8 жовтня не стало Юрія Анатолійовича Левенця.
Кажуть: "Про покійника або добре, або нічого". Не про нього. І не тепер. Про Юрія Левенця або чесно, або ніяк. Чому? Тому що в цій людині було чорне. У ній було біле. І ще безліч різних кольорів та відтінків. Але в ній не було ненависного мені сірого кольору, який перемагає в Україні все і вся!
Юрій Левенець був героєм свого часу, жертвою свого часу і мейкером свого часу.
Багато моїх колег не надають особливого значення тому, як назвати людину, котра пішла з життя: у заголовках новин Левенець то політолог, то політтехнолог, то вчений. Насправді він був і тим, і другим, і третім. Але не тільки. "Юлю, не годиться всіх під один гребінець, - трохи роздратовано пояснював він мені свій статус під час однієї з перших зустрічей. - Політолог - це вчений, який вивчає, аналізує, систематизує і фіксує складні процеси професійною мовою людини науки. Політтехнолог - це людина, котра пропонує рішення і вирішує проблеми кандидата або діючого політика. Переважна більшість людей, яких у нас називають політологами, насправді представники третьої професії - політичні спікери, "балакучі голови", що вибрали собі господаря раз і назавжди або кочують із рук у руки".
Себе Юрій Левенець зараховував до політконсультантів. Але річ не в дефініції, а в унікальності, синергії множинних знань, які він навчився здобувати і переплавляти у пропоновані рішення. За великим рахунком, Юрій Левенець являв собою замкнений цикл в одній голові.
По-перше, він знав і любив політологію. Його першим значним проектом, ще в часи перебудови, стало представлення своєї версії вбивства Петра Столипіна. Разом зі співавтором Юрій Левенець був першим, хто отримав доступ до архівів Київської жандармерії. Брошура вийшла накладом у кілька десятків примірників і загубилася в часі. А ось шість томів "Політичної історії України", одним із ініціаторів написання якої він був, уже не вирубаєш сокирою. Перший том "Політичної енциклопедії" народився також під його началом. Під патронатом академіка НАН України Юрія Левенця розпочалася робота над порятунком "Великої української енциклопедії". Крім того, він стимулював дослідження політичних технологій. Писав про це, не особливо афішуючи результати досліджень.
Безліч аспірантів, кандидатів і докторів наук з гордістю називають його своїм учителем. Ціла плеяда політтехнологів виросла і сформувалася, дивлячись на його практики. Декого з успішних він відзначав особливо: Ігор Гринів, Андрій Клюєв, Олег Медведєв.
Юрій Анатолійович цікавився останніми напрацюваннями у сфері політології, чому значною мірою сприяло володіння англійською та французькою мовами. Його цікавили нові концепції, глобальні проблеми і виклики, інтелектуальні здобутки найкращих умів. Він знав, про що говорити з ними, і говорив - у Бостоні, Вашингтоні, Парижі, Буенос-Айресі, Москві.
По-друге, Юрій Левенець високо цінував соціологію. Безліч опитувань, у яких брали участь пули соціологічних служб, регулярно давали йому уявлення про реальні настрої в суспільстві. На карті України, як той Воланд, він міг наблизити й "розшити" будь-які область, район, населений пункт: його проблеми, сподівання людей, ефективність місцевої влади, партійних осередків, реєстр лідерів громадської думки. Він не любив примітивну соціологію. Відстежуючи новітні напрацювання найкращих світових компаній, він намагався прищеплювати їх на пасивне древо вітчизняних методик. Левенець знав, чим живе й дихає населення України. І вміло це використовував. На жаль, його робота переважно полягала в тому, щоб у період виборів конвертувати в успіх політика гірші сторони української натури. У країні розвиненого популізму й патерналізму, але нерозвиненого громадянського суспільства апелювати до світлих сторін було не так ефективно. Левенець був цинічний: "Ваша освічена думка з цього питання, як електоральної одиниці, мене не цікавить. Вибачите, але такі, як ви, у країні вміщуються в рамки соціологічної похибки". Безперечно, його можна було назвати соціопсихологом. І найнеприємніше для нас те, що переважна більшість його методів, вибудуваних на цих знаннях, працювали: і підкуп, і фальсифікації, і маніпуляції… Ми багато сперечалися на різні теми, - розумний опонент завжди цікавіший за дурного соратника. Зокрема, Юрій Анатолійович був упевнений, що політика - виключно заняття для обраних, а не широких мас. У більшості випадків практика доводила його правоту. Але я залишалася вірною теорії, чіпляючись за поодинокі винятки з цієї практики.
