розбірок" із колишніми соратниками по бізнесу, і навіть припущення, що замах на себе потерпілий організував сам, коли над ним згустилися хмари кримінального розслідування, просто щось не склалося, і поранення виявилося тяжчим, ніж було задумано. Сам Геннадій Адольфович ще на лікарняному ліжку обвинуватив у замаху Арсена Авакова та Ігоря Балуту і цієї версії непохитно дотримується досі. Балута ображено стверджує, що саме вони з Аваковим зробили все для того, аби якнайшвидше відправити пораненого мера на лікування за кордон, і їм не треба було старатися, якщо вже вони були зацікавлені у смерті Кернеса.

Після поранення здоров'я Кернеса, очевидно, справді серйозно похитнулося. Інвалідне крісло, одутле сіре обличчя й не завжди виразна мова послабили мерові Харкова харизму. Сесій міської ради різко поменшало, та й не на кожній сесії мер був присутній до кінця. Звісно, й тепер трапляються звичні для харків'ян яскраві моменти, як, наприклад, недавня перепалка в сесійному залі з Інною Богословською, однак доводиться констатувати, що буває таке набагато рідше. Втім, інколи можна помітити, що стан здоров'я мера поліпшується й погіршується у дивній залежності від стану всіляких досудових розслідувань, у яких так чи інакше фігурує сам мер та структури міськради. Багато спостерігачів одностайні на думці, що намагатися "шити" справи проти Добкіна і Кернеса з політичним забарвленням було абсолютно помилковим кроком. Очевидно, єдино правильну стратегію боротьби з цими опонентами режиму вибрали й почали реалізовувати тільки під кінець року. На цей час прокуратура Харківської області розпочала вже 7 кримінальних розслідувань щодо посадових осіб комунальних підприємств міськради за підозрою у розкраданні бюджетних коштів за однаковою схемою - через фіктивні підприємства-контрагенти.

Якщо ж повернутися до подій весни, слід визнати, що в досить стислий час нова влада змогла зробити кілька кроків, які швидко стабілізували обстановку в регіоні. Ще у квітні вдалося значною мірою перекрити кордон із Росією. У кожному разі, десант звідти на харківський берег більше не висаджувався, і стало зрозуміло, що без підтримки представників "братнього народу" проросійські акції збирають у Харкові не більше 300 - 400 людей. У ніч на 7 квітня, після другого штурму обладміністрації проросійськими мітингувальниками та пожежі на першому поверху будинку, міністр внутрішніх справ, приїхавши в рідне місто, командував операцією спецпідрозділу МВС "Ягуар", що прибув із Центральної України У приміщенні заарештували 70 особливо заповзятих активістів. ОДА взяли під охорону працівники міліції з інших областей країни. Міліція та СБУ стали затримувати харків'ян, підозрюваних у сепаратизмі. Декого згодом обміняли на українських полонених. Кількох суди відпустили під заставу, оплачену колишнім нардепом Олегом Царьовим, і вони зникли переважно на території Росії. Туди ж відбули незатримані лідери проросійського руху, які побоювалися арешту.

Завдяки вжитим заходам місто справді зажило спокійніше. Без ексцесів і порушень пройшли вибори президента, стали працювати для фронту і перемоги військові заводи, у місті розгортався волонтерський рух. Саме те, що в традиційно "регіональному", російськомовному, ностальгуючому за Союзом Харкові насправді виявилося так мало людей, готових справді воювати "за Росію", виявилося, мабуть, головною відмінністю цього регіону від сусіднього Донбасу. Крім того, прибічникам Євромайдану вдалося провести в місті кілька справді численних (до 10 тисяч чоловік) проукраїнських акцій, які досить наочно продемонстрували, що Харків Путіна аж ніяк не чекає і цілком дружно підхоплює знамениту кричалку своїх "ультрас". Та й скинутий 28 вересня з постаменту найбільший в Україні пам'ятник Леніну, схоже, неабияк придушив мрії про "русский мир".

На настрої харків'ян особливо вплинула близька війна. По-перше, в чималої кількості харків'ян, які не дуже жалують нову київську владу, перед обличчям відвертої агресії включилися саме ті "центри", до яких так довго апелювала російська пропаганда. У свідомості радянської й пострадянської людини з часів Другої Світової війни міцно закріпилася максима: агресор завжди неправий. Літній полковник-танкіст у відставці, який на волонтерських засадах навчає танкістів на полігоні під Харковом, казав: "Моя рідна мова - російська, я народився на сході України, але коли ворог напав на мою країну, я не можу залишатися осторонь". А потім у пронизливо-мирний, зелений, яскравий, фонтанний літній Харків почали прибувати біженці. Зі Слов'янська, Краматорська, далі - з Луганська й Донецька. Вони принесли з собою розповіді про обстріли, загибель близьких, мародерство, втрату домівок. Вони казали: "Бережіть свій мир! Бережіть свій дім! Ми свій втратили..." Харків їх почув, кількість прибічників "русского мира" знову різко зменшилася.

