Як живе країна, що прожила революцію і зживається з війною? Чи доживе до реформ і як їх переживе?
Напередодні Нового року (можливо, найважчого в новітній історії держави) ми вирішили допомогти читачам зазирнути в майбутнє, яке лякає і підбадьорює водночас. Перед цим, по можливості, тверезо оцінивши сьогодення.
З ініціативи DT.UA Київський міжнародний інститут соціології з 4 по 19 грудня провів вимірювання громадської думки у всіх регіонах країни. Видання висловлює щиру вдячність Сергієві Таруті, який надав фінансову підтримку, необхідну для реалізації проекту. У рамках дослідження (запитання для якого сформулювали журналісти нашого тижневика) було 3035 інтерв'ю з респондентами старшими за 18 років, котрі проживають у 179 населених пунктах.
На жаль, зі зрозумілих причин, максимально точно вивчити настрої жителів в охопленому війною Донбасі не мали можливості. У Луганській області опитування проводилося виключно на території, контрольованій українською владою. У Донецькій - переважно на території, що перебуває під контролем Києва.
Запитання, відповіді на які ми хотіли отримати насамперед, очевидні.
Як громадяни оцінюють оновлену владу? Чи великий кредит довіри до неї? Хто у воюючій країні є справжнім лідером народної довіри? Що очікував народ від Майдану і чи отримав те, чого очікував? Чому, на думку громадян, вдалося уникнути відповідальності Януковичу і Ко? Як саме суспільство уявляє собі майбутні реформи? Чи правильні припущення, що, говорячи про майбутні зміни, "верхи" і "низи" думають про одне й те саме, дивляться в одному напрямку. Чи готова країна воювати? Які сьогоднішні настрої на Сході? Чи правда, що немає ніякого Південного Сходу як єдиного геокультурного поняття? Чи є привід говорити про загрозу сепаратизму на Заході? Чи є реальні передумови для розпаду держави?
Настрої громадян вивчали на Заході (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Волинська, Рівненська, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області), у Центрі (Київ, Київська, Житомирська, Чернігівська, Сумська, Полтавська, Черкаська, Кіровоградська, Вінницька області), на Півдні (Миколаївська, Одеська і Херсонська області), Сході (Дніпропетровська, Запорізька й Харківська області) і Донбасі (Донецька і Луганська області).
Для окремого дослідження загрози гіпотетичного "західного сепаратизму" три області (Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська) були об'єднані в умовний регіон Галичина. Для респондентів Галичини та опитуваних у Закарпатській і Чернівецькій областях DT.UA розробило спеціальну анкету.
Нагадаємо, що у квітні цього року з ініціативи DT.UA уже проводилося масштабне дослідження громадської думки. Тоді об'єктами вивчення були думки восьми південно-східних областей. Нам здалося важливим проаналізувати, як змінилися настрої жителів цих місць за вісім складних місяців війни й тривог. А тому при підготовці нової соціологічної анкети частину запитань ми запозичили зі старої. Порівняльна характеристика відповідей напевне зацікавить допитливого читача.
Отримані нами дані (з аналізом яких ви можете ознайомитися на стор. 2-9) не тільки досить цікаві, а й, на нашу думку, досить цінні. Вони здатні принести практичну користь насамперед тим, від кого в нашій державі залежить ухвалення життєво важливих рішень. Здатні позбавити забобонів, вилікувати від ілюзій, убезпечити від помилок. Змусити уточнити нагальні завдання, скорегувати певні цілі, переглянути ключові пріоритети.
Трохи забігаючи наперед, зазначимо, що чи не головне завдання, яке стоїть сьогодні перед владою, - зміцнити довіру до себе. Бо нинішній її рівень значно нижчий, ніж це має бути в країні, що перебуває в стані війни, яка стимулює єднання громадян. Незалежно від посад. Влада, якій не вірять, не має права просити потерпіти і наказати піти на смерть. Влада, яка не вилікувалася від клептоманії, не має права закликати затягнути паски. Влада, яка не пояснює своїх намірів і не обґрунтовує своїх учинків, не має права сподіватися розуміння.
Влада нерішуча може дочекатися появи під своїми вікнами значної кількості рішучих хлопців.
Минулий рік для всіх став роком неминущих тривог. Коли кожен тиждень, а часом і кожен день, залишав карб на серці. Хоч де б людина жила, і хоч які погляди сповідувала. Дивна річ: ми стали жорсткішими і людянішими водночас. Рік випробувань прищепив і те й інше. Ми вже звикли до того, що на нашій землі прописалася (сподіваємося, ненадовго) смерть. І ми вчимося допомагати тим, хто бореться за життя.
Матеріали дослідження, проведеного на наше замовлення, наочно демонструють: прямо пропорційно падінню довіри до інститутів влади і персон від влади зростає здатність суспільства покладатися тільки на власні сили. І що міцніша впевненість у власних силах, то частіше в наших душах прокидається готовність допомогти тому, хто слабкіший. Кому важко. Хто потребує допомоги або підтримки. Захисникам Батьківщини. Сім'ям загиблих. Пораненим. Біженцям. Ось у чому коріння масовості волонтерського руху, що не має яскраво вираженого ідеологічного або регіонального забарвлення. Ось у чому природа настільки очевидного й настільки шанобливого ставлення громадян до волонтерів.
За великим рахунком, саме з цього починається справжній патріотизм. Який за минулий рік став менш пафосним. Але, як нам здається, більш прагматичним. Більш осмисленим. А, отже, більш життєздатним.
Залишаючись багато в чому патерналістським в економічних питаннях, суспільство стало самостійним у всіх інших. Позначивши готовність брати на себе відповідальність за долю держави.
Почитайте - переконаєтеся самі. Вдумливого новорічного читання Вам!
Народ і влада
В умовах війни, неважливо - офіційно названої чи синонімами називаної, одна з необхідних умов перемоги - довіра народу до влади. Основний висновок нашого опитування: громадяни України набагато більше вірять у себе, ніж в обраних ними ж керманичів.
Ми попросили респондентів оцінити за 10-бальною шкалою довіру чи недовіру до низки владних і громадських інститутів. У запропонованій шкалі 1 бал - "зовсім не довіряю", а 10 балів - "повністю довіряю". І виявилося, що найвищий рейтинг має не Верховний головнокомандувач, не прем'єр-міністр, не Кабінет міністрів і не Міноборони. Найбільше люди довіряють волонтерам - 7,3 бала з 10. У волонтерському русі брав участь у тій чи іншій формі кожен другий громадянин країни. Мільйони плечей, підставлених армії та біженцям. Мільйони латочок на діряву державну машину. Мільйони сусідів, родичів та друзів, які передавали тим, хто потребував їхньої допомоги, мільярди гривень і баночки з консервованими огірками. Хто чим міг. Хто що міг. Абсолютно, на 10 балів, довіряють волонтерам 22,6% громадян України. У Херсоні цей показник сягає 45%. На Галичині - 44%. У Чернівцях - 38%. А ось у Харківській області - лише 9% і 6% - у Донецькій, тоді як у тривожній Одеській - 18%. Зовсім не довіряють волонтерам у нашій країні лише близько 5%. Таких на сході й півдні по 7%, а в Донецькій області - 12,8%. Дарма вони так.
На другому місці в рейтингу довіри українців - добровольчі батальйони - 7 балів. І кожен четвертий житель країни (24,5%) їм повністю довіряє - 41,7% на заході; 27 - у центрі; 22 - на півдні; 15 - на сході та 4,1% на Донбасі. Такий розподіл коментарів не потребує. Хіба що - зворотний відлік. Повністю не довіряють батальйонам 34,6% жителів Донецької області; 27 - Херсонщини та 2 - Галичини. Та, що цікаво, негативний показник не зашкалює в Харківській і Одеській областях - 14,4 і 13%, відповідно.
Ще одне спостереження: абсолютна довіра до батальйонів (24,5%) утричі перевищує абсолютну довіру до президента країни - 8,3%. Дивно, його ніби теж добровільно обрали. Дзвіночок...
Відразу за батальйонами в рейтингу рівня довіри - церква. Теж 7 балів. Однак повністю їй довіряють 19,3%. Традиційно на заході таких - 35,3%. На півдні - 18,4. У центрі - 16,8. На сході - 9,8, насамперед за рахунок Харківщини, де абсолютна довіра становить лише 3,2%. Тоді як на Донбасі повністю довіряють церкві 11,5%.
Церкви, вони в нас такі різні - і войовничі, і миролюбні; і за Україну, і проти. Але всього по країні абсолютно не довіряють цьому інститутові тільки 7,5%. При цьому на заході таких - 2,5. У центрі - 3,2. А на Донбасі - 10,5%. Тут непросто розібратися, хто від кого відвернувся... Війна.
На четвертому місці - армія. 6,4 бала. На 10 балів українській армії довіряють 16,7%. Це на третину менше, ніж батальйонам. Якби йшлося не про такі серйозні речі, як життя і смерть, то можна було б згадати анекдот про піар, хом'ячка і пацюка. Та сама плоть, та сама кров, ті самі матері, які помирають щоразу, коли мобільний не відповідає. І героїв там не менше. Але армія - закрита для комунікації структура. Її образ ліпить влада. Країні потрібні легенди. А владі не потрібні герої. Ви багато знаєте імен рядових військових і навіть добровольців, чиє ім'я потрапило б у "меседж-бокс" влади і було явлене країні як взірець військового, громадянського, людського подвигу? Ні. Ви згадаєте тільки комбатів. Безіменна війна потрібна тільки тим, хто не захищає, а захищається. Може, зокрема, й тому свою довіру до армії лише в 1 бал із 10 оцінили 9,3% громадян України.
П'ята позиція - у громадських організацій. Так само 6,4 бала. Однак повністю довіряють активістам громадянського суспільства 11%. А не довіряють - 2,4. Найнижча довіра до громадських організацій на сході і півдні країни - 9,2 та 12,3%, відповідно. Дивно, люди, які історично звикли до виробничо-колективного способу життя, об'єднанням громадян довіряють менше, ніж ті, хто формувався на аграрно-хутірських традиціях.
На шостому місці - президент України, Верховний головнокомандувач. 5,3 бала. Нагадаємо, що абсолютно Петру Порошенку довіряють 8,3%, зовсім не довіряють - 14,3%. Водночас, у зв'язку з різними інсинуаціями, насамперед породжуваними Кремлем, ми запитали громадян: "Якою мірою ви згодні чи не згодні з тим, що Петро Порошенко законно обраний президент України?". 81% українців згоден із цим. З них 68,6% - повністю, 25,9 - швидше, згодні. Відповідно, навіть на Донбасі, сукупно, майже 60% упевнені в легітимності глави держави. Сумніваються в законнообранності - 6% громадян. Із них 13,3% живуть на сході. 9,7 - на Донбасі. 7,1 - на півдні. 3,2 - у центрі. І лише 1% - на заході України. А ось впевнено-незаконним обрання Петра Олексійовича вважають 4,2% населення України. Від 10% - на Донбасі до менше відсотка - на заході.
Однак, повертаючись до рівня довіри, безумовно, хотілося б зазначити, що країні, в якій ідуть бойові дії на Першому українському фронті, Другому економічному українському фронті, Третьому соціальному українському фронті, Четвертому кримінальному українському фронті, П'ятому зовнішньополітичному українському фронті, Шостому енергетичному українському фронті, - необхідний вищий рівень довіри до очільника держави. Ми не станемо згадувати всі помилки Петра Порошенка. Скажемо лише про одну: "Якщо ти хочеш сподобатися всім, ти не сподобаєшся нікому".
На сьомому місці - прем'єр-міністр України. Довіру до Арсенія Яценюка громадяни країни оцінили у 5,2 бала. Розрив на одну десяту в баловому вираженні підтверджують і свіжі рейтингові виміри, проведені цього тижня не DT.UA. Якщо на парламентських виборах "Народний фронт" Арсенія Яценюка випередив Блок Петра Порошенка на 50 тисяч голосів, то тепер за БПП проголосували б 27,1% виборців, а за "НФ" - лише 17,2%. Народ, ознайомившись із ініціативами Кабінету міністрів щодо радикального скорочення бюджету, нарешті став асоціювати відповідальність за економіку з прем'єром, а не з президентом, як робив це 9 місяців, котрі передували парламентським виборам. І знаєте, що смішно? Додумалися до цього виборці після того, як Петро Порошенко отримав не двох (МО та МЗС), а десятьох міністрів у новому Кабміні...
На етапі ще неповного усвідомлення радикальних нововведень уряду 7,5% респондентів виявили Яценюку повну 10-бальну довіру. А 16% відзначили варіант - "зовсім не довіряю". Найвища підтримка серед тих, хто абсолютно довіряє, у прем'єра, певна річ, на заході країни - 12,7%. 8,8% - у центрі. 6,9 - на півдні, 3,5 - на сході та 1,4% - на Донбасі. І, відповідно, навпаки - концентрований антирейтинг на Донбасі - 29,4%. На заході він становить 5,7%. Питання: це шлях Яценюка з чергової гори чи з базару? Відповідь дасть МВФ. І її почують усі, хто переживе примусове лікування секвестром та новими податками.
На восьмому місці - ЗМІ - 5,1 бала. Якщо після Майдану ЗМІ входили до трійки інститутів, яким довіряли найбільше, то сьогодні ми мусимо відзначити падіння авторитету. Більшість засобів масової інформації змішалися із засобами масової пропаганди. З цієї причини абсолютно довіряють ЗМІ лише 2,4% українців. На Заході таких - 4%. На Донбасі - 0,3. Абсолютна недовіра, оцінена в 1 бал, виразніша: 11% - по країні. 4,4 - на заході; 4,8 - у центрі; 15,8 - на сході; 20,7 - на півдні; 21,2% - на Донбасі.
У XXI ст. закрити інформаційний простір, створивши "Совинформбюро", - нереально. Росія мовить на схід і південь; соціальні мережі випереджають інформагентства; фейки рвуть нерви й так натягнутої, мов струна, аудиторії. Але одна з найсерйозніших, і притому обділених увагою, проблем - зниження професійного, і насамперед - інтелектуального рівня журналістів. Вибираючи спікера для інтерв'ю, більшість колег іде на крик, а не на думку. Поверхове висвітлення подій дезорієнтує суспільство. Найкраща ілюстрація цього - розділ опитування "Народ і реформи".
На дев'ятій позиції - Кабінет міністрів України з показником довіри 4,7 бала з 10. Новосформованому, квотноутвореному, іноземцями прикрашеному уряду повністю довіряють 4% українців. Від 6% - у центрі, до 1% - на Донбасі. Не так і багато для команди, приставленої до керма економіки, що потребує комплексу реанімаційних заходів. Масштаб завдань велетенський. Методи їх вирішення - болючі. Не позаздриш.
Абсолютно не довіряють українському уряду 15% громадян. Кожен третій із них живе на півдні; кожен четвертий - на Донбасі; кожен п'ятий - на сході. Будь-який лікар знає: у трикутнику "лікар-хвороба-пацієнт" команди можуть бути сформовані по-різному. І, доки Кабмін мовчки хвалиться скальпелем та кліщами, навіть не пояснюючи пацієнтові, навіщо, - хворий об'єднується з хворобою проти лікаря.
На десятій позиції - Верховна Рада - 4,5 бала. Люди! Ви ж її тільки вчора обрали! Для чого? Щоб сьогодні вже не довіряти? 16,3% українців зовсім не довіряють Верховній Раді. Лідер скептиків південь - 34,7%. За ним Донбас - 27,6. Схід - 21,8. Захід - 9,2. І обережний центр - 7,1%. Повністю ж, на 10 балів, парламенту довіряють лише 3% громадян. Від 0,5 - на Донбасі до 4,4% - на заході. No comments.
На одинадцятому місці - СБУ - 3,8 бала. Джоан Ролінґ позаздрила б фантазії райтерів прес-служби цього відомства. Але напевно, у країні менше людей, котрі вірять у Гаррі Поттера, ніж тих, хто вірить у щоденні рапорти про запобігання та викриття терактів. А коли прийдуть справжні "вовки", буде замало просто кричати. На об'єктивно високу загрозу організації терактів агресором може накластися спокуса відвернути увагу від колосальних економічних проблем, здатних викликати бунт. Район Печатників у Москві, метро в Мінську... Страх сильніший за голод. Злякані люди не влаштовують переворотів. Отож, панове спецслужбісти, крутіть головою навсібіч. Тим більше що 2% населення вам усе-таки повністю довіряє. Не розчаруйте їх, як 21,4% тих, хто вже категорично відмовив вам у довірі.
На дванадцятому місці - МВС - 3,4 бала. Дискредитована, зла, розгублена міліція. Знадобляться титанічні зусилля, щоб відродити довіру до вітчизняних вартових порядку. Без міліції - ніяк. А з такою - нікуди. Кожен п'ятий українець - 24,8% - абсолютно не довіряє Міністерству внутрішніх справ. 39,3% із них - жителі півдня. Кожен четвертий - живе на сході, Донбасі й заході. І тільки 18,3% ментоненависників живуть у центрі. Що ж до абсолютної довіри, її відчувають півтора відсотка громадян. Від 0,1% - на Донбасі до 2,6 - у центрі. В умовах, коли зброю не придбав тільки ледачий, коли кількість крадіжок зростає ледь не щодня, коли озброєні "патріоти" сколочуються в зграї під керівництвом досвідчених рекетирів 90-х років і по всій країні захоплюють та віджимають бізнес, - занадто низький рівень довіри до міліції і її безпорадність лякають не менше, ніж самі злочини.
На тринадцятому місці - Генеральна прокуратура - 3,3 бала з 10 можливих. Повна недовіра - 28%. Повна довіра - 1,4%. 1,4, Олегу Ярославовичу! 1,4, Петре Олексійовичу! Свободівський Махніцький і президентський Ярема перетворили потенційний меч Революції Гідності на щит контрреволюції. Ні про що говорити.
І завершують рейтинг народної довіри ті, хто мав його очолювати. Ті, від кого залежить захист права громадян на справедливість, - суди. 3 бали. Зовсім не довіряють людям у мантіях 32% українців: 47 - на півдні; 41 - на заході; 27,6 - на сході; 27 - на Донбасі та 25,5% - у центрі. Ось таку "Європу" показав соціологічний розтин. 10 балів довіри вітчизняним судам виставили тільки 1,6% опитаних. Від 0,3 - на Донбасі до 2,3% - у центрі.
