Переживши ув’язнення третини керівництва, розкол і наступну ганьбу на торішніх виборах у Верховну Раду, УНА-УНСО знову хоче стати силою, якою одні захоплюватимуться, а інші — лякатимуть. Хоча ідеї, навколо яких створено одну з найгучніших партій, давно неактуальні, а пройдений нею шлях був радше шляхом помилок, ветерани УНСО вважають, що можна почати все спочатку і майбутнє в них є.
Протягом останнього місяця партія зробила вирішальні кроки для подолання внутрішнього розколу, якій іржею роз’їдав її з 9 березня позаминулого року. Лідери обласних організацій, що зібралися два тижні тому в Києві, висловили недовіру керівникові політичної ради Едуарду Коваленку, вирішивши найближчим часом провести загальний з’їзд для обрання нового керівництва партії. Фактично це рішення зафіксувало перемогу Андрія Шкіля, котрий активно боровся за відновлення лідерства в партії 11 місяців після свого звільнення з СІЗО в квітні минулого року. Нині Шкіль є головним претендентом на обрання головою УНА-УНСО на з’їзді, що відбудеться не пізніше кінця травня.
Криза УНА-УНСО двох останніх років цілком може послужити хорошим сюжетом для детективу. Ставши одним із символів опозиції під час успішного етапу акції «Україна без Кучми» взимку 2000—2001 років, партію було названо головним винуватцем подій 9 березня позаминулого року. Самі представники УНСО пояснюють це збігом двох чинників: гніву Леоніда Кучми та прагнення СБУ ліквідувати напівпідпільну воєнізовану організацію, чисельність якої різко зросла після виходу на вулиці з антипрезидентськими гаслами.
Розпочата на УНА-УНСО атака по-справжньому порушила питання про подальше існування організації. Через рік після 9 березня партія втратила значну частину своїх членів, впала в бездіяльність, дистанціювалася від опозиції, і, як наслідок, безславно програла вибори у Верховну Раду, посівши 31-е місце серед 33 учасників, набравши 0,04% голосів.
Величезну роль у всьому цьому відіграв Коваленко — одна з найзагадковіших особистостей в організації за всю її історію. Одні члени УНСО вважають його засланим агентом СБУ, інші — суперталанним авантюристом, треті — прагматичним і здібним лідером з альтернативною політикою. Він прийшов в організацію в грудні 2000-го — під час перших виступів опозиції, маючи за плечима тільки ресторанний бізнес, яким він займався на півдні України, й навички психолога, одержані в Херсонському педінституті. Проте вже першого року він став другою людиною в партії, другого — фактично очолив її. Це при тому, що верхівка УНА-УНСО традиційно складалася з членів-фундаторів, багато з яких зміцнили свій авторитет на війні.
Співробітництво з організацією для Коваленка почалося знайомством зі Шкілем, котрому він запропонував користуватися своєю машиною. Саме Коваленко був за кермом автомобіля, у якому 21 березня 2001 року співробітники СБУ затримали Шкіля, котрий їхав на прес-конференцію у Верховну Раду. Після арешту Шкіля Коваленко допомагав діставати гроші від опозиції для ув’язнених у СІЗО членів партії. Потім у нього налагодилися добрі стосунки з не менш, ніж Шкіль, впливовою в організації людиною — Миколою Карпюком, котрого випустили з СІЗО під розписку про невиїзд. У листопаді 2001 року останній за підтримкою Коваленка стає лідером партії. Карпюк, що командував унсовцями на війні Грузії з Абхазією 1993 року і зараз залишається одним із найшанованіших членів організації. Проте тоді його обрання, усупереч протестам Шкіля, що сидів у СІЗО, збоку виглядало не дуже красиво й поклало початок розколу в УНА-УНСО. З’їзд, що проголосував за нього, одночасно підтримує запропоновану Коваленком доктрину демілітаризації УНА-УНСО, яка фактично перетворилася на деактивацію. Сам Коваленко стає головою ініційованого ним нового органу управління — політичної ради — і заступником Карпюка. Він же лобіює рішення партії йти на парламентські вибори самостійно, всупереч ідеї блокуватися з «Батьківщиною» Юлії Тимошенко, за яку до арешту виступав Шкіль. Після програшу виборів дезорієнтована організація починає рушитися. «Ми просто нічого не робили», — згадує лідер вінницької організації Сергій Чумак, додаючи, що цей період погано позначився на іміджі й кількості прихильників УНА-УНСО. У той самий час Шкіль, котрий переміг на виборах із СІЗО, виходить на волю та звинувачує колишніх соратників у зраді. Частина членів організації переходить на його бік і разом із групою «новобранців» проводить альтернативний з’їзд, на якому знову обирає лідером Шкіля. Занепокоєний політикою бездіяльності Карпюк пропонує ще раз підтримати опозицію, приєднавшись до нової акції «Повстань, Україно». Проте за кілька днів до старту акції у вересні минулого року Карпюка заарештувала міліція за підозрою в пограбуванні київського чиновника. Лідерство в УНА-УНСО автоматично переходить до Коваленка, і партія відмовляється від участі в акції.
