Світ змінюється, а разом із ним і причини міграції. Якщо раніше, в 90 відсотках випадків, населення з рідних країн виштовхували бідність, переслідування, голод і епідемії, то тепер, у 60 відсотках, його приваблюють можливості розвинених країн.
Ні для кого не секрет, що кожного дня наша країна стає на кілька вчених менш розумною, майстровитих чоловіків більш безпомічною, активних бізнесменів менш ініціативною, тямущих медиків менш захищеною, найліпших випускників менш перспективною, чуйних жалісливих жінок більш занедбаною… Чому? Скільки їх іще сидить на валізах? Що це за люди? Які їхні погляди? Які цінності? На який термін вони готові виїхати? Від кого? Куди? А чи все зробили, щоб не їхати?
Ми запитали про це в країни. "Дзеркало тижня. Україна" вдячне Київському міжнародному інституту соціології, який допоміг нам отримати відповіді.
"Ну, ні, даруйте, - сказали нам у молодій просунутій бізнес-асоціації, - ми не можемо бути спонсорами вашого дослідження, адже в ньому занадто багато політичних питань, у яких немає потреби для вивчення причин, з яких українці залишають свою країну".
Та DT.UA абсолютно переконане, що в кожної причини є причина. Корінь багатьох наших проблем, що примушують українців виїжджати, не просто в пасивності переважної більшості, а у відсутності навичок об'єднуватися для досягнення спільних творчих цілей.
Майже 90% населення не бачать потреби в громадянській активності або навіть не розуміє, про що йдеться.
Якщо вмонтуватися в потік хабарів за іспити й курсові в медінституті простіше, ніж підняти студентський бунт; якщо домовитися з кумом про виняток для себе легше, ніж з однодумцями контролювати місцевий бюджет; коли відмовитися від улюбленої професії безпечніше, ніж організувати профспілку й домогтися людських умов від роботодавця; коли відсидітися вдома спокійніше, ніж разом із сусідами застопорити незаконне будівництво на подвір'ї; коли собі дешевше не оформлятися на роботу, не сплачувати податків і повиснути на шиї інших платників своєю липовою субсидією; коли продати свій голос чи не піти на вибори не так морочливо, як контролювати законність проведення кампанії, голосування й підрахунку голосів… Брак активності критично гальмує перетворення території з населенням на державу з громадянами. Громадянська пасивність повертається бумерангом у вигляді безграмотних медиків; атестатів і дипломів замість знань; корумпованих чиновників; вікон, що виходять на чиюсь стінку; "мівінних" доходів; пташиних прав і звірячих апетитів влади. Словом, усього того, від чого прагнуть виїхати залишки тих, ким славилася Україна, - дешеві білі й якісні сині комірці.
За різним даними, за межами України заробляють на життя від шести до восьми мільйонів наших громадян. Втім, частково вже не тільки наших, бо тенденція "виїхати, заробити й повернутися" переростає в "виїхати, влаштуватися й залишитися". Навіть офіційна статистика відображає цей тренд - кількість зареєстрованих безробітних за 2017 рік скоротилася з 429 тис. осіб у січні до 354 тис. у грудні, але кількість вакансій на українському ринку праці, навпаки, за цей самий період зросла з 47 до 50,5 тис. (Держслужба зайнятості). З тих, хто ще не сів у поїзди й маршрутки, що йдуть на Захід і Схід, - майже 30% живуть із думкою про те, що це слід зробити. 64% заявили, що не замислювалися про те, щоб виїхати з України.
Препаруючи отримані цифри, ми стикаємося з передбачуваною, але від цього не менш тривожною картиною: з тих, хто має намір покинути Україну, 55% - молодь у віці від 18 до 29 років; 44 - від 30 до 39 років; 33% - 40-50-річні. Країна в її нинішньому стані не може закрити цей пролом. Гостру нестачу інтелектуалів, висококласних фахівців і людей з руками, що виросли не з нижніх плечей, Україна відчуває вже сьогодні. З тих, хто готовий шукати щастя на чужині, 40% - люди з вищою освітою; 27,6 - із середньою спеціальною; 23,2 - із середньою і 17,8% - із неповною середньою освітою.
Міжнародна організація з питань міграції зазначає, що серед вивчених нею країн південного сходу Європи українці становлять найбільшу частку трудових мігрантів із вищою освітою (дослідження 2016 р.). І саме в цьому бачать головну загрозу для України, яка стрімко втрачає освічених і досвідчених фахівців (інженерів, лікарів, фахівців ІТ-сектору, агрономів і викладачів). Ба більше, для самих людей це теж згубно, адже кваліфіковані трудові мігранти втрачають згодом свої навички, бо часто займаються "непрофільною" діяльністю - один з трьох українських мігрантів із вищою освітою виконує роботу, яка не потребує такої високої кваліфікації.