Невисокі показники довіри до інститутів влади, поховані під плінтусом результати Генпрокуратури й судів мають цілу низку пояснень. Але, на наш погляд, основне з них міститься в наступній діаграмі. У ній об'єднані відповіді на два запитання: "Яке з очікувань після перемоги Майдану було для вас найголовнішим?" та "Оцініть за 5-бальною шкалою кожен пункт, де "1" - абсолютно не був виконаний, а "5" - повністю був виконаний".
Після будь-якої революції, після будь-якої зміни влади очікування людей завищені. Але деякі просто необхідно виконувати, інакше між народом і владою утвориться провалля. Невідповідність очікувань і отриманих результатів - до вашої уваги (див.рис.2).
Революція Гідності. Повстання людей, які втомилися миритися з тим, що правлячий клас до них ставиться як до отари овець, призначених виключно для стрижки. Що тепер думають про владу свіжопострижені люди? (Див.рис.3).
Загалом, майже 80% переконані в тому, що за останній рік рівень корупції у країні або зберігся на попередньому рівні, або підвищився. Це їм не по телевізору розповіли. Вони це визначили емпірично. А ми мусимо відзначити, що за якимись ознаками про це здогадався весь дипкорпус, а також МВФ зі Світовим банком. 47,3% українців вважають, що рівень корупції зберігся. 31,8% - що підвищився. І тільки 5% відчули зниження корупційного пресу. При тому що 15% не змогли визначитися з оцінкою масштабів ракової пухлини.
Може, українці вже звиклися з корупцією, й вона, як нікотин у багатолітнього курця, стала частиною нашого хімічно-ментального складу? Не схоже. Якщо повернення смертної кари як необхідної реформи підтримали тільки 5% опитаних, то коли тих самих людей запитали про розстріл корупціонерів, підтримка злетіла в рази (див.табл.4).
Більш ніж кожен третій громадянин України вважає, що "найкращий спосіб боротися з корупцією - розстрілювати (як у Китаї)". 16% у цьому переконані абсолютно. 19,5% - швидше, згодні. Найрадикальніший настрій припадає на Миколаївську, Чернівецьку та Донецьку області. Ще один тривожний дзвіночок для влади - попри те, що понад 40% або категорично, або швидше не згодні з найжорсткішою мірою. Це не означає, що їх не дістали. Це означає, що вони ще не зневірилися. Найтолерантніша в цьому питанні Закарпатська область - 42% проти крайнощів, а також Галичина - 37%. Найменш толерантний - центр: тут розстріл за корупцію беззастережно відкидають усього 13,4%.
Здавалося б, невисоким рівнем довіри до правлячого класу тільки й можна пояснити несподівані для нас результати відповідей на запитання: "Як ви ставитеся до запрошення іноземних спеціалістів на посади в Кабінеті міністрів та інших органах влади?" (див.рис. 5). Кожен п'ятий не зміг визначитися. Майже 46% громадян України веліли інтерв'юерові поставити галочку напроти відповіді "підтримую, якщо за 23 роки не змогли самотужки провести реформи й подолати корупцію, то хай спробують варяги". На Галичині "хід експатом" підтримали 62,7% респондентів, в Одеській області - 33, а на Донеччині - 20,7%. Чим далі на схід, тим менше прибічників такого погляду. Чи то тому, що запрошені американці, прибалти й грузини асоціюються в жителів Донбасу з чужим, на їхню думку, Заходом. Чи то тому, що "у радянських власна гордість". За великим рахунком, до запрошення іноземців на низку значимих постів, перелік яких ще не закрито, можна ставитися як до імпортних товарів: ми ж купуємо айпади, плазми, машини, мобільні телефони... Хоча, з іншого боку, вибираючи імпортний товар, ми намагаємося придбати найкраще, а не просто середньостатистичне...
32,5% заявили: "Не підтримую, оскільки в 45-мільйонній країні за бажання можна було знайти порядних, вольових та інтелектуальних професіоналів, здатних провести реформи". На Галичині вважають, що українська земля народжує для такого завдання достойних синів і дочок - 21%; в Одесі - 54; у Донецькій області - 69,6%. Хочеться запитати: то це ми правлячому класу не довіряємо чи в себе не віримо?
Насправді кадровий патріотизм має полягати не так у вимозі до паспорта, як у критеріях і готовності лідерів країни дотримуватися своїх декларацій у реальному житті. Два десятиліття українська влада, за влучним визначенням Олександра Пасхавера, проводила негативний відбір. Влада завжди була найбільш дохідним різновидом бізнесу. І вести його від імені правителів мали слухняні, аморальні й безвідмовні. Інколи - моральні, але некомпетентні або такі, якими неважко маніпулювати. І вже зовсім нечасто у владу випадково потрапляли пристойні й розумні люди. Можливо, наступна ітерація влади усвідомить необхідність їх залучення.
Ми запитали в українців: "Чому Януковичу і його команді вдається уникати покарання?" Адже, як відомо, ряд одіозних фігур, що кабанчиком метнулися в Росію наприкінці лютого - на початку березня 2014 р., оскаржують нині запроваджені проти них Євросоюзом санкції, оскільки в Україні проти них кримінальних справ не відкрито: Януковичі, Азарови, Клюєв, Арбузов, Портнов, Клименко, Іванющенко та ін. Як таке могло статися?
16,7% за 10 місяців не сформували своєї відповіді на поставлене запитання.
Із п'яти запропонованих варіантів відповіді кожен третій - 32,8% - вибрав "маючи гроші, стара команда може блокувати у правоохоронних органах і судах України будь-які розслідування проти своїх представників". Гнилість судової та прокурорської системи поставили на перше місце 45% жителів заходу і 20% - жителів півдня. До речі, найбільше таких виявилося в Луганській області - 47,2%. Найменше - у Херсонській - 14,4%. Втім, херсонці дали "свічу" в іншому варіанті відповіді...
23% громадян вибрали варіант "доводити злочини старої влади ніхто в новій владі не має наміру, оскільки самі хочуть скористатися тіньовими та корупційними схемами "папєрєдніків". У цьому нову владу підозрюють 44% одеситів; 19 - жителів центру та 7% - херсонців. Очевидно, у тих, хто відповідав таким чином, добра пам'ять, бо вони не забули, що жодна із владних команд, які змінювали одна одну, не притягувала попередників до відповідальності за несанкціонований відбір коштів у держави. Політичних опонентів - інколи. Злодіїв - ніколи.
20,5% опитаних причиною безкарності команди Януковича вважають непрофесіоналізм ГПУ: "генпрокуратура професійно нездатна довести висунуті обвинувачення проти представників старої влади". У низький професійний рівень наших слідчих вірить кожен третій дніпропетровець. Але при цьому 7,5% запоріжців та 5,6% луганчан, разом із 10% харків'ян, вважають, що в ГПУ пропало не все.
Частка правди в невисокій оцінці професіоналізму слідчих є - як за багато років більшість юристів перетворилися на листонош, що переносять конверти, так і більшість слідчих - на золотошукачів. Звісно, є винятки. Але, на думку експертів-практиків: ГПУ - це фабрика з порушення фактових і персональних справ і каса з прийому "аргументів" для їх закриття. Просто, як білка в колесі! Де ж тут знайдеш час для професійного вдосконалення?
18,7% знаходять виправдання в тому, що "лідери Майдану розгубилися й не встигли перешкодити втечі з країни Януковича, Пшонки, Арбузова, Азарова, Клюєва, Захарченка та ін.". У це вірять 28,2% на сході країни; 16,3% громадян на заході України й 12,4% на Донбасі. Цікаво, що так вважають майже половина жителів Дніпропетровської області - 47%. А ось у Луганській - тільки 3,4%.
Журналістам DT.UA треба було витратити в середньому 15-30 хвилин на те, щоб дізнатися місцезнаходження Віктора Януковича з моменту його останнього виїзду з Межигір'я. Про що ми регулярно й повідомляли нашим читачам у стрічці новин. Нові лідери країни тоді мали, очевидно, важливіші завдання. Та й потім - нам було простіше: ми на чай до Януковича під час Майдану не їздили.
Однак у підступність володарів сцени Майдану український народ не вірить - тільки 12,1% вважають, що "Турчинов, Яценюк і Аваков зайшли в корисливу змову з Януковичем та командою, дозволивши їм уникнути арешту і залишити країну". Таку крамольну думку допускають лише 8,5% жителів центральної України і Донбасу. Не допускає такої домовленості Луганськ - 1,4%. Зате в цьому питанні вирізнився південь країни - кожен п'ятий вважає таку домовленість можливою, але це переважно за рахунок жителів Херсонської області, серед яких масові вдалі втечі одіозних персонажів списали на усвідомлену бездіяльність нової влади 44,2%.
"Стою біля будинку, чищу апельсин ножиком. Мимо проходить Гіві, спотикається і падає на ножик. І так усі 9 разів".
Той факт, що стара команда сидить у Москві, тужливо п'є гірку, і її рве на батьківщину, не мав стати нездоланною перешкодою для отримання народом України відповідей на питання про страшні злочини, скоєні в нашій країні за цей рік. Ми запитали: "Про що на вашу думку, свідчать нерозкриті резонансні злочини, вчинені в період Майдану і після (розстріл Небесної сотні, підпал Будинку профспілок в Одесі тощо)?" (див.рис. 6).
Як бачите, майже половина - 45,1% - назвала причиною "зацікавленість влади в нерозкритті злочинів". Так, на виразність показника вплинули одесити, серед яких цей варіант відповіді вибрали 65,3%, і жителі Миколаївщини, які такою ж кількістю підтримали думку пораненої Одеси. Однак додатковим сигналом для влади може стати думка як Західної України, де більш як половина узріла на рильці пушок, так і Донбасу, де половина опитаних підозрює владу в навмисному заволинюванні розслідувань резонансних злочинів. Кожному регіону може боліти своє, але перед владою всі рівні - "знеболювального" не дали нікому.
Майже 32% списують відсутність чітких доказових і об'єктивних відповідей на "непрофесіоналізм слідства". У це найбільше вірять жителі Дніпропетровської області - 51,1%. Але тільки 10,6% - у Харківській. При цьому зазначимо, що лише кожен шостий житель України вважає пріоритетною реформу правоохоронних органів, про що ми напишемо трохи згодом.
У відсутності результатів 11% українців звинувачують "системне перешкоджання Росії". Очевидно, на Галичині пам'ятають, де сховалися і колишні керівники країни, і постмайданне керівництво одеської міліції. І тому 23% бачать причину в "руці Москви". Але тільки 1,6% запоріжців і 3,3% одеситів вважають, що в Москви є руки.
Оскільки певна частина громадян України вважає, що глобально за тим, що сталося в країні, стоять Америка і ЄС, то ми запитали і про їхню можливу роль у перешкоджанні розслідуванню резонансних злочинів. Вважають, що це так, в Україні 3%. 9,3% з них живуть на Харківщині. Близько 2% - на Херсонщині, 0,5% - на Луганщині. На Закарпатті взагалі живуть люди, позбавлені фантазії, - 0,0%.
А ось 18,1% вважають причиною ганебного нерозкриття резонансних злочинів "системне перешкоджання команди Януковича". Найбільше прибічників такої версії в західному регіоні - 26%. Найменше в ефективне втручання екс-президента вірять на Донбасі - 7,7%. Кожен п'ятий в обережному центрі вважає, що без Януковича не обійшлося.
Відсутність відповідей на актуальні для всієї країни запитання, як шашіль, підточує ніжки крісел та тронів української влади. Можливо, колись ми достеменно дізнаємося, хто віддав наказ розстрілювати людей на Майдані; хто спалив живцем одеситів; хто влаштував іловайський котел; хто фінансував сепаратистів; хто крав у держави, коли народ збирав гроші на армію... Схоже, ключове слово - "колись". Хоча ні - "можливо".
Одна зі складових підозріливого ставлення українців до влади - абсолютна впевненість громадян у тому, що "українські олігархи продовжують залишатися впливовою політичною й економічної силою в країні". З таким твердженням згодні 90,3% (!). Рідкісна одностайність. І ріденькі сумніви: тільки 2,2% не згодні з цим, а 7 - так і не зрозуміли, "кто был охотник, кто - добича".
У принципі, в Україні олігархами заведено називати будь-якого великого бізнесмена, включно із сусідом, який дозволив собі відпочинок у Домініканській республіці. Але якщо говорити про тих, хто безмірно багатий, має кероване представництво у владі і впливові ЗМІ під пальцями, то - так, ці люди справді зберегли серйозний політичний, а окремі - й економічний вплив у постмайданній Україні. Якщо взяти тільки парламентський зріз, то бійців Ахметова в новому законодавчому органі ми нарахували 28, Коломойського - 25 (плюс "боковичок" імені Хомутинніка), Порошенка - 23 (плюс штук сто попутників) і Фірташа-Льовочкіна - 42 ( без урахування єремєєвського сателіта).
Нову владу шантажували. Хто - кіловатами й шахтарськими бунтами; хто - повстанням вкладників і барелями; хто - сейфовими угодами та газом; і всі - телеканалами. На виборах владі робили послуги: хто Яценюку, як СКМ - "Шахтарю"; хто Порошенку, як "Надра" - київському "Динамо"; а хто - купівлею абонемента на матчі всіх. Задля справедливості треба сказати, що й країні (у певні моменти) олігархи прислужилися. Хтось виплачував зарплату робітникам заводів; хтось, узявши під контроль криміналітет - головний інструментарій російських інструкторів, - не дозволив втягнути у війну Харків, Одесу, Дніпропетровськ і Запоріжжя; хтось, включивши всі внутрішньо- і зовнішньополітичні резерви, зупинив уже прийняте (під виглядом проведення АТО) рішення про збройний розгін Майдану 19 лютого. Як влада віддячує кожному з тих, хто різнопланово прислужився, DT.UA і сайти, що спеціалізуються на викритті тіньових та корупційних схем, повідомляють регулярно.
Кожен з олігархів зробив свою ставку на різні центри влади. Якоюсь мірою цей факт (укупі із загостренням міжолігархічної війни) створив підкилимну, потворну, та все ж таки діючу систему стримувань і противаг, - над країною не навис новий узурпатор. Власне, лояльне ставлення олігархів до Майдану було продиктоване бажанням позбутися Януковича, чия "сім'я", як сарана, налетіла на всі поля без розбору. Позбувшись екс-президента, багато хто сподівався збирати багатий, як у старі-добрі часи, урожай. Але економічна посуха так і не дала плечу випростатися.
І при цьому виникла нова загроза - 26,3% українців вважають, що "необхідно націоналізувати всю власність, яка належить олігархам". Це найпоширеніша відповідь на запитання: "Як, на вашу думку, слід вчинити з власністю олігархів?" Найвищий відсоток настроїв "усе відібрати" соціологи КМІС зафіксували в Закарпатській області - 40%. Чомусь нам здається, що жителі цього регіону мали на увазі не Коломойського з Ахметовим, і навіть не Фірташа з Хмельницьким або Пінчуком. Оскільки ж слова "Балога" в опитуванні не було, то ми залишимо здогади при собі. У пролетарському Запоріжжі теж знають, чиєї "крові" хочуть, 40% жителів. Не дуже відстають і опитані на Донеччині - 32,3%. Найменше прибічників таких настроїв у Харківській області - 20%.
28% не хочуть нікого "стратити" і готові задовольнитися ампутацією "тільки незаконно придбаної власності". Очевидно, йдеться про куплені за копійки в часи бурхливої приватизації 1990-2000-х промислові гіганти. Чи "віджатий" і "відрейдерений" на вторинному ринку бізнес теж належить до незаконно придбаного?
Не особливо популярна схема заміни націоналізації доплатою "у бюджет різниці між покупною та ринковою вартістю об'єкту". "За" - тільки 9% громадян.
На піввідсотка менше вважають справедливою пропозицію Коломойського: "Націоналізувати ті об'єкти, у яких буде виявлено приховану частка екс-президента В.Януковича". Найбільше цей варіант набрав голосів у Донецькій області - 16,6%. Найменше - у Закарпатській - 0,5%. Мабуть, людям здається, що цього замало. Але, повірте, цього т-а-а-к багато… Інше питання, що наше слідство навряд чи у змозі добратися до сейфових угод, які ховають від стороннього погляду реальну структуру енергетичного, нафтового, хімічного, газового чи укртелекомівського бізнесу. Та й потім, схоже, власники сейфів із Януковичем - як із тещею: "ні, вже якщо померла, то померла".
3% вважають, що "переділи власності ослаблюють країну - слід провести амністію тіньового капіталу". Варіант "тут во всем они признались, повинились, разрыдались" - влаштовує тільки 0,7% жителів центральної України і, з якоїсь дивної причини, - аж 9,3% запоріжців. Варіант досить цивілізований, але без довіри олігархів до влади і народу - до олігархів, усе ще нездійсненний.
Країна, що сформувала в парламенті, за словами президента, "конституційно-проєвропейську більшість", не готова переймати європейські підходи у ставленні до власності. Варіант відповіді "держава повинна поважати приватну власність і забезпечити механізм її захисту у малому, середньому та великому бізнесі" отримав лише 2% (!). Від нулів у Миколаєві й Луганську до 3,7% - у Дніпропетровській області. Моторошнуватий показник. Хоча й пояснимий. На самому початку 90-х Польща й Україна мали схожі за структурою економіки. Вони приїжджали до нас по телевізори, пральні машини та міксери, ми їздили до них по барвисте муліне й грудкувату помаду нестатутного кольору. Тепер вони - четверта економіка Європи. А ми можемо похвалитися тільки високими позиціями наших олігархів у європейському списку Forbes. Польське суспільство розвивається, спотикається і йде вперед. А ми поки що вгрузаємо в землю, бурмочучи прокляття на адресу тих, кому самі дозволили себе обібрати.
І, нарешті, не за рейтингом, а за важливістю. Практично 11% українців вважають, що "держава повинна провести жорстку демонополізацію у всіх сферах, де олігархи є монополістами". Це не так мало для країни, в якій зашкалюють ліві настрої "відібрати і поділити". Дивно просунутими виявилися жителі визволених територій Луганської області, - ідею підтримали майже 30%. 21% харків'ян і 18% - одеситів, очевидно, здогадуються, що руйнування монополій знищить сам інститут олігархократії, створивши конкурентне середовище в телевізійному, газорозподільному, портовому, перевізному, залізорудному, банківському та ряді інших секторів. Але для цього потрібні, як мінімум, дві умови: керівник Антимонопольного комітету, який буде дуже грамотним спеціалистом и дуже поганим танцівником; і прозорий реєстр власності із зазначенням кінцевого бенефіціара. Наскільки наші громадяни розуміють необхідність і наслідки створення такого реєстру, ми поговоримо трохи нижче.
