Таємне, даруйте банальність, завжди стає явним. А часовий відтинок між "рано" чи "пізно" відміряє зазвичай не той, хто хоче цю інформацію приховати, а той, хто нею володіє й кому критично важливо, аби про цей секрет людини/організації/влади стало широко відомо. Причому в йому потрібний момент. Бувають, звісно, винятки, скажімо - скарб знайшов. Або журналісти, які ведуть розслідування цілеспрямовано копали й знайшли відповіді на суспільно важливі питання.
Наприклад, чиї прізвища у списках "заручників і незаконно утримуваних осіб" на обмін у рамках "Мінська-2", хто і як визначає першочерговість? Які злочини скоїли люди, котрих українські суди звільнили з-під варти або кримінальної відповідальності? Чи адекватний "обмін", а коли ні, то чому? Скільки громадян РФ й України арештовані/засуджені за статтями Кримінального кодексу про диверсію, шпигунство та тероризм (ст.113, 114, 258-258-5 ККУ)?
Цими запитаннями DT.UA переймалося з першого року війни. І отримувало у відповідь обвинувачення від СБУ та кібертітушок влади у підриві її авторитету й поширенні "недостовірної інформації". Запитання ж були не порожні: президент Петро Порошенко заявляв про десятки знешкоджених ДРГ на тиждень, а реєстр судових рішень видавав скупі одиниці за рік, з екзотичними історіями звільнення від кримінальної відповідальності та арешту. Наприклад: завербований і оплачений ФСБ на зняття інформації про дислокацію підрозділів ЗСУ росіянин приїхав до Харкова, на вокзалі переконався, що ніякої ворожості до російськомовних немає, - й вирушив із повинною в СБУ.
Після публікації DT.UA скромних даних офіційної відповіді СБУ їх офіційно спростував начальник головного Слідчого управління СБУ, що, звісно ж, могло означати тільки одне: єдиної вивіреної статистики в цьому плані немає. Є рівнорозподілена брехня.
А після зміни керівництва Служби тема притягнення до відповідальності за злочини в Донбасі та обміну військовополонених або визволення заручників стала суворо дозованою і тому безконтрольною з боку суспільства. (Як і сама СБУ, керівництву якої вдалося вшитися навіть від е-декларування, якому в останні години мусив здатися сам президент). Наші спроби отримати від СБУ дані щодо притягнення до кримінальної відповідальності за диверсію, шпигунство та терористичну діяльність на кінець 2016 р. були проігноровані, - нам просто не відповіли на інформаційний запит, спрямований двічі.
Одне слово, роботу з розблокування приховуваної з різних причин інформації про списки на звільнення заручників і незаконно утримуваних осіб (даруйте, але це жахливе формулювання "Мінська-2", яке поставило в один ряд кадрових російських військових та найманців, що прийшли нас убивати, і наших дітей та батьків, які від них нас захищали, підтримало керівництво України) виконала Надія Савченко.
Я не знайшла жодного переконливого аргументу - чому це погано або шкідливо. СБУ вустами радника голови Служби Юрія Тандіта (справжній статус і роль якого все ще залишаються невиясненими) каже нам, що: списки некоректні, містять багато помилок і невідповідностей (як запитувані зазначені вже звільнені або вбиті); у діях нардепа Надії Савченко прозирають ознаки правопорушень, насамперед - у частині розголошення персональних даних. "Тут порушено досить багато правових норм. Нині СБУ визначає правову оцінку того, що сталося. Ми говоримо про закон про персональні дані людини, у міжнародній практиці це недопустимо. Нам зараз уже телефонують із міжнародних організацій, колеги з-за кордону, - не можна давати таку інформацію без дозволу родичів", - каже Ю.Тандіт.
Тут у суспільній пам'яті відразу зринає й веде за собою прецедент "Миротворця" - публікація списків журналістів, які працюють в окупованій зоні, включно з іноземними, що викликало різку реакцію протесту міжнародних правозахисних організацій.
