Одні жахливо образилися... що їм ставлять за приклад таку аморальну людину, як Герой Нашого Часу; інші ж дуже тонко зауважували, що автор намалював свій портрет і портрети своїх знайомих…
М.Лермонтов, «Герой нашого часу»
Уперше про Януковича я відгукнувся 2002-го, коли мене попросили прокоментувати його прихід у «велику політику» - на посаду прем’єра. Не бозна-яка новина, він з політики й не йшов. Прийшов - і добре, часткове відновлення представницького балансу, управлінські ресурси й амбіційні люди є не тільки в Дніпропетровську. А що на слуху виключно Дніпро - так це справа часу й піару.
От час і змінився. «Людина звідти» стала людиною більш ніж «тут» - президентом. Обійняв посаду, на якій дії за визначенням мають важити більше, ніж особа, яка їх вчиняє.
Це ускладнює розуміння співвідношення людського й функціонального. Поки був іще не «рукоположений», можна було повеселитися, реальна функціональність була нікому не відома. Так повелося - наш чиновник гарантовано схований від сторонніх поглядів, хоч би що він виробляв. За умовчанням припускаємо, що чиновники - негідники (зрозуміло, крім нас і наших родичів). Але Конституція все-таки знаходить «крайнього» в особі президента. І тому кожен, починаючи з Грушевського, «вигрібав» від опозиції сукупно за все, до чого стосунку, можливо, й не мав, але за що мусив у підсумку відповідати.
Проте жарти скінчилися. Ліміт глузувань найскорше вичерпується тоді, коли їх об’єкт: а) тримає удар, б) продовжує займатися тим, чим і раніше, в) показує особистісні досягнення. Тут немає жодної відмінності між «розбірками» першокласників і пафосною драматургією «опозиція - влада». Насміхатися поза цим сценарієм продовжують слабкі, попередньо відскочивши на безпечну відстань. У дорослих це - закордон або Інтернет.
Сарказм ефективний, коли свіжий і надає несподіваного ракурсу ситуації. І якщо людина не зовсім дурна, то, крім природної образи, вона може мати з нього й практичну користь. Коли стався ХХ з’їзд і викриття культу особи (в якому головні викривачі не надто обійшли за моральними характеристиками тих, кого викривали), це була дивина, гротеск. У нас, коли критикували Кравчука, це теж було вдивовижу. Почало приїдатися при Кучмі. Але коли по-звірячому вбили Гонгадзе, додався відчутний елемент страху й ненависті - кожен приміряв ситуацію на себе. Змова вдалася. Далі, коли повалювані постійно мінялися місцями з повалювачами, сильні почуття витіснялися відчуттям фарсу з відтінком мерзенності. Особливо коли одні поміщики критикують інших з таким пафосом, наче вони бездомні наймити.
Якби не ведмежа послуга Кремля Януковичу в 2004-му, він цілком міг би стати президентом ще тоді. Нам пощастило, що тодішню кількавідсоткову жагу українських громадян до возз’єднання з Росією якийсь політспритник перетворив на стовідсоткову, і Путін на це повівся. І - «попав». Хоча ще Ленін у відповідь на пропозицію Винниченка прийняти більшовизм в обмін на суверенітет і державну мову казав соратникам: та можна дати їм хоч і дві, але ж однаково обдурять… Немає ліпшого способу консолідувати проти себе націю, ніж заручитися братньою любов’ю Москви - це доведено історією. Не подобається такий одностатевий інцест, та ще й демонстративний. Усе відбулося для країни на краще - досвіду політичної м’ясорубки, що не забарилася, майбутній лідер іще не мав, провінційне бачення ситуації напевне ще залишалося, а цинізм і апетити північного сусіда ніколи не послаблювалися. Потім жодними льодяниками не відкупилися б.
Події після 2004-го були дуже схожі на кризу Центральної Ради після підписання Брестського миру в 1918-му. Тоді гарантом стабільності була Німеччина, яка надала війська й підписала з УНР низку торговельних договорів. У 2004-му цю саму функцію гаранта мирної передачі влади виконали Євросоюз і США, президенти окремих країн і дипломати.
У 1918-му командування німецьких і австро-угорських військ декларувало своє невтручання в українські справи, намагаючись схилити Україну до якнайшвидшого виконання договірних зобов’язань. Але зрозуміло слабкість Центральної Ради й безперспективність співробітництва. Так і після падіння України з тандема імені Ющенка-Тимошенко Європа втомлено махнула на неї рукою. І тим дала відмашку Януковичу. Ну, власне, і от…
Я переглянув з півдюжини «паркетних» книжок-біографій нинішнього президента - вони відрізняються лише мірою підлабузництва, як і більшість книжок про всіх його попередників. Напевно, такими є закони придворного жанру.
Та річ навіть не в жанрі. Там немає одного, принципово важливого, - до влади в результаті прийшов інший Янукович. Він це сам каже іноді. Але від першої особи в нас такий текст звучить слабенько - це не Рейган, який розповідав про свою дику короткозорість і незграбність у дитинстві, про батька-алкоголіка, і йому за це аплодували. Там цінують уміння переборювати. Подібне шмагання «по беспределу» переживав тільки Кучма, і, можливо, він теж був би іншим, але історія не знає умовного способу. Вона просто перевтілює в правителях достоїнства й помилки минулого, милостиво даючи народам повторний шанс стати націями.