Після всіх революцій народ чекає від влади нового рівня відкритості. Після утвердження уряду на Майдані - не дивно. Як населення України оцінює рівень відкритості комунікації органів влади із суспільством у період прийняття важливих для країни рішень? За великим рахунком, ми хотіли дізнатися, наскільки народ задоволений тим, як влада його тримає в курсі при прийнятті тих або інших рішень (див.рис.7).
Ні, звісно ж, не можна доводити ситуацію до маразму й очікувати, що два політики ось так вийдуть до народу і скажуть: "Ми домовилися про мирне співіснування. Основа домовленості - щомісячний розподіл усього, у вас украденого, 50 на 50. Для цього, - скаже один, - мої люди нарешті допущені до потоків. А мої, - скаже другий, - нарешті будуть допущені до правоохоронного й антикорупційного контролю і, відповідно, видачі ліцензій на економічне браконьєрство".
Зазначимо, що оцінка відкритості прем'єра і президента однакова. 30% українців вважають їх "досить публічними у прийнятті рішень". Кожен третій вважає, що накилимової інформації достатньо. Приблизно порівну вважають, що Порошенко і Яценюк "постійно запізнюються в поясненні суспільству тих чи інших кроків": 28 і 25,5%, відповідно. Тож і обвинувачують президента і прем'єра в непрозорому прийнятті рішень теж порівну: 25,5 і 27%. Одне слово, народ констатував: ефірний час між двома політиками розподіляється рівномірно.
А ось Верховній Раді скільки слова в ефірі не давай, а 33,2% її все одно вважають "владою, яка приймає рішення непрозоро". Рекорд - у Миколаївській області - 56%. У Донецькій - 24,6%. Втім, про причини такого іміджу законодавчого органу ми писали вище. І тому відзначимо лише, що 30,6% інкримінують парламенту постійне спізнення з поясненням суспільству своїх кроків, і лише 11% вважають його досить публічним у прийнятті рішень. До речі, найбільш публічним парламент вважають у Донецькій області - 15,7%. Може, тому, що в інших гілках влади відкрито представники цього регіону більше не представлені?
Але Рада не пасе задніх. Їх пасе місцева влада. 35% вважають, що влада, яку можна побачити не по телевізору, а до якої можна дотягнутися рукою, приймає рішення непрозоро. Оцінюючи рівень закритості своєї регіональної влади, Херсон видав "число звіра" - 66,6%. Дніпропетровськ затаврував - 58%, а Чернівці підняли червону картку - 50%.
Відкритою і досить публічною у прийнятті рішень місцеву владу в Україні вважають 8,7%. Найвищий показник у Луганську - 15,7. Ще б пак! Геннадій Москаль висловлюється прямо й універсальною мовою.
А кожен четвертий упевнений, що регіональна влада запізнюється з поясненням суспільству своїх кроків. Більше відкритості хотіли б 36% донеччан; 31 - галичан і 29% - чернівчан.
Підбиваючи підсумки частини нашого опитування, озаглавленої "Народ і влада", звернемося до відповідей співвіттчизників на запитання: "Минуло більше року після початку Майдану, що змінив країну. Яке з відчуттів вам найближче?" (Див. табл. 8).
На жаль, після піднесення й натхнення у настроях відносної більшості українців домінує відчуття "розчарування від невикористаного шансу". Так вважають 32,6% жителів України. Серед них, як ви бачите, переважають жителі півдня – 46,8%. На 11% менше тих, котрі спочатку змахували радісну сльозу біля телевізора, а тепер лаються з ним, - на заході. На сході та в центрі - приблизно стільки ж.
Тепер на цей стан накладеться, м'яко кажучи, незадоволення від ургентної бюджетно-податкової хірургії від Кабміну. Не дарма, ой не дарма світ вивів закон, згідно з яким усі найболючіші реформи запускаються в перші 100 днів нової влади. Коли народ на підйомі. Коли він максимально довіряє тим, кого обрав. Або тим, хто його повів за собою. Але і перші 100 днів уряду, і перші 100 днів президента виявилися безплідними з погляду рішучих, продуманих і точних дій. І не у війні річ. Вона виявилася лише прикриттям для підготовки до головної для влади дії - парламентських виборів.
У полоні солодкоголосих спічів, виголошених під час виборчої кампанії, ще перебувають 17,9% населення. Вони сповнені оптимізму і в складнощах, які визнають, звинувачують попередню владу та Путіна. Що, безумовно, причина, але не вичерпна. "Українці згуртувалися як ніколи, обрали нового президента, створили коаліцію демократичних проєвропейських сил у парламенті і рухаються в Європу". Усе, як піарспікери прописали. А з іншого боку, у цих людях енергія віри, пальне руху, батарейки оптимізму. Без них, наївних, діяльних, - нікуди. Питання в ККД механізму, який користає цей довірливий генератор енергії.
Нам ближчий інший вид оптимізму. Не спринтерський. І його поділяють 14,7% українців, які вважають, що "все зміниться на краще тільки тоді, коли до влади прийде нове покоління, а бізнес буде від неї відсторонений". Цікаво, що так вважає кожен п'ятий на Донбасі, які очікували, що після Майдану зміняться не тільки осточортілі і там обличчя, а й правила, які всіх дістали. По 17% громадян-стаєрів на заході і півдні; 16% - на сході і тільки 8% - у центрі. Єдине, чим не варто захоплюватися, то це вірою в те, що вік і чесність вирішать усі проблеми. Свою чесність молодим ще треба довести, пройшовши через мідні труби і золоті спокуси. Крім того, нечасто поєднуються вік і компетентність. Чиновник, державний службовець - це така ж професія, як і будь-яка інша. Дехто вважає, що "чесну людину можна зробити кваліфікованим чиновником". Можна. А ще – чесну людину можна зробити кваліфікованим лікарем. Скільки це забере часу? Враховуючи, що хворий із перитонітом уже на операційному столі. А чесна людина, котра має його оперувати, поки що вміє тільки руки йодом обробляти. Часу дуже мало, а навчитися треба дуже багато.
10% опитаних нічого доброго не чекали від Майдану. А тепер вважають, що українська держава взагалі розвалиться і буде вроздріб розібрана між сусідніми. На Донбасі так вважає кожен четвертий; кожен шостий – на сході. Не дуже багато на півдні - 12%, і категорично такий варіант відторгають захід (1,4%) та центр (4,8%). Не розвалиться. Хоч і потріщить трохи по швах. Є припущення, що через кілька років те, що відбувається в Україні, здаватиметься "квіточками", порівняно з "ягідками", які визріють за кордонами нашої країни.
І, нарешті, 8% людей, котрі знають, як гартується сталь. І, незважаючи на нинішню об'єктність, а не суб'єктність нашої країни, впевнені, що нинішня надскладна ситуація тільки зміцнить українців. Приєднуємося до цієї надії і ми.
Народ і реформи
"Коли закінчуються гроші, починаються реформи". Оскільки грошей у нашої країни майже завжди було мало, то й реформи вона проводила майже завжди. Слово це, котре, як ми далі переконаємося, владою й народом по-різному розуміється, затерлося і зів'яло, перш ніж розпуститися. Кожна влада виявлялася недосить відповідальною і по-державному масштабною для того, щоб за 23 роки провести повноцінні реформи. У 90-х роках не зовсім розуміли, як, а в 2000-х - уже боялися зробити боляче виборцеві. Спочатку боялися мастити зеленкою, потім - чистити гнійну рану, потім - оперувати, пізніше - ампутувати, а тепер уже час в реанімацію. Ну, щоб завтра не в морг.
Насправді консервувати проблеми - це не тільки малодушне хобі строкатої української влади. Криза, що накрила Захід у 2008 р. і триває досі, значною мірою виникла через багаторічне домінування інтересів політичних партій та їхніх лідерів над інтересами державними: ніхто не хотів робити виборцеві боляче, ніхто не хотів жертвувати рейтингами заради країни. Приблизно так перші 9 місяців поводилася нова влада, що принесла інтереси України в жертву показникам на виборах. Але, коли бомбажні консерви починають вибухати, - дітися нікуди. "Різати, не чекаючи перитоніту!". Час настав. І виявилося, що, незважаючи на телескрекотання про реформи, громадяни України і приблизно не розуміють під реформами те, що розуміє влада. Здогадуючись про це, ми поставили запитання: "Для вас реформи - це…" і навели майже 30 варіантів можливих відповідей, серед яких по-справжньому необхідні кроки чергувалися з популістськи-розкрученими тезами. Про перші багато років говорили експерти DT.UA і ще кілька спотворених інтелектом ЗМІ. Про другі - сурмив "ящик" і переважна більшість політиків. Результат перед вами (див. табл. 9).
Кожна. Ми підкреслюємо - кожна - сфера життєдіяльності країни волає про реанімацію. Але більшість громадян основною реформою вважають… зняття недоторканності з депутатів - 58%. Хоча, здавалося б, уже всі й давно мали б зрозуміти, що основне живильне середовище для економічних злочинів сконцентроване не в парламенті, а в уряді та президентському офісі. Хіба мали недоторканність прем'єр-міністри? Чи цілий ряд одіозних міністрів, керівників укравтодорів, укрзалізниць, накнафтогазів, укртелекомів, укрнадр, фінмоніторингів, держказначейств, митниць, податкових, убозів, управлінь "К", через які країна опинилася в "С"? Народні маси не уявляють масштабу скоєних там злочинів, оскільки не мають доступної об'єктивної інформації про розкрадання на підступах до бюджету, а також у процесі його розподілу. Телевізор про це й тепер - у пору ніби великої демократії - не розповість. Власники каналів - олігархи. В Україні, що переживає надзвичайно сильну кризу, мало прокорму. І тому перший, хто почне розповідати всерйоз про діяння влади, посварившись із нею, сам стане кормом для побратимів.
Примітно, що зняття недоторканності з суддів підтримують на 10% респондентів менше - 48,3. А з президента – то й взагалі 34,4%. Може, тому, що наводити софіти на ці галузі влади небезпечніше, ніж на депутатський зал, де відповідальність розмазується на всіх, а бумеранг, точніше - бумеранчичок, повертається від одиниць?
Друге місце в рейтингу розумінь, а якщо бути точнішим - очікувань, посідає підвищення пенсій і зарплат - 51%. Це можна зрозуміти. І так мізерні доходи переважної більшості населення придушені зростанням цін та падінням курсу гривні. У Херсонській області саме підвищення пенсій і зарплат основною реформою вважають 74%. У Миколаївській та Одеській - по 63. У Дніпропетровській - 58%. Тільки там, де йде війна, а саме - в Луганській і Донецькій областях, - на цьому очікуванні сконцентрувалися менше половини опитаних. Там є більші страхи і тривоги.
Слід визнати, що кожен третій в Україні (34%) очікує ще однієї реформаторської дії - встановлення депутатам, міністрам, суддям та чиновникам зарплати на рівні середньої по країні і збереження її до часу виведення української економіки з кризи. "Шоб ти жив на мою зарплату!" - це прокляття нашого часу, яке адресують усім гілкам влади майже 59% жителів Херсонщини; 55 - буковинців; 47 - закарпатців і 43% - дніпропетровців. Теза про те, що дешевий чиновник дорого коштує, багатьма вже не сприймається. Більше того, незрозуміло, навіщо взагалі цим кровопивцям, які прибули з іншої планети, платити зарплату, - вони собі насмокчуть. Ось так і живемо… Хоча на нашій довгій пам'яті найменш корумпованим був уряд постмайданного 2005 р. Не в останню чергу завдяки забезпеченню рівня оплати праці, достойного рівню відповідальності рішень, які приймають міністри. До речі, скорочення апарату чиновників з одночасним підвищенням їм зарплати підтримали тільки 14,3% опитаних.
32% громадян важливим реформеним очікуванням вважають повернення пенсійного віку до 55 років для жінок і 60-ти - для чоловіків. Увага! Згідно з опитуванням, 60% жителів України вважають, що наша країна має стати членом ЄС. Але при цьому тільки 0,7% готові підвищити пенсійний вік до європейських стандартів (63–70 років). У Херсоні хочуть у Європу 52%, а пенсійний вік підвищувати готові - 0,0%. Найбільш свідомі в цьому плані громадяни живуть у Харківській та Миколаївської областях, - там європейські вікові стандарти підтримують 2,9 і 2,7% - відповідно. Не знайшла підтримки "геронтологічна" реформа і на проєвропейському заході країни: від херсонських нулів на Закарпатті до середньоукраїнського показника на Галичині - 0,7%.
Як розуміють читачі DT.UA, до планів уряду зниження пенсійного віку жодним чином не входить, та й не може входити. Адже те, що "папєрєднікі" не доробили, доведеться доробляти нинішнім. Напівреформа - це як недофінансований бізнес-проект. У першому випадку ти не вирішуєш проблему і втрачаєш рейтинг, у другому - ти втрачаєш гроші і не досягаєш мети. Так сталося і з нашою пенсійною реформою. Як, утім, і з рештою, коли влада, обліплена рейтинговими і майданними страхами, схемами та "об'язонами", не наважувалася йти до кінця. Наші мінімальні пенсії можуть достойно прогодувати тільки одноклітинних, але нашу пенсійну систему не в змозі підтримувати навіть найвинахідливіший homo sapiens. Дехто намагався про це чесно говорити з народом, але на тлі, з одного боку - популізму, а з іншого - їхніх же безмежних корупції та злодійства, майже ніхто в суспільстві серйозно до цього не ставився. Але ж ідеться про злодійство не тільки верхів, а й низів.
Про що це ми? Зверніть увагу: народ України прагне в результаті реформ отримати право безкарно потикати гострою паличкою в народних депутатів; помістити владу в компрачикосівську бочку середньостатистичної зарплати; отримати підвищення зарплат і пенсій, заодно знизити пенсійний вік. Але жоден крок, спрямований на збільшення дохідної, а не видаткової частини бюджету, навіть третиною населення підтриманий не був. Хіба що до цього показника наблизилася підтримка націоналізації власності олігархів. 26% жорстко виступають за розкуркулення.
Начальник податкової п. Білоус заявив, що 80% українських громадян не платять податків. Може, тому запровадження кримінальної відповідальності за видачу зарплат у конвертах підтримують лише 15% опитаних? Ну і, певна річ, що впровадження такої самої відповідальності, тільки вже за отримання зарплат у конвертах, вітали всього 6%.:) Звідки ж узятися в бюджеті та Пенсійному фонді грошам на пенсії й зарплати? Може, їх заплатять мережі супермаркетів чи спортивних клубів, бутиків чи виробників харчової продукції? Ні. Не заплатять. Бо всі вони вибудувані на використанні єдиного податку. А ось за реформування системи єдиного оподаткування ратують лише 9% українців.
Тоді, може, бюджет наповнять оптові ринки - Хмельницький, Харківський, Одеський, а також МАФіозні мережі, що обплутали наші міста й містечка? Та ні. Адже тільки 5,5% опитаних очікують як реформи обов'язкового встановлення касових апаратів у всіх торгових точках. Можливо, скарбницю наповнять банки? Якщо, наприклад, як у Європі, по-справжньому обмежити можливість розрахунків готівкою, скажімо, десятьма тисячами гривень. Але й цю норму підтримують лише 3% населення.
Своїх народ скривдити не дає. Навіть липових, навіть брехливих, навіть паразитуючих. Лише 9,8% виступають за перегляд пільг, їх скорочення та монетизацію решти виплат. Знаючи, при цьому, як багато фальшивих "чорнобильців", "учасників бойових дій" і "матерів-одиночок", що живуть із батьками своїх дітей, але ставлять прочерк у графі "батько" задля отримання допомоги.
Не комутується з реформаторськими планами і запровадження обов'язкової податкової декларації для всіх громадян України. Тільки 8,4% її підтримують. Причому не бояться новації 16% дніпропетровців; 15,3 - одеситів і лише 3,2% - закарпатців. А дарма. Як праця з мавпи зробила людину, так податкова декларація здатна жителя перетворити на громадянина. На запитання: "Скільки ти заробляєш?" - ми називаємо суму "чистими" на місяць. А тепер уявіть, якби називали, як у ряді цивілізованих країн, - "брудними" на рік. Найманого працівника не цікавить, що роботодавець із кожної виплаченої йому тисячі гривень віддає державі 560. Не найманий працівник платить податки, а роботодавець. А якби довелося раз на рік відносити в податкову власноруч зароблені гроші, дорогою уявляючи, на що вони могли б перетворитися, - дитячий велосипед, зимове пальто, лікування для мами, відпочинок для сім'ї, нову машину, - то житель, котрий потримає в руках реальні гроші і віддасть їх державі, розтерзає ЖЕК, місцевий автодор, шкільних здирників, перевертнів із районної лікарні тощо. Так, дивись, і громадянське суспільство розростеться, і з колін встане. І тоді, може, навіть більшість наших громадян зрозуміють, у чому різниця між делегуванням прав місцевій владі і делегуванням їх місцевим громадам. А можливо, навіть мільйони підтримають тих небагатьох, хто зірвав голос, вимагаючи прозорого, у режимі онлайн, звіту влади про доходи та видатки місцевих і центрального бюджетів. І красти з цих бюджетів стане ой як непросто. І столицю буде перенесено…
Ех, та знаємо ми і про ментів, які обдирають базарувальників; і про митників, які не дають розмитнюватися "набіло", а заганяють на "потрібні" майданчики; і про більшість банків, що виводять кожну копійку в офшори; і про пенсії, на які ні жити, ні вмерти достойно не можна; і про чоловіків наших, які в середньому помирають на пенсійному рубежі; і про податкову систему, від якої, як від хіміотерапії, - шкоди економіці більше, ніж користі; і про мільярди олігархів; і про надприбутки політиків… Але вся річ у тому, що настав час взаємно відмовитися від чоловічого ставлення до зрад: "коли ми, то це - ми, а коли вони, те це - нас". Країну просто "пустили по колу". Всі. Від 7-го кілометра до "Привату"; від власника обготівковувального "майданчика", який у вишиванці волає: "Слава Україні!", до ДТЕКу; від даїшника за кущем до аграрного барона Бахматюка; від всемогутньої паспортистки до безпомічного президента; від напівграмотного ректора до хитрограмотного прем'єра. Це коло необхідно розривати обопільно. Інакше країна не витримає і помре.