По-третє, Юрій Левенець не вкладався в банальне уявлення про політтехнолога: - спеціаліст, який заумно вирікає думки, приводить із собою райтера, візажиста, фотографа та фахівця з розміщення матеріалів у пресі. Масштаб машини, створеної Левенцем, важко собі уявити. Під час всеукраїнських виборів це розгорнута армія "польових командирів", соціологів, технологів, агітаторів, членів виборчих комісій, опініон-мейкерів. Десятки тисяч людей; спрут, що дотягується до кожного населеного пункту. Під контролем його структури перебувало до п'яти тисяч ЗМІ. Через них розганявся і підтримувався потрібний клієнтові медійний сигнал.
Прообразом цієї розгалуженої мережі став фонд "Соціальний захист", створений Юрієм Левенцем та Олександром Волковим під вибори Леоніда Кучми у 1999 р. Його ж використали й під час проведення сумнозвісного референдуму 2000 р. У міжвиборний період армія Левенця набувала кадрованого вигляду, який, однак, дозволяв регулярно вимірювати температуру в економічній, політичній та соціальних сферах усієї країни. Утримання імперії потребувало чималих коштів. Юрій Левенець знаходив їх у своїх клієнтів. Але значну частину завжди витрачав на підтримку наукових проектів свого Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, своїх колег та молодих вчених. І я дуже сподіваюся, що після смерті Левенця ті, для кого він був важливий, не зрадять те, що було йому дороге, - колектив Інституту і його проекти.
По-четверте, Юрій Левенець знав таємниці, проблеми зростання та становлення всіх великих капіталів і всіх великих політиків України. І це були знання, отримані безпосередньо ним від контактів із першоджерелами. З кимось із олігархів він заробляв свої перші гроші, беручи участь у підпільних каратистських боях. Когось уперше проводив по округу в парламент. Комусь перед другим туром 2004 р. перекладав суворі месиджі, привезені представником керівництва ЦРУ. Він проживав цілі життя з президентами, прем'єрами, міністрами - від студентської лави до високого кабінету. І ці унікальні знання робили його власником рентгена, винайденого Іваном Грозним: "Я вас, гадів, наскрізь бачу". Його могли любити, могли ненавидіти, але не відповісти на його дзвінок не міг ніхто.
По-п'яте, великі - президентські і прем'єрські - проекти Юрія Левенця не закінчувалися оголошенням результатів виборів. Зазвичай він продовжував і в "мирний час" супроводжувати роботу своїх клієнтів. Прямо чи через впливових посередників, але Юрій Левенець і в період Кучми, і в період Януковича, і в час другого прем'єрства Тимошенко впливав на формування порядку денного, механізм розгону месиджів, брав участь у виробленні багатьох стратегічних рішень. Простих політтехнологів не посилають на складні конфіденційні переговори у Москву, Вашингтон і Брюссель. Їм не довіряють розробку цілої низки реформ та багатоходових політичних комбінацій. Прості політологи не переставляють ноги на українському ґрунті іменитим заокеанським консультантам. І їхні месиджі визнані на світовому рівні лобісти не транслюють у царствені вуха українських володарів. Усе це під силу виявилося тільки Левенцю. Йому не потрібні були держпосади, від яких він неодноразово відмовлявся. Не потрібні були ордени, які він приймав, лиш би не скривдити того, хто таким бачить спосіб подякувати. Він хотів впливати і значною мірою впливав на смисли вітчизняної політики. Юрій Левенець пройшов шлях від пасатижів до майстра. Не він був інструментом політиків - вони стали його інструментом.
