Після неприкритого вторгнення російських військ, фатального котла в Іловайську, небезпеки захоплення Маріуполя, погрози Володимира Путіна взяти Київ за два тижні, після того як стала реальною загроза силового відторгнення восьми областей, погляди багатьох українців спрямувалися у бік Північноатлантичного альянсу. Яке рішення ухвалить НАТО на саміті у валлійському Ньюпорті? Допоможе зброєю? Радниками? Грошима? Відправить війська?
В експертів ілюзій не було. Важко було припустити, що НАТО задовольнить усі прохання українців, які опинилися один на один з російською армією. Бюрократизм організації, російський фактор в економіці й політиці країн ЄС, недооцінка багатьма учасниками альянсу загрози, яка походить з Росії, не давали приводу для оптимізму.
Максимум, на який міг сподіватися Київ, - це політична й фінансова підтримка з боку НАТО. Так і сталося. А коли деякі країни альянсу на саміті переступили через "російський" бар'єр і ухвалили на двосторонньому рівні рішення про поставки засобів нелетальної та летальної дії в Україну, у тому числі й високоточної зброї, це стало приємним бонусом. Залишилося тільки зрозуміти, що мають на увазі під високоточною зброєю: снайперську гвинтівку Драгунова чи ракету з лазерним наведенням. І переконатися, що Петро Порошенко зі своїми візаві мали на увазі одне й те саме.
Та Київ не отримав головного - можливості запобігти з допомогою НАТО подальшій агресії Росії. Альянс не готовий до серйозної підтримки України. І скидає вирішення кризи на неї саму.
Та і як могло бути інакше, якщо в Уельс Петро Порошенко приїхав просити про військову допомогу, але при цьому впевнено говорив про мир! Відсутність логіки, "роздвоєність" українського лідера помічають багато експертів. Він справді повсякчас метається: намагається переконати західних лідерів не словами, а ділом підтримати обороноздатність України, і подовгу розмовляє по телефону з Володимиром Путіним, а також неодноразово зустрічається з путінським конфідентом Владиславом Сурковим, який перманентно приїжджає до Києва. Або ти яструб, або ти пацифіст. А якщо ти політик, то отримай максимум від НАТО, а потім, із цим зміцнювальним багажем, іди на переговори… Путін, оголосивши свій "мирний план", розіграв партію перед самітом НАТО. А Порошенко йому мимохіть підіграв.
Створивши власними заявами про мир елаксаційне для НАТО тло, український президент домігся для країни лише частини того, що міг. Перебуваючи в Ньюпорті, П.Порошенко думками був у Мінську, де проходила зустріч тристоронньої контактної групи за формулою "п'ять мінус один" і було підписано перемир'я.
Останню чверть століття НАТО перебувало в пошуках нових цілей і завдань. Після закінчення холодної війни роками тривали розмови про кризу ідентичності та годинами точилися дискусії про трансформацію альянсу в умовах, коли Росія стала для Заходу не противником, а партнером.
Агресія Росії проти України все змінила. Члени військово-політичної організації, розташовані на східних кордонах оборонного союзу, відчули від Кремля пряму і явну загрозу своїй безпеці.
Реалізація "доктрини Путіна" ("захист" Москвою російськомовного населення в інших країнах, коли вона в односторонньому порядку визначає, що політика місцевої влади загрожує інтересам Росії), ігнорування міжнародних зобов'язань - усе свідчить про те, що російський президент збирається переглянути підсумки холодної війни, попутно знищуючи регіональну й глобальну системи безпеки. І взяти історичний реванш, попри катастрофічні економічні та політичні наслідки для своєї країни, а можливо, і для всього світу.
Російські генерали й політики багато разів повторюють, утовкмачуючи в голови своїх співгромадян: НАТО - ворог РФ. І погрожують зафіксувати це в новій воєнній доктрині, так само як і прописати в ній можливість завдати превентивного ядерного удару.
Дії Кремля лякають європейців і спонукають до кроків у відповідь. У підсумку, хоча Організація Північноатлантичного договору й боїться розбалансувати свої відносини з РФ, вона змушена їх переглядати. Спочатку заморожує роботу Ради Росія-НАТО, а потім вустами свого генсека Андерса Фог Расмуссена визнає, що Росія - противник НАТО.
Отже, Північноатлантичний альянс повертається до своєї початкової місії - захисту євроатлантичного співтовариства демократичних країн від загроз, що походять з Москви. Тепер уже не Афганістан, а Європа в числі пріоритетів НАТО.
