UA / RU
Підтримати ZN.ua

Постреволюція

Сама по собі революція - стихія руйнівна, і творчого в ній мало. Творчою є якраз постреволюція - сума процесів, що настають після того, як революція починає йти на спад. Революція - це заперечення й викорінювання старого. Жодна революція не зробила людей щасливими. Але постреволюція дає шанс.

Автор: Вадим Новинський

У будь-якому процесі важливо відчувати міру. Зокрема в процесі революційному.

Сама по собі революція - стихія руйнівна, і творчого в ній мало. Творчою є якраз постреволюція - сума процесів, що настають після того, як революція починає йти на спад. Революція - це заперечення й викорінювання старого. Жодна революція не зробила людей щасливими. Але постреволюція дає шанс. Дантон, Марат, Робесп'єр зруйнували стару бурбонівську Францію. Наполеон створив нову Францію - більш впливову й величну, ніж за Людовиків. Але для цього йому довелося зупинити революцію.

Це тільки поети голосно заявляли: "Є у революції початок, немає в революції кінця". Нескінченна революція спричиняє тотальну деградацію, на тлі якої проростають усі можливі суспільні пороки. Авторитет влади повністю зникає, суспільство перетворюється на юрбу, юрба змушує потурати її примхам. От до чого призводить "перманентна", постійна революція. Класик російської поезії епохи Срібного століття Костянтин Бальмонт писав: "Коли революція переходить у сатанинський вихор руйнування - тоді правда стає безмовною або перетворюється на неправду. Юрбами опановує стихійне божевілля, наслідувальне божевілля, всі слова втрачають свій зміст і свою переконливість. Якщо таке лихо опановує народом, він неминуче повертається до притчі про бісів, що ввійшли в стадо свиней".

Саме тому нині важливо не реанімувати революції ("Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем"), не апелювати до мрій і марень дворічної давності, а говорити про потребу переходити до творчого процесу - відтворення держави, відродження економіки, об'єднання нації на прагматичній - але не етнічній - основі.

Зауважте: я кажу саме про постреволюцію, а не про контрреволюцію (про яку, ніде правди подіти, мріють багато представників еміграційних політичних кіл, втративши владу 2014-го і не усвідомивши, що багато в чому самі ж призвели до цієї втрати влади). Контрреволюція - це теж варіант деградації, бо вона передбачає відновлення старого ладу, старих порядків, старих людей у владі. Я кажу не про процес заміни більшовиків Романовими, якобінців - Бурбонами, хунвейбінів - гомінданівцями. Йдеться про створення умов для розвитку країни й про її радикальне відновлення.

При цьому не уникнути великої роботи над помилками. Революційні потрясіння якщо не вбивають нас, то роблять сильнішими. Дають шанс здійснити ретроспективний аналіз: чому склалася революційна ситуація, що було каталізатором, чи все ми зробили, аби уникнути вибуху народного гніву, чи змогли вберегти себе й країну від гасіння пожежі бензином поспішних рішень і дій, чи достатньо доклали зусиль у найрізноманітніших сферах (від освіти до важкої індустрії), щоб фундамент нашої держави - наші з вами співгромадяни, їхні надії, потреби - одержали гідний відгук від влади, від політичного класу? На більшість цих запитань відповідь одна: на жаль, недостатньо. Але життя дано нам Богом, щоб учитися, змінювати себе і світ на краще. Долати кризи власні й загальні, ті, що бушують над країнами та народами. Бушують і в Україні.

Те, що нині скромно називають "пошуком шляху виходу з кризи", має називатися просто й чесно: необхідністю вийти зі стану революції. Криза не причина, а наслідок. І єдиного рецепту бути не може - потрібна колективна робота над програмою стабілізації суспільства.

Поки ж хочу наголосити на кількох тезах.

Теза перша: Україні необхідне примирення.