У зв'язку з очевидною некоректністю "списків Савченко" (що легко в першу ж добу виявили журналісти незалежних ЗМІ) відразу постає запитання: а де є правильні й вивірені? На підставі яких норм законодавства України вони тотально засекречені? Якщо йдеться про персональні дані (право на використання імені), то має бути відкрита принаймні дуже важлива їх частина: Цивільний кодекс дозволяє оприлюднювати ім'я у разі набрання чинності обвинувальним вироком. Заступник генпрокурора і головний військовий прокурор Анатолій Матіос каже, що за час війни в Донбасі засуджений 31 військовослужбовець Російської Федерації, а загалом обвинувальний вирок отримали 57 осіб. Хто вони? Невідомо.
За умови набрання чинності обвинувальним вироком та за умов, передбачених законом, президент має право на помилування. Кого він звільнив від кримінального покарання указом №561 від 20 грудня 2016 р.?
В опублікованому указі йдеться лише про 9 чомусь засекречених осіб. Чому не називаються їхні імена? При цьому відомо, що звільнено було 15.
Зважаючи на все, українські переговірники (з волі президента, звісно) грали в запропоновану їм гру секретності, спираючись на відому тактику домовленостей і в ім'я безальтернативних мінських домовленостей. У її тіні залишалися і нерозслідувані, а іноді й не відкриті кримінальні провадження за фактами злочинів стосовно громадян України, які були незаконно позбавлені свободи, піддані катуванням або позбавлені життя. Щоб далеко не ходити: Савченко в Росії засуджена й помилувана, а кримінальна справа щодо незаконного позбавлення її свободи й засудження досі в Україні не розслідувана. Як і справи Сенцова, Кольченка, Клиха, Карпюка, Костенка, що відбувають покарання в РФ, і справи кримських політв'язнів, які зараз розглядаються в "судах" окупованого Криму та Краснодарського краю. Вони, як і справи так званих "кримських диверсантів", - за межами "мінського процесу" та опублікованих некоректних списків, у яких, проте, знайшлося місце іншому офтопу - "беркутівцям", звинувачуваним у розстрілі учасників Майдану, та обвинувачуваним в організації трагічних подій в Одесі 2 травня 2014 р. (по якому ми вже маємо цілий пакет звільнених).
Напередодні Нового року Україна, про що вже йшлося, на знак доброї волі (тобто в надії на дзеркальні дії у відповідь) звільнила 15 осіб. Під виглядом акції у відповідь за лінію розмежування переправили двох жінок, яких, як нам повідомили, взагалі не було у списках на обмін. З Москви сказали - "влада" ОРДЛО виконала.
У всій цій каламуті публікація "списків Савченко", попри всі мінуси маніпуляцій, виглядає як плюс у плані досягнення прозорості процесу звільнення громадян України, рідні й близькі яких уже не знають, у які двері стукати. При цьому важливо пам'ятати, що 7 грудня Савченко таємно відвідала Мінськ, де зустрілася з ватажками терористичних угруповань "ДНР" і "ЛНР" Олександром Захарченком та Ігорем Плотницьким, а напередодні й потому, за даним DT.UA, зустрічалася з Юрієм Тандітом. У переговорах із бойовиками, за даними джерел DT.UA, також брав участь близький до Віктора Медведчука керівник ГО "Офіцерський корпус" Володимир Рубан.
Однак для суспільства важливий результат. А він полягає в тому, що публікацією "списків Савченко" фактично зруйновано монополію на секретність, яка досі солідарно належала СБУ, АП України та РФ, спецслужбам Росії та їхнім маріонеткам у Донецьку й Луганську. Некоректність списків у частині наявності в них прізвищ осіб уже звільнених або загиблих може свідчити про кілька моментів. Або їх довелося викинути терміново, не маючи можливості перевірити. Або їх викинули для одночасного "розсекречення" і навіювання недовіри.
Однак, повторюся, ці мотиви вторинні, порівняно з тим, що більш як дворічний процес підкилимних домовленостей незрозуміло на яких правових основах був винесений на світ Божий. І в нас, знову-таки, немає підстав стверджувати, що "списки СБУ", на відміну від "списків Савченко", коректні, а звільнення заручників і військовополонених відбувається відповідно до закону. Тому що немає такого закону! А є "мінські домовленості", і заморожений закон про амністію "учасників подій на сході України", що його Росія й продавлює замість обміну "всіх на всіх".