На запитання, чи є він агентом СБУ, Коваленко сміється. Він визнає, що, на відміну від багатьох інших впливових членів організації, котрі брали участь у виступі 9 березня, у нього не було проблем із правоохоронними органами. «Мене допитали. Претензій до мене не було, тиску теж», — говорить він. За його словами, він захопився національною ідеєю ще з дитинства, був єдиним передплатником у рідному Генічеську ультраправої газети «Замкова гора». Курс на мирну позицію партії з пріоритетом економічних гасел Коваленко пояснює нежиттєздатністю мілітаристської орієнтації УНА-УНСО. «Ми йшли неправильним шляхом і я запропонував нові методи політичної боротьби. Якщо хтось незгоден і йде собі, я не проти цього. Отже, нам не по дорозі», — говорить він, плануючи запропонувати новим членам партії зі східних і південних регіонів, яких нині більшість серед його прибічників, позбавити повноважень засудженого до 4,5 року в’язниці Карпюка.
Проте за час злету Коваленка переважна частина активістів УНА-УНСО або підтримали Шкіля (як Карпюк, що передав лист із вибаченнями з СІЗО), або пішли з організації (як активний учасник першого для УНСО конфлікту в Придністров’ї, багаторічний глава виконкому партії Юрій Тима). Останній вирішив, що чвари керівництва й туманність перспектив організації пов’язані з об’єктивною неактуальністю ідей організації й це закриває для неї майбутнє. Справді, організована для збройної боротьби за незалежність УНА-УНСО за 12 років була затребувана тільки в найперші дні — під час антигорбачовського путчу в серпні 1991 року.
«До нас тоді приходили тисячі людей», — згадує перший начальник штабу УНСО Валерій Бобрович. Правоохоронні органи, вилучивши 1994 року документацію організації, виявили чотири тисячі заяв про вступ тільки в київську організацію. Багато хто з них у 1991—1992 роках пройшли навчальні табори, організовані УНСО в цілій низці областей від Івано-Франківська до Донецька. Але після мирного виходу України з СРСР УНА-УНСО не вдалося стати ні національною гвардією, ні іноземним легіоном, ні філією армії, як планувалося в різний час. Значною мірою через відсутність внутрішнього застосування організація почала посилати людей на чужі війни в Придністров’я, Абхазію, Чечню і Югославію, виправдовуючи це необхідністю захищати національні інтереси України. Це принесло організації популярність, одночасно викликавши сумніви в чистоті її ідеології, але виходом не стало.
На з’їзді Шкіль збирається запропонувати такий план нового життя. По-перше, УНА-УНСО повинна повернути собі статус активного учасника опозиції, посиливши її вуличні виступи, нову хвилю яких заплановано на кінець травня. По-друге, паралельно з партією необхідно побудувати самостійну громадську організацію з назвою УНА-УНСО, документи на реєстрацію якої вже подано. За задумом Шкіля, ця організація зосередить у собі силовий напрям, зокрема, займатиметься військово-політичною підготовкою молоді. При цьому учасниками організації можуть бути члени інших партій. Можливо, це пов’язано з ідеєю Тимошенко створити єдину партію на базі її нинішніх партій-сателітів, включаючи праву партію Шкіля. Статус громадської організації дозволить зберегти бренд УНА-УНСО незалежно від долі партії.
Цей план виглядає розумним. Розвиток партійної системи внеможливлює існування сильної правої партії з наївними політичними й економічними гаслами, активісти якої до того ж схильні воювати, а не агітувати. З іншого боку, відсутність у країні патріотичних рухів і небажання старих членів УНСО повірити, що все скінчилося, уможливлює успіх такої громадської організації. Скоріш за все, УНА-УНСО вже ніколи не зможе повернутись у велику політику, але стати місцем спілкування романтичних молодих людей і організацією для залякування читачів російських газет — це їй під силу. «Коли немає справи, нібито нікого немає. А як з’явиться, так відразу стільки збереться», — сказав один із перших членів організації.