Містечко Макарів, що на Київщині, на самому початку війни побачило багато. І втратило багатьох. Макарівський голова під час активної фази бойових дій був зі своєю громадою. Наша розмова пройшла ніби на одному диханні. І в ній, окрім інформації про те, як усе було тоді і як місто виживає зараз під обстрілами російських ракет, що б'ють по об'єктах інфраструктури, є ще якийсь майже філософський підтекст. Поява якого можлива лише тоді, коли твій співрозмовник багато чого пережив.
Про це — в інтерв'ю з Макарівським селищним головою Вадимом Токарем у рамках спільного проекту Руху ЧЕСНО та ZN.UA.
Життя в окупації
— Пане Вадиме, що було найважче у перші дні вторгнення?
— Найскладніше було подолати розпач і паніку людей. Росіяни підійшли до Макарова на четвертий день війни. Ми бачили, що відбувається на Київщині. Коли окупантів зупинили в Ірпені, ми розуміли, що іншого шляху, ніж через Макарів, у них немає. Організували штаб, щоб оперативно реагувати на нові виклики.
Багато людей виїхало в перші дні, 24–25 лютого, але більшість залишилися. Макарів взяли в оточення, захопили села навколо. Перші дні не було «коридорів» для постачання їжі чи евакуації. Згодом ЗСУ відбили з боку Житомира кілька сіл і пробили нам дорогу.
— Хто організовував евакуацію жителів?
— Першу ми намагалися здійснити самотужки шкільними автобусами. Було неважливо куди. Ми розуміли, що потрібно якомога більше людей вивезти за межі бойових дій. Наш земляк — професійний військовий допоміг організувати оборону. Саме він підказав, як треба проводити евакуацію.
Ми знали, що сталося з адмінбудівлею у Бородянці, тому штаб переїхав до приміщення відділу освіти, він не на центральній вулиці. Щойно туди приїхали автобуси для евакуації ще без пасажирів, одразу ж були накриті мінометними обстрілами і згоріли вщент. Поряд було влучання у багатоповерхівку, там були жертви.
Потім «зелений коридор» нам організували один раз централізовано, вивезли у Фастів понад 20 автобусів з людьми. Особисто Андрій Нєбітов (начальник ГУ Нацполіції в Київській області) і Червоний Хрест супроводжували. Другий раз — уже після деокупації.
— Навідники?
— У мене часто запитують щодо прильоту в приміщення ради, чи це був спрямований замах на мене. Я в жартівливій формі відповідаю, що вся міць російської армії була спрямована саме на мене. А навідники, звісно, були на той час. Були випадки, коли росіяни били по наших позиціях і влучали туди, куди потрібно.
— Рух ЧЕСНО веде Реєстр держZрадників. Чи є в Макарівській раді депутати, які виявилися колаборантами?
— Під час активних бойових дій на нашій території СБУ проводила заходи із затримання певних осіб, однак вони не є депутатами та не мають стосунку до влади. Але це дійсно місцеві жителі.
— Якими були інструкції на випадок вторгнення?
— Їх не було. Було відчуття, як у всіх, хто дивився новини, що це станеться, але до останнього не вірилось.
— Якби ви були попереджені, це щось змінило б?
— Підготували б фортифікаційні споруди і лінію оборони. Місцева влада не є професіоналами в цій справі, військові мали б дати чіткі вказівки, які оборонні рубежі більш важливі, де будуть концентруватися збройні сили і який ресурс є на той момент.
Коли ми зрозуміли, що нас не омине напад, були бої під Бородянкою, то поїхали до колег домовитися про підрив мосту на їхній території. Але вони були переконані, що ЗСУ відіб’ють наступ, і не дали дозволу, щоб сапери підірвали його. Наступного дня росіяни були на околицях Макарова… Через цей міст…
— Якою була комунікація з центральною владою, військово-цивільною адміністрацією?
— Важко говорити, тому що незахищених, та й захищених цивільних засобів зв’язку у нас не існувало. Щойно окупанти зайшли, то одразу зруйнували енергосистему, не було електропостачання, заїхали машини радіоелектронної боротьби, які глушили все. Вже через колег із Фастова ми налагодили комунікацію і з Бучанською РВА та Київською ОВА. Я мусив їхати за 10–15 кілометрів із Макарова, щоб зловити зв’язок.