Зрозуміло, заморські піарники попрацювали з Януковичем дуже круто. Але, знаю з власного досвіду, якщо клієнт «тупить» або надміру зарозумілий, жодна зміна лексики, краватки чи зачіски йому не допоможе. Опозиція зробила ставку на його критику у сфері міміко-естетичній, сприйнявши Януковича за такого собі мультяшного плюшевого ведмедика, - і промахнулася. Дресирувальники звірів кажуть, що найскладніше працювати з ведмедями, бо вираз морд у них ніколи не міняється, і спалах люті передбачити неможливо. Я теж думав, що він такий собі Карлсон, помірно вгодований мужчина у розквіті сил. Виявилося - ні, натуральний поміщик.
Нюанс з історії України 1918 року: українські селяни, спокушені соціалізмом, побачили в ньому швидку перспективу «піднятися». Але, на відміну від колоністів-німців або чехів, вони головні зусилля спрямували на боротьбу з конкурентами, і найгуманнішими з їхніх дій були - заважати поміщикам сіяти хліб і знищувати їхній урожай.
І цей період доволі яскраво зображують як трагедію селянства, але вкрай мало - як трагедію поміщиків. Для нашого пострадянського вуха це словосполучення звучить дико. Близько 75% усієї оброблюваної землі було у приватній власності поміщиків. Поміщицькі селяни чисельно переважали на Правобережжі.
Державні селяни переважали на Півдні й Лівобережжі. Але саме вони склали кістяк отаманського руху, в результаті якого будь-яка централізація української влади стала неможлива інакше, ніж через велику кров і голод, у підсумку принесені більшовиками.
Короткий період відносного успіху в державному будівництві гетьмана Скоропадського вже не міг розвинутися - для мільйонів учорашніх селян грабувати поміщиків виявилося веселіше, ніж вирощувати хліб. Грабувати колгоспи в 90-х теж виявилося шляхетним і прибутковим заняттям. У 20-х найуспішніші грабіжники стали радянськими чиновниками. І в 90-х їхні нащадки реалізували мрію предків - стати поміщиками.
Ця історія стара як світ, і національний колорит у ній присутній тільки тому, що президент Янукович у чомусь споріднений з гетьманом Скоропадським, нехай пробачать мені рафіновані апологети «гетьманства». Річ не в характері, а в діях. Правда, «гуманітарка» нашого «гетьмана» поки що значно слабкіша. В усьому ж іншому - річ не в Межигір’ї. З таким самим заздрим викриттям чіплялися до Безрадичів і Батурина, до Юлиної «хатинки». А як злісно на ТВ критикували імпортну черепицю на держдачі в Лазаренка! Напевно, не треба нагадувати, що викривачі теж ніколи в мазанках не жили.
Поміщицький стан в Україні за 20 років цілком оформився й матеріалізувався, на відміну від міфічного середнього класу. Юридично кажучи, будь-яка державна дача - вже маєток, адже саме наділи на знак подяки за державну службу свого часу почали називати дачами. Але первісний зміст (від слова «дати») стерся, коли повелося успадкування незаробленого наділу.
Чому говоримо: «газова принцеса» або «вугільний барон», «зерновий магнат» або «земельні латифундисти»? Не треба соромитися. Україна і вчора, і сьогодні - цілком поміщицька країна. І що керує нею сьогочасний поміщик - це не зовсім нормально, виходячи з того, що надворі все-таки не ХІХ століття.
Але в подібних випадках заведено казати: «так історично склалося». Ким заведено? Людьми з обмеженим розумінням соціальної динаміки й викликів часу. А в чому подібність даного випадку? У двадцятирічній малорезультативній конкуренції між фактичними соціалістами-«народниками» (бо шляхта емігрувала) і поміщиками, які воліють торгувати «мертвими душами» на виборах. І ті й інші болісно страшаться промислової революції, яка позбавить їх колишньої значущості. Враховуючи пропорції в розривах між наявними в Україні технологічними укладами, ментально це - якраз друга половина XIX століття.
Немає особливо яскравих маркерів зміни нашого modus vivendi (способу життя). Мікрозрушення є, але вони здійснюються не зсередини, а під потужним фінансовим і моральним тиском МВФ і СБ, які вже явно стомилися очікувати здійснення українських економічних і соціальних реформ.
В Януковича немає вибору парадигми, але є вибір у моделі слідування. Можна йти реалістичним шляхом Штайнгеля, Терещенка, Чикаленка, а можна несвідомо оживити образи Собакевича і Манілова. Бувають серед поміщиків божевільні самоправці, а бувають і заможні меценати.
Загалом поміщик кращий за революціонера. Про революціонерів цікавіше книжки виходять, це факт. Це дуже суб’єктивна думка. Бо революціонери весь час позбавляли моїх предків маєтків, майна, свободи, а деякого - й життя. Тому краще б поміщик демонтував до кінця залишки людожерської радянської системи. А потім сіяв і збирав урожай.
Але якщо не вийде, то до поміщика приїде ревізор. І не потішний, вигаданий класиком. І не один.