Розмови про "мораль", ще й суспільну, викликають в нас цілу палітру яскравих неприхованих емоцій. Від гомеричного реготу до сумнозвісного бажання потягнутись за пістолетом. Незлим тихим згадуються легендарні "аморалка", "моральний кодекс будівника комунізму", "читати моралі", "руссо турісто - обліко моралє" і т.п. Розмова, навіть за достатньо "розслабленим" столом, вкрай нечасто набуває ознак конструктивності. Словом, мораль - не наша "тєма".
А це ми даремно. Ми на загал не в захваті одне від одного. Ми нікому ні в чому не довіряємо. Нас, м'яко кажучи, мало що гордо об'єднує. Ми пронесли крізь покоління переконливу зневагу до законів писаних. Оскільки ми, однак, неминуче обтираємось об світи одне одного, нам може стати в нагоді (з винятково практичних і меркантильних міркувань) чітке розуміння і порозуміння щодо неписаних правил гри у взаємодії між нами. Це ще називають "мораллю" - системою норм і принципів поведінки людей у ставленні один до одного та до суспільства (згідно з енциклопедичним тлумачним словником української мови).
Якщо вдаритись у оптимістичне фантазування, і уявити, що ми визнаємо, що така система нам таки потрібна, виникає ряд ускладнених українськими реаліями запитань.
Перше і неповторно автохтонне, - хто за нас має цю, значиться, мораль сформувати-сформулювати-озвучити-інсталювати?
Рольові моделі
Прийнятна для нас в сучасній Україні "нормативно-правова база" в сфері моралі відсутня. Відповідь на поетичне "Что такое хорошо..?", в яку ми б повірили, нам не пропонує жодне з очевидних джерел. Кодексів вже нема. Біблейські десять заповідей не дуже практичні. Бо частина з них охоплена кримінальним кодексом, частина присвячена питанням релігійної лояльності, а та частина, яка закликає не ображати "ближнього", за кожним з нас залишає право широко інтерпретувати поняття "ближній". Морочити собі голову, вибудовуючи власну систему моральних координат на основі прочитаного в мудрих текстах - марудно і забирає забагато часу.
Полишені напризволяще в стихії, де кожен витворяє, що хоче, ми вдаємося до хай не дуже дієвого, але зрозумілого способу - мавпувати тих, кого вважаємо взірцем втілення наших мрій. Мало в якій країні можна спостерігати хвилеподібні спалахи появи величезної кількості людей, які однаково одягаються, озброюються однаковими аксесуарами, однаково говорять і однаково поводяться. При тому, що значна кількість з них не зовсім природно себе почуває і не до кінця розуміє, що і навіщо робить. Це трохи скидається на косяк сардин, чи чогось там, блискучий такий, який гарно так тисячами синхронно метушиться туди-сюди під водою.
Брати з когось приклад - справа, хоч "совком" і дискредитована, але в цілому логічна. Та озирнімось довкола себе і покладімо руку на серце. Де ті середовища (бо окремі люди - то інша пісня, про це далі), яким можна сліпо віддати себе і своїх дітей, не тривожачись за наслідки? Тут навіть газет не треба читати, просто по вулиці туди-сюди походити…
Ми шукаємо себе і це непогано. Справа в іншому. Довкола чимало можливостей себе "знайти". Пропонують свої послуги напів-містичні, напів-тиранічні чи просто гротескні "школи" ефективної побудови себе, коханого, в сучасному світі. Ми закочуємо очки, омріюючи себе в ролі людей "успєха", за якими спостерігаємо в телевізорі і так далі.
З цього приводу існує повчальна легенда. Багато з нас пригадує яскраві і небезпечні водночас ранні 90-і минулого століття і один з їх статусних атрибутів одягу - малиновий піджак і "цепура" золота на шиї "нових рускіх". Кажуть, цей образ був просто вигаданий дотепними журналістами однієї з впливових московських газет для сміху. А провінціали, яким не вистачило ані терпіння, ані розумової неледачості розібратись в ситуації, стали "авангардом" нового стилю поведінки, оспіваного вже не одним поколінням…
Держава
Нас час від часу в моральній сфері намагається вчити жити держава. Воно, звісно, кумедно, але, на жаль, не так ненав'язливо, як хотілося б. Є закони і навіть спеціально створені органи, які так дбають про мораль нашу суспільну, що втрачають сон і апетит. Держава, що давно "пустилась во всє тяжкіє", раптом починає впадати в ханжеську патетику, значна частина якої присвячена нагальним питанням дозволеного рівня оголення частин людської анатомії в засобах масової інформації. Інших проявів "аморалки", вочевидь, на неньці не спостерігається. Люди, що системно дбають про суспільну мораль, судячи зі всього, ретельно переглядають в телевізорі лише порнуху, а не суспільно-політичні новини країни. В цьому взагалі є щось нездорове. За іронією долі, формулювання деяких вироків державних моралізаторів за радянських часів самі по собі тягнули б на "аморалку".