Як показало опитування КМІС, 53% з тих, хто вже має досвід роботи за кордоном, хочуть його повторити знову, а от 43% тих, що добували хліб на чужині, не хочуть повертатися до такого досвіду знову.
40% тих, хто планує виїхати, були за кордоном як туристи; 42 - побували в закордонних відрядженнях і (увага!) 45,5% з тих, хто замислюється про те, щоб виїхати з України, - вчилися за кордоном, а отже, отримали достатньо (а часом відносно) якісні знання. І тільки 23% сміливих з-поміж тих, хто ніколи не покидав України, готові слідом за друзями, сусідами й товаришами по службі спробувати щастя за кордоном.
Замислюються про те, щоб виїхати з України, 32% всього чоловічого населення країни і 27% - жіночого. Найбільш уразливий Західний регіон - 34% його жителів планують виїхати. У центральному такі плани виношують 27%, на Півдні країни - 29% і на Сході - кожен четвертий житель.
Ліпшого життя шукають, в основному, жителі маленьких містечок, 34,5% яких замислюються про від'їзд; за ними готовий піти кожен третій житель великих міст (від 100 до 500 тис. населення); 30% городян півмільйонників і мільйонників косують у бік кордону; 26% - готові залишити село; 25% - селища.
Враховуючи мільйони тих, що вже виїхали, і розуміючи масштаб тих, хто має намір, стає ясно, що людська кровотеча набула масштабів загрози національній безпеці. В усьому світі, скажете ви, міграція в тренді, включаючи низку найрозвиненіших країн. І ми не будемо сперечатися. Молодь їздить по світу за робочими місцями, низькими податками, новими враженнями. Але якщо з Великої Британії хтось їде, наприклад, до США, то на його місце приїжджає поляк, чий стільник у Польщі закорковує українець. А хто приїжджає в Україну? Хто ввіллється до нас, поповнюючи втрачену кров? І це запитання не пустої національної цікавості. Це запитання професійного й культурного рівня донорської крові. Однак відповіді на нього ні кількісної, ні якісної в нашої країни немає.
За прогнозами Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, якщо показники народжуваності, тривалості життя й міграції залишаться незмінними, то до 2050 року в Україні залишиться не більше ніж 32 млн жителів, при цьому частка громадян старших за 60 років зросте в півтора рази. І це з урахуванням тільки демографічного чинника, без міграційного убування.
Хтось скаже, що замислюватися про від'їзд не те саме, що бути до нього готовим. Багато хто мріє про струнких білявок, навчання в Гарварді, океанську яхту й розмову без свідків із тренером національної футбольної збірної. Але не всі наважуються підійти до снаряда. Саме тому наступне наше запитання звучало так: "Чи готові ви виїхати з України?"
Дивна річ, готових виїхати з країни виявилося більше, ніж тих, хто замислюється про це. Втім, що тут дивного, якщо в нас у країні тих, хто голосує, - більше, ніж тих, хто замислюється. У низькому старті, як установили соціологи, стоять 6% жителів нашої країни. Очікують виклику до лінії - 11%. А на лаві запасних сидять іще 20%. Саме в цих 37% людей ми й запитали: "Чому ви хочете виїхати?"
На основній причині міграції українців зупинимося трохи докладніше. Як бачите, 45% опитаних готові виїхати за кордон для того, щоб отримувати більше грошей, що сумно, але передбачувано. З початку кризи, нагадаємо, у нас стрімко зріс такий показник як "рівень абсолютної бідності" - з 3,3% в 2014-му, до 5,8% в 2015-му (Світовий банк). Підвищення мінімальної зарплати, яке було необхідністю, не змогло компенсувати глибини падіння. Середня зарплата в Україні на листопад 2017-го становила 7479 грн, або 213 євро за актуальним курсом. Водій вантажівки або автобуса в Польщі заробляє від 2800 до 4000 злотих, або 700-900 євро на місяць, і роботодавець готовий його не тільки годувати й забезпечити житлом, а й документи за нього оформити.
Власник "Нової пошти" В'ячеслав Климов і деякі інші бізнесмени неодноразово наголошували, що роботодавці, передусім бізнесмени, повинні не словом, а ділом реагувати на відплив кадрів з України і почати боротися за людей, поліпшуючи фінансові та інші умови праці, стимулюючи співробітників залишатися в країні. Судячи з даних, отриманих КМІСівцями, цей почин захотіли або змогли підтримати далеко не всі роботодавці. Схоже, мало хто усвідомив, який провал їх очікує за кілька років на ринку праці. Дослідження, проведене DT.UA, не в останню чергу покликане допомогти побачити масштаб проблем і почати діяти невідкладно.