— Була гуманітарна допомога?
— В перші дні був цікавий випадок. Макарів був ізольований, але до нас приїхали волонтери і привезли допомогу. Як вони змогли заїхати через оточення? Сказали, що навігатор так привів. Ми потім дуже переживали, щоб вони нормально виїхали.
Місцеві люди допомагали один одному і захисникам, гуртувалися. Дуже допомогли сусіди — Фастів, Ставище, Брусилів, громади західної України. Усе, що треба було: їжа, одяг, ліки, приймали наших поранених.
— Чи відчували ви загрозу життю?
— Якось я отримав SMS з українського номера: «не доводите до гуманитарной катастрофы, подумайте о своих семьях и детях, сдайте город, мы гарантируем вам личную безопасность». Були послані за російським кораблем, а номер і переписку передав СБУ.
Потім мені зателефонував наш доброволець, який допомагав у перші дні, він мав дрон, літав ним, дивився, як підходять колони. Сказав, що його захопили у полон, і він здав усе, щоб зберегти своє життя: всіх, хто в штабі, контакти, посади і хто є хто… Сказав іще, що за мою голову призначили винагороду. Після цього я більш як двічі на одному місці не ночував.
Коли перебуваєш в зоні бойових дій, під постійними обстрілами, загроза життю існує повсякчас.
— Де була ваша родина в цей час?
— Спочатку зі мною, потім я дружину і двох дітей відправив до родичів за п’ять кілометрів. Це малий хутір, я думав, він нецікавий як об’єкт захоплення чи бойових дій. Росіяни зайняли позиції на околицях Макарова, і ми були відрізані лінією фронту. Не було зв’язку, ловили місце, щоб відправити звичайне SMS раз на день.
Згодом стало відомо, що чеченці зайняли «старе село», мої були у «новому селі». Не було часу чекати. Вирішив іти пішки вночі і так само планував вивести родину. На крайніх вулицях Макарова в той момент відбувся стрілецький бій, лише тоді до мене дійшло, що я нічого не бачу, тільки чую. Тоді ми мало знали про «другу армію світу», може, кожен з них мав тепловізор, і я «свічуся»? Усвідомив це на пів шляху і повернувся.
Наступного дня все спланували ще з одним бійцем і поїхали. Дорогою зустріли наших розвідників, пояснили, що потрібно, вони допомогли дістатися місця призначення.
— Підпілля допомагало?
— Більшість жителів, які залишилися, інформували про ворожі позиції. Навіть на окупованих територіях вдавалося повідомити про переміщення без зв’язку. Я також вважаю підпіллям тих, хто залишився тут і допомагав. Пекли хліб, ми дуже добре тепер знаємо ціну цього хліба. Люди самоорганізовувалися, але їх треба було координувати, розуміти та пам’ятати про їхні проблеми.
— Яка ціна деокупації?
— Життя сотень людей. Загинуло 238 мирних жителів. Закатовані, розстріляні, загиблі під час артилерійських обстрілів, мінометних або ракетних ударів. Є такі, хто загинув, намагаючись евакуюватися з окупованої території.
Втрата 30 добровольців, які захищали Макарівщину зі зброєю. Ми зареєстрували добровольче формування територіальної громади (ДФТГ) лише 30 березня. Воно підпорядковується ТрО в районі, але добровольці не на заробітній платі. Щоб усе оформити, треба рішення виконкому про ініціювання створення ДФТГ. Ми це зробили одними з найперших в області за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення. І це рішення я повіз у відповідні органи, але за два тижні до 24 лютого мені сказали, що це не на часі. Тепер маємо велику проблему, бо 30 наших хлопців загинули зі зброєю в руках, захищаючи рідну землю, але як цивільні. Їхні родичі не мають ніякого статусу і пільг.
— Були звірства, як у Бучі?
— Багато що залежало від того, який стояв підрозділ. Є населені пункти, де нікого не чіпали. В Андріївці, Колонщині розстрілювали мирних жителів.
Відомо про два факти зґвалтувань із подальшим вбивством. Вся Україна знає про історію моєї колеги Ольги Сухенко, старости села Мотижин, яка відмовилася виїжджати і співпрацювала з нашими ЗСУ, передавала переміщення росіян, місцезнаходження.
