Дивлячись на нинішні дискусії на тему "ЄС чи МС", починаєш краще розуміти, як мало змінилася психологія нашої людини з часів Радянського Союзу. Ми звикли жити очікуванням чогось великого й сяючого - за обрієм, поворотом, черговим листком календаря. Тепер от живемо очікуванням приходу в "землю обітовану" у результаті асоціації та зони вільної торгівлі з ЄС.
Ще Висоцький свого часу співав: "Моя цель - горизонт". Щоправда, співав він із почуттям самоіронії, тоді як наші очікування часом досить ірраціональні.
Українські "євроідеалісти" очікують від асоціації радикальних змін, не замислюючись над тим, що зміни відбуваються не з допомогою асоціацій і зон, програм і "дорожніх карт". Вони відбуваються як мінімум завдяки новій якості людського матеріалу - у владі, у громадянському суспільстві, в науці. А як максимум - завдяки новій якості життя, новому добробуту, з якого народжується новий погляд людини на себе і на навколишній світ.
І взагалі, багато хто вважає, що демократія народжується з процедур. Україна протягом двадцяти років була своєрідним полігоном, на якому експериментальним шляхом доводилася неспроможність цієї тези. Двадцять років поспіль ми копіюємо чужі правила гри, під лупою міжнародних спостерігачів розробляємо правильні закони. Поки що не надто допомагає.
Насправді ж демократія не створює добробуту - вона сама від нього залежить. Людина, яка постійно терпить злидні, живе суворими інтересами виживання. Людина, якій відкрилися перспективи збагачення, задовольняє матеріальні інтереси. Людина, що відчула певний матеріальний та особистісний комфорт, починає думати про демократію та інші цінності.
І тому в наших умовах єдино справжній шлях до дійсно нових цінностей - через об'єктивну зміну реалій життя, підйом економіки, економічний націоналізм і жорсткий прагматизм на всіх напрямах національної політики.
Різниця між "ідеалістами" і "прагматиками" в українській зовнішній політиці не в тому, що перші сповідують якісь європейські цінності, а останні їх заперечують. Вона в тому, що перші хочуть іти через цінності до добробуту, а останні - через добробут до цінностей. Щоправда, коли копнути як треба, то серед нібито "ідеалістів" виявиться достатньо тих, кому ці самі цінності, загалом і зокрема, байдужі.
От, наприклад, наскільки щиро сповідує європейські цінності Арсеній Яценюк, який іще зовсім недавно, у 2010 р., як кандидат у президенти активно агітував за так званий Східноєвропейський союз і проти європейської інтеграції України?
Або Тягнибок, для якого Європа - це взагалі оплот "толерастії"? Нехай спробує приїхати в Брюссель і викласти основні пункти свого знаменитого спічу про "москальсько-жидівську мафію", яка нібито править Україною. Буде принаймні щиро.
Однак ідейна неспроможність лідерів далеко не найслабше місце української "євроромантичної" тусовки. Зрештою, основна маса наших "євроромантиків" - люди послідовні, причому переважно у вірності не стільки європейським цінностям, скільки ідеології "геть від Москви". І якщо припустити (а багато хто саме так і робить), що антипатія до Росії - це запорука "європейськості", тоді - так, такого роду, з дозволу сказати, "європейськості" у багатьох наших політиків хоч відбавляй.
Анітрохи не секрет, що європейські цінності для більшості "євроідеалістів" - це лише ширма, привід, прикриття для втечі від Росії. В ідеологічному плані там усе (або майже все) - несправжнє, штучне.
Вони оспівують демократію, але на "міжсобойчиках" мріють про українського Піночета.
Вони виступають на захист прав і свобод людини, але не здатні терпіти інакомислення навіть у власних лавах.
Вони публічно розводяться про європейські цінності, а в приватних розмовах говорять речі, які в Європі вважали б відверто расистськими й гомофобськими.
З іншого боку, ми всі говоримо про необхідність прагматизму в зовнішній політиці. Але чи усвідомлюємо ми, що воно таке, цей прагматизм?