Саме з примирення почнеться довгий і важкий шлях до відродження нашої країни. Із примирення в серцях, умах і справах. Жорстокість і злість досягли в Україні небачених досі масштабів. Ці жорстокість і черствість уже призвели до незліченних лих і втрат, спричинили дегуманізацію мільйонів громадян в очах одне одного, призвели до тисяч загиблих і мільйонів розбитих, покалічених доль. Слід зупинити цю чуму. Не повинно бути конкуренції та ненависті одне до одного між Сходом і Заходом, Львовом і Донецьком. Наша сила - у різноманітті, співдружності культур, світоглядів, спільності народів, що населяють Україну. Не може бути диктату одного напряму думок, однієї думки та одного світогляду. Це слід зрозуміти й прийняти. Тільки так ми зможемо зупинити спіраль насильства, яка дедалі більше розростається, розкол, що поглиблюється в суспільстві.

Для мене абсолютно очевидно, що основою для такого примирення можуть бути тільки наші традиційні консервативні цінності, наша тисячолітня християнська мораль. Україна була, є й буде християнською країною, православною у своїй переважній більшості. Це точка опори, яка в нас є і якою гріх не скористатися для об'єднання, згуртування країни.

Теза друга: оздоровлення політичного й економічного життя має поєднуватися з оздоровленням духовним.

Будь-яка революція - це сон розуму, що породжує таких чудовиськ, яких навіть не міг уявити великий Гойя. Останнім часом ми стали свідками всіляких руйнівних ініціатив, спрямованих на боротьбу з традиціями або ж на створення нових традицій (найчастіше під соусом "повернення до власного коріння і джерел").

Дві концепції - східна і західна, галицька і південно-східна, "львівська" і "донецька" - співіснували в Україні протягом тривалого часу і яскраво проявилися після проголошення незалежності. У цьому немає нічого особливого - така доля багатьох нинішніх держав. Але спроба нав'язати одне одному свою концепцію як єдино правильну - це шлях у глухий кут.

Україна може розвиватися лише як держава з кількома концептами та кількома традиціями. Це стосується і мови, і релігії, й історії, й політичних переваг. Не можна звеличувати в загальноукраїнському масштабі Бандеру і Шухевича на шкоду іншим героям. У національному пантеоні має бути місце і для націоналістів, і для комуністів, які по-своєму були патріотами й теж боролися за краще майбутнє України, але під іншими прапорами. Слід надати право різним частинам народу, різним регіонам на свої пам'ятки. Шукати те, що об'єднує, а не роз'єднує. Слід розуміти, що коли виходиш із аксіоми, що Україна - це земля наших дітей, а не бойовище предків, набагато простіше знайти причини та можливості для єднання. Не можна диктувати умови, якою мовою спілкуватися, молитися, вчитися, думати, освідчуватися в коханні. Не можна ділити політичні партії, що діють у конституційному полі України, на "правильні" й "неправильні". Не можна ділити на "правильну" й "неправильну" Україну. І не можна вважати, що в когось - крім Бога - є монополія на Істину.

Робесп'єр і Троцький, Мао і Пол Пот намагалися покінчити з минулим, із традицією, створити нову псевдотрадицію. Але є непохитні основи, з якими слід рахуватися. Здоровий консерватизм був запобіжником, який кожному народу давав можливість відроджуватися після пережитих потрясінь. Консерватизм завжди базується на сімейних цінностях, історичних традиціях і на Церкві як співтоваристві людей зі спільними моральними принципами. Нині ми бачимо спроби зруйнувати всі три основи - з різних боків і під різними приводами.

А пліч-о-пліч із руйнуванням духовним іде руйнування економічне. Практично вичерпано величезний промисловий багаж, що дістався нам від радянської епохи. Країна стрімко втрачає залишки своїх високотехнологічних виробництв, конкурентні галузі, ринки, переваги. Україна, що хворіє духовно, вкривається виразками економічної катастрофи.

Усвідомлення цієї драматичної тенденції змушує шукати спосіб протистояти їй. Як наслідок - третя теза: Україні конче необхідна нова індустріалізація.

