Політична участь, особливо в гібридних політичних режимах на кшталт України, є одним із найважливіших факторів розвитку суспільства та держави. У ідеальній ситуації інтелектуально активні громадяни компенсують брак матеріального, людського ресурсу, який постійно виникає у держави. Це дає змогу динамічніше розвивати ті сфери суспільного життя, в яких держава просто не встигає чи до яких у неї не доходять руки.
Однак ми живемо не в ідеальній ситуації, і українське громадянське суспільство часто має не просто «підстраховувати» державу своїм ресурсом. Доводиться сприяти тому, аби вже наявні у держави ресурси через дії корумпованих еліт не було змарновано (витрачено нецільовим способом чи й просто вкрадено).
Звісно, елітам не подобається, коли якесь там громадянське суспільство намагається їм протидіяти. Через це в Україні відбуваються напади на громадських активістів, журналістів тощо. Після чого громадянському суспільству доводиться вдаватися до різних форм політичної участі, аби змусити правоохоронні органи належно розслідувати ці справи (власне, така ситуація — це одна із причин того, чому Україна є, радше, гібридним режимом).
У нашій країні громадянське суспільство ще має виборювати своє право допомагати державі розвиватися, а для цього йому необхідно докладати зусиль, аби захищати себе, свої політичні права та інтереси. Власне, цим українське суспільство займалося під час Майдану 2004 року, під час Революції Гідності та займається повсякчас.
І що більше людей долучається до суспільно-політичної активності, то ефективніше громадянському суспільству вдається захищати свої політичні права й інтереси. Впливати на владу щодня, не доводячи ситуацію до революцій.
Тому дослідження та обговорення політичної участі є надзвичайно важливими, адже зростання політичної участі прискорить здійснення в Україні структурних політичних реформ, які впливають на якість представницької демократії в ній, а отже, і на здатність країни протистояти російській агресії.
Тож чи є високою суспільно-політична активність українців?
Загалом до 10% громадян України говорять, що вони долучаються до тих чи інших форм суспільно-політичної активності.
Дослідження Фонду імені Гайнріха Бьолля, яке проводилося у Донецькій, Луганській, Запорізькій і Херсонській областях у липні-серпні 2020 року, показало, що майже 12% жителів цих регіонів зверталися до комунальних підприємств у їхньому населеному пункті, 11% користувалися інструментом петицій. Інші види суспільно-політичної залученості згадувалися ще рідше: до місцевої влади зверталися 8%, у мітингах чи демонстраціях брали участь близько 5% тощо.
Про схожі тенденції, але на загальнонаціональному рівні, свідчать і дані опитувань Фонду «Демократичні ініціативи». У лютому 2021 року максимум по 14% українців зазначали, що вони готові долучитися до громадських робіт із благоустрою чи до волонтерської допомоги (наприклад, дитячим будинкам, багатодітним сім’ям, притулкам тощо).
Джерело: Опитування Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва
Долученість до цих форм громадської активності вже щось говорить про активну життєву позицію людей. Однак усе ж таки це не активність, яка спрямована на зміну політики певного органу влади чи місцевого самоврядування. А от до дій, які спрямовані на те, щоб впливати на ухвалення рішень (принаймні на місцевому рівні), готові долучатися ще менше — до 10% громадян.
Про це свідчить і загальнонаціональне опитування Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», проведене у серпні-вересні 2021 року. У різних конкретних формах суспільно-політичної активності протягом останнього року брали участь не більш як 10% громадян: 10% долучалися до роботи будинкових/вуличних/квартальних комітетів, по 5–7% — до громадських слухань, ініціювання та підписання петицій, а також брали участь у мирних зібраннях тощо.
Джерело: Опитування Програми сприяння громадській активності «Долучайся!»
10% громадян, які регулярно долучаються до суспільно-політичної активності, — це багато чи мало?