21 сільський староста залишився на місці. Деякі з них поплатилися своїм життям, деякі — життями своїх рідних. Уся родина старости Мотижина загинула, староста Андріївки Анатолій Кибукевич понад 20 днів просидів у лісі біля окупованого села і заходив туди тільки вночі. Росіяни розстріляли його двоюрідного брата, батьків взяли у полон і пропонували йому здатися. Говорить, якби знав, що батьків взято у полон, вийшов і здався б, але він просто не знав, бо не було зв’язку. Їх недовго протримали і відпустили.
Життя після окупації
— Як місто переживе зиму?
— Від 10 жовтня до нас прилетіло дві крилаті ракети, потім було ще... і ще,.. і ще… Інфраструктура частково пошкоджена, але без людських жертв. У нас немає центральних котелень, в які можна влучити «шахедами». Кожна квартира в багатоповерхівці має свій індивідуальний газовий котел. У цьому плані нам гірше, бо якщо припиниться газопостачання, то замерзнуть усі. Доведеться людей переводити в облаштовані пункти обігріву.
Найбільше переживаємо за багатоквартирний фонд. За результатами 34-денних боїв 65 будинків зазнали руйнацій.
Ми не спроможні самі закрити всі проблемні питання, які є наслідками збройної агресії. Окрім багатоповерхівок, 585 приватних будинків зруйновано вщент і 2095 мають руйнації різного ступеня.
А ще є школи, садочки.
Із 24 шкіл громади 17 пошкоджено. З 12 садочків вісім зазнали ушкоджень, три неможливо відремонтувати.
Не залишилося жодного цілого корпусу лікарні.
Дві висотки під знос зі значними пошкодженнями, 11 підлягають частковому демонтажу.
— Що з родинами, які залишилися без житла?
— Дехто проживає у модульному містечку. Всі громади Київщини, які були під окупацією, отримали модулі завдяки співпраці урядів Польщі та України. Нам на баланс їх не передавали, але обслуговуємо це містечко ми.
Обласна адміністрація домовилася, що електроенергію нам оплачує, якщо не помиляюся, Червоний Хрест. Вода і водовідведення, гуманітарна складова — за нами. Переважно це жителі нашої громади, але є й люди зі Сходу та Півдня, їх частка невелика.
Декому ми вже поставили у співпраці з фондами індивідуальні модульні будиночки на їхній землі.
— Як пристосовуєтеся до роботи в умовах віялових відключень електрики?
— Лікарня забезпечена теплом та електрикою, є потужний генератор. Область днями надала чотири генератори для модульного містечка, там узагалі катастрофа — електроопалення. Маємо 30 генераторів від благодійних організацій для навчальних закладів, але вони не можуть забезпечити повноту роботи.
— Як працюють школи? Чи облаштовані бомбосховища?
— Де було можливо, змішана форма навчання. Укриття облаштовуємо в школах або десь поблизу. Де неможливо — тільки онлайн. Щотижня мені дають інформацію, скільки учнів було під’єднано, чи всі охоплені, навіть ті, які й досі за кордоном. Освітнього процесу не зірвано.
В Макарові залишився один великий садочок, розрахований на 350 дітей, потреба на третину більша. Зараз працюємо над тим, щоб облаштувати там укриття.
— Яке виконання бюджету?
— Виконання бюджету — 70% від плану. Великих платників податків ми втратили повністю або частково. Зокрема, на в’їзді в Макарів був великий складський комплекс, який забезпечував роботою до пів тисячі людей, зараз його просто не існує.
Відновлення міста після деокупації
— Як відбувається відновлення, що заплановано?
— Працюємо з різними міжнародними організаціями та фондами: ОДКБ ООН, Міжнародний комітет Червоного Хреста закривав найнагальніші потреби, БФ «Карітас», ГО «ДЕСПРО», Київська школа економіки, БФ Сергія Притули та «Ліги сміху».
У період, коли всі дивилися на руйнації, запитували, чим допомогти, я просив, щоб усі процедури були якомога швидшими. Багато минає часу від знайомства, підписання меморандуму, прийняття конкретних рішень і ще більше до їхньої реалізації.
