Після довгих тижнів сумнівів Юлія Тимошенко все ж зважилася зробити крок, якого вже мало хто від неї очікував. Прем’єр-міністр разом із президентом і спікером парламенту таки підписала лист до генсека Північноатлантичного альянсу Яапа де Хооп Схеффера з проханням про приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) на Бухарестському саміті цієї організації. Отже, українська сторона виконала останню формальність, потрібну для того, щоб змінити рамки свого співробітництва з альянсом. Тепер цей лист, переданий панові Схефферу минулої п’ятниці міністром закордонних справ України Володимиром Огризком, стане предметом обговорення країн — членів цієї євроатлантичної організації.
Але от про лист, датований 11 січня, українські громадяни чомусь дізналися не з вуст самих підписантів, а від американського сенатора Річарда Лугара. (Причому, тільки 15 січня). Гірше не придумаєш, з огляду на негативне ставлення багатьох українців до Сполучених Штатів і НАТО. І от уже опоненти нинішнього політичного керівництва країни, наприклад, об’єднані есдеки, трактують рішення про підписання листа як прийняте під тиском Вашингтона. Але ж було б правильніше, якби Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко й Арсеній Яценюк вийшли на спільну прес-конференцію і не просто розповіли співгромадянам про цей документ, але й пояснили свої мотиви. Або Тимошенко, популярність якої ще зросла після виплати компенсацій вкладникам Ощадбанку СРСР, що розпочалася, сама б розповіла про рішення керівництва країни в телезверненні до народу. Тоді б цю новину українські громадяни сприйняли значно спокійніше. Але політики прогаяли цю нагоду...
Своєю чергою, опозиційна Партія регіонів, зазначаючи у своїй заяві, що рішення про набуття членства в НАТО може приймати лише народ, далі переконувала, що «тільки громадяни України шляхом референдуму можуть змінити позаблоковий статус нашої держави, закріплений в Основному Законі країни». Правда, регіонали, багаторазово наступаючи на граблі заяв про порушення Конституції нинішньою владою, забувають зазначити конкретну статтю Основного Закону, де говориться про позаблоковий статус. Чи не тому, що її немає й жоден із законів нашої країни не передбачає позаблоковий або нейтральний статус України? Проте це не заважає опозиції розігрувати цю карту. А минулої п’ятниці депутати фракцій Партії регіонів і КПУ блокували трибуну Верховної Ради, вимагаючи від спікера Арсенія Яценюка відкликати свій підпис під листом щодо приєднання України до ПДЧ, оскільки це не відбиває волі українського народу.
Тим часом підписання листа з проханням про приєднання країни до ПДЧ — хоча й спізнілий, але цілком природний для Києва крок. Адже ухвалений улітку 2003-го Закон «Про основи національної безпеки», за який, до речі, проголосувала і Партія регіонів, передбачає вступ нашої країни до НАТО. А нинішній формат відносин України й альянсу, що існує в рамках Плану дій (ПД) і Інтенсифікованого діалогу (ІД), давно себе вичерпав. Нагадаємо, що ІД розрахований на рік-півтора. А Київ веде його з Брюсселем ось уже без малого три роки.
Хоча наступний за Інтенсифікованим діалогом ПДЧ є останнім підготовчим етапом перед вступом країни до альянсу, проте План дій щодо членства в НАТО ні до чого не зобов’язує Брюссель. Адже, як відомо, талон на калоші — ще не калоші. А ПДЧ — це тільки домашнє завдання, щорічний перелік реформ, які держава зобов’язується виконати для відповідності високим критеріям країн, що входять до трансатлантичного співтовариства. При цьому 90% конче потрібних заходів стосуються політичних і економічних питань, і лише 10% — військової й правової сфери, реформування сектора безпеки. Іншими словами, приєднання до ПДЧ — це зобов’язання проводити реформи, у яких так зацікавлені українці, але які не поспішає здійснювати наша влада.