Саміт у Ньюпорті мав зафіксувати цю зміну. Та чи відбулося відродження альянсу? Чи здатен він, як і в колишні роки - за часів холодної війни, забезпечити безпеку своїх членів? Сьогодні, як зазначають експерти у сфері оборони, "альянс погано підготовлений до створених Росією нових загроз європейській безпеці".
За кілька днів до саміту в Уельсі колишній головнокомандувач сил альянсу в Європі Веслі Кларк написав у своїй статті в The Guardian, що зустріч стане єдиним шансом ухвалити необхідні рішення, щоб зупинити агресію Росії в Європі. Чи використали його? Як сказати.
У Ньюпорті було вирішено: а) утворити тимчасові бази НАТО (у трьох балтійських країнах і Польщі); б) створити об'єднані сили оперативного реагування чисельністю 10 тис. чол., "які будуть призначені для стримування Росії від небезпечних дій щодо учасників альянсу"; в) збільшити витрати на оборону до необхідних 2%.
І все? Це не та жорстка відповідь, яка заспокоїть балтійські країни і змусить схаменутися Путіна.
Зробити ж рішучіші кроки - переглянути Основоположний акт Росія-НАТО, створити бази на постійній основі, спрямовувати систему ПРО проти РФ - альянс не наважився. Насамперед тому, що перешкоджають країни, які дотримуються традиційної європейської політики умиротворення Кремля, - Німеччина, Франція, Італія, Словаччина, Чехія, Угорщина.
Одні дотримуються цієї політики, оскільки бояться ще більше спровокувати Росію. Другі економічно й енергетично залежать від Москви і тому не бачать підстав нести важкий тягар фінансових втрат заради України та своїх союзників по альянсу. Третіх лякає, що Москва денонсує Основоположний акт Росія-НАТО і вийде з Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (РСМД).
Ситуація для військово-політичної організації невтішна. Тим паче, як зауважив співробітник Центру стратегічних і міжнародних досліджень Едвард Люттвак, "немає гарантій, що НАТО спрацює як союз, навіть якщо того забажає Вашингтон".
Зважаючи на те, що адміністрація Барака Обами не прагне посилювати роль Сполучених Штатів в альянсі, ефективність НАТО як системи колективної оборони, здатної захистити своїх членів, викликає великі сумніви. Сьогодні як ніколи зростає невір'я в те, що альянс спроможний застосувати п'яту статтю Вашингтонського договору, якщо "зелені чоловічки" з'являться в Латвії, Литві, Естонії, у країнах, де проживають численні російські громади: Обама мало кого переконав своїми виступами в Таллінні й Ньюпорті.
Та й майбутнє організації залежить не тільки від того, що альянс робить для безпеки своїх членів. Не менш важливо й те, що НАТО зробить для країн, які не є його членами, але зазнають агресії з боку Росії. Ще задовго до початку саміту його успіх чимало експертів визначали "готовністю Північноатлантичного альянсу надати Україні необхідну дипломатичну, економічну та негайну військову допомогу".
Захід несе моральну відповідальність за Україну, роками підживлюючи в українському суспільстві його евроінтеграційні та євроатлантичні надії. На Євромайдан українці виходили з прапорами ЄС і вмирали під ними. А на Сході українські солдати воюють за ті самі демократичні цінності, про які так полюбляють згадувати у своїх виступах європейські й американські політики.
Ігнорувати це - цинізм. І коли Путін похваляється захопити Київ за два тижні, для нашої країни мало висловлених "стурбованостей", декларацій про підтримку територіальної цілісності та суверенітету, публічного осуду агресора.
Але президент Обама каже, що США "не вдаватимуться до воєнних дій для розв'язання української проблеми", а канцлер Меркель у свою чергу висловлюється проти самої ідеї постачання Заходом озброєнь Україні. Водночас ЄС допомагає зброєю іракським курдам, які борються з екстремістами з "Ісламської держави".
І за всієї значимості для Києва ухваленого французьким президентом Франсуа Олландом за день до саміту рішення призупинити поставку Росії першого "Містраля", так само як і згоди альянсу провести 16-26 вересня на заході України навчання Rapid Trident ("Швидкий тризубець"), - це все-таки вимушена демонстрація підтримки та осуду агресора, а не військова допомога українським солдатам на Сході.
Захід підтримує Україну тільки тією мірою, щоб вона залишалася на плаву. І, граючи в довгострокову стратегію, відправляє радників для навчання та модернізації армії, сприяння в реформуванні сектора безпеки. Усе це правильно. Тільки Україна - у стані війни з Росією.
І хоча до саміту Фог Расмуссен заявляв, що в Ньюпорті альянс запропонує конкретні кроки допомоги Україні, на Банковій, Михайлівській добре розуміють: поки наша країна поза НАТО, ніякого прямого воєнного втручання альянсу не буде. У Києві також усвідомлюють, що військово-технічна допомога може бути надана не самою військово-політичною організацією, а її членами.