Протягом ХХ ст. Україна розвивалася саме як індустріальна держава. Її промисловий потенціал був одним із найвищих не тільки в СРСР (він поступався лише Російській Федерації), а й у Східній Європі. Жодна держава Ради економічної взаємодопомоги (хто ще пам'ятає про таке економічне об'єднання) не могла зрівнятися з УРСР за обсягами промислового виробництва. Ба більше: можна сміливо стверджувати, що Україна (в межах Союзу) була донором для багатьох із центрально- і східноєвропейських держав, їхніх економік.

За роки незалежності багато чого змінилося - народну власність радянських часів приватизували, частково модернізували; час теж вніс корективи - багато підприємств перепрофілювалися або знайшли нові ринки збуту. Але все-таки промисловий потенціал продовжував бути основою української економіки.

Адепти європейської інтеграції вказували (причому справедливо) на те, що індустріальний сектор є однією з перешкод на шляху євроінтеграції: жорстко регламентований Спільний ринок європейських держав не був готовий поглинути Україну з її промисловістю. Питання впиралося, по-перше, у квоти на промислову продукцію, по-друге, у стандарти; по-третє, в необхідність багатомільярдних компенсацій за закриття цілих секторів економіки. Угода про асоціацію з ЄС теж передбачала, що Україна невдовзі може опинитися в ситуації, за якої низка підприємств (зокрема флагманів української індустрії) будуть змушені припинити роботу, і про це чесно попереджали ще 2013-го. На жаль, у гонитві за ефектною, десь навіть позерською зовнішньополітичною перемогою українське керівництво не думало про механізми пом'якшення удару по українській економіці за принципом: "Я подумаю про це завтра".

За останні два роки в Україні склалася катастрофічна ситуація в промисловості. Частина об'єктів перебувають на неконтрольованій Києвом території (і якщо говорити об'єктивно, це позначається й на діяльності підприємств на "основній" території країни, приміром, деякі металургійні підприємства пристосовані під вугілля, яке видобувається винятково в Краснодоні). Як результат, промислові гіганти ("Південмаш", "Азовмаш") практично зупинено. "Турбоатом", "Мотор Січ", НКМЗ, "Електротяжмаш" - на межі зупинки. Під загрозою скорочення опинилися 2,5 млн робочих місць у сфері промисловості. Рекомендації на кшталт "робітників, що втратили робоче місце, треба стимулювати до того, щоб вони розвивали сферу послуг", утопічні. Уявіть собі процес перетворення слюсарів, токарів, ливарників, сталеварів та інших на перукарів, офіціантів, масажистів, продавців. Так, зміни неминучі, такі умови мінливого світу, переходу на новий технологічний уклад. Але це має бути еволюція завдовжки в покоління, а не катастрофічне цунамі на догоду негайним потребам.

Насправді деіндустріалізація може обернутися для країни значно жорстокішим експериментом над суспільством, ніж сама індустріалізація 30–40-х років минулого століття, основним побічним ефектом якої стала спроба знищити класичне українське село. Деіндустріалізація - це спроба знищити українське місто, а більшість таких міст розташовані на Сході України і в політичному плані є електоральною проблемою для нинішньої влади. Адже саме індустріальні центри інтернаціональні за своєю природою й не можуть служити електоральною базою для нинішньої влади, яка представляє інтереси імпортерів, торговельної еліти, офісних працівників і тих, кого класики понад сотню років тому назвали дрібними крамарами. У цьому сенсі природа індустріальних міст і міст торговельних зовсім різна. І обидва типи мають право на існування в нашій країні. Співіснування, а не витіснення одних іншими. Синергія взаємодії, а не Руїна взаємного знищення.

