Чотири роки тому колишній бютівець Олег Антипов - той, що називав себе «депутатом-літаком», - зареєстрував у секретаріаті Верховної Ради свій перший законопроект. У якому пропонував змінити Державний прапор України. Кольори залишити тими самими, але смуги поміняти місцями - жовту зробити верхньою, а синю - нижньою. Мовляв, за фен-шуєм теперішнє розміщення кольорів означає «занепад», а варто лише прийняти його закон - відразу вийде символ щастя. Особливо турбувало нардепа Антипова те, як нинішні «занепадницькі» символи України сприймаються… у Китаї. Там, мовляв, у фен-шуї точно розбираються і можуть просто не захотіти мати справу з країною, в котрої «неправильний» прапор. Утім, судячи з антуражу візиту Ху Цзіньтао, побоювання «депутата-літака» виявилися марними. Китайці зовсім не заперечували навіть проти сусідства свого прапора з «нефеншуйним» українським. І такими «символами дружби» Київ був усіяний незвично густо. Правда, Олег Антипов уже давно не депутат. Але справа його живе…
Ідею термінової заміни державної символіки на «щасливішу» днями озвучив один з ідейних соратників «товариша Ху» в Україні - Олександр Голуб. Утім, його не влаштовує проста «перестановка доданків». Як справжньому комуністові, Олександру Володимировичу значно ближчий червоний колір, що на державному прапорі зараз не представлений узагалі. А комбінація жовтого з синім у більшовиків викликає відторгнення відтоді, як вони виходили «на бій з Центральною Радою». Навіть у чинну Конституцію згадку про синьо-жовтий прапор комуністи в 96-му аж ніяк допускати не хотіли, довелося включити це питання у «великий компромісний пакет». І ось тепер Голуб пропонує новий «компроміс». Якщо, мовляв, не хочете червоного прапора, хай буде малиновий. Як у запорожців. Із православним хрестом. Без хреста сучасним атеїстам-ленінцям, очевидно, ну аж ніяк.
При цьому формальною підставою для ініціативи Голуба стало рішення КС, який визнав неконституційним скандальний «закон про червоний прапор», що спровокував «інцидент 9 травня», проте підписаний президентом. Для влади це було чи не найкращим виходом із ситуації - з одного боку, Янукович виконав свою обіцянку перед ветеранами, з іншого - закон фактично втратив силу. Але комуністи з цим погодитися не могли, принаймні публічно. Тому й влаштували «демонстрацію прапора» перед будівлею КС, тому й відповіли на вердикт суду у стилі, традиційному для української політики: «якщо наша позиція суперечить конституції, то тим гірше… для конституції». Спочатку Голуб запропонував внести до Основного Закону поправку про червоний прапор. А тепер ось - про малиновий.
Зміна відтінків у заявах, до речі, досить показова. Оскільки до Прапора Перемоги конституційні ініціативи комуністів насправді мають досить опосередкований стосунок. Адже використовувати червоний прапор під час святкових заходів суд не заборонив. А ось замінювати ним державну символіку… Проте, з іншого боку, Голуб же не пропонує колегам із Компартії Китаю вивісити на вулицях міст КНР прапори Китайської Республіки (тієї, яку очолював Чан Кайші), хоча саме вона була учасницею антигітлерівської коаліції. І не звинувачує їх у «неповазі до пам’яті загиблих» та в «плювках у ветеранів». Перемога перемогою, але для нинішнього пекінського режиму червоний прапор із білим сонцем у синьому квадраті - це насамперед прапор їхнього противника в громадянській війні, прапор тайванського уряду, який досі не визнає комуністів законним урядом усього Китаю… І вже тому жодної альтернативи червоному прапору із золотими зірками допустити не можуть. Зате в Україні Симоненко з товаришами «демонструють плюралізм».