Дивлячись на описувану діаграму, яка виражає постмайданні очікування народу від реформ, легко помітити, що люди планували розпустити паски. Але уряд, цілком очевидно, пропонує їх затягнути. Конфлікт очікувань очевидний. Чому він виник? По-перше, тому, що людям брехали. Марш непопулярних кроків, які проявилися в бюджеті та десятках інших свіжоспечених законопроектах, не був відображений ні на бордах, ні в роликах, ні в друкованій агітації партій-переможниць. По-друге, люди не особливо прагнули знати правду про майбутнє лікування. Всі уявляють, що таке здорова їжа. Але більшість хотіла гостренького, солодкого і смаженого. По-третє, з людьми про реформи під час виборів чесно говорили десятки з тисяч спікерів, а просвіщати намагалися взагалі одиниці. З нижченаведеної діаграми грамотний читач DN.UA легко зрозуміє, що переважна більшість наших громадян слабо уявляє значення слів "демонополізація"; "адміністративна реформа"; "терадмінреформа"; "реформа місцевого самоврядування"; "дозвільна система" і т.д. І, безперечно, більшість не уявляє собі масштабу проблем, які стоять за цими термінами й мають вирішуватися за рахунок відповідних реформ. Але найголовніше на цей момент полягає в тому, що влада і більшість населення по-різному уявляють собі механізм реформування навіть тих сфер, які здаються респондентам пріоритетними (див. табл.10).
Найбільш очікувана реформа - системи охорони здоров'я. 43,6% поставили її на перше місце. (До речі, на Банковій, за даними DT.UA, закінчення реформи охорони здоров'я - як найдорожчої- планують далеко за межами закінчення конституційного президентського терміну.) В авангардному Херсоні медицині віддали першість 86,9%; на Галичині - 55,8; у Донецькій області - 52,8%. Люди очікують реалізації конституційного права на безплатну медицину? Але це неможливо. Їм хтось чесно пояснив це під час виборів? Є сумніви в тому, що очікування українців збігаються з результатами грузинської медичної реформи. Сподіваюся, при оголошенні реальних планів багатий піар-супровід нового міністра допоможе повернути на місце відвислу мандибулу українських пацієнтів.
Друге місце серед найактуальніших реформ співвітчизники віддали судовій. Про неї справді з екранів телевізорів говорили багато. І тільки тепер заговорили про головне: як не призначай суддів, як не перебудовуй систему - все залежить від людського матеріалу, оскільки хабар завжди буде більший за будь-яку зарплату. Тільки тепер всерйоз почали замислюватися, ким замінити цих інопланетних падлюк-прибульців. Влада почала думати про це? Чи вона зайнята висиджуванням нових драконових яєць?
Ознайомлюючись із розділом, присвяченим думці громадян України про владу, ви помітите, що місцева влада має найнижчий рівень довіри. Хоча в усьому цивілізованому світі – з точністю до навпаки. Але при цьому 6% опитаних вважають актуальною реформу місцевого самоврядування.
Попри всю ненависть (найчастіше – виправдану) до чиновництва, адміністративну реформу першочерговою вважають лише 4%.
А чому податкова важлива тільки для 9,5%? Бо податки платить роботодавець? Чи тому, що переважна більшість їх взагалі не платить?
Науку, яка лежить в основі прогресу, яка дає ідеї для виробництва й народження робочих місць, а не торгашеського виродження, вирішили підтримати лише 0,5%. Саме стільки вважають актуальною реформу Національної академії наук та університетської науки. Це - вирок. До речі, реформу освіти, що охоплює не тільки ніби реформовані виші, а й школи, а також середню спеціальну та дошкільну освіту, важливою вважають лише 13,7%. Давай, Арсенію Петровичу! Ріж бюджет МОН, як задумано у Мінфіні! Тільки стипендії залиште. Щоб студентських бунтів у восьмистах вишах не було й "Оболонь" із "Чернігівським" не збанкрутували.
Ось 20,5% вважають надважливою військову реформу. І з ними не посперечаєшся. Країна у війні, а більшість військової верхівки курить і оправляється на якість її проведення. І, в принципі, справді дуже важливо, хто бігатиме від турніка до турніка й маршируватиме на плацу - контрактники чи призовники. Бо їм просто як під час підготовки, так і на війні більше нічого буде робити, якщо не провести реформу військово-промислового комплексу. Але за неї виступає менше півтора відсотка - 1,4%. Адже в цій сфері дуже важливо що? Щоб не крали! Але ще важливіше - щоб думали. А думати хочуть не всі.
Наприклад, тільки 2,4% виступають за створення прозорого реєстру всіх різновидів власності. Решта, мабуть, просто не розуміють, як ця реформа може вплинути на їхнє конкретне життя. Наприклад, вона може їм дати шанс на правду. Адже коли стане відомо, хто стоїть за офшорами, які є засновниками всіх телевізійних каналів, то Антимонопольний комітет уже не зможе тикатися мордочкою в куточок і не помічати, що на ринку задурювання є потужні монополії. А ще - шанс на зниження тарифів на електроенергію та опалення. Це якщо розібратися стосовно власників обл- і міськенерго, а також обл- і міськгазів. І знову АМК всі карти в руки, а народу – економія в кишеню, бо монополісти не зможуть безконтрольно задирати ціни. А ще - квитки на авіаперельоти стануть доступними, як у Європі, коли розібратися, хто сидить кінцевим бенефіціаром ряду авіакомпаній. Усе це буде, якщо зробити прозорими реєстри власності та провести демонополізацію, за яку виступають… 3,5% населення.
Що стосується реформи конституційної, то українці не вважають актуальним новий перерозподіл повноважень між гілками владного дерева. Посилення повноважень парламенту й уряду хочуть лише 3,2%; дати додаткові важелі президентові - взагалі вважають за потрібне лише менше 2%. Найбільш затребувана з конституційних реформа, що передбачає децентралізацію. Про неї, як і про судову, багато говорять під час різних ток-шоу. Як результат - 13,7% назвали децентралізацію першочерговою реформою. А ось федералізацію, яку намагаються нав'язати Україні Кремль та деякі європейські політики, важливою для країни вважають лише 3,2%. Втім, як свідчать відповіді на інші запитання, федералізацію вважають не тільки не важливою, а й непотрібною. Хоча у Харківській області цю реформу відзначили 14,4, а в Донецькій - 12,3%.
Зверніть увагу на низький рівень актуальності реформи системи правоохоронних органів - 15%. Мабуть, розуміючи її необхідність, народ не дуже вірить у можливість якісної зміни представників "mentus vulgaris". Створення муніципальної поліції, затребуване всього лише 4% громадян, побічно підтверджує цей здогад.
А ось той факт, що лише 10% пріоритетом вважають скасування енергетичної залежності від Росії, свідчить про небажання широких народних мас усвідомлювати стратегічні завдання, які стоять перед державою. Одесу це взагалі не турбує (4,3%), а захід України - лише на 3,5% більше, ніж у середньому по країні.
Зарплати, пенсії, здоров'я, справедливий суд і армія - ось очевидні для суспільства пріоритети, забезпечення яких очікується за рахунок відбору коштів в олігархів. Теза про народження в Україні нового, шуканого світом шляху не стала "вірусом", що заразив населення. Цікаво, аборт шансу - це гріх? Як гадаєте, Петре Олексійовичу? Людей, загнаних у нішу виживання, складно картати за нерозуміння стратегічних завдань і визначень векторів розвитку країни. Але ж еліти повинні виконувати свою функцію, яка полягає саме у визначенні стратегії. Не накопиченням будматеріалів та інструментів, звалених у купу коаліційної угоди, а чітким підпорядкуванням усіх дій і ресурсів докладно проговореному й виписаному проекту.
Ми зробили не зовсім етично, поставивши респондентам експертне запитання: яку, на вашу думку, економіку має будувати Україна (див. табл.11)? Професійну дискусію з цього приводу не часто надибаєш і в експертних колах. Ба більше, економічне винищення середнього класу та розведення владою, на її думку, керованого люмпена перетворює саму можливість дискусії про вибір бізнеc-моделі країни на панську забаганку. Тому не дивно, що кожен третій українець не зміг взагалі відповістити на поставлене запитання. Серед готових на нього відповісти порівну розділилися голоси між прихильниками ліберальної моделі та планової економіки - 22,8 і 22,7%, відповідно. На заході виявилося 26% ринковиків. На Донбасі - стільки ж. І найменше - в центрі - 18,7%. Примітно, що в Центральній Україні найменше прихильників не тільки ліберальної ідеї, а й лівої - 14,9%. Чорноземні гени опираються будь-якій надсилі, яка втручається в життя людей, - чи то буде біржа, чи держплан. У цьому регіоні половина опитаних не мають відповіді на запитання, яку економіку повинна будувати країна (49%).
Ліві ж настрої західного регіону виявилися конгруентні настроям жителів Донбасу, де, як ми, правда, пам'ятаємо, опитані переважно жителі визволених територій. Очевидно, на різних полюсах країни зберігся потяг до порядку й рівності. Однак зазначимо, що у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях за плановою економікою сумують 17%, тоді як макрорегіональний показник 25% піднятий ностальгуючими більшою мірою за ясними часами жителями Волині, Рівненщини та Хмельниччини. А може, ці люди щось знають?.. Наприклад, те, що в не такому вже й далекому майбутньому світ буде змушений на глобальному рівні повернутися до ідеї плановості в окремих секторах економіки, пов'язаних передусім із вичерпуваними природними ресурсами.
Як бачите, тільки 17,3% підтримали південнокорейський варіант розвитку економіки країни, який передбачає визначення її локомотивів - точок зростання. Представляючи програму уряду, прем'єр Яценюк багато говорив про необхідність скорочення видаткової частини бюджету. Стосовно дохідної сказав лише про сільське господарство й наш намір нагодувати світ. Про яке сільське господарство йдеться? Сировинне? Харчову промисловість? Про яку харчову - генно-модифікованої продукції чи екологічно чистої поштучної? Які доходи очікуються від цієї галузі? Скільки робочих місць вона створить? Усі ці запитання залишилися без відповідей. Та й самим сільським господарством, до якого в України безперечний талант, країну, що імпортує так багато всього, включно з енергоносіями, - не прогодуєш. Потрібні й інші точки докладання зусиль. Які? Про це сперечаються злочинно довго і поки що безплідно. А доки сперечаються, хиріє космос, валиться машинобудування, розкрадаються порти й аеропорти, деградує технічна освіта, мізки витікають із країни. У принципі, якщо так ітиме й далі, то Україна в міжнародному розподілі праці зможе поборотися за місце найкращого лоточника-контрабандиста...
Рентна економіка - диковинка для загальнонаціональної дискусії. Вона знайшла своє втілення в економіках скандинавських країн. Основним "пушером" цієї ідеї був Михайло Папієв. Але це зовсім не означає, що ідея не заслуговує на увагу. Україна багата на природні ресурси. Але багатства цього не відчувають мільйони, воно розтікається по кишенях кількох десятків власників свердловин і шахт. Так само по кишенях розійдеться й орна земля, якщо піти назустріч побажанням президента і прем'єра, чиї прагнення запровадити у 2015 р. ринок землі відбилися як у першому проекті коаліційної угоди, так і в першому варіанті урядової програми. За даними DT.UA, у країні було проведено закрите соціологічне дослідження, яке виявило негативне ставлення громадян до ринку землі (власне, наше дослідження також це підтверджує, - закон про вільний продаж землі підтримали тільки 2,6%). У зв'язку з чим піар-агентство отримало велике замовлення, яке передбачає зміну суспільної думки в цьому питанні. Примітно, що замовлення надійшло від іноземної, нікому не відомої фірми. Хто за нею? Той, хто друкує валюту й хоче обміняти фантики на реальні гектари? Чи той, хто штампує рішення влади й готовий за рахунок адміністративного демпінгу перерозподілити останній ресурс України на користь нової Сім'ї?
Підбиваючи підсумки, з жалем мусимо зазначити, що:
- суспільство гостро потребує роз'яснювальної роботи в усьому, що стосується причин і цілей реформ;
- брехлива поведінка еліт, яка стала причиною неготовності соціуму до болісного лікування, провокує ще більше ускладнення ситуації, пов'язане з реальними можливостями бунтів;
- еліта, за незначним винятком, відірвана від комплексного, системного бачення майбутнього України; населення перебуває у відриві від усвідомлення міри запущеності хвороб у всіх сферах та шляхів їх лікування.
Ці розриви накладаються на шрами і рани від інших протистоянь. Віра у спільне краще завтра витікає, як кров із пораненого тіла. Заплющувати на це очі - злочин.
Народ і війна
Хоч скільки би влада повторювала медоточиве слово "мир", у значної частини населення все, що відбувається, чітко асоціюється з гірким словом "війна". Причому громадяни, схоже, так само чітко уявляють, хто з ким воює (див.рис. 12).
39,6% опитаних вважаютьусе, що відбувається зараз на Сході країни, війною Росії з Україною. Немає нічого дивного, що таку думку поділяє понад половина жителів Західної України - 59,2% (у Галичині переважна більшість - 74,8). Але такої ж точки зору дотримуються 52,3% опитаних у Центральній Україні і 24,5 - у Південній. Важлива деталь: у Донбасі те, що відбувається, називають російсько-українською війною частіше, ніж в інших регіонах Східної України. У Донецькій і Луганській областях сумарно так вважають 20,3% респондентів, а в Дніпропетровській, Запорізькій і Харківській областях сумарно - 16,4%.
Хіба дивно, що в Донецькій області говорять про війну між двома державами 22,9%, тоді як, наприклад, в Одеській - 9,8, а в Харківській іще менше - 6,9%? На нашу думу - ні. Донеччани бачать цю війну в обличчя, а одесити й харків'яни - по телевізору. Причому найчастіше - по телевізору "чужому". Невипадково спецслужби суміжної держави аж так активні на Харківщині й Одещині, де події в Донбасі, напевно, сприймають зі значно меншим реалізмом, ніж власне на Донеччині й Луганщині. Де природна гострота неприйняття війни посилюється штучно навіяною спрощеністю її сприйняття. Особливо це відчувається у відповідях респондентів Харківщини, у чому ми ще зможемо переконатися, аналізуючи інші дані дослідження.
Факт участі Росії в конфлікті на Сході країни визнають 60,7% опитаних: до тих, хто вважає тамтешні події російсько-українською війною, додається ще й 21,1% тих, хто називає події в Донбасі громадянською війною, спровокованою і підтримуваною російською владою. Найпопулярніша така точка зору в Дніпропетровській області - 33,6%. Найменш популярна в Харківській - 6,5%. Для порівняння: в Одеській області - 22,1, у Луганській - 17,2%.
Громадянською війною називають те, що відбувається на Сході, в цілому 29,2%. До 21,1% впевнених, що за нею стоїть Росія, додаються 8,1% тих, хто вважає, що криваві події в Донбасі - громадянська війна, спровокована і підтримувана київською владою. Найбільше така думка поширена в Одеській і Харківській областях (31,9 і 20,1% відповідно). Що дивно, досить популярна вона і в Херсонській (16,4%). Найрідше погоджуються з таким твердженням у Чернівецькій області - 1,1%.
Примітно: кількість тих у Донбасі, хто вважає все, що відбувається, громадянською війною, але по-різному визначає її натхненників і розпалювачів, у принципі порівнянна. 15,7% вважають провокаторами й організаторами подій київську владу, 13,3% - російську. Звертає на себе увагу і те, що в Україні загалом і в Донбасі зокрема події, про які йдеться, назвала громадянською війною однакова кількість опитаних - 29,2 і 29% відповідно.
12,1% схильні розглядати війну в Україні як геополітичну сутичку між Росією і США. Поширена подібна версія, звісно, на Сході (22,6%) і в Донбасі (19,5%). Серед областей з великим відривом лідирує Харківська (38,2%), яка укотре підтвердила: саме в цьому регіоні оцінка подій на Сході найбільше нагадує офіційну позицію Кремля.
Якщо вірити даним дослідженням, у Донбасі прокремлівські настрої значно слабкіші, ніж на Слобожанщині. Очевидно, реальна війна вже позбавила частину населення Донецької і Луганської областей деяких ілюзій.
Найрідше події на Сході називають локальним збройним конфліктом між українськими силовиками і незаконними збройними формуваннями. Тобто найменш популярна саме та характеристика війни, яка найбільше відповідає терміну АТО. 6,4% - по країні. 11,5 - на Сході, 4,3% - на Заході. Владо, може таки час уже офіційно назвати війну війною? Громадяни давно все зрозуміли. З ким лукавимо?
Те, що справжня роль Москви в подіях у Донбасі викликає дедалі менше ілюзій у населення різних регіонів країни, підтверджують відповіді і на ще одне наше запитання - про можливу участь у воєнних діях на Сході України регулярних частин Збройних сил Росії (див. табл.13). Із цим твердженням згодні 70,1% респондентів. У тому числі - 53,8,% опитаних жителів східних областей і 52,2% учасників дослідження в Донбасі.
Навіть у Харківській області (населення якої, як ми зазначали, вирізняється яскраво вираженим нелояльним ставленням до воєнної кампанії в Донбасі і в цілому до політики офіційного Києва на Сході) 39,4% визнають факт участі в бойових діях у Донецькій і Луганської областях російських військових.
Що вже казати про Галичину, де в присутності солдатів і офіцерів ЗС РФ на Сході України не сумнівається майже ніхто - 95,1%.
Те, що ніяких росіян (ні бійців регулярних частин, ні військових інструкторів, ні найманців, ні добровольців) у Донбасі немає, визнають тільки 2,3% населення. Найбільше таких "довірливих" (прогнозовано) у Харківській області - 6,5%.
Ще менше тих, хто сумнівається, що керівництво Росії постачає "ДНР" і "ЛНР" зброєю, відряджає в Донбас військових спеців і надає самопроголошеним утворенням пропагандистську підтримку (див.рис. 14). Упевнених у тому, що все перелічене вище має місце, - 81,8% опитаних, причому 64,3% цілком упевнені в цьому. Факт усебічної допомоги Москви сепаратистським режимам визнають 66,7% населення Донбасу. Чи їм не знати? Найменше вірять у подібне в Харківській області, хоча й тут про підтримку Кремля говорить більш як половина опитаних - 58,3%.
У тій-таки Харківській області найчастіше заперечували наявність допомоги Росії самопроголошеним республікам у Донбасі -17,9%. Досить високий відсоток тих, хто сумнівається в цьому (13,7%), і в Запорізькій області.
