Сумним видовищем є сьогоднішня політика вступу нашої країни до Північноатлантичного альянсу, — надто різкий контраст між декларованими словами і реальними справами. Не раз уже було заявлено, що політичні лідери держави — Віктор Ющенко і Віктор Янукович — не мають розбіжностей з приводу стратегічної мети — євроатлантичної інтеграції України. Але, схоже, розуміють цю мету президент і прем’єр по-різному.
Якщо Ющенко регулярно повторює про вступ країни до НАТО, то Янукович акцентує увагу українців на співробітництві Києва і Брюсселя. При цьому якщо в областях керівники місцевих структур Партії регіонів виступають проти членства України в НАТО, то на круглих столах члени пропрем’єрської партії заявляють, що їхня політична сила «є послідовною прибічницею євроатлантичної інтеграції України». Але трактують це як прагнення до тих високих стандартів розвитку і норм життя, яких дотримується альянс. Щоправда, про досягнення цих стандартів говорити поки не доводиться. Більш того: на думку колишнього посла Сполучених Штатів в Україні Стівена Пайфера, події минулої осені відкинули нашу країну назад.
Проводити політику євроатлантичної інтеграції чиновників зобов’язують українське законодавство й укази президента. А на ділі органи виконавчої влади реалізують цей курс залежно від політичних поглядів і ступеня законослухняності глав міністерств і відомств. І якщо в Міноборони і МЗС співробітництво з альянсом розвивається активно, то в МНС, яке очолює есдек Нестір Шуфрич, робота ведеться мляво. Не поспішають в уряді Януковича проводити інформаційну кампанію, покликану розширити знання українців про цю політико-військову організацію. Мабуть, лише зовнішньополітичне й оборонне відомства докладають зусиль для того, щоб у країні якомога більше дізналися про НАТО.
У такій ситуації вже не дивуєшся тому, що один із центральних каналів — «1+1», який взявся демонструвати десятисерійний документальний серіал «НАТО: свій чи чужий?», показує його за північ — о 00.15. Очевидно, що в такий пізній час лише дуже допитливі громадяни, які страждають на безсоння, зможуть дізнатися, що альянс — це не військовий блок, як досі заявляють багато російських ЗМІ, а політико-військова організація, учасники якої поділяють загальні демократичні цінності і дотримуються єдиних правил поведінки у сфері політики й економіки, тоді як військова складова є другорядною. До чого, до речі, не втомлюється привертати увагу міністр оборони Анатолій Гриценко. Втім, ситуацію може виправити те, що цей фільм покажуть на обласних телеканалах. Можливо, час показу буде не пізнім...
Погіршує стан справ внутрішньополітична криза, яка оголила проблеми української державності, які існують, зокрема, в органах судової влади і правоохоронної системи, — політизацію і корупцію. І, як наслідок, — проблема дотримання в країні верховенства права.
У контексті сказаного вже не здається дивним те, що Цільовий план Україна—НАТО на 2007 рік уряд схвалив лише на початку червня. Тепер цей документ перебуває в секретаріаті президента. Але, з огляду на специфіку української бюрократичної системи, глава держави підпише ЦП-2007, у кращому разі, наприкінці червня. У гіршому — до урочистої дати — десятиріччя підписання Хартії про особливе партнерство України і НАТО, яке відзначатимуть 8—10 липня. У кожному разі, Київ уже встановив «рекорд», оскільки попередні щорічні цільові плани президент візував найпізніше у квітні.
І хоч деякі українські відомства, не чекаючи завершення всіх потрібних бюрократичних процедур, уже розпочали роботу над ЦП-2007, який за своєю структурою на 70—80% відповідає Планові дій щодо членства в НАТО, відсутність візи на цьому документі дуже шкодить політиці євроатлантичної інтеграції. Бодай тому, що дає формальну підставу затягувати початок роботи. Як це, наприклад, сталося у випадку з Міносвіти, яке є розпорядником бюджетних коштів однієї з двох програм, спрямованих на інформування населення про НАТО. Нагадаємо, що в бюджеті на 2007 рік виділено 5,2 млн. гривень для реалізації двох програм, пов’язаних з інформуванням населення.
За такого ставлення уряду Януковича до політики євроатлантичної інтеграції, відсутності політичної стабільності в Україні, зрозуміла та сторожкість, яку можна спостерігати сьогодні з боку альянсу. (Не випадково, що в умовах нинішньої кризи, Київ досі не може одержати від Брюсселя відповідь: чи відбудеться в рамках торжеств з нагоди десятиліття підписання Хартії засідання Північноатлантичної ради в українській столиці.) Представники країн—учасниць Організації Північноатлантичного договору продовжують говорити про політику «відкритих дверей», повторюючи, що м’яч — на українській половині поля.
І знову, як перед президентськими виборами 2004 року і парламентськими — 2006-го, натовська сторона приділяє увагу майбутнім достроковим парламентським виборам, які мають відбутися 30 вересня. При цьому йдеться не лише про те, щоб це волевиявлення українських громадян проходило чесно, прозоро і справедливо. Дуже важливо і те, щоб у країні стабілізувалася ситуація. Адже в останні місяці у світі знову почали скептично ставитися до Києва.
Змінити ситуацію на краще може не тільки проведення чесних і прозорих парламентських виборів, а й послідовні економічні і політичні реформи. Посол Сполучених Штатів в Україні Вільям Тейлор на міжнародному форумі «Євроатлантичне майбутнє України» висловив позицію Вашингтона щодо компонентів готовності нашої країни до вступу в альянс, зазначаючи, що не всім з них Україна сьогодні відповідає. З п’яти компонентів — оборонна готовність країни, економічні реформи, сектор безпеки, інвестиційний клімат і верховенство права — три останні викликають занепокоєння і потребують посиленої роботи. І, як показали події останніх місяців, ці реформи потрібні Україні не лише для того, щоб відповідати критеріям НАТО, але й щоб мати повноцінно функціонуючі державні інститути.
Також очевидно, що основні політичні сили мають дійти консенсусу з стосовно НАТО. Це рішення має знизити напругу в українському суспільстві. Йдеться, серед іншого, і про те, щоб антинатовська тематика не експлуатувалася провідними партіями під час майбутньої передвиборної кампанії. Пам’ятається, у 2002—2003 роках рівень підтримки членства країни в Організації Північноатлантичного договору становив трохи більш ніж 30%. Але на початку 2005-го, після жорстких президентських виборів, 48% українців виступали проти вступу України до НАТО і лише 15% громадян нашої країни — за. Сьогодні, коли антинатовські міфи активно не розкручуються, підтримати членство нашої країни в альянсі знову готові 25—30% українських громадян.
Реалізація політики вступу країни до НАТО вимагає від українських політиків чималої мужності. Це може знизити рейтинг популярності усередині країни і посварити з Кремлем. Але якщо політики хочуть бути національними лідерами, вони повинні вміти приймати рішення. Які, серед іншого, формуватимуть імідж Віктора Ющенка, Віктора Януковича, Юлії Тимошенко й інших в очах істеблішменту країн, що входять до трансатлантичного співтовариства.