Та повернімося до інших причин від'їзду. Майже 32% громадян України хочуть жити в комфортнішій для життя країні. Що гірко, але зрозуміло. Адже ми з вами не знайшли однієї таблетки від некомфортного життя. А рутинні щоденні зусилля з його завоювання - це не для 70% з нас.
13% найчастіше готові залишити батьків тут, щоб урятувати дітей там.
Майже кожен десятий не почувається в Україні в безпеці. І їх, котрі живуть у раю для бандитів 1990-х, які нині знову почуваються на коні, для захоплених "гастролерів" і здичавілих бойовиків, можна зрозуміти.
Боляче відпускати 9% тих, хто не може професійно реалізувати себе в країні. Але інженери заводу "Антонов", котрі роблять ремонти в Голландії, - це злочин можновладців, яким потрібен був не прапор України на бортах нових літаків, а офшорний прапорець над власною яхтою.
Майже 9% не вірять у майбутнє нашої країни. Що ж, мають право. Запитання: чи воювали вони за нього? Нехай не в прямому, а навіть у переносному значенні цього слова.
А близько 7% із тих, хто готовий виїхати, не можуть знайти в країні роботу. Від'їзд за кордон, як спосіб знайти заробіток, в Україні розвинений значно сильніше, ніж міжрегіональна трудова міграція. Роботу шукають в обласних центрах і, головним чином, у столиці. А щоб із Сум та в Тернопіль, а з Волині в Харків - то нечасто. У результаті текстильники страждають без жіночого цехового тепла, за кермом муніципальних автобусів у Львові - гості з Середньої Азії, в тепличних комплексах нема кому доглядати полуницю, а у великих містах - старих.
І зверніть увагу: тільки 5,6% із тих, хто заявив про готовність виїхати з країни, хочуть зробити це через корупцію, яка поглинула Україну. Почасти корупція є однією з основних причин тих проблем, від яких їдуть. Але, схоже, ми адаптувалися. Згідно з даними опитування, 5% українців дають хабара часто; 37% обрали варіант відповіді "іноді"; 53% заявили, що ніколи цього не робили; і ще 5% вагалися кваліфікувати свої дії. За великим рахунком, щирість у відповіді на запитання "Чи доводилося вам давати хабара?" уже не принципова. "Подяка" вчителям, лікарям, дрібним чиновникам стала мастилом у соціальному механізмі, і переважна більшість не визначає її як корупцію. "Корупція - це те, у чому ми не беремо участі", - сказав політтехнолог Дмитро Видрін іще тоді, коли нинішні активісти-антикорупціонери смикали однокласниць за кіски. Тому нагорі, так, корупція. Але за чотири постреволюційні роки українці не побачили прикладів заслуженого покарання жодного з фігурантів сотень великих і тисяч дрібних публічних розслідувань. Нині влада, як за темником, обстоює тезу: "Людей не дуже хвилює боротьба з корупцією". Вважаємо, що це маніпуляція. Люди просто не вірять в ефективність боротьби з корканцером за цієї влади. Що в принципі, з політтехнологічного погляду, влаштовує владу, адже жодних інших слоганів на прапорах опозиції немає.
Тепер розберімося з тим, як надовго планують виїхати з країни ті, хто з різним ступенем готовності заявив про намір виїхати з України.
Як бачимо, кожен четвертий з них має намір шукати за межами Батьківщини схованку від неї ж, адже 26% планують перечекати за кордоном лихоліття, поки в Україні все - очевидно, саме по собі - врегулюється й розквітне.
Зрозуміла позиція тих, хто не хоче виривати себе з коренем, а прагне на сезонних закордонних роботах, головним чином будівельних і сільськогосподарських, зміцнити фінансове становище. Наприклад, у 2015-му з 493 тис. дозволів на проживання в ЄС, виданих українцям, 87% видала Польща, практично всі були короткостроковими - від 3 до 12 місяців і оформлені на час сезонних робіт. Зазвичай частка виданих "трудових" дозволів на тимчасовий виїзд за кордон у країнах нашого регіону не перевищує третини від загальної кількості, але в Україні понад 75% усіх документів оформляється "для виконання оплачуваної роботи". Ці люди не роблять кар'єри всередині України; не сплачують податків у бюджет. Вони просто шлють і шлють горбом зароблені гроші старим і дітям додому. Пропускаючи дитинство синів і дочок, піддаючи випробуванням сімейні узи, часто створюючи дубль-родини в країнах-годувальницях. Їхнім грошам часто заздрять. Але чи варто заздрити такому життю?