Не деіндустріалізація, а саме індустріалізація - але нова, орієнтована на чітко визначені ринки та сектори економіки, на модернізацію виробництва, на конкретний сегмент споживання - необхідна нині Україні. Це дасть нові робочі місця громадянам, нові надходження до бюджету, нові кошти для розвитку. При цьому стимулювати слід передусім внутрішній ринок - це до питання про ринки збуту. Саме розвиток інфраструктурних проектів виводив із глибокої кризи і Сполучені Штати, і Німеччину, і навіть Китай. Безумовно, це хороший рецепт економічного піднесення й для України.

Загальносвітовим трендом, що народився в провідних економіках, стає розуміння, що в найближчі десятиліття національні економіки матимуть зростання передусім за рахунок стимуляції купівельної спроможності нашого населення, монетизації соціальних відносин держави з громадянами, передових монетарних інструментів, таких, як "вертольотні гроші", що є, по суті, прямим роздаванням грошей населенню. Що спричинить зростання сфери послуг, малого й середнього бізнесу. І це - теж сценарій для підйому вітчизняної економіки.

Однак слід розуміти, що тільки навколо потужної передової індустрії в Україні (як і всюди у світі) можливі розвиток малого та середнього бізнесу, внутрішнього ринку, зростання реальних доходів громадян, формування того самого, такого потрібного, третього сектору, громадянського суспільства. Без індустріальної основи жодне зростання неможливе.

Ми вже зараз невідкладно маємо відповісти собі, яку державу будуємо: сильну й самостійну Україну зі збалансованими відносинами із зовнішнім світом та із зовнішньою політикою, підпорядкованою національним інтересам, або ж такого собі величезного хом'яка, в которого, як відомо, в житті три завдання - поспати, поїсти та здохнути (відносно України - роздерибанити власність, набрати кредитів і бути розібраним на запчастини сильними гравцями)?

І тут напрошується четверта теза: Україна повинна на час відкласти інтеграційні плани і поставити як основне завдання зміцнення національної держави.

Це аж ніяк не означає, що нам необхідно зробити розворот, подібний до розвороту Віктора Януковича. Це означає рівно те, що нині європейська інтеграція не є найкращим варіантом для України. Повторю заголовну тезу - в усьому потрібна міра!

Говорімо відверто: в більшості українців - абсолютно утриманський підхід до євроінтеграції. Мовляв, ми станемо частиною Європи, і Європа зробить нас багатими. До речі, цей же підхід соціологи спостерігали й у ряду інших країн - у Болгарії, Румунії, деяких держав колишньої Югославії. Радянський Союз привчив до багаторівневого патерналізму й утриманства як власні республіки, так і країни РЕВ. Але ж Євросоюз не благодійна організація, яка перейматиметься питанням, як їм облаштувати Україну. Керівництво ЄС навряд чи прокидається зі словами: "Що ти зробив для України?". Та й чинник Росії - найбільшого ринку й торговельного партнера - постійно тяжітиме над гаслами про одвічну європейськість України.

Для мене зрозуміло одне: Україна повинна вести переговори з Європою на рівних, а не як бідна родичка. Але для цього вона має відбутися не як об'єкт європейської політики, а як суб'єкт регіональної політики. Україні для початку треба зробити все, аби стати регіональним лідером, запропонувати унікальний продукт із високою доданою вартістю, стати цікавою як політичний (і геополітичний) партнер, і тільки тоді можна порушувати будь-які інтеграційні питання.

Економічні й торговельні пропозиції, що їх нині диктує Євросоюз, м'яко кажучи, не вигідні Україні. Це гра в одні ворота зі свідомо зрозумілим переможцем. Європа віддаляється від України, попри запевняння в близькому безвізовому режимі та підтримці реформ. Насправді квоти на поставки продукції з України в ЄС просто смішні. Ми втратили можливість наповнювати бюджет за рахунок транзиту з Європи. Ми втратили протекціоністські механізми в різних галузях, зокрема й у сільському господарстві. Окремі галузі економіки поставлено під загрозу знищення, наприклад машинобудування й суднобудування, літакобудування й космічну галузь.