Як на мене, прагматизм - це коли економіка переважає ідеологію, що, до речі, характерно для всіх передових, тобто просто заможних країн.
А в бідних і відсталих країн усе навпаки: ідеологія на першому місці, і вона жорстко тяжіє над економікою. Щоправда, це вже далеко не прагматизм, а щось на кшталт фундаменталізму з рисами фанатизму.
Наше ставлення до асоціації з ЄС досить специфічне. Прагматизм у ньому щедро розбавлений емоціями.
Що мається на увазі?
Європейська інтеграція - це апріорі, за визначенням, рух. Рух куди? Можливо, до повноправного членства?
Але тут уже питання не політики, а віри. Якщо після багаторічних поневірянь України хтось справді ще вірить, що ЄС готовий розглядати її як повноправного члена, - що ж, коментарі, як-то кажуть, зайві.
Коли президент Європейської комісії Баррозу в закритому режимі нібито заявляє, що бачить Україну в майбутньому членом ЄС, то ключові слова тут, на жаль, не "член ЄС", а "в закритому режимі" і "нібито". А також та обставина, що мандат Баррозу на чолі комісії закінчується.
Віра - річ, звісно, хороша. Однак що характерно: серед людей, які впритул займаються відносинами України і ЄС, я таких "віруючих" не зустрічав. Люди, які орієнтуються в європейських політичних реаліях, знають, що про перспективу членства тут говорити не доводиться.
Те, що нам здається найпрогресивнішим проектом сучасності, насправді було проектом відновлення статус-кво. Об'єднання Європи було новим поділом - просто більш комфортним для європейських вершителів доль. А щоб ні в кого не було сумнівів у моральній перевазі ЄС над рештою Європи, цій іншій Європі було навіяно комплекс винуватості - мовляв, і у вас був шанс, але ви ним не скористалися.
Хоча, як можна порівнювати шанси, приміром, Польщі, з якою та ж таки Німеччина однозначно й беззастережно запровадила безвізовий режим і ще в 1992 р., і України?
Нагадаю, усього лише через 12 років, у 2004-му, Герхард Шредер був змушений проголосити позачергові вибори і зі скандалом піти з посади федерального канцлера. І все це через так звану візову аферу навколо - о, жах! - кількох тисяч українських нелегалів, які в'їхали в Німеччину. Що називається, відчуйте різницю.
Ще одна причина кульгавості європейської ідеї в Україні - стан самого ЄС. Він хворіє. Безумовно, у ньому є країни більш процвітаючі і менш процвітаючі. Проблема в тому, що в той час, як одні країни дедалі більше процвітають, інші дедалі більше зриваються в штопор. А оскільки в основі ЄС лежить ідея солідарності й універсальності стандартів життя, то між першими і другими виникає напруження, що ризикує перерости у повноцінний розрив. Німецько-голландсько-скандинавському лебедю дедалі важче тягти за собою грецьких, іспанських, італійських, португальських, угорських, латвійських та інших щук і раків.
На нещодавніх виборах в Італії 23% голосів зібрав комедіант, який стоїть на позиціях гранично жорсткого ізоляціонізму. Якщо це не прояв відцентрових тенденцій у ЄС, якщо це не ерозія підтримки ідеї європейського єднання "у низах", тоді що це?
Я далекий від думки припускати, що відцентрові тенденції можуть розірвати ЄС на шматки. Більше того, щиро цього не хочу і не помилюся, якщо скажу, що і в Україні ніхто цього не хоче. Хоч би в якому статусі ми перебували, Україна - це Європа. Проблеми Європи - це й наші проблеми. Усе, що відбувається в ЄС, неминуче позначиться і на нас.
Важливо інше. Важливо розуміти, в якому стані Європа перебуває. І коли ми це зрозуміємо, матимемо чіткіше розуміння того, де перебуваємо ми самі.