Людина, яка знала історію, психологію електорату, секрети роботи держмашини, слабкості сильних світу цього, яка відчувала біоритми супердержав і тисяч населених пунктів, не могла бути неефективною. На останніх виборах злагоджена команда Юрія Левенця, що робила вибори "під ключ", вела у Верховну Раду 52 кандидати. Завела - 48. Це безпрецедентний ККД. Чотири промахи - навіть не невдача. Але були невдачі і більші за цю. Працюючи з Юлією Тимошенко у 2009–2010 рр., він так і не зміг змусити Юлію Володимирівну приділити увагу смислам. Її промова в Жовтневому палаці перед громадськими організаціями, підготовлена Левенцем, змусила скептиків розгубитися: Тимошенко ніколи не говорила ТАК. Але запропонований ним напрям розвитку так і не набув. Юрій Левенець не зміг змусити Олександра Попова стрибнути вище голови і стати цікавою особистістю, тому й відпустив його рік тому зі шварцевськими словами - "Ти мені став нецікавий. Нецікавий…". Політконсультант №1 країни не зміг змусити Віталія Кличка всерйоз працювати над собою, так само як і не дочекався від нього списку членів уряду при президентові Кличку. Левенець не зміг пояснити Вікторові Януковичу, що місце в історії - це значно крутіше від масштабної інкасації. Юрій Анатолійович був переконаний у тому, що у людини, яка перебуває на вершині, обов'язково має відбутися переоцінка пріоритетів. І прагнення здобути головний приз - високу оцінку сучасників та їхніх нащадків - має підкорити собі все, що лідер націй робить. Левенець помилився. Хоча той факт, що президент України крениться у бік Європи, а не Москви - це почасти заслуга Левенця. Він був проти арешту Юлії Тимошенко. Нічого сентиментального - просто бачив у ній, через високий і сталий антирейтинг, найбільш оптимального спаринг-партнера для Януковича на майбутніх виборах.
Він був за справжню судову реформу і вважав її ключем до успіху першої каденції Януковича, розуміючи, що без цього не буде успіху в жодній із сфер. Левенець взагалі був за справжні реформи. І не тому, що був великим демократом, а тому що практично завжди представляв інтереси великого бізнесу і вважав, що для його нормального й ефективного функціонування пора навести лад у країні, зробивши правила гри максимально прозорими і стабільними. Не достукався.
Більшість людей прожиті у політиці роки роблять більш цинічними, злими і перетворюють на безнадійних мізантропів. Юрій Анатолійович пережив зворотний розвиток. Ні, він не відростив крила. Він став мудрішим і від того гуманнішим, чи що… Остання проведена ним кампанія довиборів у Севастополі не викликала у спостерігачів жодної серйозної претензії. І це при тому, що команду Юрія Левенця запросив у Крим Вадим Новінський як "швидку допомогу". Залучені раніше групи політтехнологів уже встигли яскраво відзначитися: одні - у місті, де влада завжди належала прихильникам Партії регіонів, вивісили борд Новінського зі слоганом: "Піднімемо Севастополь з руїн!", а інші - зняли фільм, у якому кандидата по севастопольському округу чотири хвилини розхвалює Віктор Ющенко. До виборів залишалося 43 дні, і тільки три відсотки жителів округу могли ідентифікувати кандидата. При тому, що його опонента від Компартії в обличчя знали 96 відсотків. Сторонній олігарх, у специфічному місті, яке відкидає чужинців і скоробагатьків, населеному військовими і пенсіонерами... Вадим Новінський став народним депутатом. "Безкровно".
Для Юрія Левенця політтехнологічні перемоги вже давно перестали бути самоціллю. "Лексус" біля парадного офісу держустанови - не його мірило успіху. Значно більше його цікавили генерація і реалізація смислів. Левенець ніколи не плазував перед сильними світу цього, але й не панібратствував з ними. Він був одним із небагатьох, хто дозволяв собі виймати президентів і прем'єрів з теплої ванни, вступати з ними в дискусію, і не боявся опали, у яку періодично потрапляв. Але біля керма країни так і не з'явилася людина, зацікавлена у реальних і системних змінах. На світлий бік Левенця не було запиту.
Юрій Анатолійович був одним із небагатьох людей, чиї відверті мемуари про новітню історію України мені було б украй цікаво прочитати. Уже не вийде... Та й за життя він не видав мені "першу форму допуску" до своїх і чужих секретів. У наших відносинах завжди була присутня пояснювана дистанція. Але я вдячна Юрію Анатолійовичу за чесність: "Професійна етика не дозволяє мені Вам цього сказати". Згодом я дізналася від людей з близького оточення Левенця про його слова: "Мостовій брехати не можна". Спасибі. Уміння з повагою ставитися до нефальшивих опонентів - ще одна ознака масштабу особистості.
Юрій Левенець, котрий зростив легіон політичних рейтингів, сам публічного рейтингу не мав, але мав колосальну вагу в українській політиці. Він був невидимим. Та коли його не стало, з'явилася величезна порожнеча...