Стаття Сергія Рахманіна «ПроТЕСТ для України», що з’явилася у попередньому числі DT.UA, викликала доволі широкий резонанс у різноманітних колах. Це, на мій погляд, підтвердило наявність громадського запиту на змістовну дискусію про те, що саме та як саме слід змінювати в нашому житті. Те, що життя цих змін потребує, не дискутується, принаймні, тими, кому доля країни небайдужа.
Оцінюючи протестні настрої сучасної України, недаремно згадують березневі події 2001-го. З того часу минуло десять років. Різні десять років. Ми вигравали і програвали, любили і ненавиділи. Ми жили. Країна жила, ніби рухалася вперед, розвивалася. І раптом ловлю себе на думці, точніше - на відчутті: це все вже було. Позірна багатовекторність і соціальна безперспективність, безправ’я та несправедливість. Нескінченна конституційна реформа, слабка опозиція і суспільна депресія. Тоді і тепер. Дежавю. Рух по колу.
Гія зник раптово. Настільки раптово, що в це неможливо було повірити. Не хотілося вірити, хотілося шукати якихось заспокійливих пояснень. Але плівки стали вибухом. Країна здригнулася від страшної думки, що найвищі посадовці можуть виявитися вбивцями. В нормальній країні в таких випадках негайно включається процедура незалежного розслідування, істина як правило швидко встановлюється, настає справедливе покарання. Україна не була нормальною державою; канали адекватного суспільного реагування - заблоковані; прокуратури, суди, міліція - на службі в підозрюваних. Вуличний протест був єдино доступною формою відповіді.
Усе як тепер. Але з деякими відмінностями. Бо ми вже маємо досвід перемоги, ми вже бачили азарових у помаранчевих шаликах і чечетових із повинними. І маємо досвід невдач, знаємо про приреченість політичної радикалізації та згубність дрібних амбіцій.
Ми програли тоді, бо вуличні бійки відлякали суспільство, яке хотіло правди і перспективи, але не румунського (чи - нині можна додати - лівійського) варіанту. Люди хотіли не тільки протесту «проти», а й альтернативи «за». А наша тодішня надія - «нетиповий прем’єр» Ющенко - підписав заяву на трьох, разом із Кучмою. Помірковані втратили надію, непримиренні пішли на Банкову. Україна змарнувала шанс показати світові мільйонний Майдан ще в 2001-му, але переконалась у тому, що має десятки тисяч людей, які за гідність здатні заплатити не лише особистим спокоєм, а й власними свободою та життям. Те, що ці хлопці, котрі таки заплатили цю ціну, досі не реабілітовані, - наша спільна ганьба. І моя особиста.
Що маємо сьогодні? Влада виявилася страшнішою, ніж ми сподівалися, бо виявилась дурнішою, ніж ми думали. Пострадянський промисловий ресурс для збагачення вичерпався, залишилися земля, надра і транспортна інфраструктура, які вони хочуть приватизувати й продати, та людська праця, яку вони хочуть нещадно експлуатувати. Звідси вся логіка дій цієї влади. Всі кодекси, які зараз приймаються, - приймаються лише з однією метою: створити законодавчу базу для грабунку власності та людської праці. Ця щоденна практика влади зняла питання про соціальний вибух. Зняла як запитання, бо відповідь ясна - вибух буде. Питання: «коли?» І питання: «який?» Бо, спираючись на практичний і власний досвід, скажу: в листопаді 2004 року найважчим завданням було не скликати Майдан, а втримати людський протест у мирному і продуктивному руслі. Нині, дивлячись на кримінальні атаки на опозицію, бачу, як, руйнуючи альтернативні структури, влада знищує можливість цивілізованого протесту і пише сценарій революційного самосуду. Воістину, якщо Бог хоче покарати - то відбирає розум.
