Немає у вітчизняній правовій системі більш багатостраждального документа, ніж закон про вибори вищого представницького органу.
Про історію правил обрання українського парламенту можна написати цілу сагу. Ще в далекому 1989 р. побачив світ Закон «Про вибори народних депутатів УРСР», який затвердив проведення виборів по 450 одномандатних округах. Через чотири роки, восени 93-го, акт модернізували, привівши у відповідність до нових, суверенних реалій, проте сама виборча модель істотних змін не зазнала. Протягом наступних чотирьох років до закону регулярно вносили уточнення. Нарешті, у вересні 97-го після тривалих суперечок було впроваджено нову, змішану схему. Згідно з нею половина парламенту обиралася в мажоритарних округах, половина потрапляла в депутатське зібрання за списками партій і блоків, для яких було встановлено чотиривідсотковий бар’єр. Але вже в травні 99-го з’являється новий законопроект, що передбачає запровадження чистої «пропорціоналки». Двічі, у січні й у березні 2001 р., Рада схвалювала закон, який дозволяє брати участь у кампаніях виключно політичним організаціям. Ще двічі, в червні і липні того ж року, ВР голосувала за модель, при якій 75% депутатських мандатів віддавали партійним висуванцям і тільки 25% - «мажоритарникам». В усіх випадках затверджені парламентом акти наражалися на президентське вето. І тільки в 2004 р. чисту «пропорціоналку» було не тільки узаконено. В 2011-му вона, з усього видно, віддасть Богу душу.
Якщо мене не зраджує пам’ять, серед тих, хто тоді підтримував жорстку виборчу модель, був і нинішній міністр юстиції Олександр Лавринович. Нині він стверджує, що ця схема «не просто не ідеальна, вона - з минулого століття». Саме Олександр Володимирович очолює робочу групу з питань удосконалення законодавства про вибори, і під його керівництвом відбулися чотири засідання, під час яких було узгоджено деякі положення вкотре вже оновлюваного закону про вибори парламенту. Як виглядатиме закон у цілому і коли саме він з’явиться, не беруться судити навіть члени робочої групи.
Цільного проекту, по суті, немає. Є припущення і прогнози. Допускається, що за прообраз нового нормативного акта буде взято недавно ухвалений закон про вибори депутатів місцевих рад. І що в розроблюваний документ перекочують деякі норми зі старого пропорційного закону. Очевидно, у Лавриновича є систематизовані напрацювання, але поки що він не поспішає ними ділитися.
Чому? Можливо, тому, що принципово не вирішено ключового питання - про модель майбутніх виборів. За словами більшості експертів, з високим ступенем можливості в новий виборчий статут буде закладено змішану модель - 50% майбутніх парламентаріїв пройдуть у ВР через горнило мажоритарних виборів, ще 50% - через сито партійних списків. Яким буде «фільтр» -
3 чи 4%, обговорюється. Такі речі завжди є предметом інтенсивних політичних торгів. Чи братимуть участь у перегонах партійні блоки, не дебатується - ліцензію на участь у святах волевиявлення почнуть видавати виключно партіям.
На чому грунтується впевненість тих, хто прогнозує, що майбутні вибори будуть «змішаними»? По-перше, на неодноразових відповідних запевненнях як Лавриновича, так і його патрона Януковича. По-друге, на логіці. Чиста «мажоритарка» - проект набагато більш витратний і клопітний, у цьому разі владі доведеться не тільки задовольняти апетити конкретних персон, а й вирішувати проблеми цілих округів. До того ж останні вибори довели, що саме комбінована модель дає правлячій партії змогу досягати максимального успіху. Наявність пропорційної складової дозволяє їй витискати максимум можливого в лояльних (підконтрольних) регіонах. А в регіонах проблемних вона може компенсувати втрати за рахунок «мажоритарників». При цьому влада може не утруднювати себе висуванням своїх людей у кожному з одномандатних округів. Оскільки може дозволити собі «прикупити» потрібну кількість «тушок». Не забуватимемо і про те, що виграти «мажоритарку» спроможний далеко не кожен. Тому потрібних і неяскравих «заводитимуть» через партійний список, а впливових, харизматичних і заможних почнуть «десантувати» в округи. І останнє: відхід у жорстку «мажоритарку» навряд чи з розумінням зустрінуть на Заході, з думкою якого офіційний Київ повинен хоч якось рахуватися. Категоричну відмову від партійного компонента можуть сприйняти як зазіхання на демократію. Та й розповідати про «європеїзацію» законодавства після цього буде якось не з руки. Річ у тому, що з 27 держав ЄС 19 використовують пропорційну модель. Так-так, ту саму, з минулого століття. Для обрання нижніх палат законодавчих зборів у повному обсязі використовують «мажоритарку» тільки дві держави - Великобританія і Франція. А ми ж начебто не пізніше ніж у 2012-му збираємося бути в ЄС - адже так, Миколо Яновичу?