Україна драматично не відрізняється від західних демократій за кількістю людей, які регулярно долучаються до тих чи інших форм політичної участі, але наше суспільство вирізняється меншою потенційною активністю ширших мас суспільства.
Порівняти політичну участь українців і громадян західних демократій допомагає Світове дослідження цінностей — міжнародний дослідницький проєкт, який за стандартизованими опитувальниками вивчає громадську думку жителів багатьох країн світу.
Українці значно менше за європейців користуються інструментом петицій: у більшості західних країн цей інструмент використовує понад половина громадян, а в Україні — близько 14%.
Джерело: Світове дослідження цінностей
*Тут і далі країни для порівняння обрані за ознакою хронологічної близькості проведення польового етапу опитування в рамках 7-ї хвилі WVS.
Однак за участю у мирних зібраннях українці хоч і відрізняються від жителів країн західних демократій, але ця відмінність уже не така драматична.
Джерело: Світове дослідження цінностей
За параметром членства в партіях ми взагалі мало відрізняємося від європейців.
Джерело: Світове дослідження цінностей
Чи висока потенційна суспільно-політична активність українців?
Однак важливий не тільки (і не стільки) фактичний рівень політичної участі. Класичні дослідники політичної культури Габріель Алмонд і Сідней Верба говорили, що для громадянської політичної культури, яку вони вважали оптимальною для збереження демократії, важливо не тільки те, скільки людей активно цікавляться політикою та регулярно долучаються до політичного процесу у різних формах (підписання тих самих петицій чи участь у мирних зібраннях). Важлива потенційна залученість, тобто маса людей, яка може мобілізуватися до політичної участі у разі потреби.
То чи є більшість українців (окрім 10% «активістів», про яких ішлося вище) потенційно активними громадянами?
Українські дослідники політичної участі наголошують, що для потенційної суспільно-політичної активності громадян важливі такі чинники, як інтерес до політики, довіра до соціальних і політичних інститутів, довіра один до одного, усвідомлення своєї можливості впливати на стан справ у суспільстві тощо.
Звісно, це не всі з можливих чинників, але наведені виглядають такими, що взагалі уможливлюють колективну дію людей зі спільною метою. Тож чи відрізняються українці від жителів західних демократій за цими параметрами?
За рівнем інтересу громадян до політики Україна опинилася наприкінці списку серед порівнюваних країн.
Джерело: Світове дослідження цінностей
З нашої вибірки країн українці також чи не найменше довіряють національному парламенту.
Джерело: Світове дослідження цінностей
Щодо довіри до співгромадян, то українці здебільшого за замовчуванням мають настанову не довіряти незнайомим людям. Недовіра до більшості людей навколо навряд чи сприяє колективній соціально-політичній активності, чи не так?
Джерело: Світове дослідження цінностей
Коли люди за замовчуванням не довіряють оточуючим, це унеможливлює національну згуртованість. У кожної окремої людини не виникає розуміння цілісного суспільства, себе як частини цього суспільства і що заради блага цього суспільства (а отже, і себе як частини цього суспільства) варто мобілізуватися до дії, витрачаючи свої ресурси. Це підриває саме ту потенційну суспільно-політичну активність, про яку говорили Г.Алмонд і С.Верба.
На жаль, Світове дослідження цінностей не містить питання щодо віри у власну спроможність впливати на стан справ у країні, аби ми могли порівняти українців і жителів західних демократій. Однак таке питання неодноразово ставилося в українських опитуваннях.
Дані Фонду «Демократичні ініціативи» від серпня 2021 року показують, що в Україні близько 24% громадян вірять у свою спроможність впливати на стан справ у країні, а майже 70% вважають, що вони особисто не можуть вплинути на це.
Джерело: опитування Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва
Які наслідки невисокої потенційної політичної активності українців?
