Здавалося б, нарада керівників закордонних дипломатичних установ — буденна виробнича подія. Але вона завжди привертала до себе увагу. А все тому, що там керівництво країни і МЗС публічно викладають зовнішньополітичні пріоритети влади, розставляють акценти взаємовідносин із партнерами, накреслюють напрями діяльності й, нарешті, визначають критерії ефективності роботи дипломатів. Посли, у свою чергу, проводять мозкові штурми, обговорюючи нагромаджені проблеми. У цьому плані десята нарада послів не була винятком. Та ось і за формою, і за змістом вона разюче відрізнялася від зустрічей, які відбувалися раніше. Багато співрозмовників «Дзеркала тижня» стверджували, згадуючи нудні наради часів президентства Віктора Ющенка, що нинішня хоча б організаційно відрізнялася у кращий бік від попередніх. І не підвело очікування тих, хто сподівався розчути нові акценти в українській зовнішній політиці, позначені у виступі президента: цілі були розставлено, а завдання — визначено.
Правда, для багатьох дипломатів так і залишилося загадкою, навіщо знадобилося проводити захід у грудні, а не, як звичайно, в серпні, що дозволило б поєднати нараду з відпусткою послів і в такий спосіб заощадити пристойні кошти, і чому президент уперше за всю історію нарад вирішив зібрати послів у себе в адміністрації. Попередніми роками глава держави приїжджав до дипломатів. Лише з прем’єром спілкування традиційно проходило на його території. Цього ж разу президент, спікер і прем’єр-міністр, демонструючи
дипкорпусу єднання виконавчої та законодавчої гілок влади, виступили в залі засідань АП. Мабуть, із погляду організації заходу це було дуже практично: дипломати не марнували час на роз’їзди центральними вулицями міста від Михайлівської до Грушевського. А можливо, президент просто хотів дати зрозуміти, хто в країні головний у сфері зовнішньої політики... Рішення провести зустріч в АП трохи розчарувало дипломатів: у них були підстави очікувати бодай зовнішньої поваги до себе, адже за кордоном вони не тільки представляють свою країну, а й, із професійних обов’язків, відстоюють політику, яку проводить президент.
З часу останньої наради послів минув рік. У країні відбулися президентські вибори, і з приходом нової влади змінилася й зовнішня політика. Віктор Янукович у своєму спічі запевнив дипломатів, що «набір пріоритетів залишився незмінним», зате «підходи до цих пріоритетів і динаміка їх реалізації істотно змінилися». Як випливало з докладного виступу, написаного «підкутими» у сфері зовнішньої політики спічрайтерами і прочитаного главою держави без експромтів та ліричних відступів, підходи Києва до деяких питань справді були відкориговані. І не тільки у відносинах із Росією чи США.
Наприклад, із переліку країн, із якими Україні важливо розвивати міцні
партнерські відносини, чомусь зникла Польща, яка два десятиліття постійно згадувалася серед стратегічних партнерів Києва поряд із РФ, США, ЄС. Але ж Віктор Федорович не полінувався назвати Німеччину, Францію, Іспанії, Італію і навіть Швецію, перераховуючи країни Євросоюзу, з якими Києву насамперед необхідно «наповнювати реальним змістом весь спектр нашого співробітництва». Не було виділено Польщу й серед сусідніх країн, «утвердження міцних партнерських відносин» із якими має для України «першочергове значення». Виразного пояснення, чому так сталося, нам не вдалося отримати. Але відсутність згадки про Польщу — сигнал, що Київ змінив свою політику стосовно цієї країни. І тому, що нинішня українська влада не забула Варшаві її посередництва під час помаранчевої революції. І тому, що в Києві нині невисоко оцінюють «адвокатські» можливості Польщі в Євросоюзі.
Змінилися українські підходи до Румунії та Молдови. Керівництву цих країн прозоро натякнули про готовність української влади жорстко реагувати на будь-які дії, котрі загрожуватимуть інтересам Києва: «Ці країни повинні інакше почати сприймати нашу державу. Вони мають відчути: час «розм’яклої» України минув». Утім, головною метою цього публічного туше був усе-таки не Кишинів, а Бухарест.