Зацикленість, зашореність - головні вороги ефективності. Чому б нам зараз не ініціювати створення Чорноморсько-каспійського торговельного союзу? Ринки регіону нам знайомі, вони досить місткі й, головне, підходять нам за технологічним рівнем. Акцентований рух у чорноморсько-каспійський регіон зможе хоча б частково компенсувати тимчасові втрати нашої економіки через важкі політичні та економічні відносини з Російською Федерацією.

Ба більше, вже сьогодні Близький Схід і Центральна Азія - чи не основні ринки збуту для українських товарів, особливо сільськогосподарських продуктів, металу, будівельних матеріалів, добрив. В України і країн регіону спільні геополітичні інтереси. Чому б не розвивати пріоритетні відносини з Казахстаном, Туреччиною, Іраком, Іраном, Азербайджаном, Туркменистаном?

Та й у питанні економічних відносин із Російською Федерацією рано чи пізно гору візьме здоровий глузд. Сторінку конфронтації, недружніх дій, відвертого волюнтаризму обов'язково буде перегорнуто. Росія - це наш неминучий, самими історією й географією визначений стратегічний партнер. Величезна довжина спільного кордону зумовлює цю прописну істину. Закони економіки говорять, що після внутрішнього ринку для будь-якої передової країни головними є ринки найближчих, зі спільним кордоном, сусідів. Тому очевидно, що згодом ми повернемося на величезний російський ринок, і це повернення стане справжнім проривом для української економіки та величезним кроком до її відродження, а отже, до загального добробуту.

Для всього цього потрібна невелика корекція: бути прагматиками, а не фанатиками, і до європейської інтеграції ставитися, як до можливості, а не до релігії.

Європі наша промисловість, наші галузі з високою додатковою вартістю, за великим рахунком, не потрібні. Але це аж ніяк не означає, що вони не потрібні Україні.

П'ята теза, що напрошується в розвиток теми, полягає в тому, що Україні слід позбутися порочної практики жити в борг- із надією, що колись усі питання, пов'язані із західними кредитами, вирішаться самі по собі.

Мені неодноразово доводилося чути про те, що Україні не треба буде виплачувати всі борги за кредитами. Мовляв, прийдемо в Європу, і Захід нам спише наші боргові зобов'язання, як на початку 1990-х списав половину боргу Польщі. Мовляв, ми їм покажемо реформи, а вони нам - бац! - і спишуть борги.

Я не кажу про те, що реформи - як і демократія, європейські стандарти та інші речі - потрібні не Європі. Європа упевнена, що вони необхідні нам. Заохочувати людину тільки за те, що вона вмивається та чистить зуби, ніхто не буде - гігієна потрібна передусім самій людині.

До того ж Україна не Польща. На початку 90-х минулого століття справді склалася унікальна ситуація, коли з Польщі почали робити зразково-показову країну, на прикладі якої можна було продемонструвати іншим країнам Східної Європи можливості при переході від соціалістичного господарювання до ринкової економіки. Для Польщі зробили чимало винятків, і це стосується не лише боргових зобов'язань. Польща одержала де-факто пільгові умови при входженні в європейський спільний ринок (ні Чехія, ні Угорщина, ні Словаччина, ні країни Балтії такими умовами похвалитися не могли). Що має змусити Євросоюз піти нині на поступки Україні?

Я досить скептично ставлюся до того, що Лєшек Бальцерович на посту радника президента України зможе повторити шлях, який пройшла Польща. Бальцерович провів не реформи, а передреформи - комплекс дій із порятунку польської економіки. Реформи розпочалися пізніше - після шокової терапії Бальцеровича. В Україні ж взяли курс на здійснення реформ, після яких знадобляться шокова терапія та програма порятунку країни.

Ми просто зобов'язані реалізувати систему, що дає змогу забезпечити приплив інвестицій замість кредитів. "Гроші позичають чужі й на певний час, а віддають свої та назавжди", - говорив, здається, Черчилль. І можна додати: плюс відсотки. Плюс відсотки з відсотків (особливість кредитів від МВФ).