Звісно, і опоненти КПУ, які стверджують, що національна символіка змінюватися не може, взагалі-то, видають бажане за дійсне. Може. І традицію змінювати її зі зміною влади придумали зовсім не комуністи. Першопрохідниками стали французькі революціонери, які замінили білий прапор монархії на триколор. Утім, і в триколорі порядок кольорів кілька разів змінювався. Не через фен-шуй. Радикальні революціонери хотіли, щоб ближче до древка був червоний колір, а помірковані - наполягали на синьому. Врешті-решт перемогли прибічники синього. В Ірландії під час антибританського повстання 1916 року замість традиційного зеленого прапора з арфою революціонери підняли зелено-біло-помаранчевий триколор - як символ двох конфесій жителів острова та бажаного миру між ними. В 1918 році монархія занепала в Німеччині. І республіканці замінили чорно-біло-червоний кайзерівський прапор на чорно-червоно-жовтий. Гітлер по приході до влади прапор «веймарських зрадників» звісно, скасував, але й кайзерівські смуги невдовзі поступилися місцем червоному прапору зі свастикою в білому колі - партійному прапору NSDAP. Іспанські республіканці замінили червоно-жовто-червоний прапор на малиново-жовто-червоний. Але Франко повернув старі кольори.
Після Другої світової, в якій антигітлерівська коаліція виступала під гаслом визволення народів, до національних прапорів почали ставитися більш бережно. Хіба що в країнах «народної демократії під сталінським наглядом» деякі прапори було «оновлено» соціалістичними гербами (що стосується НДР, це можна було пояснити навіть не ідеологічними, а суто практичними міркуваннями, адже її прапор мав абсолютно ідентичні з прапором ФРН «веймарські» кольори). А в Італії, навпаки, герб монархії з прапора зник. Під час антикомуністичних революцій в Угорщині, Румунії, Болгарії, до речі, цей рецепт використовували кустарі-опозиціонери, - ненависну символіку просто вирізали ножицями, і над мітингами майоріли «діряві» прапори. Хоч виходило не зовсім акуратно, зате як романтично!
Складніше було з колишніми радянськими республіками, чиї офіційні прапори, взагалі-то, не мали нічого спільного з «дореволюційними» національними символами. Але ті, хто такі символи мав, зрештою їх і відновив. Іншим прапори довелося придумувати - метод, у якому немає нічого поганого, саме в такий спосіб було створено десятки прапорів по всьому світу (від російського триколора, «придуманого» Петром І, до канадського прапора з кленовим листком, проект якого відібрали на загальнонаціональному конкурсі). Втім, і в одному, і в іншому випадках прапори, затверджені після розпаду СРСР, воліли не змінювати. Винятків було тільки два. Але дуже й дуже показових.
Першим від національного білого-червоно-білого прапора відмовився Олександр Лукашенко, який не хотів мати нічого спільного з «епохою Шушкевича». Натомість Білорусь одержала відкориговану символіку БРСР, - з прапора, наприклад, зникли тільки серп, молот і зірка (цілком логічно - світову революцію Олександр Григорович не замишляв, а місцеві комуністи дуже скоро опинилися в опозиції). Другим - від «кизилового» прапора - вирішив відхреститися Михайло Саакашвілі. Відхреститися в буквальному значенні цього слова, оскільки на новому грузинському прапорі красуються один великий хрест і чотири маленьких (хрести, та ще й червоні, - Олександр Голуб міг би позаздрити, якби йому не треба було таврувати «русофобів» і «проамериканських маріонеток» із нинішньої грузинської влади). Для Саакашвілі зміна символіки була одним із елементів своєрідного ребрендингу країни в очах Заходу, Лукашенко намагався зіграти на ностальгічних почуттях колишніх радянських громадян, але підхід по суті був одним і тим самим. До компанії авторитарних «творців символіки» можна додати, до речі, й Путіна, - він російського прапора не чіпав, але з гімном вчинив цілком у лукашенківському дусі (і досить завбачливо, між іншим: адже «скасованими» прапорами на мітингах ще можна помахати, а мелодію Глінки - гімн Росії єльцинського періоду - наспівувати вже точно не будеш).