З призначенням нової адміністрації та керівників силового блоку розклад сил став нагадувати часи після помаранчевої революції: "регіональні" міська та обласна ради і проукраїнська обладміністрація. І ще яскравіше, ніж тоді, проявилося в місті загальноукраїнське лихо - криза еліт.

Важко не помітити, що практично всі "люди Авакова", які посіли в області ключові пости, - фігури неяскраві, до призначень не особливо помітні, до них було багато запитань. Призначений
2 березня головою обласної державної адміністрації 43-річний Ігор Балута при Авакові-губернаторі обіймав скромну посаду начальника Головного управління праці та соцзахисту населення. Із приводу цього призначення ходило багато чуток - від тієї, що Аваков розплатився посадою за втрачені родиною Балути кошти, вкладені у знищений аваковський банк "Базис", до тієї, що Балута є компромісною фігурою, на яку погодився Кернес, маючи з новим губернатором спільні ділові інтереси. Втім, гіпотетичні "ділові інтереси" не завадили Геннадію Кернесу називати Ігоря Балуту одним із двох (нарівні з Аваковим) замовників замаху на нього.

Два з трьох заступників нового губернатора також були вихідцями з колишньої "аваковської
команди". Ігор Райнін - економіст, у минулому депутат облради від партії "Батьківщина", який обіймав при Авакові посаду заступника начальника головного управління економіки. Юрій Георгієвський - адвокат, у держуправлінні помічений не був, але брав участь як юрист у кількох господарських конфліктах, інтерес до яких виявляв Аваков. Для обох крісла заступника губернатора стали непоганим трампліном - Георгієвський нині начальник обласного управління юстиції, Райнін - заступник глави АП. Третім заступником Балути був призначений Василь Хома, який дістався йому "у спадок від минулого режиму" . Це призначення викликало численні суперечки та конфлікти серед харківської громади. Його обвинувачували і в безперервному перебуванні на посаді керівника апарату ОДА з 2002 р. та на посаді заступника керівника виборчого штабу Януковича на виборах 2010 р., і - з боку Євромайдану - у провокуванні першого штурму обладміністрації в березні
2014-го. Однак коли Хома, не чекаючи звільнення за законом "Про очищення влади", у жовтні подав у відставку, Балута з цього приводу дуже жалкував.

Можливо, попри непросте становище прифронтового міста, кількість біженців, яка перевалила за сотню тисяч, падіння промисловості, гривні та добробуту харків'ян, життя в місті зуміло б якось устоятися, але з середини літа в Харкові розпочалися вибухи та стрілянина з гранатометів. Переважно на об'єктах, так чи інакше пов'язаних із АТО: у військкоматах, військових частинах, танкоремонтному заводі й навіть на трансформаторній підстанції госпіталю... Ці теракти відбувалися здебільшого глупої ночі в досить безлюдних місцях, ризик бути впійманим - мінімальний, та й втрата зазвичай невелика: діра в стіні або паркані, зруйновані ворота. Очевидною метою стрільців і підривників було поширення паніки.

Однак два теракти в цьому ряду стоять осторонь. 9 листопада вибух прогримів в уподобаному проукраїнською молоддю рок-пабі "Стіна" в центрі міста. Вибухнула міна російського виробництва, залишена одним із відвідувачів у сумці біля барної стійки. У залі на той момент було
22 людини, 13 із них отримали поранення, дві - тяжкі, лише завдяки щасливій випадковості ніхто не загинув. Через тиждень СБУ повідомила про затримання за підозрою у причетності до вибуху 12 чоловік. У затриманих було вилучено автомати й патрони до них, гранати, детонатори, набори для встановлення розтяжок, а також 7 протипіхотних мін із маркуванням російських виробників. "Контррозвідка СБУ встановила, що знешкоджена група диверсантів була ланкою у складі створеної, фінансованої і керованої спецслужбами Росії мережі терористичних груп, метою якої була дестабілізація ситуації в регіоні", - повідомили журналістам. За словами прокурора області Юрія Данильченка, з липня на території області діє терористична організація під назвою "Харківські партизани" у складі не менше як 10 диверсійно-розвідувальних груп, котра постачається й керується спецслужбами Росії. За даними СБУ, основний склад диверсійних груп - харків'яни, частина їх брала участь в Антимайдані, частина завербована вже ними. Кілька затриманих терористів повідомили, що проходили спецпідготовку (мінно-підривну, снайперську, диверсійну) у тренувальному таборі під Тамбовом (Росія).