Мали ще залишки свого бюджету. Допомагає Київська ОВА, крім іншого встановленням вікон, отримали невелику субвенцію — 10 мільйонів гривень. Київ допоміг — це ще 50 мільйонів гривень. Допомога надходить як коштами, так і матеріалами. Заміну вікон роблять за програмою «Укрзалізниці», ще є урядова. Ми виконуємо обстеження, складаємо акти, потім готуємо та подаємо документи на область.
Кадровий ресурс досить обмежений. З квітня по липень наші співробітники працювали абсолютно без вихідних. Потім став трохи відпускати людей, бо фізичне і психологічне навантаження колосальне. Опрацювання даних з 3200 об’єктів займає досить багато часу. Ви не уявляєте, скільки паперової роботи доводиться виконувати, щоб поставити одне вікно, а у нас їх десятки тисяч.
— Як ви шукаєте фінансування для відбудови?
— У післядеокупаційний період до нашої громади була підвищена увага. Багато фондів направляє обласна адміністрація. Є люди, що живуть тут і пропонують допомогу.
Одним із таких прикладів є ексміністр юстиції України Роман Зварич. Він живе на території нашої ОТГ, пережив це все з нами, перейнявся подіями. В якийсь день просто сам прийшов до мене, поділився ідеями та зв’язками. Маємо вже підтвердження, що Євросоюз нам профінансує наступного року ремонт і відбудову деяких соцоб’єктів. Мали кілька зустрічей із представницею Єврокомісії та просили, щоб частина фінансування йшла на відбудову приватного житла, проте нас повідомили, що тільки соцсфера.
— Чи допомагають міста-побратими?
— Уже укладено партнерську угоду з містом Вандліц (Німеччина). Це містечко приблизно таке саме, як Макарів, за кількістю населення і розташоване неподалік Берліна. Мій колега з їхнього боку пан Олівер двічі приїздив і бачив усі руйнування. Вони вже надали нам два пожежні автомобілі, в планах — сміттєвоз.
— Київська школа економіки провела дослідження та порахувала, що на відновлення ОТГ знадобиться 133 мільйони доларів (5,3 мільярда гривень). Яку частку вдалося залучити?
— За нашими попередніми оцінками, ця сума становить 8,6 мільярда гривень. Окрім руйнувань, ми рахували все, — і підприємства, і техніку, і упущену вигоду, і втрати бюджету. Скільки залучено коштів, сказати важко. Оцінити, на яку суму встановили вікна ОДКБ ООН або «Укрзалізниця», я не можу. Якщо по вікнах брати, то у відсотковому співвідношенні ми наближаємося десь до 50% виконаних робіт. Ще отримували будівельні матеріали.
— Люди сприймають із розумінням?
— Мій день починається з візитів незадоволених. Чому не дали гуманітарної допомоги або дали пізніше? Чому сусідам уже поставили вікна, а мені — ні? Чому не ставлять модульного будиночка? Був важкий період, коли люди тільки почали повертатися і побачили руйнації. Бачити розбитий будинок на власні очі важко. У всіх був шок. Часом всі ми не могли впоратися з емоціями…
— Як відновлюєтеся, щоб бути в ресурсі і тримати емоції?
— Спочатку було досить нестабільне емоційне відчуття, кидало з крайності у крайність, зараз такого вже нема, перейшов на наступний рівень і вже давно вийшов за рамки власного комфорту, з психоемоційним станом стало легше. Постійно повторюю собі цитату Рузвельта: «Роби, що можеш, з тим, що маєш, і там, де знаходишся».
Мене вже не цікавлять подальші політичні кроки. Я тут і зараз маю місію, яку треба виконати. Ця війна змінила людські цінності і мої так само.
До мене якось прийшов відвідувач і сказав, що все, що з нами відбувається, вигідно Богу. Я відповів, що мені від того не легше, бо люди нас не розуміють. На що він зауважив: «Дві тисячі років тому вони розіп’яли Ісуса, а ти хочеш, щоб вони тебе зрозуміли. Заспокойся…». І, ви знаєте, після цього діалогу мені стало легше (сміється).
Більше статей Ірини Латиш читайте за посиланням.