У відносинах із Румунією Київ має вдосталь підстав для занепокоєння. Візьмімо хоча б проблему роздачі румунських паспортів у Чернівецькій та Одеській областях, прав української меншини в Румунії чи спроби Бухареста заблокувати роботу каналу Дунай—Чорне море. Для відстоювання своєї позиції румунська дипломатія використовує можливості ЄС, Ради Європи та інших міжнародних організацій, щоб дискредитувати позицію Києва. І при цьому в Бухаресті завуальовано висувають до нашої країни територіальні претензії! Згадаймо хоча б недавню заяву румунського президента Траяна Бесеску про те, що в майбутньому Бессарабія об’єднається з Румунією в рамках ЄС. А історична ж Бессарабія — це не тільки частина території Молдови, а також і Чернівецької, і Одеської областей України.
А ось що стосується проголошеної політики позаблоковості, то президент звернув особливу увагу на співробітництво з НАТО в рамках річних національних програм (дипломати запевняють, що воно розвивається не менш активно, ніж у часи політики євроатлантичної інтеграції) і вперше публічно озвучив думку, що «саме членство в Євросоюзі стане головною й остаточною запорукою безпеки України в умовах позаблоковості». На наш погляд, остання теза спірна, з огляду на те, що наша країна не член цієї організації,
та й сам Європейський Союз ще працює над тим, аби в його структурі з’явилася військова складова. А отже, проблема гарантій безпеки України так само залишається невирішеною.
Що ж до співробітництва з самим ЄС, то пріоритетом у реалізації політики євроінтеграції є підписання угоди про асоціацію та створення зони вільної торгівлі. При цьому «темпи важливі, але головне — якість». Утім, багато дипломатів, пам’ятаючи про минуле, сумніваються, що нинішня влада дотримуватиметься нею ж самою проголошеного принципу «якість понад усе».
Практика переговорів свідчить, що найскладніші питання завжди залишають насамкінець. А в останній момент Києву часто бракує часу, витримки та політичної волі, щоб відстояти свою позицію...
Серед пріоритетних напрямів діяльності зовнішньополітичної служби, перелічених президентом, знову прозвучав заклик до економізації. Організатори наради навіть дали відповідну назву нараді послів — «Партнерство і прагматизм як ключові принципи зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної стратегії України». Економізації був присвячений і спіч прем’єр-міністра. Втім, хто тільки свого часу не закликав до економізації! Але проблема не так у дипломатії, як у бізнесі, в його готовності йти на ринки, боротися за контракти в умовах гострої конкурентної боротьби, у його здатності виконувати взяті на себе зобов’язання. І, звісно ж, в інвестиційній привабливості самої України. Тому не дивно, що багато дипломатів здригнулися, почувши про критерії оцінювання діяльності посольств, запропонованих президентом і прем’єром. Результативність роботи тепер визначатиметься товарообігом та інвестиціями.
(І тут тільки можна поспівчувати, наприклад, послу України у Ватикані.) Втім, у влади є й інші критерії. Віктор Янукович, наприклад, поставив послам завдання в рамках інформаційної роботи, щоб міжнародне, і насамперед європейське, співтовариство було «переконане, що Україна твердо йде шляхом демократії та суспільно-економічних реформ». Але коли в країні згортаються демократичні перетворення, а влада переслідує представників опозиції, — це нездійсненне завдання. І чим ширшими будуть «ножиці»
між словом і ділом української влади, яка декларує мету вступу України до ЄС, тим більше в наших партнерів буде сумнівів щодо заявлених намірів проводити демократичні та економічні реформи, тим складніше українській дипслужбі буде виконувати поставлені завдання. Тут є від чого занепасти духу, підняти який не може навіть обіцянка Миколи Азарова підвищити фінансування МЗС.