Зазначені чинники призводять до того, що українське суспільство є мало потенційно активним. Це створює таку картину у відносинах суспільства та еліт, коли близько 10% активних громадян включаються до watchdog діяльності, намагаються впливати на рішення влади шляхом різних форм політичної участі. І часто це ефективно вдається, але вдавалося б іще частіше, якби за цими активними 10% була підтримка потенційно активних 40–60% громадян.
Натомість зараз у еліт є спокуса ігнорувати вимоги активного громадянського суспільства чи навіть завдавати шкоди окремим його представникам, оскільки еліти розуміють, що за цим прошарком активістів немає широкої підтримки потенційно активного суспільства.
Так, українське суспільство неодноразово показувало свою здатність до масової мобілізації у критичні моменти, коли існує екзистенційна загроза для самого суспільства чи його цінностей. Революції 2004-го та 2014 років і хвиля волонтерства після збройної агресії Росії це доводять.
Тим не менш громадяни не мобілізуються в умовно мирній ситуації, коли екзистенційної загрози немає, але, наприклад, Сергій Шкарлет опиняється в кріслі міністра освіти і науки чи Олег Татаров стає заступником керівника офісу президента. Ці два рішення є яскравими прикладами того, як прошарок у 10% активного громадянського суспільства активно критикував і намагався протидіяти цим рішенням. Однак, попри все, влада просто проігнорувала ці 10%, розуміючи, що вона може це зробити, адже за ними не стоїть ширшої підтримки потенційно активного громадянського суспільства. Це безумовно ослаблює здатність громадянського суспільства захищати свої політичні права та інтереси.
Україна не надто відрізняється від Європи за кількістю людей, які вже долучаються до тих чи інших форм політичної участі. Прошарок «активістів» часто дуже ефективно діє, але ми вирізняємося меншою потенційною активністю широких мас суспільства. А велика кількість потенційно активних громадян унеможливлювала б ігнорування громадян владою.
Чому так сталося та чи будуть українці більш політично активними у майбутньому?
Кожне із згаданих суспільних явищ (недовіра, низька віра у власну спроможність впливати на ситуацію в країні тощо) має свої причини, які кореняться і в сучасних умовах життя суспільства, і в історичних умовах його формування.
Наприклад, історичні та соціально-психологічні дослідження пояснюють навчену безпорадність, формування у частини українців зовнішнього локусу контролю, атомізацію та політичну відчуженість громадян історичними травмами, яких українське суспільство зазнало у ХХ столітті (Голодомор, сталінські репресії тощо). Однак у межах одного матеріалу навряд чи вдасться зробити огляд усіх можливих чинників, що спричинилися до нинішнього стану громадянського суспільства.
Проте можна спрогнозувати, що у найближчі роки формуватиметься прошарок з близько 30% потенційно активних громадян. У цитованому опитуванні Програми «Долучайся!» до 10% українців брали участь у тих чи інших видах політичної активності, однак ще майже 30% висловлювали зацікавленість у них.
Також, згідно з опитуваннями Фонду «Демократичні ініціативи», близько третини громадян говорять, що вони надають благодійну грошову або матеріальну допомогу людям чи громадським організаціям, які вирішують певні суспільні проблеми (див. табл.).
Це формування прошарку потенційно активних громадян відбувається як органічно (з плином часу історичні травми менше впливають на нові покоління; нові покоління українців зростають у значно відкритішому суспільстві, аніж іще 30 років тому, а підвищення рівня життя трансформує цінності громадян), так і під впливом зовнішніх каталізуючих подій (зокрема, російська агресія проти України, події Революції Гідності, поляризація під час виборчих кампаній активізували значну частину громадян).
Однак проблемою залишається те, що більш як половина громадян не бере участі у жодній волонтерській активності, не вдається до жодної з форм політичної участі та не виявляє інтересу до них. Попри очевидні позитивні тенденції у розвитку українського громадянського суспільства, це свідчить, що попереду ще довгий шлях до становлення спроможного громадянського суспільства, а отже, і перетворення України на стабільну демократію.
Усі статті Сергія Шаповалова читайте тут.