Ірина Геращенко, перший віце-спікер парламенту України та член гуманітарної підгрупи Тристоронньої контактної групи, до компетенції якої входить і визволення українських громадян, на прохання DT.UA оцінити, у чому негатив і позитив опублікування "списків Савченко", відповіла так: "Вичерпну характеристику опублікованим спискам дала СБУ, назвавши їх некоректними. Я не хочу брати участі в дискусії навколо цієї теми й давати якісь оцінки будь-кому. Я хочу нагадати, що 16 січня відбудеться чергове засідання "мінської групи" . І яким воно буде - я не знаю. Але ми зробили все, щоб розблокувати процес звільнення наших полонених. Публікація списків і звільнення - це різні процеси. я тільки нагадаю, що на кінець 2015-го року вдалося визволити 50 громадян України. У 2016 р. - близько 20, у тому числі трьох політичних в'язнів".
Додамо, що серед них - і сама Надія Савченко, якій її активність тепер закидають як спробу підіграти в інформаційній, гібридній війні проти України.
"Бо вже почалося: публікація списків - це початок, вибачте, "охрєнітєльно" великої роботи зі звільнення. А все, що до цього робилося, - це не рахується? Вибачте, а Савченко як на волі опинилася?" - обурюються співрозмовники DT.UA, близькі до переговорного процесу.
Зауважимо, що завадити противникові перемогти в інформаційній війні може насамперед відмова грати за його правилами. Наприклад, замовчувати за кулуарними домовленостями суспільно значимі обставини.
Скажімо, що російська сторона (в особі ватажків ОРДЛО) вимагає звільнити жодним боком не причетних до "мінського процесу" підсудних "беркутівців" Аброськіна, Зінченка й Тамтуру, яких звинувачують у розстрілі учасників Майдану на Інститутській.
Що у списках на обмін присутні, а деяких уже й звільнено, фігуранти справи "2 травня" в Одесі.
У зв'язку із цим цілком закономірно виникає запитання: а чому українська сторона не наполягає на включенні до списків кримських політв'язнів? Чому там немає Сенцова, Кольченка, Чийгоза, фігурантів справ "26 лютого" або Хізб ут-Тахрір, "кримських диверсантів" і аналітиків, зарахованих окупантами до терористів?
Лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров на наше запитання про негативи/позитиви опублікування списків Савченко у світлі звільнення кримських політв'язнів відповів так.
"Скажу відразу, що кожен політв'язень у Криму дуже чутливий до будь-якої інформації, яка надходить йому з материкової України. При цьому зауважу, що в більшій частині ця інформація "приходить" до нього в сепаровано-приправленому російськими ТБ-каналами вигляді. І лише тими, показ яких дозволено в установах Федеральної служби виконання покарань Росії.
Відповідно, в'язням треба мати достатній життєвий і політичний досвід, щоб уміти відокремити явну пропаганду від реальних процесів у цій сфері.
Зрозуміло, кожен громадянин, який кинув виклик окупантам і за свою позицію позбавлений ними волі, сподівається на те, що суспільству й державі його доля як мінімум небайдужа. І якщо дуже коротко - кожен з них сподівається якнайшвидше вийти на волю, але не через пропоновані їм окупантами зраду чи покаяння.
Через адвокатів і рідних політв'язнів у Криму знаю, що політв'язні Криму вміють щиро радіти за кожного звільненого з полону або з іншого незаконного позбавлення волі громадянина України.
Однак це не означає, що в них немає запитань до тих, хто організує й веде з української сторони переговори щодо обміну, або до списку осіб, щодо яких ведуться такі переговори.
Стосовно останнього, політв'язні Криму категорично не погоджуються з тим, що через відмову Москви українська сторона практично не веде переговорів про звільнення громадян України, незаконно позбавлених волі на території тимчасово окупованого Криму.
Така, нехай і вимушена, позиція України є для кримських політв'язнів, що нидіють у неволі, образливою, а для українського суспільства - принизливою.
Надія Савченко вирішила поправити притаманними їй методами і цю ситуацію. З формою можна й не погоджуватися, але не можна не помітити, що, коли державні структури відмовчуються, завжди знайдуться ті, хто скаже за них. І не завжди це погано".