UA / RU
Підтримати ZN.ua

По обидва боки однієї країни…

Ми з гострим болем у серці йдемо по тонкому, розгойдуваному чужими руками мосту. Вибираючи нову долю. Аналізуючи уроки старої.

Автор: Інна Ведернікова

Доки "брат" за стіною будував "русский мир" у головах, а тепер - і на нашій землі, ми (волею долі, зобов'язані вмістити в собі, по суті, два світи - Західну і Східну Україну) насправді не будували нічого. Влада крала, обираючись на експлуатації наших внутрішніх - ментальних, історичних, національних і мовних - суперечностей. Опозиція грала на тих самих струнах, а, ставши владою, перетворювалася на вдосконалену подобу попередниці. Олігархи боролися за трофеї в примітивному змаганні: хто більше політиків і суддів перекупить. Суспільство виявилося нездатним уголос сказати "ні!" різнобарвній владі, яка однаково принижує його гідність як на Заході, так і на Сході.

Але дух народу, що так гаряче терзався всередині, а після розчарувань 2005-го, здавалося, надовго зломлений, не зважаючи на перешкоди, вирвався назовні. На Майдан. І сьогодні, продовжуючи ховати в Києві, а тепер уже - о Боже! - і в Донецьку; не відповідаючи на провокації вилупленого зі своїх імперських фантазій агресора в Криму; розуміючи, що наразі маємо зціпити зуби, дивлячись на перехідні заходи перехідних нових-старих міністрів із не ними заслуженими портфелями, - ми з гострим болем у серці йдемо по тонкому, розгойдуваному чужими руками мосту. Вибираючи нову долю. Аналізуючи уроки старої.

Урок 1-й: ми різні, і це треба сприйняти, а не відкидати

За даними Держкомстату, на 1 червня 2013 р. кількість населення України становила 45 млн 480 тис. людей. Справді, сьогодні національність громадянина України не вказується в паспорті. Однак, згідно з останнім переписом населення, який відбувся у 2001 р., титульний народ України - українці і становлять вони майже 78% населення країни. Другий за чисельністю народ - росіяни (17,28%). Порівняно великими етнічними групами населення України є: білоруси (0,57%), молдовани (0,54%), кримські татари (0,51%), болгари (0,42%), угорці (0,32%), румуни (0,31%), поляки (0,30%).

Проте соціологи дивляться на ситуацію трохи глибше: "У 2001 році, коли відбувався перепис, ми виявили, що серед тих дорослих, котрі офіційно зараховуються за національністю українцями, кожен п'ятий вважає себе за національністю не тільки українцем, а й росіянином, - розповідає доктор філософських наук, президент КМІС Валерій Хмелько. - А серед тих, котрі офіційно зараховуються росіянами, кожні двоє з п'яти вважають себе за національністю також і українцями. Тому розподіл населення України за національністю, що фіксується в перепису, фактично не відображає розподілу населення за етнічною приналежністю".

Облік російсько-української біетнічної самоідентифікації дав можливість ученим КМІС з'ясувати, що двовимірну етнічну структуру України (за даними 2008 р.) становлять 66% моноетнічних українців, 21% біетнічних росіян-українців, близько 9% моноетнічних росіян і близько 4% людей інших етнічних груп. Ця структура пояснює багато процесів, які перманентно відбуваються в країні.

Очевидна певна дифузія. І якщо в крайніх точках країни погляди протилежні, то в центрі питання інколи вирішує сотня голосів: Тимошенко чи Янукович, ПР чи "Батьківщина", ЄС чи Митний союз… Проте двадцятирічне прагнення Заходу і Сходу України переробити одне одного без достатніх на те підстав, керуючись тільки власними уявленнями та установками, перетворилося на манію: ми досі дрейфуємо. Особливо віддаляючись у моменти виборів та політичних криз. Відтак, питання, мова чи "язык", ЄС чи МС, дамокловим мечем продовжують висіти над країною.

Сьогоднішня ж криза взагалі - цивілізаційна. І в нас великі шанси загубитися в океані, де є охочі взяти чуже.

Скажу більше: зафіксована соціологами група біетнорів (а це більшість населення не тільки ряду областей Сходу, а й Центру, - Суми, майже половина - у Кіровоградській області, значна частина населення Житомирської, Чернігівської, Черкаської областей), що несуть у собі пласти відразу двох культур, які болісно переживають саму можливість військового протистояння з Росією, з одного боку, свідчить про глибшу кризу, яку переживає наше суспільство. Як іти воювати, коли мати в Єкатеринбурзі?! Брат у Ростові? Подруга в Москві?.. Як?.. А з іншого боку, дає шанс на вибудовування нових відносин. Як усередині кожної окремої людини, котра переживає й примирює в собі цю двоїстість і виходить на певний новий щабель ідентифікації себе як громадянина, так і всередині країни, яка семимильними кроками проходить такий самий шлях. У результаті мають бути знайдені аргументи для крайніх полярних точок країни. Мають бути знижені ризики, має бути створена модель суспільного договору, який би влаштовував усіх.

У ці дні й місяці ми здобуваємо значно ціннішу, більш усвідомлену і реальну незалежність, ніж 23 роки тому. Мене насторожують необдумані рішення парламенту про скасування Закону про мови, блоги Фаріон, страшилки "Свободи" - парламентської партії, не кажучи вже про фантоми у вигляді "Правого сектора" та "Доброї справи". Зустрічні сплески сепаратизму на Півдні й Сході, що загрожують сьогодні цілісності країни, - теж б'ють у саме серце.