Для загальної оцінки того, що відбувається, важливо також, що для більшості опитаних нинішня війна є війною за Батьківщину. Такою її вважають 66,1% респондентів. У тому числі, 56,6 - на Сході, 43,2% - у Донбасі. 35,8% опитуваних у країні беззастережно згодні з таким визначенням війни (найменше в Донецькій області - 10,6%). Категорично не сприймають цієї точки зору лише 6,3%.
Хоча, наприклад, у Запорізькій області не вважають події війною за Батьківщину 38,1%, у тому числі 16,5% - категорично (більше, ніж у будь-якому іншому краї). Саме в цьому регіоні, судячи з підсумків дослідження, ставлення до війни, напевно, найбільш суперечливе. Ще 19,2% жителів області не змогли визначитися з відповіддю на запитання "Чи вважаєте ви конфлікт на Сході України війною за Батьківщину?".
Тож можемо припустити: як мінімум частина жителів Донбасу може вкладати в словосполучення "війна за Батьківщину" трохи інший зміст, ніж жителі, приміром, Галичини. Але те, що більшість називає боротьбу на Сході країни саме так, симптоматично. Симптоматично й те, що терміна "війна за Батьківщину", здається, жодного разу вголос не вживали представники влади. "АТО за Батьківщину" не буває.
Черговим підтвердженням того, що влада не цілком відчуває (або робить вигляд, що не відчуває?) настроїв громадян, є відповідь населення на запитання "Чи є сенс воювати за Донбас?". Ствердно на нього відповіли 62,8%. У тому числі 57,5% на Сході і 36,1% (сумарно) у Донецькій і Луганській областях.
Причому, на нашу думку, важливий не тільки порив, а й мотив. 47,5% респондентів вважають, що боротися за Донбас слід тому, що "це - територія України, на якій живуть українські громадяни". Найпопулярніша ця точка зору не в Галичині, як це можна було припустити, а на прифронтовій Дніпропетровщині - 67,1%. Найменше в Донецькій області - 20,7%. Хоча в сусідній, також охопленій війною, Луганській, тезу про необхідність воювати за українських громадян і українські території поділяє більше опитаних - 52,2%. Втім, змушені нагадати: якщо на Луганщині опитування проводилося виключно на контрольованих українською владою територіях, то на Донеччині - переважно на звільнених. А тому подібна відмінність зрозуміла. І до оцінки виявлених дослідженням тенденцій, принаймні в цій частині, слід ставитися обережно. Однак ігнорувати їх також не можна.
І тому деяким політикам, котрі охоче експлуатують тезу про "мир за будь-яку ціну", варто звернути увагу на таку обставину: тільки 10% опитаних вважають, що "воювати за Донбас немає сенсу, оскільки більшість тамтешніх жителів хочуть відокремитися від України, і наші солдати не повинні безглуздо гинути". Більш-менш популярна ця теза в Донецькій (22,1%), Харківській (21,1%) і Одеській (19,1%) областях.
Трохи більше голосів зібрав інший миротворчий рецепт - "конфлікт мав бути врегульований виключно шляхом переговорів". За це виступають 16,8% опитаних. Причому звернімо увагу, що в ефективність виходу з війни за допомогою переговорів не надто вірять у прифронтових областях Сходу - 18,2%. Для порівняння: в Донбасі - 37,6, на Півдні - 30,7%. У більш лояльній до Києва Херсонської області в рятівну силу мирних ініціатив вірять 40,3% респондентів, у значно менш лояльній Харківській - 19,4%. Дається взнаки близькість до війни.
У кожному разі, кількість переконаних, що воювати за Донбас потрібно, більш ніж удвічі перевищує кількість тих, хто вважає, що боротися за нього не варто (62,8 проти 26,8%). Принципово, на наш погляд, і те, що турбота про своїх домінує над страхом перед чужими. Прихильників необхідності боротися насамперед за українських громадян і українські території більш ніж у 4 рази більше, ніж тих, хто впевнений, що "коли здати Донбас, то Росія на ньому не зупиниться і піде далі" (за цю версію віддали свої голоси 11,2% опитаних). Готових воювати за український Донбас у 12 разів більше, ніж тих, хто виправдовує необхідність подальшої війни потребою регіону в ресурсах (4,1%).
Умовно кажучи, очевидні соборні настрої переважають над умовними антиросійськими. А відповідальність домінує над меркантильністю. Обраним є чого повчитися у виборців. Рішучості воювати за українську землю зокрема. Примітно, що на запитання "Які конкретно кроки центральної влади, на вашу думку, могли б урегулювати конфлікт на Сході України?" третина опитаних (33,2%) відповіла однозначно - "Воєнна операція української армії, в результаті якої окуповані території буде звільнено".
Боротися за Крим українці готові значно менше, ніж за Донбас (див.рис.15). Погодилися з тим, що півострів слід відвоювати, тільки 18,5% опитаних. У Донецькій і Харківської областях такий намір вважають марною справою. На відміну від Галичини.
Найпопулярніша версія - "Крим для України втрачено назавжди". Її поділяють 23,5% жителів країни, зокрема 57,7% опитаного населення Донецької області. На те, що заколотна республіка повернеться добровільно (так вважає 21,1%) у разі перетворення України на розвинену, економічно привабливу державу, сподіваються переважно сусіди-південці. У те, що обов'язковою умовою можливого повернення Криму є економічні й політичні потрясіння в Росії, вірять іще менше -16%. Причому важко сказати, в що не вірять більше - у російські катаклізми чи в саму ймовірність кримського камбеку. Звертає на себе увагу хіба що популярність цієї тези в Луганській області (22,1%). Хоча вона до Росії ближче, може, там відчувають щось?
П'ята частина опитаних вагалася з відповіддю.
Декларативна готовність воювати (зафіксована у відповідях на деякі запитання) не завжди означає практичну здатність це робити. Ступінь рішучості громадян захищати територіальну цілісність соціологи спочатку заміряли опосередковано, поставивши запитання-евфемізм: "Що робитиме ваш знайомий, якщо воєнні дії поновляться і буде оголошено загальну мобілізацію?". Симптоматичною є досить значна кількість респондентів, які ухилилися від прямої відповіді, - 37,8% обмежилися слизьким "важко сказати", ще 15,1% "пішли у відмову". Варіант відповіді "Обов'язково піде в армію і воюватиме" обрали не так уже й багато - 27,4% (47,6 - у Галичині і 4,7 - у Донбасі). Втім, версія "Спробує ухилитися від мобілізації" виявилася ще менш популярною - 14,5%. Тут рекордсменом виступає Одеська область - 39,6%. Цікавими виявилися настрої на Закарпатті. Тут кількість потенційних захисників - гіпотетичних "ухильників" водночас і досить велика, і цілком порівнянна - 30,6 і 23,9% відповідно. Як жартував один відомий політик, у Закарпатській області приблизно порівну патріотів, пацифістів і патріотів-пацифістів. Якщо врахувати, що ще 34,2% закарпатців вагалися чітко відповісти на це запитання, можна припустити, що він не далекий від істини.
11,8% респондентів визнали, що ризик призову на військову службу їх самих або їхніх родичів викликає в них тривогу. І стривожених цим на Заході України більше (15,4%), ніж на Сході (12,7) і Донбасі (7,6%). Можливо, в Донецькій і Луганській області в те, що їх призвуть в армію, просто не вірять.
Жителям восьми областей Південного Сходу було адресовано пряме запитання - соціологи цікавилися їхньою реакцією на можливе вторгнення російських військ (див. рис.16). Найбільш популярна відповідь - "Залишатися вдома і не втручатися" - 35,7%. Такої ж думки дотримуються 58,6% опитаних жителів Донеччини. І (для порівняння) всього лише 14,3% жителів Миколаївщини.
Трохи менше респондентів висловили готовність вчинити збройний опір агресорові - 32,9%. У Донецькій області бажання боротися з росіянами виявили тільки 4,4%. Дивно, що найбільш бойовитими виявилися начебто миролюбні жителі Півдня: у Миколаївській області - 65,8%, у Херсонській - 54,5 і навіть в Одеській - 47,6%. І це при тому, що ми пам'ятаємо: респонденти прогнозували на Одещині високий відсоток потенційних "ухильників".
Про певне протиріччя між двома цими показниками ми пропонуємо задуматися експертам. А тим часом зазначимо очевидне. Вітати введення російських військ готові тільки 2,1% опитаних жителів Південного Сходу. Найбільше - у Харківській області (ще раз звертаємо увагу на особливості електоральних настроїв у цьому регіоні) - 5,7%. Але при цьому лише 3,2% у Донецькій і (увага!) - 0% у Луганській. Навіть з урахуванням особливостей проведення дослідження в цих областях цифри промовисті. Вступити в лави російської армії готові 0,6% респондентів. У Луганській, Запорізькій, Херсонській, Миколаївській і Дніпропетровській областях охочих одягти уніформу ЗС РФ не знайшлося зовсім. Найвищий відсоток потенційних перебіжчиків… Правильно, у Харківській області - 1,5%.
Було б розумно порівняти відповіді на ці ж запитання, отримані у квітні 2014 року в рамках дослідження, проведеного КМІС на замовлення DT.UA.
З'ясовується, що кількість готових чинити збройний опір агресорові в Херсонській області за чотири місяці конфлікту зросла майже в 1,5 разу, Запорізькій - майже в 1,8, Дніпропетровській і Одеській областях - в 1,9, у Миколаївській - більш ніж удвічі. Зростання військового патріотизму продемонстрували навіть Луганська й Харківська області. Падіння готовності боротися з потенційними окупантами спостерігалося тільки в Донецькій області. Там кількість готових підняти зброю проти агресорів зменшилася в 2,7 разу.
Промовистим є той факт, що загалом на Південному Сході за період із квітня по грудень упала кількість:
- тих, хто після вторгнення російської армії залишився б удома і не втручався б у те, що відбувається, - в 1,3 разу;
- готових вітати введення російських військ знизилася більш ніж у 3,3 разу;
- охочих вступити в лави армії-агресора зменшилася в 3,5 разу.
Дані опитування, з одного боку, є приводом до роздумів для київських політиків. Які муситимуть розібратися в деяких протиріччях між досить патріотичними настроями значної частини населення на Півдні й Сході і, водночас, їхньою невпевненістю чи то у власних силах, чи то в міцності влади.
З іншого боку, цілком очевидний полум'яний привіт ідеологам "русского мира" і тим московським політикам, які розраховують, що російських "миротворців" у прикордонних областях зустрічатимуть хлібом-сіллю.
24,6% жителів Південного Сходу визнають, що можливе повномасштабне вторгнення армії РФ викликає в них тривогу. Найменше стривожених такою загрозою в Харківській області - 7,7%. Майже втричі менше, ніж у стріляючій Донеччині; у 2,5 разу менше, ніж у стріляючій Луганщині.
Таку ж багату поживу для роздумів містить порівняльна характеристика відповідей на запитання про готовність громадян узятися за зброю (див. рис.17 на 6-й стор.).
Як часто буває, варто інакше сформулювати запитання, і погляд респондента зазнає корекції. Давайте порівнювати.
"Що може змусити вас узятися за зброю?" - запитали соціологи громадян, зазначивши, що респондент може вибрати кілька варіантів відповіді. Що вийшло?
Візьмімо, приміром, Дніпропетровську область. 11,3% готові взятися за зброю в разі початку громадянської війни, 9,9 - у разі виникнення загрози територіальній цілісності, 6,4% - у разі виникнення загрози регіону. При цьому, коли тих-таки дніпропетровців запитували про готовність чинити збройний опір російським агресорам, - ствердно відповіли 49%.
Заявили про намір дати збройну відсіч російському вторгненню і 45,2% запоріжців. Але коли те ж, по суті, запитання поставили в іншій формі, вийшла значно миролюбніша картина. Тільки 5,7% жителів Запорізької області готові братися за зброю для захисту свого регіону, 2,4 - у разі зазіхання на територіальну цілісність країни, 0,5% - якщо почнеться громадянська війна.
Чому так? Пояснення очевидне: деталізація запитання про готовність боротися, вбивати і помирати змушує опитуваних замислюватися і відповідати з обережністю.
А тому головною причиною взятися за зброю понад половина (50,5%) опитаних назвала загрозу собі й своїм близьким. І це той самий випадок, коли Україна справді єдина: такий варіант відповіді обрали 55,5% респондентів на Заході, 55,4 - на Півдні, 54,1 - на Сході, 47,4% - у Центрі. Найнижчий відсоток тих, хто відповів саме так, на Донбасі - 41. Тому що для тамтешнього населення запитання про готовність застосувати зброю значно менш гіпотетичне, ніж для жителів будь-якого іншого регіону. Недивно, що відповідь "Ніщо не змусить узятися за зброю" набрала рекордні 40,3% саме в Донбасі. І боротися за територіальну цілісність країни зі зброєю в руках найменше готові саме там - 1,9% (у Донецькій області - 1,1).
Другий за популярністю мотив, який спонукає взятися за зброю, для учасників опитування – можлива загроза нападу на житло або майно (18,7%). Далі йде загроза регіонові (10,3%), загроза територіальній цілісності (8,5%), громадянська війна (6,6%). Відповідь "Ніщо не примусить узятися за зброю" виявилася набагато популярнішою - 24% загалом по країні. У тому числі-33,9% в Одеській області, 26,2 - у Чернівецькій, 23,6 - у Дніпропетровській, 23,2% - у Миколаївській.
Цікаво було порівняти результати цього дослідження з підсумками аналогічного опитування, проведеного за анкетою DT.UA тими самими соціологами 8 місяців тому у восьми південно-східних областях. Кількість тих, хто і навесні не бачив, і тепер не бачить причин братися за зброю, практично не змінилася (31,1% у квітні, 30,2 - у грудні). А ось кількість тих, кому важко відповісти, зросла майже вдвічі (10,5 зараз проти 5,8% тоді).
Кількість бажаючих захищати територіальну цілісність зі зброєю в руках у Донецькій області впала увосьмеро (1,1 проти тодішніх, довоєнних, 8,9%), майже в чотири з половиною разу – в Запорізькій, більш ніж у два з половиною рази - в Одеській, удвічі - в Миколаївській.
При цьому зросла кількість бажаючих узяти до рук зброю у випадку громадянської війни в Дніпропетровській області майже втричі, в Одеській - майже вдвічі. Кількість потенційних учасників можливої громадянської війни зросла і в Харківській області - з 3,7 до 6,2%.
Не зазнала істотних змін готовність обороняти свій регіон від можливого вторгнення російських військ (5,4 у квітні, 6,2% - у грудні). Цікаво, що кількість тих, кого ця причина здатна примусити взятися за зброю, знизилася в трьох областях - у Дніпропетровській, Луганській, Донецькій (майже втричі) і Харківській (більш ніж утричі), не змінилася - в Запорізькій, залишилася приблизно на одному й тому самому рівні в Миколаївській області. Але майже втричі зросла готовність захищати свій регіон зі зброєю в руках від російської загрози в Херсонській області і майже в 4 (!) рази - в Одеській. Відповіді на це та деякі інші запитання переконують, що "розгойдати" південь Кремлю буде не так просто, як здавалося декому в Москві. Судячи з усього, збільшення військових угруповань колишнього "стратегічного партнера" в Криму та Придністров'ї перетворило для жителів півдня війну на відчутну загрозу, а сумний досвід Донбасу примножив готових цій загрозі чинити опір.
Реальна, а не очікувана війна уточнила пріоритети, відкоригувала наміри, випробувала готовність воювати в одних, розбудила її – в інших.
Цікаво було проаналізувати й еволюцію ставлення жителів південного сходу до вільної купівлі зброї (див. рис. 18). Кількість прихильників такої ініціативи з квітня по грудень упала з 8,1 до 6,4%. Причому кількість тих, хто безумовно підтримував вільний доступ до стріляючої продукції, знизилася за цей час майже у 2,6 разу. Кількість тих, хто відповів на це запитання категоричним "так", зменшилася в усіх восьми областях. Причому в Донецькій області - майже в 9 разів (з 3,5 до 0,4%). Надто близько ця область запізналася з побічним ефектом надто вільного обороту вогнестрілу.
З іншого боку, тих, хто не сприймає вільного продажу зброї, у південно-східних областях також поменшало - з 83,1 до 68,1%.
Інакше кажучи, зменшується кількість і тих, хто ще недавно бачив у зброї досить надійний засіб захисту. І тих, хто її як засіб захисту досі не розглядав, але вже починає над цим замислюватися.
Ставлення до зброї стало реалістичнішим. І до питання її придбання – також. Невипадково 11,7% жителів півдня і сходу вважають, що "всі, хто хотів мати зброю, вже придбали її на чорному ринку". У квітні такого варіанту відповіді респондентам не пропонували. Стволів на руках було менше. Страху перед зброєю - теж.
Те, що особисто готових захищати країну зі зброєю в руках виявилося трохи менше, ніж хотілося б політикам, які сповідують патріотизм, почасти можна пояснити останніми воєнними невдачами, зокрема іловайською трагедією.
У неуспіхах на фронті (можна було вибрати кілька варіантів відповіді, див.рис. 19) найчастіше звинувачують міністра оборони - 43,4%, Генштаб та його керівника - 41,9% і тільки потім - Верховного головнокомандувача. На командирів військових з'єднань та добровольчих батальйонів респонденти покладали вину значно рідше. Найчастіше говорили про відповідальність комбатів на Донбасі (9,6%). Крім того, тільки в Луганській області виявилася досить популярною думка, що поразки стали наслідком переваги в силі противника (25,8%). (Цікаво, кого вони мали на увазі?)
Примітно, що майже чверті опитаних було певною мірою важко відповісти на це запитання. 12,5% не вибрали жодного із запропонованих варіантів відповіді, 8,7% не змогли назвати конкретних винних, ще 1,3% відмовилися відповідати.
Такі сумніви можна пояснити нестачею повної об'єктивної інформації про обставини і причини воєнних невдач, а також відсутністю в громадян чіткого уявлення про компетенцію тих або інших осіб і держінститутів та про їхню справжню роль у трагічних подіях.
Це припущення почасти підтверджують відповіді на запитання про відповідальність за несвоєчасне забезпечення армії (див. рис.20). Головними винними опитані назвали Міністерство оборони, президента і Генштаб. І тільки потім - уряд, від якого насамперед і залежало вирішення цього питання.
У чому опитані точно не помилилися - то це в оцінці державного забезпечення учасників АТО. Лише 2,6% вважають, що силовики вчасно забезпечувалися всім необхідним. Виняток становили тільки жителі Донецької області, де з таким твердженням погодилися 13,4%.