Навіть якщо уявити собі позитивний сценарій, за якого ЄС виходить з нинішньої кризи без втрат - уроки з неї обов'язково будуть засвоєні. І один з них полягає в тому, що після вступу в ЄС балканських країн процес розширення зупиниться дуже і дуже надовго. Скажу більше: єдина причина, чому я тут не вживаю слово "назавжди", - це тому, що слова "назавжди" у політиці не існує.
Однак дозволю собі знову поставити те саме запитання: чи той це ступінь упевненості в правильності поставленої мети, ґрунтуючись на якому є сенс будувати стратегічні плани?
Ну, а тепер про головне.
Нинішнє роздоріжжя між асоціацією з ЄС і Митним союзом заслуговує глибшого й холоднокровнішого аналізу. Без паніки та істерії.
Насправді немає нічого, абсолютно нічого поганого в тому, щоб норми й стандарти Європейського Союзу, у тому числі й у сфері торгівлі, стандартів, контролю тощо, прийшли в Україну. Ніхто не проти розширення доступу українських товарів на європейський ринок. Понад те, як споживач я навіть готовий допустити посилення конкуренції на нашому власному ринку для того, щоб і в наших виробників був постійний стимул до підвищення стандартів, і наші законодавці стимулювали перехід на ці стандарти з допомогою правильних законів.
От із чим я категорично не згоден, то це з поглядом на асоціацію як на передачу України в управління справедливим, добрим європейським ревізорам, які нібито зроблять усе те, що нам не вдалося за ці два десятиліття. Змінять еліту. Допоможуть грошима. Покажуть шлях. Змусять цим шляхом іти.
Нічого цього не буде. ЄС не робитиме за нас роботу, яку ми повинні зробити самі.
А наша найголовніша проблема, знову, як завжди, - у площині економіки. Тієї самої економіки, від якої залежать і демократія, і цінності, і добробут. Ми повинні зробити все, щоб не допустити ситуації, за якої просування на ринок в одному напрямку закривало б для українських виробників ринок на іншому.
А така небезпека існує. І саме тому пошук формату взаємодії з Митним союзом - це сьогодні ключове питання і з погляду економіки, і з погляду дипломатії. Саме тому президент Янукович стільки особистих зусиль витрачає на переговори із цього питання.
Митний союз - це не капітуляція перед російським чинником. Це відносно нова альтернатива, про яку ми, на жаль, усе ще надто мало знаємо. У неї є як свої мінуси, так і свої плюси.
З одного боку, в Митного союзу ще немає таких вражаючих історій успіху, якою стала, наприклад, Польща.
А з іншого - для Митного союзу ми принаймні важливі. Там у нас є голос. Там ми можемо якщо не диктувати свої умови, то успішно їх обстоювати. Більше того, можемо істотно вплинути й на його архітектуру, і на його ідеологію.
Щиро вважаю, що, навіть ставши повноправним членом Митного союзу, Україна не втратить можливостей здійснення європейських реформ. Але, будучи гранично чесним із самим собою, я чудово усвідомлюю, наскільки глибокий поділ із цього питання серед української нації. І також розумію, що з Росією вести діалог непросто. Якщо ЄС хворий на ідеологічну зарозумілість, то проблема Росії, кажучи відверто, - ідеологія шапкозакидацтва, наївна впевненість у тому, що за понад двадцять років на українських землях мало що змінилося.
Але, по-перше, так думають далеко не всі. А по-друге, ми просто зобов'язані бодай спробувати змінити стан речей - через діалог, співробітництво і - так - певну частку довіри, відкритості. Це наш винятково важливий сусід, і ми не можемо собі дозволити мати з ним погані стосунки.
Сумнівів немає, Україна підійшла до важливого повороту. Проте це має бути свідомий вибір, на користь якого необхідна більшість. Сьогодні ні на користь асоціації, ні на користь Митного союзу підтримки впевненої, абсолютної, переважної більшості поки що немає. І тому різкий обрив відносин із тією чи іншою стороною був би в нинішніх умовах не стільки актом політичної волі, скільки актом насильства стосовно мільйонів.