Водночас те, що відбувається, об'єднує й переплавляє на зовсім іншому рівні свідомості. У зв'язку з цими своїми внутрішніми відчуттями нестерпно важко, наприклад, мені - донецькій, із глибоким сибірським корінням, - слухати на російських каналах про "фашистів" і "бандерівців" в Україні. Бачити вчорашні провокації в Донецьку… Щось, пов'язане з сусідньою країною, безповоротно втрачається. І відразу набувається тут - удома, в Україні. І не важливо, що пишу я зараз російською, а перекладач перекладе текст українською. Мені здається, патріотів за змістом день у день більшає. Їх уже точно більше, ніж патріотів за формою.

Урок 2-й: ми не впоралися з країною - ні еліти, ні суспільство

Еліти. Весь цей час нас розколювали. Безжально і безпринципно. Кожні вибори. Уперше в 1994 р., коли Кучма говорив зі своїм електоратом на Сході російською, граючи на головній струні. Потім у 2004-му помаранчеві і біло-сині. Вони ж донецькі. Пам'ятаєте плакати: Ющенко в німецькій формі в Донецьку? А відповідь: "Бандитам - тюрми!" і "Не віддамо Київ донецьким!" у Києві? Країна розмежувалася й розділилася. Закладене тоді зберігалося на всіх наступних виборах. Як президентських, так і парламентських. За іронією долі, донецьких, завдяки Євромайдану, сьогодні чекають в'язниці. Не факт, що дочекаються. А помаранчевих, чия команда, по суті, прийшла до влади на спині Євромайдану, у відомій братній країні називають "фашистами".

Країну ж ніхто не будував. Ні Ющенко, ні Янукович. Ні їхні попередники. Ні економічно, ні культурно й гуманітарно. Принципи влади відомі: економіка і державні інститути - як важіль для корупції. Суспільство - як важіль на майбутніх виборах. З його ідентичністю, мовою, проблемами, Заходом і Сходом… Команда Януковича довела ці принципи до абсолюту. І отримала спочатку Євромайдан. Потім - Майдан, що повстав проти режиму і, власне, вищезгаданих принципів, культивованих владою. Рівень недовіри до інститутів влади у січні 2014 р. зашкалював. Президенту і його адміністрації, за даними КМІС, не довіряють 67% громадян, Верховній Раді - 81%, Кабміну - 75%, міліції - 77%.

Учорашня опозиція? Чітко оформившись із появою в політиці Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, всі ці роки справно змагається за владу. Не за країну. Принципи - ті самі. Наскільки суть опозиції змінив Майдан - питання.

Олігархи? Як виявилося, країною не правлять. Міф розвіяний. Тому що мілко плавають у стратегії. Державній у тому числі. Якщо на заході саме руками цих людей вибудувана система чинного справедливого правосуддя, - вони грають за одними правилами, то в нас, повторюся, за одними правилами скуповують політиків і суддів.

Суспільство? Перманентно готове до протестів, але не до постійного контролю влади. Тест один: чи стане Майдан-протест - Майданом-контролем?

Урок 3-й: ми як ніколи хочемо незалежності, а отже - у нас є шанс

Хоч би скільки ми розмірковували про наші відмінності, на яких паразитують політики, уважні соціологи все-таки виділяють один непорушний суспільний маркер, який, навіть у комбінації з нинішніми внутрішніми й зовнішніми викликами, що їх за гостротою та драматизмом можна порівняти тільки з подіями відомої революції в Росії, дає нам досить глибоку надію. Ставлення до своєї незалежності. Ми вистоїмо. Україна вистоїть. Якщо до нас перестануть лізти.

У 1991 р. - 76% підтримали незалежність України. У грудні 2013-го підтримують 86,2%. Безумовно, патріотичні почуття загострюються в найтяжчі для держави і світової спільноти моменти. Острів Тузла 2003-го, Грузія 2008-го, Помаранчева революція 2005-го, продовження оренди ЧМ РФ Януковичем 2010-го, Євромайдан - 2013-го… КМІС своїм опитуванням уточнив ситуацію - ставлення громадян до незалежності країни за віковими категоріями і регіонами.

Але, навіть незважаючи на те, що молодь Західної України - в авангардах незалежності, а люди похилого віку Півдня -Сходу - в ар'єргарді, 83% громадян України бачать свою країну незалежною і суверенною. І тільки 12% громадян входять у пул п. Путіна.

Скажу більше: Крим би вистояв. Якби референдум був чесним.

…Коли на Грушевського пішли перші, на частини рвало душу. Потім від кількості жертв на Інститутській - кипів мозок. Але розум охолов, як тільки режим упав і стало зрозуміло, що ось такою страшною ціною ми заплатили за шанс. Нині ж, коли нам затискають пальці дверми в Криму і б'ють під дих на Сході, переплавляється свідомість. Витримаємо - станемо єдиними й іншими. Поступимося - судді знайдуться. Занадто дешево дісталася нам незалежність. Тому й не цінували.

А що означає - цінувати? Що означає - перейти цей тонкий міст, який зараз так гойдає? Ну, крім покладеного букета квітів на Майдані... Для влади - зрозуміти, що Майдан - це не безкоштовний квиток до того самого корита, а шанс почати будувати нову країну. Виходячи з її особливостей. Виходячи з пережитого нею. Для опозиції - старої, яка розбита й деморалізована і щойно з влади, чи нової - що формується з нових партій, - об'єднуватися під ідею, під країну, а не під чергового лідера. Олігархам - треба ще підрости, аби почати справді впливати на країну, її історію, а не тільки на власний гаманець. Суспільству - треба стати відповідальним, готовим самоорганізовуватися, контролювати владу й чути одне одного. На Заході, на Сході, у Центрі, у серці…