Недовіра до влади, помножена на усвідомлене небажання годувати армію противника, стала причиною виникнення масштабного волонтерського руху. (див. табл.21) Переважно турботами якого наші силовики одягнені, взуті, нагодовані, оснащені. І почасти – озброєні. Майже половина респондентів (49,6%) заявила про свою причетність до волонтерства. Найпоширеніша форма допомоги армії – збирання коштів на потреби військових: 36,9%. Збирання і відправка медикаментів та теплих речей, а також матеріальна підтримка поранених і сімей загиблих набагато менш популярні серед добровільних помічників українського війська. Догляду за пораненими присвятили себе лише 0,2%.
Найактивнішими волонтерами виявилися жителі заходу та центру, хоча, наприклад, у південній Херсонській області про свою участь у зборі коштів для армії розповіли 63,1% опитаних. У Харківській та (особливо) в Донецькій областях волонтерство поширене найменше. Хоча саме східні регіони на першому місці у збиранні медикаментів та речей для військових. А харків'яни частіше за інших добровільно доглядали за пораненими.
Принципово не вважають за необхідне брати участь у волонтерському русі, який допомагає армії (вважаючи це прямою турботою держави), 21,2% опитаних. Ще 11,2% ігнорують такий процес без пояснення причин. Отже, третина населення волонтерства не сприймає. Лідерами "ігнору" прогнозовано є жителі Донбасу (57%) і Донецької області, зокрема (67,5%), де ставлення до українських військових, скажемо так, специфічне.
Значно більше спантеличили запоріжці, де 47,6% заявили про небажання допомагати армії, причому 33% - без пояснень. І це при тому, що жителі саме цього регіону - серед лідерів зі збору медикаментів та речей, а також із матеріальної підтримки поранених та сімей загиблих. Представники цієї області під час дослідження дивували своєю суперечливістю неодноразово. Тема для окремого вивчення. Версія, що з прифронтових регіонів Запорізьку область найменше зачепила війна, пояснює ці суперечності лише частково.
Принципова деталь: якщо допомагають армії (як ми вже сказали) 49,6% опитаних, то допомагати переселенцям зі сходу готові лише 25,6%, а принципово відмовилися це робити - 54%. Значна частина населення вважає, що забезпечення вояків - турбота народу, а проблеми вимушених жертв війни - справа держави. Останню точку зору поділяють 45,3% опитаних.
Багато експертів вважають, що ставлення до добровольчих батальйонів може змінитися, але поки що вони мають високий кредит довіри серед населення (див. рис.22). 31,6% вважають "бати" військово-патріотичною елітою країни. Приватні армії олігархів у них бачать удвічі менше опитаних - 16%. Масово поширена ця точка зору в Донецькій області - 50,4%. Присутність у батальйонах криміналітету, який дискредитує справжніх патріотів і українську владу, помітили 14,5% респондентів, причому найбільш "окатими" виявилися не жителі Донбасу, як можна було очікувати, а представники Херсонщини - 46%.
І ще одна цікава цифра. Організаторів можливого державного перевороту в батальйонах бачать насамперед... Ні, не донеччани, не луганчани й не харків'яни, а закарпатці - 21,9%. Цікаво, чому? У цілому по країні цю думку поділяють 10,4%. Цікаво, вони побоюються чи сподіваються?
Наскільки можна судити, в адміністрації президента прибічників цієї точки зору набагато більше...
Такий різний Південний Схід
Поки влада зіперлася на видану їй у Кремлі милицю "ні миру ні війни", українське суспільство намагається формулювати власні смисли й ставлення до того, що відбувається на Донбасі. Тут одразу варто зазначити, що у вакуумному мішку зони АТО процес мислення у вузькі рамки "коридору життя" заганяють залпи мінського "перемир'я". За даними ООН, на 12 грудня зафіксовано 4 тисячі 707 загиблих (з них, як заявила представник регіонального відділення Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) Крістен Елсбі, - 44 дитини), 10 тисяч 322 поранених. На звільненій території Донбасу, восьми областях Півдня і Сходу, а також іншій, зачепленій смертю, але не зачепленій "градами" території України на війну і мир вдається дивитися ширше. Тому абсолютно зрозуміло, що при такому, м'яко кажучи, різному розкладі продуковані суспільною свідомістю смисли й ставлення до всього, що відбувається, дуже різняться. Що далі від неоголошеної війни, то радикальніше й жорсткіше. Що ближче, то трагічніше й абсурдніше.
Отже, чи згодні ви з тим, що "ДНР" - це законна влада на території Донецька? - запитали соціологи в України (див. табл.23).
Цілком прогнозовано, з урахуванням площі й населення "ДНР" і "ЛНР" (вони разом становлять відповідно трохи менше ніж 3% території України і близько 9% її населення), виявилося, що переважна більшість громадян країни, а це 68,2%, докорінно не згодна із законністю "ДНР". Якщо ж сюди приплюсувати ще й 13,7% "швидше не згодних", то 81,9% українців не визнають "ДНР".
Тепер -туди, де провели "референдум" і "вибори", взявшись будувати щось із нічого. Оскільки в запитанні йшлося виключно про "ДНР", а інтерв'юери дотяглися до Донецька, то відразу зафіксуємо, що 9,4% жителів Донецька й області вважають "ДНР" законною. 13,9% людей швидше згодні з такою постановкою питання. Що в підсумку говорить про 23,3% громадян, які підтримують "ДНР" на території Донецької області. І це цілком прогнозована цифра, особливо якщо згадати, що ще у квітні 19,3% жителів області підтримували введення російських військ в Україну, а сьогодні соціологи нарахували 15,1% жителів області готових приєднати "ДНР" до Росії (про що трохи нижче). Тобто йдеться про те, що Донецька область спочатку не тільки в більшості не прийняла Майдану (70,5% у квітні вважали його державним переворотом), а й своєю активною, так би мовити пасіонарною, частиною була готова допомогти Росії реалізувати її плани. Про причини -писали вже. А от про те, що Росія сьогодні справно платить нею ж створеним республікам за лояльність, нагадати варто. Поки ми тут міркуємо і робимо вимірювання, намагаючись докопатися до причин і скласти прогнози, брат-біля-воріт забезпечує створений ним же анклав не тільки ідеями й багнетами, а й офіційними атрибутами державності. Так, різні бланки, у тому числі й майбутніх паспортів "громадян ДНР", друкують на державних поліграфкомбінатах Росії, а комплекти номерних знаків на машини представники відповідних служб "республіки" уже сьогодні їздять отримувати прямо в Москву. Десь там, імовірно, накопичується і дерев'яна валюта, яку з середини січня ватажки "ДНР" і "ЛНР" пообіцяли народу.
Однак повернімося до цифр. У цьому випадку трохи підбадьорливих: 38,1% жителів Донецької області все ж таки не визнали законності "ДНР" (з них 29,5% - зовсім не визнали). Це до тієї категоричної і досить поширеної по цей бік війни тези, що всі "нормальні люди давно виїхали звідти". Не всі виїхали. І з етичним моментом "нормальності" проукраїнська громадськість теж серйозно перегнула. Хоча б тому, що серед людей, які населяють ту ж таки Донецьку область, залишилося 33,4% тих, хто вагається відповісти на поставлене запитання. По суті, це "матеріал", з яким мав би працювати новий міністр інформації для того, щоб допомогти "зробити Донбас українським". Але це тема іншої розмови.
Що стосується Донбаського регіону в цілому, то загальний градус "законності" (6,1% - повністю згодних, 9,5% - швидше згодних) понизив Луганськ. Оскільки опитування відбулося тільки на українській території області, там виявилось цілих 86,5% противників "ДНР". Можна припустити, звісно, що до "ЛНР" там відповідне ставлення.
Рекордні ж цифри неприйняття "ДНР" на Заході (88,7%) і в Центрі України (75,7%) ви можете проаналізувати самі. Як і підтримку "ДНР" 3,2% жителями Чернівецької області. А от на низці областей Півдня і Сходу все ж таки зупинимося. Так, у Харківській (16,9%), Одеській (15,3%), Запорізькій (9,9%) і Дніпропетровській (7,7%) областях виявилася достатня кількість прибічників "ДНР". Щоправда, при схожих цифрах тих, хто не визначився, і переважній більшості тих, хто не сприйняв. Але якщо з Харковом великих несподіванок не сталося (він іще у квітні разом з Донецьком і Луганськом був у "гарячій" трійці), то Одеса, Запоріжжя і Дніпро, з урахуванням результатів всього дослідження, плавно увійшли у провисаючу з цілої низки ключових питань зону ризику.
Якщо продовжувати розмову про законність і конституційність, то саме час уточнити у громадян восьми областей Півдня і Сходу України: чи вважаєте ви, що для вашого регіону було б краще…? (Див. рис.24)
Не можна не помітити, що досить голосно й публічно заявлена центральною владою історія про майбутню децентралізацію почасти дійшла до свого адресата - 36,5% жителів восьми областей Південного Сходу в цілому прагнуть залишитися в складі унітарної, але децентралізованої України, де місцеве самоврядування отримає широкі повноваження й бюджетну самостійність. При цьому Луганськ (51,6%) і Одеса (57,7%) більше за інших повірили аргументам влади. Менше піддався впливу Донецьк, що розривається на частини пропозиціями (25,4%). Що, однак, не завадило виділитися на його тлі Дніпропетровської області, яка віддала за децентралізацію аж 25,2% голосів. І тут - увага! - слід уточнити, на що Дніпро заощаджував сили: отже, 34,2% голосів жителі регіону, очолюваного Коломойським, віддали за те, щоб стати суб'єктом федерації в складі федеративної України. І це майже вдвічі більше, ніж у Донецьку (18,6%)! Але ж іще у квітні таких просунутих індивідуалістів у Дніпрі було всього 11%. Агов, панове, які кидають "кістки" на Печерських пагорбах, ви спите чи приколюєтесь?
Що ж до Донецької області, то саме тут варто зафіксувати першу опорну цифру, пов'язану з російським чинником: 14,3% жителів області хочуть стати суб'єктом федерації у складі Росії. Слідом іде Луганськ зі своїми шістьма відсотками. Інших ця ідея не гріє. Як, схоже, взагалі не гріють будь-які зміни в частині державного устрою жителів Миколаївської (53,2%) і Херсонської областей (58,6%), що бажають залишитися в складі унітарної України в рамках чинної Конституції. Цікаво, що ще дев'ять місяців тому всього 17,9% жителів Миколаївської області наполягали на сьогоднішній моделі державного устрою, а в Херсоні - 23,9%. Тобто в цих областях майже втричі (!) зросло прагнення законсервувати все як є. Якщо зазирнути трохи вперед - на головні побоювання жителів цих регіонів, то з Херсоном, який межує з напханим російськими військами Кримом, усе більш-менш зрозуміло: 76,9% жителів області бояться повторення в себе сценаріїв "ДНР" і "ЛНР", а 15,2% - побоюються економічної й управлінської слабкості центральної влади. Миколаївці ж, які також не дуже далекі від півострова, розподілили свої страхи більш рівномірно (повторення сценарію республік бояться 36,4% жителів області, терористичних актів - 32,9%, слабкості центру - 23,5%), та все ж таки вирішили завмерти у власній шкаралупі, не роблячи необережних рухів.
Соціологи поставили й пряме запитання: ви підтримуєте чи не підтримуєте думку, що вашій області слід відділитися від України і приєднатися до Росії? (Див. рис.25).
Виявилося, однак, що загалом "температура по палаті" нормальна - 88,3% громадян країни не підтримують подібного кульбіту. При цьому градус патріотичності хоч і нерівно, та все-таки знижується із Заходу на Схід, якщо розглядати ситуацію по регіонах: Захід (87,3%), Центр (97,2%), Південь (80,4%), Схід (63%). Взагалі по "нулях" вдарили Херсон і Галичина. Дала свою відповідь Микиті Михалкову й "исконно русская" Одеса - 0,0%.
Однак тільки 47,8% жителів Донбасу не бажають приєднуватися до Росії. Серед інших - 18,5% представників Донецької області прагнуть мати триколор над головою. Хоча наявність в області 58,6% тих, хто в разі відкритого вторгнення Росії сидітиме вдома і не втручатиметься (дивіться розділ "Війна"), говорить про те, що таких бажаючих значно більше. Що, власне, і підтверджується ще й 22,5% тих, хто, так би мовити, частково "за" поєднання з агресором, частково "ні". До речі, достатня кількість таких, що вагаються, виявилася в Харківській (17,1%) і Запорізькій областях (14,2%).
Тут цікаво порівняти нинішні дані з квітневим опитуванням - запитання звучали ідентично. У Донецькій області дев'ять місяців тому противників протекторату Росії було на 4,4% менше; охочих віддатися Росії - на 9% більше; таких, що вагалися, - на 5,2% менше. І якщо ті, що вагалися, в Харкові залишилися практично на тому самому рівні (17%), то в Запоріжжі їх сьогодні на 4,5% побільшало (щоправда, кількість противників трохи зросла).
Треба сказати, що російський чинник був розглянутий під час опитування досить багатогранно. Одним з найяскравіших аспектів, безумовно, можна вважати відповідь на запитання про підтримку Росією "Донецької і Луганської республік". Тут соціологи зафіксували єдність "повністю упевнених" у цьому і тих, "хто швидше вважає", що це так: Україна -81,8%, Донбас -57,7% (докладніше дані спеціально для ВВП, котрий уже геть заморив світ своєю "неучастю в конфлікті", аналізуються в розділі "Війна"). Ми ж підемо далі й уточнимо в тих, хто зорієнтувався на місцевості: а як же тепер має поводитися Росія? Покинути чи одружитися?
81,4% українців вважають, що, неофіційно, але підтримавши "ДНР" та "ЛНР" (ідеями, людьми та технікою), Росія повинна перестати втручатися у внутрішні справи України (див. рис.26). (Відразу зазначимо, що ця відповідь чітко корелюється з відповіддю на одне з ключових запитань анкети: що повинна робити влада, щоб урегулювати конфлікт на Донбасі? Забігаючи наперед, скажемо, що відносна більшість громадян країни висловилася за продовження воєнної операції. Як єдино дієвий спосіб припинити віроломне втручання). У регіональному розрізі категоричність у пошуку відповіді пом'якшувалася згідно з тим самим вектором - із Заходу на Схід: Захід (89,3), Центр (87,5), Південь (78,5), Схід (74,0), Донбас (59,2).
Водночас 10% громадян України переконані в тому, що Росія, яка чаклує бойовиками і "градами" на нашій території, тепер повинна й утримувати їх. Тут, до речі, основний приріст цифрі дав Донбас (19,5%) і, зокрема, його До_нецька область - 28%. У принципі не заперечують перекласти фінансові турботи на агресора Запорізька область (17,2%), Дніпропетровська (15,3%), Миколаївська (15%), Одеська (14,7%), Харківська (14,7%) і Херсонська (10,1).
Що ж до перспективи членства "ДНР" і "ЛНР" у Російській Федерації як одного з варіантів відповідальності за вчинене, то тут очікувано попереду все той самий Донбас - 17,3% (частка Донецька 26%) А ось мешканці звільнених територій Луганської області, схоже дуже сумніваються в правильності такого вибору - 0,6%. Серед областей, що входять у зону ризику, дуже виділяється Харків зі своїми 10,4% охочих вступити в законний шлюб із Росією, яка не залишає спроб спокусити його.
Стосовно ж можливої повної незалежності новоявлених республік у Донбасі наше запитання звучало так: ви підтримуєте чи не підтримуєте думку, що вашій області слід відділитися від України, але не приєднуватися до Росії, а залишитися незалежною? (див. рис.27)
Так от, серед "тих, хто безумовно й швидше не підтримує" незалежність "ДНР" і "ЛНР" у будь-якому вигляді, виявилося аж 86,2% жителів України. Категорично не згодні з такою постановкою питання на Заході країни (85,0%), у Центрі (90,5%), на Півдні (74,9%), на Сході (62,5%), на Донбасі (45,8%). Водночас Донбас (9%), у тому числі Донецька область (12,1%), укотре побив рекорд бажаючих виживати самостійно. А ось у Запоріжжя (12,9% при 6,9% тих, хто підтримує незалежність) і Харков (18,5% при 7% тих, хто підтримує) опинилися серед тих, хто сумнівається.
Тут є цікавий нюанс. На прикладі Донецької області можна побачити наскільки "незалежної" насправді хочуть бачити "ДНР" її прибічники. Для цього варто нагадати і проросійські показники області, які ми аналізували в минулих питаннях. Питання були різні, але звелися до подібних формулювань:
- стати суб'єктом Російської Федерації - 14,3%;
- вийти з України й приєднатися до Росії - 18,5%;
- підтримавши республіки Росія має прийняти "ДНР" і "ЛНР" -26%;
- з тієї ж причини Росія зобов'язана утримувати республіки - 28%.
Очевидно, що прагнення до незалежності в 12% - тут поступається. Тому що, крім "віджати", "забрати", "усунути", "просити" зобов'язує оперувати й такими складними поняттями, як "створити", "розвинути" або "дати". Як не крути, але виходить, що незалежності й самостійності тамтешній народ побоюється. Бо звик жити з простягнутою до хазяїна рукою.
Цікаво в цьому зв'язку було уточнити в громадян України, наскільки вони готові розпрощатися з Донбасом. Та й хід думок Донбасу зайвий раз перевірити не завадило. Тож і запитали: якою мірою ви згодні або не згодні з тим, що Україні буде краще без Донбасу? (див. табл.28)
І тут можна сказати - сенсація. Тільки 1,8% громадян країни погодилися з тим, що Україні буде краще без Донбасу. Навіть у самому Донбасі не згодних з такою постановкою питання аж 72,6%. Основні ж рекорди незгодних побили Херсон (93%), Одеса (88,4), Луганськ (84,9) і Дніпропетровськ (82,5%).
Хоча свій відсоток готових назавжди загубитися Донбас відстояв - 16,2% "згодних" і "скоріше згодних" у Донбасі. Що ж, кістяк "пасіонаріїв" - на своєму відвойованому місці. Тут-таки досить легко виявити й ті, м'яко кажучи, несподівані області, які подумують над цим делікатним запитанням врозріз із загальноприйнятою думкою. Закарпаття (16,5%), Чернівці (13,5), Миколаїв (13,1), Галичина (9,8) і Запоріжжя (8,4%) готові відпустити Донбас у вільне плавання.