З іншого боку, дуже часто під час опитувань ті самі громадяни України одночасно висловлюються на підтримку варіантів інтеграції на Захід і Схід, які у практичному виконанні суперечать один одному. Але це зовсім не означає, що народ нерозумний. Це означає лише, що впродовж двох десятиліть політики слабко прислухалися до голосу народу.
Справді, будь-який активний українець хотів би їздити вільно, без віз, і в Росію, і в ЄС. Будь-який український експортер хотів би мати вільний доступ на європейський ринок, не втративши при цьому можливостей ринків СНД і Митного союзу. Жителі українських регіонів від Волині до Буковини прагнуть до тісніших зв'язків із сусідніми країнами та регіонами Євросоюзу, і точно такі самі українці, які населяють великі території від Сіверщини до Криму, хочуть якнайтіснішого співробітництва з Росією. І при цьому всі українці, незалежно від уподобань, прагнуть жити достойним, заможним, щасливим життям.
Проблема не в тому, що ми ніяк не можемо зробити однозначний вибір. Вона - у нашій внутрішній, глибинній суті.
Не може розвернутися на Захід і розпрощатися зі Сходом, чи, навпаки, країна, яка сама - і Захід, і Схід. Ми такі, які ми є. Так, не вписуємося в шаблони, якими мислить сучасна Європа.
Але чи так вже це добре, що вона мислить шаблонами й ні на йоту не готова розширити асортименти геополітичних опцій, які пропонуються країнам, що залишилися посередині, - між ЄС і Росією?
До речі, вже найближчі місяці, як видається, покажуть, чи готові до подібного розширення опцій країни Митного союзу. Адже ніхто ще по-справжньому не розглядав можливості, наприклад, асоційованого членства України в МС. А за наявності політичної волі можливо все.
Тим паче що європейська криза демонструє, наскільки хисткими стають правила, норми й стандарти, які ще вчора були непорушними. Дедалі частіше й частіше самі уряди країн, що зіштовхнулися з кризою, порушують правила, які десятиліттями й століттями вважалися священними. Хто міг припустити, наприклад, що уряд Кіпру під щонайсильнішим тиском з боку євроінституцій запропонує конфіскувати десяту частину чужих грошей вкладників, фактично ж - частково експропріювати приватну власність за прикладом радикальних революціонерів ХХ століття?
Для нас це означає тільки одне: якщо правила не вважаються священними й непорушними, і якщо їх можна приносити в жертву економічній доцільності, Україні не варто "бути більшим католиком, ніж Папа Римський". Ми не повинні приносити в жертву наші національні інтереси, добробут наших громадян на догоду чужим інтересам, що їх прикривають правилами, які більше не діють. Наприклад, ніхто не може заборонити Україні в повній, стовідсотковій відповідності до норм СОТ вимагати перегляду тарифних ставок на імпорт, тим паче в умовах, коли США і ЄС у ході переговорів про ТАФТА фактично створюють власну нормативну базу, альтернативну СОТ.
Так, сьогодні Україна тільки на шляху до свого особливого статусу. Адже, наприклад, проголосивши позаблоковість іще будучи в складі СРСР, у 1990 р., Україна цілих 20 років ішла до її реального втілення в букві закону. А політика безпеки - це тільки один із безлічі сегментів, які становлять комплексний, унікальний характер нашої великої та багатоманітної країни.
Україні потрібен, як мінімум, іще час. А як оптимум - серединний варіант, особливий економічний статус відносин з ЄС і Митним союзом, який дозволив би зберегти національну єдність і дати новий імпульс подальшому розвитку замість уже вичерпаного. Як мені здається, географічно та геополітично Україна досить важлива - і вже достатньо сильна, щоб заявити про особливий формат відносин і домагатися його. Найбільша європейська держава вже досить близько підійшла до вододілу. Принаймні назад вороття, вочевидь, уже немає.