Побачити, до чого призводить політика непродуманих кредитних позик, можна на прикладі Ліберії або Аргентини. У першому випадку кожен громадянин задовольняється в середньому 90 центами - одним доларом на день, але держава виплачує за боргами перед МВФ суми, рівнозначні трьом доларам на день на кожного громадянина. У другому випадку два дефолти призвели до того, що земля в Аргентині й ряд стратегічних об'єктів перейшли у власність зовнішніх кредиторів. Не думаю, що хтось у захваті від того, що Україна може в перспективі стикнутися з комплексним, комбінованим варіантом.

І знову питання впирається в необхідність нової індустріалізації, без якої в країну не піде інвестор.

Шоста теза, що випливає з попередніх: головним завданням постреволюції в Україні має стати встановлення нової системи ведення бізнесу, яка зробить неможливими рейдерські захоплення, тиск із боку перевіряючих структур тощо.

Якщо нині Україна, за даними Heritage Foundation, перебуває на 162-му місці у світі в рейтингу економічних свобод (найгірший показник для європейських держав), то це не просто тривожний дзвінок. Це вже набат!

А завдання економічної прозорості не вирішується без низки умов: без боротьби з незаконними збройними формуваннями, які тероризують і захоплюють підприємства лише на тій підставі, що за ними - сила зброї; без програми трансформації фінансово-промислових груп усередині країни та стимулювання розвитку малого й середнього бізнесу - замість популістської деолігархізації; без скорочення державного апарату та обмеження його впливу на бізнес; без створення програми не боротьби з корупцією, а викорінювання основ корупції; без радикального перегляду дозвільної системи… "Але ж тоді буде зруйновано Систему?" - з жахом вигукують мої опоненти. "Та ви ж хотіли революцію? Яка революція без руйнування Системи?" - відповім я.

Нова система функціонування бізнесу має бути втілена в законах. Будь-яка буржуазно-демократична революція має приводити до розширення можливостей та ініціативи людей бізнесу, до розвитку середнього класу (який в Україні становить близько 10–12% від населення). Середній клас є носієм демократичних цінностей. Демократія сильна тоді, коли вона усвідомлюється як інструмент для досягнення цілей у руках середнього класу. Це - прописні істини. Якщо ми зараз відмовляємося від промислової складової, від розвитку економічного потенціалу країни, від нових прозорих форм ведення бізнесу, значить, процес, який назвали революцією, був революцією пролетарською? Бунтом низів?

Та це вже - філософствування й казуїстика. Що більше я розмірковую про події останніх років, то більше доходжу висновку про необхідність постреволюції та про її основні контури. Потрібні швидкі гільйотиноподібні рішення в політичній, адміністративній, правовій сферах - своєріднийПатріотичний акт, який відмітає все, що накрутили-навертіли за останні роки, і який задає рамки нової політико-правової та політико-адміністративної дійсності.

Висновок

Постреволюція в моєму розумінні - це необхідність припинити експерименти над традиціями, які рано чи пізно все одно восторжествують і повернуться на круги свої. Постреволюція - це торжество здорового глузду й суспільного оптимізму, стабільність і стратегічне бачення цілей.

Я - патріот України. Свій вибір я зробив усвідомлено і не збираюся від нього відмовлятися. Я не кривив душею, приймаючи українське громадянство, хоч би скільки стверджували зворотне мої недруги й крикуни від політики. З Україною пов'язана моя доля, моя діяльність, я тут живу, працюю, плачу податки, приймаю закони, думаю про майбутнє. І мені небайдужа доля країни, що стала для мене Батьківщиною.

Пишу ці рядки напередодні світлого й радісного свята - Воскресіння Господнього й сподіваюся на відродження України, відродження толерантності, помірності, щиросердності, стабільності, мудрості, вміння знаходити компроміси, якими завжди славився український народ.