Багаторазові ж прохання українського керівництва до НАТО та його членів полягають у наступному: надання розвідданих у реальному часі; надання допомоги в логістиці; здійснення поставок систем захисту техніки від засобів ППО й ПЗРК, а також захищених засобів зв'язку тощо. Просить Україна не тільки військове спорядження та зброю нелетальної дії, а й летальну зброю.
Крім того, Україні дуже важливо, щоб НАТО погодилося використовувати в нашій країні свій єдиний спільний ресурс - літаки, обладнані системою раннього попередження та спостереження АВАКС. Також Київ домагається, щоб дія угоди між Україною та альянсом про взаємний контроль повітряного простору поширювалася не тільки на південь нашої країни, а й на північ і схід. Нарешті, українська дипломатія хотіла б, щоб члени НАТО на ділі підтвердили, що не визнають анексії Росією Криму, застосовуючи санкції, насамперед, до кораблів, які заходять у порти автономії.
На деякі наші вимоги члени військово-політичного клубу відгукнулися. Щоб хоч якось задовольнити прохання Києва, у Ньюпорті члени альянсу заявили про наміри виділити Україні 15 млн євро та готовність зробити внески у створені ще в червні чотири цільові трастові фонди. Ці фонди - соціальний захист (передбачає протезування та лікування поранених українських солдатів); реформа управління та зв'язку; логістика й тилове забезпечення; кіберзахист.
Та цільові фонди повільно наповнюються грошима. Україні ж допомога потрібна сьогодні. Тому один з практичних підсумків саміту - досягнуті Петром Порошенком домовленості з деякими членами альянсу не тільки про лікування та реабілітацію поранених солдатів, поставки медичного обладнання та ліки, а й надання нелетальної та летальної зброї, у тому числі й високоточної. На жаль, президент так і не пояснив, які це країни і яка зброя. Не пояснювали і його співрозмовники.
Країни, які ухвалили це рішення, пішли на серйозний крок. Багато в чому на них вплинуло вторгнення російських військ 24 серпня. Утім, якби не було пацифістських заяв Петра Порошенка в Ньюпорті, українська делегація могла б домогтися від членів альянсу різкіших формулювань і серйознішої допомоги. Хибно вибравши тактику, невчасно сказавши слова про мир, український президент згаяв ту мить, коли створюється атмосфера консенсусу й ухвалюється рішення про перехід на новий рівень відносин.
За всієї важливості рішення про поставки зброї, перебільшувати його значення не варто: само по собі воно не здатне змінити перебіг воєнних дій. НАТО має чинити на Росію постійний дипломатичний тиск, застосовуючи економічні санкції. Та й невідомо ще, як виконуватиметься рішення про поставки зброї. Але якщо домовленостей буде дотримано (у що ми щиро віримо), то члени НАТО зробили невеликий крок від декларацій до діла, адже раніше Захід повністю відмовлявся від поставок зброї, надаючи перевагу словам підтримки та осуду агресора.
Та чи протверезять російське керівництво рішення про поставки зброї Україні, припинення поставок "містралів", проведення навчань Rapid Trident? Чи, навпаки, додадуть вогника? І в роки першої холодної війни кремленологія була одним із найбільш непередбачуваних занять…
Сьогодні Київ намагається вийти з "сірої зони", прагнучи знайти формат відносин зі США, НАТО, Заходом, що дозволяє забезпечити безпеку країни. Українські політики знову заговорили про членство в альянсі. Ось і за тиждень до саміту уряд подав до Верховної Ради законопроект про скасування позаблокового статусу та про поновлення курсу України на членство в НАТО.
Петро Порошенко навіть пообіцяв у Ньюпорті провести референдум після того, як Україна проведе необхідні реформи. З нинішніми реформаторами це відбудеться ще нескоро… Чи доживемо? Але Київ також поставив собі за мету отримати до кінця 2014 р. статус спеціального партнера НАТО та ключового союзника. Статус, який у Ньюпорті отримали Швеція, Фінляндія, Австралія Йорданія і… Грузія.
Зважаючи на настрої у владних кабінетах, у Києві працюють над тим, щоб в Україні реалізовувалася шведська модель відносин з альянсом: нейтралітет при активному партнерстві з НАТО. Але сумнівно, враховуючи настрої членів альянсу, що поставленої Кабміном мети буде досягнуто. На відміну від нашої країни, Грузія послідовно йде до членства у військово-політичній організації, проводячи необхідні реформи. Та й невідомо, де зупиниться агресор і що буде з нашою країною до Нового року.