І все-таки, виходячи з того факту, що по суті ж ніхто нікого нікуди відпускати не збирається, варто поговорити про обопільні побоювання. Їх ми вже почасти перелічили, проте настав час конкретизувати. "Що викликає у вас найбільші побоювання?" - запитали ми в жителів України, звернувши особливу увагу на Південь і Схід (див. табл.29).
Абсолютно прогнозованим аутсайдером номінації стало "обмеження громадян за мовною або національною ознакою" - аж 2,5% жителів восьми областей Південного Сходу побачили в цьому велику небезпеку. Ну а найбільшу серед них, звичайно, донеччани - 10,7%. Інші страхи майже нарівно розподілилися між слабкістю центральної влади (30,3%), загрозою терактів (28,6) і повторенням сценаріїв "ДНР"-"ЛНР" у своєму регіоні (27,8%). При цьому слабкості центру найбільше бояться в Луганську (48,6%) і Закарпатті (50,6%). (Пікантно, що в тій-таки Закарпатській області 56,8% жителів ратують за подвійне громадянство.) Повторення сценаріїв "ДНР"-"ЛНР" найбільше побоюються, як ми вже зазначали, в Херсоні (76,9%) і в Запорізькій області, яка межує безпосередньо з "ДНР" (41,3%). Терористів очікують у Галичині (41,4%), Дніпропетровську (35,5) і Миколаєві (32,9%). Серед дивного: приміром, у Закарпатті (25,3%) і в Чернівцях (16,5%) нарахували найбільший відсоток тих, хто взагалі не знає жодних страхів і побоювань.
Натомість у всіх регіонах і областях країни, безумовно, очікують від центральної влади конкретних кроків, які б могли врегулювати конфлікт на Сході України. Яких?
Насправді тут можна зробити кілька відкриттів і простежити низку закономірностей. Саме - про радикальне й трагічне.
Отже, 33,2% жителів України віддали свій голос за продовження воєнної операції української армії, в результаті якої окуповані території буде звільнено. При цьому важливо, що войовничий вектор зі своєї вищої точки на Заході країни (47,7%), буквально пікірує в точку Донбас - 7,5% тих, хто підтримує продовження воєнних дій. Між ними виявилися затиснутими Центр (37,8%), Південь (31,1) і Схід (28,2%). Що далі від війни, то жорсткіше. Можна спробувати повернутися на вершину цієї піраміди й чітко побачити: в основі її - Галичина (майже 60%), Дніпро (46,6), Херсон (40), а також Миколаїв (38,3), Чернівці (33,1) й Закарпаття (31,5%). Треба сказати, що ці самі області ще вищими відсотками підтвердили свою позицію й у відповіді на запитання, чи варто воювати за Донбас (читайте розділ "Війна"). Однак водночас майже половина їхніх жителів вважала, що все-таки нерозумно йти воювати, коли влада так бездарно керує армією. Отакі парадокси.
На другому місці цієї важкої номінації опинився більш компромісний варіант: надати Донбасу статус автономії у складі України (16,3%). Тут стрілка пішла вгору: Захід (7%) - Донбас (32,2%). Крім Донбасу, також і Запоріжжя (32,4%), Харків (32,5) і Одеса (27,2%) побачили в автономії якийсь вихід із кризи. На те, що при цьому робити з верхівкою "ДНР" і "ЛНР", а також тисячами тих, хто взяв там у руки зброю, наше опитування, на жаль, не поширювалося.
Економічна блокада Донбасу як стимул для населення усвідомити безперспективність незаконних республік здалася прийнятною тільки 13,2% українців. Найбільше - знову ж таки Заходу країни (18,5%), менше - Донбасу (8,9) і войовничому Херсону (3,8%). При цьому показово, що той-таки Захід України, а точніше Галичина (35%) і Чернівці (34,2), нарівні з Луганськом (35,9%) більше за інші області допомагали переселенцям речами, продуктами або грішми. Але цієї теми ми ще торкнемося.
Відмова від територій виявилася взагалі вкрай непопулярною в Україні (5,9%). Тоді як Донецьк (17,4%) і Харків (10,1%) усе-таки розглядають це як прийнятний варіант припинення протистояння.
Однак не менш цікавою вийшла графа, куди потрапили громадяни, що вагалися з відповіддю на це запитання, - 27,3% (від 23–36% тих, хто вагається, по всіх регіонах і областях, за винятком тих-таки радикальних Галичини (9,1%), Миколаєва (10,9) і Дніпропетровська (17,9%). Що, загалом, свідчить про наявність у суспільстві певної розгубленості стосовно ситуації, що склалася, й нелегкого пошуку власних внутрішніх відповідей на поставлені війною запитання.
Одним із таких запитань, безперечно, стало таке: на окупованих територіях Донбасу проживають громадяни України. Як центральна влада повинна вчинити щодо них? (див. рис.30)
І в цьому випадку ключовою відповіддю жителів нашої країни стало те ж таки "важко сказати" (25,2%). У регіональній градації найважче шукати відповідь виявилося Центру України (38,7%), легше - Півдню (12,2%). Якщо ж дивитися на області, то найбільше вагалися в Харкові (38,4%), на Закарпатті (31,4) і в Донецьку (27,3%), а майже не сумнівалися - в Галичині (6,9%), Одеській області (11,6) і Миколаївській (12,5%). Однак причини такої впевненості цих областей різні.
Одеська область, приміром, переважною більшістю своїх жителів (62%) підтримала думку про те, що слід зберегти в повному обсязі фінансування регіону, оскільки ці території є українськими. І, в принципі, Одеса виявилася не самотньою в цій другій за чисельністю (після тих, що вагалися) групі жителів України (21,3%). Сюди ж примкнув, природно, Донбас. Однак правочинність такої претензії регіону, який, по суті, проголосував і в травні і в листопаді за власну державу, - все ще тема для дискусій як у суспільстві, так і у владі. І якщо громадяни продовжують ламати списи в соцмережах, демонструючи часом просто дивовижне неприйняття й відторгнення одне одного, то влада хоч і оголосила економічну й фінансову блокаду - практично без попередження, однак заплющила очі на пенсійний туризм жителів Донбасу. У результаті більшість тих, хто спроможний виїхати з окупованої території й зареєструватися як біженець або заплатити посередникові, який сам оформить усі документи, все-таки якось виживають. Неходячі ж, самотні й ті, хто не має грошей, - виявилися розмінною монетою в диких голодних іграх-2014. До них можуть дістатися тільки волонтери. Ну й іноді з труднощами олігарх-волонтер Ахметов - з талоном на лютий. (Батальйони бешкетують, а влада замість припинити цей цирк і висунути Ахметову і компанії конкретні звинувачення в розпалюванні сепаратизму - мовчить, породжуючи ще одну проблему.) Розуміючи це чи ще з якихось причин, до групи обов'язкового фінансування окупованих територій крім згаданої вище Одеси примкнула більшість альтруїстів Херсона (48%) і Запоріжжя (37%).
На третій позиції можливих сценаріїв поведінки влади в Донбасі - пропозиція припинити всі фінансові операції, оскільки Україна де-факто не контролює окуповані території, - 20,5% підтримки громадян країни. Донбас (5,4%), природно, не розуміє, як таке може бути на тлі війни, обопільних обстрілів і загибелі мирних жителів, а Захід (28,3%) і Центр (26,6%) не розуміють, які тепер тут можуть бути в Донбасу претензії. Мовляв, самі Росію кликали, самі "ДНР" затівали… Якось так… При цьому майже в ступор щодо претензій "донецьких" увійшла Чернівецька область - 52,6% охочих припинити будь-який економічний діалог із Донбасом, вагома, але не більша частина Галичини (30,9), Миколаєва (27,9) і Закарпаття (23,2%).
Четверта пропозиція для влади - організувати такий собі часовий люфт для Донбасу (два місяці), у проміжку якого Україні непогано було б створити умови (тимчасові, але надійні) для переселення всіх охочих виїхати з окупованих територій, - 19,7% національної підтримки. Серед переконаних у правильності такого підходу - майже 40% галичан, 33% жителів Миколаївської області і 29% Луганської. Але запитання "Чи можна переконати в цьому владу?" залишається відкритим. І у військовому і в економічному плані влада підвісила Донбас у досить дивному й небезпечному стані. Ні війни, ні миру. Ні харчів жителям, ні системної допомоги переселенцям. Такі паліативи загрожують повним знекровленням. І Донбасу, і України.
Варіант-аутсайдер: припинити всі виплати, крім пенсій, - 12,3% по країні за рахунок думки Донбасу (14,9), Дніпропетровська (19), Запоріжжя (18) і Миколаєва (21,3%).
Чи допомагали ви розв'язувати проблеми переселенцям зі Сходу України? - запитали соціологи Україну (див. табл.31).
І Україна відповіла досить щиро: ні, допомагати переселенцям - це обов'язок держави (45,3%). З урахуванням же тих, хто просто "не вважає за потрібне це робити", - 54% громадян відмовили в будь-якій допомозі переселенцям. Причин тут може бути безліч. Починаючи від обурення на адресу недбалої і нерозторопної держави, яка тільки через дев'ять (!) місяців від початку війни сподобилася ухвалити закон про переміщених осіб, але так і не створила дієвого механізму звільнення від податків міжнародних донорських і громадських організацій. І закінчуючи самими біженцями, які "ледачі", "невдячні", "злодійкуваті" - лінійки асоціацій суспільства, що їх щодня множать у соцмережах особливо непримиренні громадяни, ми все-таки не продовжуватимемо. Залишаючись на загальнолюдській позиції, що в будь-якій родині, аборигенів зокрема, не без виродка.
І тут, природно, є свої рекорди: серед регіонів особливою категоричністю вирізнився Південь (59,5%), до таких областей потрапили Одеса (72,3%), Запоріжжя (69,4), Херсон (59,4). Миколаїв у цій історії також серед лідерів неохочих допомагати. З одним, щоправда, нюансом - 45% тих, що вагалися відповістити на запитання, плюс 34,4% відмовників. Тут же варто уточнити, що Одеса (48,9%) і Миколаїв (45,6%), по суті, відмовили в допомозі й армії. Чого, втім, не скажеш про прикордонний Херсон, який абсолютно логічно виявив 63,1% тих, хто збирав кошти для армії.
Неочікувано й показово, що, попри вже зафіксовану нами радикальність і жорсткість західних областей України, готових і на війну і на економічну блокаду Донбасу, саме Захід (29,7%) найбільше з усіх регіонів України допомагав переселенцям речами, продуктами або грішми. Тут варто також забігти трохи наперед і констатувати, що й у питанні про можливе національне примирення західні області також виявилися набагато лояльніші за інші. І це попри 1252 загиблих українських військовослужбовців і майже три тисячі поранених (на 6.12.2014). Вагома частина яких - жителі Західної України.
То чи можливе після всього, що відбулося на Донбасі, національне примирення (див. рис.32)?
40% українців на сьогодні вважають, що примирення можливе, якщо Росія перестане втручатися у справи України. Але якщо в Донбасі в це вірять тільки 17,5%, то на Заході - 53,5%. Хоча і ті й інші втрачають найбільше. Різниця тільки в точці розташування вогню, на Донбасі - надію на примирення розстрілюють упритул. Водночас Дніпропетровськ (52,3%), Миколаїв (45) і Херсон (44,7%) також вважають, що усунення російського чинника дозволить говорити про можливість примирення сторін.
Але є ще одна життєствердна графа: національне примирення - справа часу й наявності доброї волі сторін (25,7% підтримки України). Якщо підсумувати ці обидві, по суті, позитивні відповіді, то можна констатувати, що 70,4% українців готові піти назустріч одне одному. Тут-таки 29,3% воюючого Донбасу, який вирішив, що час усе-таки лікує (разом із попередніми "антиросійськими" 17% це вже 46,8% - майже половина жителів регіону). Якщо ж подивитися на Донбас ближче, то можна стверджувати, що 29,1% Донецької області й аж 61% жителів Луганської області бачать ці два позначені шляхи для примирення. Як, утім, не відвернулися від такої можливості й 55,6% (!) жителів критично балансуючого на межі Харкова. На гарячі ж показники Херсона, Одеси, Миколаєва й усіх західних областей, що рвуться до примирення, дивіться й робіть висновки самі. У контексті сказаного варто не проґавити й тих 7,4% громадян України, які вважають, що ніякого розколу в країні взагалі немає, а є воєнне протистояння кількох тисяч озброєних людей. Тут у лідерах Одеса (15%), Дніпропетровськ (10,3) і Чернівці (11,9%).
Ми ж підемо туди, де холодно, страшно й неможливо підвести одне на одного очі. У цій графі лунає різке "ні" - після загибелі тисяч людей по обидва боки конфлікту і тому що "ми занадто різні, щоб жити в одній державі". Так, 12,7% жителів країни вважають, що стали чужими одне одному (з них 9,6% - бо загинули близькі). У регіональному аспекті знову ж найважче на Сході - там, де стріляють (14,7% непримиренних). Донбас уже укомплектував 29% ворогів, Донецька область - 37,5, трохи менше Луганська - 11,2%, але, напевно, тільки тому, що на окупованій території області цього запитання не ставили. Важко знаходити в собі сили для примирення й Харкову (21,3%) із Запоріжжям (16,8%). Запоріжцям виявилося ще й важче за всі області шукати відповідь на це запитання: 27,8% - це найбільший відсоток серед тих, хто вагався дати відповідь. У Донецьку й Харкові трохи більше ніж по 16% жителів також відмовилися зараховувати себе до потенційних друзів або ворогів, залишивши нам тим самим невеличку надію.
Західні цінності
Спираючись на результати дослідження, можна доволі впевнено стверджувати, що чутки про західноукраїнський (зокрема галицький) сепаратизм дуже перебільшені. І річ не тільки в тому, що хлопці з-за Збруча готові воювати за Донбас, бо вважають його українською територією, населеною українськими громадянами. І що майже 70% опитаних у західних областях респондентів вірять у повернення Криму.
Як з'ясувалося, галичани навіть до федералізму не схильні (див. рис.33). Відповідаючи на запитання "Якою ви бачите долю Галичини?", понад половина опитаних у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях вибрала унітарну Україну в рамках чинної Конституції (53,4%). Ще 40,4% висловилися за децентралізацію, яка передбачає розширення місцевого самоврядування й більшу бюджетну самостійність регіонів. Але знову ж таки у форматі унітарної держави в існуючих кордонах. Про Галичину як про суб'єкт федерації в складі федеративної України мріють (увага!) 0% опитаних. Аж 0,2% респондентів замахуються на державотворення, що включає в себе Львівщину, Івано-Франківщину й Тернопільщину. Нарешті, за приєднання Галичини до Польщі ратують 2,8% (цифра в рамках похибки). Відсоток тих, хто не визначився, так само мізерний - 2,9%. Відсоток "відмовників" зовсім незначний - 0,2%.
Важливо інше. Коли опитаним галичанам запропонували поміркувати про можливі перспективи гіпотетичної Галицької держави, 84,2% дали вичерпну відповідь: "Галицька держава не може відбутися, бо Україна єдина". На більш меркантильній версії "Галицька держава не може відбутися, бо вона не має самостійної економічної перспективи", зупинилися тільки 5,9% респондентів. Фантазувати про Галицьку державу як прискорювач процесу інтеграції регіону в ЄС насмілилися 5,4%. Припустити, що умовна ГД прискорить розпад України, ризикнули приблизно стільки ж - 5,5%. А ви кажете "сепаратизм".
Експерти, які добре відчувають настрої в Західній Україні, вважають, що Євроймайдан і (що характерно) війна на Сході не посилили, а навпаки - послабили прагнення до регіональної відокремленості. Конфлікт стимулював не так бажання позбутися Донбасу, як прагнення його зберегти. Як інше, але однаково своє. Як рідну землю, нехай і далеку. Пролита на Сході кров побратимів перетворила в очах багатьох війну на майже сакральний процес, участь у ній стала чимось на кшталт місії. Деякі переконані галицькі сепаратисти (що часто вирушали на фронт по адреналін) поверталися з полів боїв з донецькими й луганськими сепаратистами не менш переконаними соборниками.
Причому тенденцію цю помічено не тільки в Галичині, а й у менш пасіонарних Закарпатті й Буковині. Чи так це, судити не беремося. Але що в тамтешніх жителів відсутнє яскраво виражене бажання втекти під крило сусідніх більш благополучних Угорщини й Румунії - очевидно. Попри такі ж очевидні економічні труднощі регіонів.
Звернімося до цифр. 91,5% респондентів у Закарпатській області й 69,7% опитаних у Чернівецькій бачать своє майбутнє у складі української унітарної держави, устрій якої визначається чинною Конституцією. 0,3% закарпатців за приєднання області до Угорщини, 0,5% буковинців - за приєднання до Румунії. Воістину жахлива "загроза" розколу!
Далі йдуть відмінності. Ідея децентралізації не надто приваблює закарпатців, де за це ратують лише 2,3%. А от у Чернівецькій області така точка зору популярна - 20,8% за додаткові бюджетні повноваження й широкі права для місцевого самоврядування. Зате в Закарпатській області знайшлося 3,5% прихильників федералізації, а на Буковині - жодного.
Є й інші регіональні особливості. І в Галичині, і на Буковині, і на Закарпатті є прихильники запровадження інституту подвійного громадянства (див. табл.34, 35). Але в останньому регіоні їх особливо багато: 56,8% опитаних у Закарпатській області виступають за право мати два паспорти, причому 31,3% виступають категорично. У Чернівецькій за таке ратують скромніше - 20,5% і тільки 8% - безумовно. У Галичині ситуація схожа - 21,5 і 7,4% відповідно.
Насправді охочих узаконити біпатридів як клас в Україні чимало - 30,2% загалом по країні. 47,3 - на Сході, 45,3 - в Донбасі, 41% - на Півдні. 50,7% жадають подвійного громадянства в одній тільки Харківській області. І, здається, ми знаємо, яке буде другим. Чи першим?
По країні загалом проти "роздвоєння громадянства" - 44,9%. І, всупереч багатьом прогнозам, основні противники запровадження подвійного громадянства проживають саме на Заході (64%). Саме в Галичині більшість вважає, що дозвіл мати подвійне громадянство призведе до зростання сепаратизму й розколу України - 57,5%. Причому 23,3% відповіли на це запитання: "Безумовно так". Для порівняння: у Донецькій області загрозу сепаратизму з інститутом подвійного громадянства пов'язують тільки 12,7%, і тільки 7% беззастережно. І справді, звідки ж на Донеччині взятися сепаратизму, з паспортом чи без.
До речі, на Закарпатті в прямий, беззастережний зв'язок між розколом країни і подвійним паспортом вірять іще менше - 5,5%. Там до книжечки з угорським гербом ставляться як до проїзного в краще життя.