Вертикально організована система, вибудувана нинішньою владою, не передбачає ні виборів, ні політичної конкуренції. При такій системі влади в країні можуть бути тільки дисиденти, а не опозиція. Тому нинішня розсварена і слабка опозиція, поділена на декілька локальних таборів, теж є невід’ємним елементом цього сценарію. Мій прогноз полягає в тому, що збереження такої ситуації є стратегією ПР і призведе до нищівної поразки опозиції в жовтні 2012 року.
Звідси головний висновок: ПАРТІЙНА КОНКУРЕНЦІЯ В ТАКІЙ СИТУАЦІЇ НЕМОЖЛИВА, А ЇЇ ІМІТАЦІЯ - ШКІДЛИВА. Єдиний спосіб вирватися з авторитаризму - здійснити справжнє «посполите рушення», яке об’єднає насамперед суспільні протестні течії, громадські ініціативи, вбере в себе політичні партії, котрі справді хочуть боротися і перемогти цей режим. Мусимо виправити помилки минулого, створити надпартійний суспільний рух, навіть не рух, а фронт: Український народний фронт. Завдання цього фронту - організувати оборону українства від орди, розчистити авгієві конюшні пострадянського ментального спадку, дати суспільству віру в його здатність перемагати, здобути справжню демократію і добробут.
Тобто, на противагу вертикальній системі влади, треба створити асиметричну їй горизонтальну мережу, мережу мереж. Можу повідомити оптимістичну новину: такі мережі щораз активніше виникають. Крок за кроком, від хати до хати, від людини до людини, через просвітницькі й екологічні структури, через будинкові комітети й економічну кооперацію, через протестні рухи і справжні профспілки твориться альтернатива. Альтернатива не тільки владі, альтернатива колишньому способу життя, патерналізму і корупційному консенсусу.
У чому має полягати завдання еліти? Інтелектуальної, економічної, політичної? На суспільному рівні запустити механізм самоорганізації в територіальних громадах. Творення горизонтальних мереж, де в спільній дії відновлюватиметься довіра між людьми, засновуватимуться нові правила і етика взаємовідносин. Від тактики захисту (мови та культури, церкви та традицій, соціальних завоювань та економічних інтересів) ми рано чи пізно перейдемо у наступ.
На вищому (теоретичному) рівні еліта (чи ті, хто претендує на її роль) зобов’язана розробити ефективний план модернізації державних інститутів та суспільства, технологічної й соціальної. Загальний алгоритм дій загалом простий і апробований практикою Польщі, Естонії чи Грузії: через спільну працю еліти і суспільства - відновлення взаємної довіри, плекання цього найціннішого соціального капіталу, побудова принципово нової держави. А далі - через реформу правоохоронної системи та судів забезпечити людям особисту безпеку і справедливі правила, які, завдяки своїй справедливості, неодмінно будуть ефективними. В таких умовах технологічна і управлінська модернізація отримає етичний фундамент, якого нині так бракує Європі та світу.
І ще один важливий елемент - підготувати нові управлінські кадри, здатні реалізовувати такі амбітні цілі. Про величезний потенціал на цій ниві свідчать успіхи наших юнаків та дівчат у західних університетах - і тисячі анкет тих із них, хто в 2005 році відгукнувся на нездійснений заклик Ющенка повернутися зі своїми знаннями в Україну і взятися за управлінську роботу.
На якомусь етапі нашої діяльності ці нові суспільні реалії, які виникнуть, будуть закріплені в новій Конституції, що її напишуть і приймуть всенародно обрані Установчі збори.
Інакше кажучи, завдання еліти - цю загальновідому дорожню карту перевести на мову покрокових алгоритмів, цифр і контрольних пунктів. Ті, хто це зробить, складуть іспит на лідерство і стануть новою елітою, у тому числі політичною, на яку так довго чекає суспільство.
У цьому немає нічого складного, потрібно тільки перестати їх боятися, потрібні ясне розуміння того, що робити, чесна воля та відчуття власної людської гідності.