У понеділок я сказав Ігореві Слісаренку, що це історія не про нього, а про те, чи є свобода на «5 каналі». Коли я пишу цю статтю в п’ятницю, я думаю, що це історія не лише про мій канал, а й про те, чому про подібне нічого не чутно на інших каналах. Не тільки про історії щодо свободи (або, скажімо прямо, — несвободи), а й про непрофесіоналізм, і про нездатність журналістів боротися за його усунення. Коротко кажучи, про всі наші головні проблеми, які після революції ми не розв’язали (привіт тим, хто у всіх бідах звинувачує політиків).
Непрофесіоналізм. Редакційна рада «5 каналу», яка обговорювала історію з Ігорем, розтяглася на чотири години відвертих і часом озлоблених суперечок, чи все Ігор зробив так. Сперечалися і приймали рішення винятково його колеги по каналу: ведучі, редактори й кореспонденти, обрані в редраду ще торік голосуванням усього ньюзруму й редакцій авторських програм. Менеджмент висловив свою думку, і не більше.
У голосуванні про випадок з Ігорем Слісаренком брали участь дев’ять із 10 членів редради. (Ліду Таран, яка от-от народить довгоочікувану дитину, вирішили не запрошувати на засідання, яке обіцяло бути не найспокійнішим.) Усі дев’ять голосів були віддані за визнання того, що інформацію у випуску 1 вересня було подано з упередженістю стосовно Віктора Ющенка (незгодні можуть переглянути сюжет про Віктора Януковича, що йшов перед цим), цитату з УНІАН про причини вибору сім’єю президента школи для своїх дітей було використано не повністю, що вплинуло на її зміст, а інформацію про вартість освіти й обіди з французького ресторану було наведено без посилання на джерело.
Семеро з дев’яти проголосували за рекомендацію менеджменту оголосити Ігореві догану й дев’ять із дев’яти — за рекомендацію не підписувати його заяву про звільнення, яку Слісаренко написав під впливом неприємної розмови з шеф-редактором, що сталася після того нещасливого випуску «Часу новин».
Наш головний аргумент був такий: «Інакше нас усіх треба звільняти». Некоректно обговорювати колег, я ліпше пригадаю свої помилки останніх днів. Приміром, минулої п’ятниці я кліщами витягав із Володимира Арьєва обіцянку від «Нашої України — Народної самооборони» притягти до відповідальності Василя Цушка за травневе захоплення чи звільнення Генпрокуратури. (Після виборів, якщо президентський блок буде в правлячій коаліції.) В ефірі мені здавалося, що це важливе передвиборне зобов’язання. Передивляючись програму, я дійшов до висновку, що це мало упереджений вигляд й багато в чому (занадто багато в чому!) було продиктоване моєю особистою думкою, що дуже важливо покарати винних у тій історії.
Смію припустити, це проблема всіх колег. Частина її — у нереальності самого завдання досягти повної об’єктивності. Журналістику роблять живі люди, й вона буде суб’єктивною завжди (ну, або поки не створять роботів, які зможуть писати статті й вести телепрограми). Проте професійне правило просте: об’єктивність досягається не журналістами, а методами, до яких вони вдаються.
І от тут біда. Після 2004 року ми навчилися подавати погляд і синіх, і помаранчевих, але далі діло не пішло. Перше болюче питання: а інші кольори ми адекватно показуємо? Всі знають, що є ще білий, червоний і малиновий, деякі іноді згадують про зелений, але ж їх більше! А кольори — це не тільки політики, правда? Є люди, які на них набагато більше розуміються. Однак ми поки що не навчилися бути форумом для всього суспільства. І це розмова не лише про заїжджені обличчя, а й про заїжджені теми! Я професійно щасливий, що тепер журналістика повертається обличчям до освіти, медицини, безпеки на вулицях і на дорогах, чистоти повітря й води, ефективності витрачання державних грошей, наприклад, на народження дітей. Але скільки років ми ще будемо повертатися?
І куди ми повернемося — ще одне болюче питання! Випадок з Ігорем демонструє рівень не лише нашого професіоналізму, а й нашої свободи. Я не можу стверджувати, телефонували в той день на канал від президента чи не телефонували. Сам я схиляюся до думки, що ні (інакше на Банковій засіли шкідники), але щоб щось стверджувати, треба мати роздруківки телефонних розмов або визнання їхніх можливих учасників. Проте вся ця історія свідчить, що небо над більшістю з нас — у клітинку!
Це не стільки питання тиску з Банкової. Хоча визнаймо чесно: попри те, що ми всі припускаємо, що телефонувати могли, у принципі, секретаріату президента й самого президента медіа з 2004 року не бояться. І слава Богу! Але залежність журналістів від менеджерів і власників залишається непристойною. І ця залежність, як і до 2004 року, — провина не стільки менеджерів і акціонерів — вони в усьому світі схильні тиснути — скільки нас: ведучих, редакторів, журналістів. Не вони змушують, а ми погоджуємося, друзі. Це дуже важливо визнати. Інакше ми ніколи не зможемо це виправити.
Ми обговорювали цю тему з менеджментом. Якщо ведучий порушує редакційні стандарти, маємо карати його через редакційні ради, а не за одноосібним рішенням менеджера. І не лише за упередженість стосовно президента, а й, наприклад, за неприхований антисемітизм Ігоря. Або до міністра внутрішніх справ (це я про своє J).
Але знову-таки, щоб стандарти журналістики не застосовувалися вибірково, потрібна не стільки згода менеджерів, скільки готовність й уміння журналістів їх застосовувати й обстоювати. Це не проблема тільки «5 каналу». Більше того, скандали, що регулярно виникають навколо теми нашої свободи, — доказ того, що журналісти «5-го» за неї борються. Те, що в інших усе тихо, мене особисто пригнічує. Як і те, що про звільнення Слісаренка розповіли безліч газет, і, як свідчить «Телекритика», тільки один телеканал — «5-й»! Боюся, що тиша на багатьох каналах — не наслідок того, що ні про що говорити, а наслідок того, що нікому говорити. Де ще реально діє й впливає на ефір редрада, яка складається винятково з журналістів? Я хотів би помилитися, але, підозрюю, що наш канал єдиний, де в ефірі можна озвучити не вигідну для власників інформацію, якщо вона суспільно значуща. Боюся, на іншому каналі мене б звільнили, якщо не до виходу в ефір, то відразу після. І це розмова не про те, як у нас добре, а про те, як скрізь погано.
На телеканалах тепер епідемія «джинси» — платних матеріалів, не позначених рубрикою «реклама», а головне, «політична реклама». Це смертельна хвороба, причини, симптоми й наслідки якої мало різняться від іншої хвороби — цензури, яка мало не вбила нас 2004-го. Так от, «Телекритика» — видання, яке має всередині медіа не менше джерел інформації, ніж «ДТ» серед політиків, спробувала провести спеціальне розслідування. І... дізналася дуже небагато. Розцінки. Ось цитата зі статті: «Сюжет у вечірньому випуску новин всеукраїнського каналу коштує близько 25 тис. дол. , домовитися ж про участь політика у вечірньому ефірі зі студії популярного національного каналу можна за суму від 5 дол. до 70—100 тис. дол. — залежно від часу, рейтингу каналу й решти критеріїв». А от замовники, виконавці й конкретні випадки залишилися за кадром. Менеджери, ведучі, редактори й журналісти не розповіли.