Одним словом, змішана модель на сьогодні видається більш пріоритетною. Але питання, наскільки можна судити, не вирішено остаточно. За деякими відомостями, губернатори як мінімум трьох областей отримали наказ із центру - починати готуватися до парламентських виборів на мажоритарній основі. Крім того, Олександр Лавринович нібито недавно обмовився, що в майбутньому парламенті мажоритарників буде не менше половини. Наші джерела на Банковій беруться стверджувати: Янукович досі не вирішив, яка схема дешевша й надійніша. Хоча нібито схиляється до змішаної.
Здогадно, остаточного вигляду законопроект набуде до кінця травня. Після чого його буде внесено в парламент від імені гаранта.
Що саме погоджено робочою групою на сьогодні? Признатися, не надто багато.
Збережено існуючі преференції для партій, що мають парламентські фракції. Їхніх представників обов’язково включатимуть до складу виборчих комісій. Решта партій можуть розраховувати на місця в окружних і дільничних комісіях тільки після жеребкування, якщо пощастить. Дискримінація? Так. Але логіка в такому рішенні все ж таки є. По-перше, з формування комісій починається виборчий процес. А партій у країні дуже багато, і хто з них вирішить узяти участь у виборах, до певного часу не відомо. У цьому випадку в ОВК і ДВК можуть потрапити представники структур, які не беруть участі в кампанії. Шанс, що ці структури «продаватимуть» місця в комісіях, дуже великий. По-друге, далеко не кожна політсила в змозі набрати потрібну кількість кваліфікованих кадрів. По-третє, бажання структуризувати політичну систему і спростити процес організації виборів легко пояснити. Але запитання залишаються. Особливо, коли при владі команда, не надто обтяжена демократичними умовностями.
Не зовсім ясно, що саме розуміти під «парламентськими партіями». Не виникає питань із Партією регіонів і КПУ. А що робити з БЮТ і «НУ-НС», сформованими різними організаціями? Була пропозиція наділити преференціями тільки ті «блокові» партії, які мають свої об’єднання в Раді. Але остаточного рішення немає.
Є ще одна спірна норма. Передбачається, що всі закордонні виборчі дільниці включатимуться до складу одного «мажоритарного» округу, який умовно «пропишуть» за адресою Міністерства закордонних справ. З погляду організації процесу, хід зрозумілий. З правового - не зовсім. Річ у тому, що віднині округи «нарізатимуть», виходячи з приблизного числа виборців, а не відштовхуючись від кількості виборчих дільниць. Але округ МЗС явно стоятиме осібно. За найскромнішими прикидками, за межами Батьківщини - двісті тисяч виборців, більше, ніж у будь-якому іншому, так би мовити, «споконвічному». З юридичного погляду - непорядок. Та й незрозуміло, як кандидати, висунуті в цьому «віртуальному» окрузі вестимуть агітацію і зустрічатимуться з виборцями.
Не до кінця зрозуміле питання з суб’єктами висування кандидатів. З самого початку передбачалося, що цим правом наділятимуться тільки партії. Але тепер, начебто, влада погодилася і на самовисування. Їй це навіть вигідніше - частина заздалегідь, тишком-нишком «підгодованих» висуванців у свідомості виборців не асоціюватиметься з ПР. Але остаточно питання не закрито.
Незрозуміло, чи буде дозволено кандидатам одночасно висуватися і в одномандатному окрузі, і за партійним списком. На місцевих виборах це вирішувалося. Але противники такої схеми посилаються на давнє рішення Конституційного суду, який заборонив таке, дай Боже пам’яті, у році 98-му. Знавці вважають це рішення преюдиційним, тобто обов’язковим для будь-яких виборів народних депутатів.
Принципово важливим є узгоджене рішення про обов’язковий кворум: засідання виборчої комісії буде правомочним, якщо на ньому присутні не менше половини її членів. Попередньо узгоджено ще три істотні норми. По-перше, помилка в відомостях, подаваних кандидатом, не буде приводом для його зняття з реєстрації. По-друге, повторне попередження, яке виносить ЦВК кандидатові, не означатиме автоматичного зняття з пробігу. (Досі ці норми були ефективною зброєю боротьби з неугодними політиками.) По-третє, від процесу внесення змін до списків виборців у день голосування буде відсторонено виборчкоми, це здійснюватиметься тільки шляхом судових рішень. Нарешті, ухвалено рішення про урівняння прав спостерігачів від політичних партій та громадських організацій.
Та це - ложки меду. У бочці, на дні якої - кіт у мішку. Яким буде закон у цілому, як і раніше, не ясно.
Можливо, процесу додасть прискорення пані Ставнійчук, чий прихід на Банкову очікується з дня на день? Вони так мило сперечалися з Лавриновичем останні місяці...
І ще одне. У суєті якось забулося, що тільки лінивий ще півроку тому не агітував за відкриті партійні списки. Які дають виборцям змогу безпосередньо впливати на процес висування партійних кандидатів. Що за це виступали і представники ПР, і депутати від БЮТ, і ліві, і праві. І особисто Лавринович. А нині про це ані пари з вуст. І чого б це?