Другий вибух прогримів увечері 19 січня біля пішохідної доріжки, яка веде із будівлі Московського райсуду Харкова. Того дня в суді слухалася справа "свободівця" Михайла Соколова, якого обвинувачують у незаконному поводженні зі зброєю. Підтримати Соколова прийшла група проукраїнських активістів. Вибух прогримів, коли вони розходилися після судового засідання. Спрацював саморобний вибуховий пристрій, закладений біля встановленого неподалік рекламного щита та приведений у дію дистанційно. Поранення отримали 12 осіб, кілька - тяжкі.

Ці два теракти вирізняють як особлива зухвалість виконавців, так і початкова спрямованість на ураження людей.

На цьому тлі дедалі частіше лунають голоси про слабкість влади в області, про недостатню роботу, спрямовану на захист міста як від терактів, так і від можливої агресії. Держадміністрацією незадоволені і депутати місцевих рад, і волонтери, які задихаються без допомоги у проблемах біженців, облаштованості держкордону та постачання армії. Схоже, Ігор Балута успадкував від Арсена Авакова одну тривожну особливість - чутки про швидку відставку обох циркулюють від моменту призначення. Ще в листопаді багато джерел впевнено заявляли, що відставка Балути - справа вирішена. Називали й ім'я наступника, утім - трохи несподіване. Віце-президент інвестиційної компанії "Сигма Блейзер Україна", власник групи телекомунікаційних компаній "Воля" 52-річний Валерій Дьома ніколи не розглядався як гравець на політичній арені. Спроба пройти у Верховну Раду від БПП по одномандатному округу №178, де Дьома програв братові Михайла Добкіна Дмитру, всерйоз не сприймається. Його громадська діяльність обмежується членством у благодійному фонді "Мир і порядок", який допомагає фронту. Дьома вважався "кандидатурою від Порошенка". За словами інсайдерів, близьким до Кабміну людям вдалося вже після узгодження цієї кандидатури загострити увагу як на відсутності в Дьоми досвіду у сфері держуправління, так і на його неоднозначній оцінці сепаратизму. Так, у грудні 2014 р. в інтерв'ю харківській газеті "Время" Валерій Дьома прямо казав: "Те, що ми легковажно називаємо сепаратизмом, насправді є соціальним протестом". Утім, чутки про його призначення незабаром вщухли і практично зійшли нанівець.

Останнім часом знову виникла тема "вирішеної" відставки Ігоря Балути. Цього разу в наступники йому ладять колишнього заступника, нині заступника глави АП Ігоря Райніна. Сам Балута на ці чутки відреагував постом у "Фейсбуці", заявивши, що перебуває на своєму робочому місці, а Райнін перебуває на своєму, і вони - друзі й соратники. Ситуації цей пост не прояснив. Якщо таке станеться, можна буде говорити, що Харків залишається в "зоні впливу" партії "Народний фронт" і особисто міністра МВС. Утім, можливе повернення Райніна в рідні пенати саме з АП дозволяє місцевим спостерігачам уже його вважати компромісною фігурою, яка влаштовує як президентське оточення, так і Авакова з Кабміном. Деякі гарячі голови з числа громадських активістів тепер уже Райніна пов'язують із Кернесом, утім, не наводячи якихось вагомих доказів на користь цього припущення. Так чи інакше, в обоймі можливих кандидатів, як і раніше, новачки або взагалі не засвічені при владі фігури, які навряд чи здатні становити собою серйозну альтернативу старим апаратникам часів "минулого режиму".

Ще яскравішим свідченням кадрового голоду нової влади є те, що на останніх парламентських виборах партіям пропрезидентського крила не тільки не вдалося домогтися перемоги своїх кандидатів в усіх, крім одного, округах Харкова, а й висунути в більшості з них упізнаваних узгоджених кандидатів. Саме цим, а не "ватним електоратом" насамперед пояснюється таке невтішне для київської влади голосування харків'ян на виборах. Жителі Харкова традиційно тяжіють до сильної руки, стурбовані благом малої батьківщини більше, ніж ефемерним благом держави, і чекають від центру чітких знаків розуміння проблем регіону. Імовірно, цей чинник може стати вирішальним у збереженні в регіоні нинішнього політичного розкладу. Задуматися про таку перспективу годилося б насамперед центральній владі. Із втратою напівзруйнованими Донецьком та Луганськом їхньої ролі східного центру таким, безумовно, стає Харків. Слабка влада, невирішеність гострих проблем, здача позицій поки що сильному лідерові опозиції в особі Геннадія Кернеса може призвести до того, що Харків надовго стане потенційним вогнищем напруженості, а не східним форпостом єдиної України.