Байки про "мораль" - димова завіса для наших обраних. Люди старої, радянської школи, завжди казали, що коли в країні почали говорити про мораль, значить "делов не будет, деньги кончились".
Не допомагає в сфері морального будівництва і наша школа. Вона все потилицю шкребе, пріючи над тим, як би це нас ще більше заплутати з приводу того, хто в нашій історії герой, а хто "паразіт" і як правильно стати правильним громадянином України. Не поспішаймо сварити дітей за те, що вони всього цього не чують, бо в цей час рубляться на планшетах в чергову модну гру. Але це якщо про всевічне. А в побутовому процесі моралетворчості ми, в більшості своїй, сприймаємо школу як бомбу сповільненої дії. Бо яку "правду жизні" дитя почерпне від сусідів за партою, яких теж не Мати Тереза виховувала, Господь один знає. Зате мало не кожен школяр передвипускного віку знає, що наявність у нього/неї "моральних цінностей" на цій території зменшує шанси на "виживання"…
І, якщо нічого не зміниться, життя їх не розчарує. Людей з натяком на стійкі моральні цінності у будь-яких суспільно-групових проявах нашого життя - трудовий колектив, держслужба, бізнес, політичні партії чи навіть громадські ініціативи - ми, за іронією долі, схильні зневажати…
Суспільні авторитети
Мав би вибудовувати систему моральних дороговказів інститут авторитетів, але з ними в нас давній і хронічний "напряг". Тобто з так званими суспільними і моральними. З тими, іншими, все гаразд - було і буде, судячи з усього.
Справа в першу чергу не в тому, є вони чи немає, а в тому, хто для кого є авторитетним? Авторитети ж не є авторитетами самі по собі, з ліцензією на "авторитетність". Ми або визнаємо їх такими, або ні. Якщо на мить зупинитися на цій думці, відповідь на запитання "чому їх практично немає?" стає трохи складнішою. А вони нам потрібні? А чому? А що ми очікуємо від них? А що ми готові зробити, дослухавшись до них? Бо якщо хтось для нас є моральним авторитетом, було б логічним сповідувати в житті його переконання. Нам же легше поважати одиниці морально авторитетних персон, а в житті мавпувати морально далеко небезгрішних.
Ми не шукаємо авторитетів, нам їх нав'язують. Нав'язують насамперед телевізор і преса, регулярно жбурляючи в нас рейтингами "впливових" людей і "елітарними" експертними дискусіями про незнищенне одне й те саме, між одними й тими ж людьми. Ми або цикаємо зубом на їхню адресу, або ні, але по суті в гру втягуємось. "А він же ж шо сказав? А вона же ж шо йому на це?" - ось підсумок наших роздумів над бесідами авторитетів.
Не стала для нас моральним пастирем Церква в широкому, позаконфесійному її розумінні. Її воістину мудрі і світлі представники не вибілюють дотла систему, яка може собі дозволити благословляти негідників, розціловуватись із вбивцями, обдирати селян і сіяти ненависть до інших. Це правда, що ми все це їм дозволяємо. З побутово-календарних міркувань.
* * *
Без моралі - як правил гри - нам не випхатись з того, в чому ми опинилися. Бо мова йде не про умовно-духовну, а надто реально-практичну сторону медалі. Є сфери в нашому житті, де нелюбов до правил гри може коштувати нам не лише морального затишку чи матеріальних благ, але й життя. З нами як територією, не хочуть і не захочуть мати справи інші території, поки ми постійно метаємось з правилами гри. І т. д…
На відміну від інших суспільств, у нас не працює геніально лаконічна моральна формула "так не робиться". А це означає, що доведеться над цим попрацювати - нам. Бо проблема не в тому, що нам ніхто не пропонує своє бачення моралі, своє бачення правил гри.
Біда в тому, що пропозиція перевищує попит…
Напис-На-Паркані