За своєю структурою ПДЧ дуже схожий на Цільовий план на 2007 рік. Його наша країна виконувала в рамках Плану дій Україна—НАТО й Інтенсифікованого діалогу. Точно так само Україна самостійно щорічно розробляє документ, а пізніше погоджує його з НАТО. Основна відмінність Плану полягає в тому, що Україна самостійно визначатиме для себе пріоритетні завдання й терміни досягнення поставленої мети. У цій ситуації НАТО лише оцінює прогрес, якого досягла наша країна в тій чи іншій сфері. При цьому ПДЧ може тривати всього кілька років, як це було з балтійськими країнами. А може розтягтися й на значно більший термін. Хорватія виконує його з 2002 року, а от Албанія й Македонія — з 1999-го. І тільки нинішнього року на Бухарестському саміті НАТО «балканська трійця», можливо, дістане запрошення від альянсу стати повноцінним членом цієї організації.
Після того як президент, прем’єр-міністр і спікер підписали лист, а міністр закордонних справ передав його в руки генсека НАТО, офіційний Київ очікує реакції альянсу. Раніше Яап де Хооп Схеффер сказав, що не знає, які рішення стосовно Україні й Грузії можуть бути прийняті в Бухаресті, але особисто він вважає, що для взаємодії з цими країнами потрібно до кінця використовувати потенціал наявних інструментів: особливого партнерства і поглибленого діалогу.
Надії вселяє позиція Вашингтона, де виступають за надання ПДЧ. Та й сусідні з Україною країни підтримують намір Києва. Але також відомо, що через різні причини низка членів організації — Франція, Німеччина, Іспанія й інші — проти приєднання України до ПДЧ. Хтось не хоче посилення американських позицій в альянсі. Когось бентежить російський чинник, а когось — непослідовність української влади. І навіть симпатики Києва зізнаються: вони сумніваються, що в українського керівництва є політична воля проводити відповідні економічні й політичні реформи, зміцнювати демократію й верховенство права, боротися з корупцією. Нарешті, немає в них впевненості й у готовності української еліти поділяти цінності, загальні для країн трансатлантичного співтовариства.
Ці сумніви нині багато в чому визначають позицію українських партнерів по НАТО в ситуації, коли треба приймати рішення з необоротними наслідками. Адже хоча в Києві й Брюсселі постійно повторюють, що приєднання до ПДЧ не означає гарантії набуття членства, все ж це надання Плану свідчить про серйозність намірів держави. Але альянс не хоче давати ПДЧ країні, керівництво якої непослідовне у своїх заявах і діях. А в столицях країн–членів НАТО не забули про те, як, попри підписаний Універсал національної єдності, Віктор Янукович своїм одноособовим рішенням різко змінив зовнішню політику України восени 2006 року. (Саме ці побоювання багато в чому й стали причиною того, що від українського керівництва країни–члени альянсу хотіли одержати листа, підписаного президентом, прем’єр-міністром і спікером.) Не забувають натовські політики і відсутність із боку влади серйозної роботи з інформування населення.
Нині президент поставив перед українською дипломатією завдання, щоб Україна здобула ПДЧ на квітневому саміті НАТО в Бухаресті. І тому не позбавлена сенсу пропозиція глави парламентського комітету з питань національної безпеки й оборони Анатолія Гриценка, щоб Юлія Тимошенко, як один із найпопулярніших у країні політиків, зробила найближчим часом візит до Брюсселя і безпосередньо звернулася до керівництва альянсу з цього питання.
Про те, яким буде рішення, опосередковано можна буде судити за результатами зустрічі міністрів оборони альянсу у Вільнюсі в лютому (у рамках цієї зустрічі планується засідання комісії Україна — НАТО (КУН) на рівні глав оборонних відомств), а також засідання міністрів закордонних справ, яке відбудеться в березні у Брюсселі. Теоретично приєднання може статися не тільки на саміті в Бухаресті, але й пізніше, на засіданні КУН на рівні послів: внутрішні процедури структури не передбачають у цьому питанні докладно розписані дії сторін. Ухвалення рішення можуть перенести і на 2009 рік. Але в нинішній ситуації все це матиме вигляд поразки прихильників курсу євроатлантичної інтеграції України. А супротивники вступу нашої країни до альянсу дістануть додатковий аргумент на користь своєї позиції: мовляв, навіщо йти в організацію, де нас не хочуть бачити. І невідомо, чи ризикнуть українські політики ще коли-небудь порушити питання про приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО, якщо поставленої мети не буде досягнуто в Бухаресті.