Переважна більшість жителів Закарпатської області головним спонукальним мотивом для отримання другого паспорта називає можливість легально працевлаштуватися в країнах ЄС - 88%. Можливість вільно перетинати кордони Євросоюзу - друга за популярністю причина (51,3%). У респондентів на Буковині пріоритети розставлено дзеркально - 67,5% зацікавлені в другому паспорті як у пропуску через кордон, 56% розглядають його як своєрідну ліцензію на роботу в ЄС. Чому так? Як пояснюють люди обізнані, закарпатці їдуть працювати, буковинці - торгувати. І ті й інші покладаються не на державу, а на себе. Але при цьому міняти батьківщину, зважаючи на все, масово не хочуть ні там ні там.
Хай там як, але брати участь у громадському й політичному житті суміжних країн не хочуть ані жителі Чернівецької області - 1,1%, ані (тим більше) Закарпатської - 0%. Хоча якщо тільки 1,4% закарпатців вважають другий паспорт першим кроком на шляху приєднання до сусідньої держави, то в Чернівецькій області таких 11,6%. Симптоматично, але не тривожно. Принаймні поки що.
Підсумки року.
У крузі своїм…
Швидкість і драматичність подій, які відбуваються з нами та країною, зашкалює. Пружина, що стискалася багато років, розпрямилася. Інформаційні й емоційні потоки, як цунамі, накривають із головою. Для того, щоб випливти, вибрати правильний напрямок руху, треба ретельно розібратися з тим, як ти сюди потрапив. І, зорієнтувавшись, де дно, а де - поверхня, почати гребти у правильному напрямку.
Отже, які події року, що минає, стали для українців головними (див. табл. 36)?
Із 18 пунктів тим, хто погодився відповідати, ми запропонували вибрати свої три.
"Смерть тисяч людей на Донбасі" вишикувала в довгу жалобну процесію 46,6% жителів країни. Вона чорною ниткою пройшла буквально через усі регіони - захід (44,4%), центр (34,8%), південь (64,2%), схід (51,7%), Донбас (56,3%). Оповила всі області, десь збившись у великий вузол (Херсон - 81,2%, Донецьк - 66,6%, Запоріжжя - 66,3%, Одеса - 62,2%), а десь ледь не порвавшись, але, можливо, тільки тому, що там довелося носити жалобу і за "Небесною сотнею" (Закарпаття - 13,7%). Світла пам'ять.
Загибель "Небесної сотні" - другий маркер трагедії і співчуття України - 39,1%. Ті, хто не забуває про них, вчиняють подвиги. Хто кричить про них - зраду. На сході загинули тисячі, яких нестерпно жаль: військові, добровольці, жінки, старі, діти… А в Києві скосили сотню чоловіків і хлоп'ят, перед якими буває соромно… За "Небесною сотнею" тужать на заході (71,0%), у центрі (39,3%), на півдні (30,1%), на сході (21,3%), на Донбасі (15,1%). Спасибі й на тому. Нічого не забули Галичина (80,6%), Закарпаття (74%), Херсон (68,8%), Чернівці (53,8%). Чесна пам'ять.
Окупація Криму Росією - головна подія року для 35,8% жителів країни, приголомшених підступністю Росії, "зеленими чоловічками" та "безбарвними співвітчизниками"... Серед регіонів найбільше обурений центр (43,7%), серед областей - Закарпаття (50,6%), Миколаїв (49,4%), Харків (39,9%) і Херсон (39,4). Менше інших анексія півострова зачепила Луганськ (22,1%), Донецьк (18,5%) і Запоріжжя (17,1%).
Вторгнення російських військ на Донбас не залишило байдужими 26,8% громадян країни. Правда, у цій колонці більш показові не лідери - Закарпаття (35,3%), Галичина (34,8%), Запоріжжя (29,6%) й Одеса (24,5%), а аутсайдери - Донбас (12,7%) та його складова - Донецька область (10,1%). Тих, хто таке прогнозував, називали маргіналами. Хто заперечував те, що сталося, - інфозомбі.
Ось і 4 головні події року: горе, біль, шок і злість.
Для 19,3% жителів України головна подія - втеча Януковича і найближчих його соратників. Десь поруч перебувають і 7,5% громадян, які вважають головною подією не так втечу, як уникнення Януковичем і К° покарання. Що, власне, не дивно, бо саме покарання президента-втікача і його челяді зафіксоване опитуванням як головне постмайданне очікування українців (52,6%). При цьому 87,7% жителів країни вважають, що влада практично нічого не зробила для реалізації цього очікування, і більшість людей грішать на особисту зацікавленість влади в нерозслідуванні злочинів своїх попередників (докладніше - у главі "Народ і влада").
Відчутним ударом для 14,1% громадян країни стало падіння курсу гривні. Найбільше грошова тема турбує Одесу (35,4%), Харків (26,9%) і Чернівці (19,4%), де дохід дуже багатьох громадян залежить від базарного імпорту, по якому б'є курс. Менше обвал курсу хвилює Донецьк (11,6%) і Луганськ (2,8%), по яких б'ють "Гради".
10,4% респондентів відзначили самопроголошення "ДНР" і "ЛНР" як ключову подію року. На тлі мізерних відсотків, які вважають це важливим, 30,5% голосів із Донбасу тільки підтверджують усю серйозність ситуації, що розгортається в регіоні.
Тепер про пункти, які привернули менше уваги, але від цього аж ніяк не втратили значення. Тільки 2,2% опитаних відзначили дострокові вибори до Верховної Ради, - війна і бідність затьмарили цю подію. Але ж наслідки цього вибору муситимуть давати раду війні та бідності. Не надають особливого значення українці й появі нових облич у владі - 2,1%, хоча й позв'язують із ними певні очікування. Головне - щоб виборці незаслужено не розчаровувалися в цих самих обличчях, пам'ятаючи принаймні, що парламент - це колективний орган. І порядні люди можуть у ньому реально щось зробити, якщо їх більшість, а не, як тепер, - гнітюча меншість. Їхнє завдання - бути охоронцями норми - совісті, відповідальності, розсудливості, принциповості. До кращих часів. Тільки 1,9% громадян вирішили, що прийняття закону про люстрацію - це і є та сама головна подія року. Піару було більше, ніж користі. Відновлення справедливості - не набагато більше, ніж нехтування нею. І над якістю закону, і над компетентністю авторів ще доведеться потрудитися.
Вибираючи три можливих варіанти з вісімнадцяти, 6,7% не забули відзначити волонтерський рух. Ми впевнені, що цей показник був би значно вищим, якби громадяни України справедливо не вирішили, що реципієнти волонтерської допомоги важливіші за її донорів. Уже не пам'ятаємо, хто на початку 80-х іронізував із приводу розклеєних по країні плакатів "Слава КПРС!" Мовляв, це все одно що написати плакат "Слава мені!" й повісити над ліжком. Що ж, настав час, коли, щонайменше, половина населення країни заслужила це право. Тільки воно цим людям не потрібне - не за славу, а за совість. Волонтерський рух - другий після Майдану чіткий сигнал: суспільство почало свій незворотний шлях від патерналістського до громадянського.
Згадали, до їхньої честі, про збитий "Боїнг" 4,4% українців.
Події року, які не відбулися, стали-таки подіями для найбільш уїдливих громадян: відсутність реформ - 7,8%; відсутність результатів розслідування гучних резонансних злочинів - 5,1%. Останній показник переважно за рахунок Одеси, що пережила пожежу в Будинку профспілок (12%), і Чернівців, які втратили на Майдані багато своїх земляків (9,6%).
Ми звернемо вашу увагу на останню цифру: тільки 8,3% віддали пошану підписанню Договору про асоціацію з ЄС. Після Євромайдану це якось зовсім страшно. Хоча, знаєте, як це буває: починаєш ремонт із думкою побілити стелю і переклеїти шпалери в дитячій, а закінчуєш - перестеленням підлоги і заміною вікон. Розберемося в собі - з Європою розібратися буде простіше. Тим більше що на сьогодні міцна більшість за євровектор в Україні є (див. табл.37).
Через кілька днів 2014-й, який залишив зарубки на серці, закінчиться. І вступить у права 2015-й. Зрозуміло, ми чекаємо від нього миру, порядку, захищеності. Але чого ми побоюємося (див. рис.38)?
Нагадаємо, що у квітневому опитуванні стосовно південного сходу було сформульоване схоже запитання. Ниішній же список тривог, безумовно, розширився. Що, однак, не завадить нам подекуди простежити настрої суспільства в динаміці. Для чого треба засукати рукави, глибоко вдихнути і, щоб полегшити сприйняття, поділити тривоги на групи.
Отже, до незаперечних лідерів першої групи зразу заносимо зростання цін (64,8%), зростання тарифів і комунальних платежів (39,2%), а також падіння курсу гривні (30,8%). У розрізі регіонів та областей - майже повна одностайність. Що, у принципі, можна пояснити: це в нас "надбудови" чубляться, а "базис" залишається однаковим для всіх.
У першій групі тривог очікувано опинилися нездатність центральної влади врегулювати конфлікт на сході України (35,1%) і загроза повномасштабного вторгнення російських військ на територію південного сходу України (33,3%). Ситуація по областях у цьому випадку різниться досить передбачувано.
Перейдемо до другої групи тривог, які переживають громадяни в надії на щасливу розв'язку. Корупція. Наших людей помітно тривожить її рівень, якщо аж 28,6% громадян висловили з цього приводу свою стурбованість. Нагадаємо, що респондентів не обмежували у виборі кількості відзначуваних варіантів тривог. Мабуть, решта 70 із гаком відсотків у цьому місці відволіклися від інтерв'ю, щоб за щось подякувати чиновникові, політику, пожежнику, податківцеві, митнику, даїшнику (потрібне підкреслити). Слід гадати, проблема корупції стоїть гостріше в Миколаївській області (51%), , в Луганській області (38,1%), а на Галичині - 46,7%. Але, можливо, вдалося подолати корупцію і в одній окремо взятій області: у Закарпатті вона хвилює лише 8,6%.
А ось розгул бандитизму (наступна занесена в список тривога) Закарпаттю виявився не по зубах (27,5% стурбованих). До речі, саме в пункті "розгул бандитизму" у квітні містився пік тривог південного сходу України (43,1%). Сьогодні цей регіон трохи заспокоївся з приводу бандитів (32,3%), пізнавши гіркіші тривоги та хвилювання. Країна ж на загал розділила тривоги закарпатців - 27,6%.
До групи "середньорівневих тривог" потрапила й наступна економічна "трійка": банкрутство української економіки (26,8%), неспроможність держави виплачувати пенсії та зарплати (20,7%), а також ризик втратити роботу (18,8%). Цікаво, що і страх втратити роботу, який відчуває кожен третій (32,5%), і страх, породжений неспроможністю влади забезпечувати виплати (42,7%), більше за інших переживають у Дніпропетровській області.
До списку "незначних" потрапили 6 тривог. Найменшою з менших виявилася найбільша тривога Путіна - перспектива вступу України до НАТО (5,4%). Судячи з показника, українці в це чи то не вірять, чи то не бояться. Дивно, що не весь Донецьк відзначив натовську перспективу як загрозу, а тільки 13,5%. Стурбованих яєчком у курочці, яка в гнізді, в Одесі виявилося 13,5, у Дніпрі - 12,7%.
У спину НАТО, що маячить у невідомій далечіні, дихають зростання сепаратистських настроїв (7,4%), зниження професіоналізму в органах державної влади (8,7%), недосить чітка позиція країн світової спільноти стосовно агресії Росії проти України (8,7%).
Ризик призову на військову службу турбує 12%. Одного разу до рук DT.UA потрапив закритий документ щодо однієї з хвиль мобілізації. На початку осені з Києва, Львова, Тернополя призивали від одного до двох із половиною відсотка громадян, які підлягали призову. А з Чернігова, Волині, Житомира, Кіровограда - від 7 до 10%. Спочатку ми не могли зрозуміти, чому така різниця в показниках. А потім припустили: бідні регіони - відкупитися від військкоматів ні чим. Найвищий рівень тривоги з приводу можливого призову у Закарпатській області - кожен третій. Кожен четвертий - у Миколаївській. Майже кожен п'ятий - у Запорізькій. Спокійніше за всіх ставляться до можливості призову харків'яни, а також жителі Центральної України.
Зростання радикальних настроїв, здатних спровокувати масові заворушення, тривожить лише 14,2% опитаних. На наш погляд, ризик недооцінений. Але народу видніше. У відповідях регіони та області особливих сюрпризів не піднесли. Хоча самі, схоже, їх очікують.
Щоб зрозуміти, яких саме, ми й запитали громадян: "Коли, на вашу думку, розпочнеться поліпшення ситуації в Україні?" (див. табл.39).
Наївних стає дедалі менше. Судіть самі. Тільки 2% громадян переконані в тому, що зміни на краще мають настати негайно, бо після Майдану минуло вже 10 місяців, і чекати більше не можна. Пік такої переконаності випав на Херсон, де 5,3% жителів області підтримали зазначену тезу.
Що ж до оптимістів, готових почекати поліпшень ще півроку, - таких в Україні всього 7,3%. Найбільше в Чернівцях - 18,5% (взагалі, області заходу країни, попри великі втрати у революції та війні, як з'ясувалося, озброєні найміцнішим запасом витримки) і Миколаєві (15,4%). Менше - в Херсоні (4,9%), Запоріжжі (3,2), Одесі (3,2), Донецьку (2,3%). І вже зовсім у швидкий щасливий кінець не вірять у Луганську - 0,7%.
Майже на один, і не дуже високий, рівень громадяни поставили припущення про неминучість третього Майдану (6,7%) як гаранта якісних змін, які так і не відбулися, а також припущення, що тільки після заміни влади (президента, парламенту, уряду) на представників нового покоління можливий якийсь позитивний рух країни вперед (8,9%). Найактивнішими прибічниками чергового народного повстання виявилися жителі Запоріжжя (15,3%), Харкова (8,7) і Чернівців (8,3%). Некритично, звісно, але все-таки. Можливо, люди інтуїтивно розуміють, що третій Майдан не буде акцією з центром у Києві. Він буде процесом. Безжалісним і на кожній вулиці. Найбільшу ж ставку на зміну влади і нові обличчя в політиці зробив південь - 19,2% (Херсон - 23,3, Одеса 23%). Синхронно підібрався до середньої позначки в майже 12% південний схід загалом і Дніпро, зокрема. А ось у центрі цей показник не піднявся вище 4,2%. Або Київ утомився, або в статечному центрі до частої зміни політичних гравців ставляться обережно...
Наближаючись до відповідей, які отримали найбільше голосів, зауважимо, що не всі розраховують побачити майбутнє світлим - кожен п'ятий житель України - 21,5% - зневірився в тому, що в країні взагалі можна навести якийсь лад. І якщо захід цього разу разом із центром, очевидно відчуваючи особливу причетність до подій на Майдані та відповідальність за їх результати, як могли знижували градус розчарування - 11,4 і 12,1%, відповідно, то південний схід видав свічу песимістів - 33,7%. При цьому всі 8 областей "підкови ризику" досить однаково відчувають те, що відбувається.
Кожен п'ятий житель країни - 24,1% - чекає відчутних змін не раніше, ніж через рік. І тут влада, схоже, отримує чіткий сигнал: витримка заходу (37%) і центру (21%) має свою часову межу. За якою - або поповнення рядів прибічників третього Майдану і зміни влади, або тягуче болото апатії й розгубленості, переконливо відображене у тезі-переможниці: "важко сказати", коли настануть поліпшення в цій країні, - заявили 26,7% громадян. Закручених у вихор трагічних подій та економічних випробувань, розгублених громадян у центрі виявилося 41,2%. Всі області південного сходу країни теж досить синхронно зізналися у відсутності чіткого розуміння, коли ж стане краще. І це черговий раз доводить, що влада з людьми говорить багато, але не про те. Нам необхідно розуміти, коли, хоча б приблизно, день стане довшим за ніч. Хай влада скаже. Якщо знає.
Доки "верхи" визначаються з термінами, "низи" мають зрозуміти, на кого сподіватися в очікуванні і наближенні кращих часів.
Тому ми запитали у співвітчизників: "На кого ви сподіваєтеся в наступному році?" (див. рис.40).
І знову ми з соціологами КМІСу отримали підтвердження того, з чого почали: влада слабшає, суспільство зміцнюється. Одне - засмучує, друге - тішить. Переважна більшість громадян України, які пережили Майдан, переживають війну й відчувають необхідність пережити серйозну економічну кризу, - покладаються на себе. При цьому ставку на власні сили досить рівно зробили жителі в усіх регіонах та областях країни - від 70 до 86%.
Якщо ж до цього показника додати майже 30-відсоткову переконаність у тому, що друга ключова опора в житті - це рідні та близькі, на яких ми можемо покластися, то можна глибоко вдихнути і впевнено розправити плечі. Але головне - постаратися вже ніколи не дивуватися, що для нас сподіватися на державу (15,8%) - це те ж саме що чекати дива (13,5%).
І тут навіть 10,2% обережних і крихких надій на нові обличчя у владі абсолютно не змінюють загальної картини олією - "Відмова українського суспільства від патерналізму". Не всі включилися в цей процес усвідомлено. Дуже багатьох обставини, часом трагічні, кинули у воду і примусили вчитися плавати. Але відходять у минуле часи, коли головним розподільником усіх земних радощів та життєвих покажчиків була держава. Однак деталі жорстко уточнюють, що платимо ми за це дозрівання досить високу ціну. Тому що саме Луганськ (11,7%), Донецьк (14,9%) і Харків (1,7%) - колись символи режиму, який зумів поневолити їхню волю, а тепер - символи війни й нестабільності, - відгрібають по повній і мають найнижчий відсоток державників. (На відміну від тих-таки Закарпаття (30,7%), Запоріжжя (24%) і Дніпра (22%). Утім, не слід плутати надію на державу та довіру до неї.
Сьогодні українцям дуже непросто жити. Бо комусь потрібно передчасно помирати. Комусь, зібравши мідяки в кулак, виживати. Комусь - захищати маленькі життя. Комусь, хто тільки отримує "путівку в життя", - готувати до невідомого майбутнього у світі, що бурхливо змінюється. Ми виявилися неготовими до того, що нині переживаємо, але ми наразі сильніші за нашу державу. І ми кажемо їй: "Зіприся". Головне, щоб влада нічого знову не наплутала й "не навалилася".