Очевидно, що і в Україні ініціативи, аналогічні ініціативі Голуба, можуть мати хоч якусь перспективу тільки в тому разі, якщо їх візьме на озброєння діюча влада. З її авторитарним натиском. Але якщо Янукович і хотів би бути схожим на Путіна, Лукашенка чи Саакашвілі, то залишається зовсім незрозумілою вигода, яку він міг би отримати від гіпотетичної зміни символіки. Що вона - вибачите за тавтологію - могла б символізувати? Несхожість із попередниками? Але Ющенко й Тимошенко не так і міцно асоціюються з синьо-жовтими прапорами, швидше - з помаранчевими, а національний прапор був таким і в часи Кучми, на якого нинішній президент багато в чому хотів би бути схожим. Початок нової ери? Навряд чи для мільйонів українців «нова ера» асоціюється з новою символікою, швидше - зі змінами в їхньому власному житті, та й чекають вони не так змін, як стабільності та спокою. Зв’язок із часами козаччини (якщо вже дотримуватися логіки Голуба)? Але невже цей зв’язок такий важливий для більшості виборців нинішнього президента (він же ж якраз батуринськими реконструкціями й не захоплюється) і, тим паче, суперечить синьо-жовтій традиції? У суспільній свідомості обидві ці лінії національної історії тісно переплелися, - і впродовж останніх десятиліть, завдяки школі та просвітницьким зусиллям ентузіастів, це переплетіння стало ще більшим. Та й не викликає нинішня національна символіка активного відторгнення в абсолютної більшості громадян, хоч би що там казали з цього приводу Олександр Голуб зі Спиридоном Кілінкаровим. До неї як мінімум звикли, вона асоціюється не тільки з чинною владою, а й, скажімо, зі спортивними перемогами - хай і не з такими численними, як хотілося б. І вже тим більше не тягне на роль популярного альтернативного символу малиновий прапор, - його, швидше за все, взагалі не сприймають як символ.
А ось проблеми, які виникнуть у разі спроби зміни символіки, - набагато очевидніші. Зрозуміло, що мільйони співвітчизників сприймуть таку ініціативу вороже, як особистий виклик. Одна річ - коли зухвало поводяться маргінали (на них можуть просто не звернути уваги), і зовсім інша - коли ініціативи маргіналів підтримує влада, популярність якої й так знижується. Навіть для дезорганізованої й дезорієнтованої опозиції це стане справжнім подарунком, причиною і приводом до об’єднання, зручним інструментом для мобілізації активістів та залучення нових прибічників. І все це - тільки для того, щоб потішити самолюбство комуністів?
Історія з «червонопрапорним» рішенням конституційного суду і «примусом до спокою» у Львові свідчить, швидше, про те, що влада останнім часом воліє дотримуватися лінії на суспільне умиротворення. Щонайменше там, де не страждають її життєві й комерційні інтереси. Навіщо силкуватися протиснути екзотичні конституційні ініціативи, для затвердження яких ще треба зібрати 300 голосів у парламенті, коли можна поставити крапку в питаннях, котрі не вирішувалися десятиліттями, хоча наче й не викликали публічних дискусій. Наприклад, затвердити нарешті великий герб, як того вимагає конституція з 1996(!) року. Для цього ж і зусиль великих не треба, достатньо демонстрації волі, - і результат уже майже готовий. Головне - уникнути синдрому «Спритка й Гарнюні», які з’явилися завдяки «доброзичливцям» невідомо звідки і в найбільш невідповідний момент.
А любителям фен-шую та малинових шароварів краще дати можливість займатися улюбленою справою у сферах, більш віддалених від державного управління. Краще і для влади, і для країни.