14% готових виїхати з країни - категоричні, і їх не лякає слово "назавжди".
А от 12% мають іншу мету - заробити грошей і таки відкрити свою справу в рідній країні. Напевно, тут доречно запам'ятати, що в Україні, станом на 2017 р., було зареєстровано 1 млн 800 тис. підприємств, з яких, за даними Держстату, 1,5 млн - ФОП. І при цьому, згідно з нашим опитуванням, тільки 11% громадян намагалися відкрити свою справу. 2,7%, за визнанням респондентів, є успішними, 8,3 - оцінили свій досвід як невдалий. Сподіваємося, невдовзі країна усвідомлено потребуватиме ініціативних людей, здатних організувати й утримати на плаву малий бізнес, а не стати частиною схем ухилення від податків, що їх використовують торговці ювеліркою, побутовою технікою, брендовим одягом тощо, для чого й слугує левова частка зареєстрованих ФОП-єдинників.
9,3% хотіли б здобути нові знання й досвід, а потім повернутися в Україну. Цілеспрямовані, молоді, допитливі, безстрашні максималісти. Часом так хочеться крикнути їм: "Тікайте звідси, поки можете!" і пошепки додати: "Тільки нам тут без вас капець…"
Кількість українських студентів в іноземних вишах на початок 2014/2015 навчального року становила 40 тис., за рік - уже 59,6 тис., ще через рік - понад 68 тис. (дані CEDOS). За десять років кількість українських студентів у Польщі зросла в 11 разів (!), українці - половина всіх іноземних студентів у цій країні.
3% хочуть покинути країну, поки не закінчиться війна. Занадто мала величина для того, щоб зрозуміти: це, в основному, ті люди, які не змогли облаштуватися в мирній частині України, покинувши рідний дім на обпаленому Сході, або ті, хто тікає від військкомату.
Кого ж ми винуватимо в тому, що країна стала такою некомфортною для мільйонів її жителів?
У рейтингу "гальм" розвитку України впевнено лідирують олігархи. 42,4% опитаних саме їх назвали головним тромбом країни. Народна нелюбов до магнатів, можливо, пояснюється не так розумінням їхньої справжньої ролі, як розкрученістю самого слова. Називати основними винуватцями недокрів'я країни саме керівників фінансово-політичних угруповань нині модно. До рішучої боротьби з ними (на словах) регулярно закликають і політичні сили, які перебувають на утриманні в олігархів, і олігарх-президент.
Не виключено, що саме нестримна (але на загал незагрозлива) "антиолігархічна" й "антикорупційна" риторика глави держави дозволила йому посісти в хіт-параді перешкод на шляху розвитку країни незаслужено низьке третє місце. Петро Олексійович ділить його з Кабінетом міністрів (в обох по 26,3%). Другий рядок прогнозовано займає парламент - 32,9%. Рада - на язиці і в телефокусі, її склад досить строкатий. Тому кожен, засмучений перебігом подій у країні, без труднощів може вибрати з 423 "омандачених" власного кандидата на роль головного винуватця загальнодержавних лих. І, наскільки можна судити, багато хто легко переносить невдоволення конкретним обранцем на весь законодавчий орган. На четвертій позиції в переліку основних перешкод на шляху країни влаштувалися чиновники з показником 16%. Не надто серйозна цифра, але, мабуть, опитані вважають бюрократів не так самостійними паразитами, як обслугою олігархів і влади. Аналогічна історія, схоже, і з оцінкою шкідливості судів, яких перешкодою на шляху розвитку України вважають усього 4,5%. Хоча не тільки демократія, а й Біблія роль суддів цінує вище за роль правителів...
Росію винуватцем гальмування благотворних процесів у країні вважають не так і багато - 14,5%, проте ще 12% згадали про проросійську "п'яту колону". Ризикнемо припустити, що у 2014-2015 рр. ця цифра була б вищою. Поступове заморожування збройного конфлікту на Сході примусило багатьох уважніше придивитися до тих, хто власні безпорадність та жадібність списує на підступи агресивного сусіда. Для декого підсумком споглядання і роздумів стало бажання залишити країну.
Що розвиток країни насамперед гальмують виборці, вважають тільки 3,2% (для розуміння: приблизно стільки ж учасників опитування - 3% - вважають, що головна перешкода на шляху нашого розвитку - США).
Здається, опитані себе трохи недооцінюють.
І тому, що лідери перешкод на шляху розвитку України, парламент і президент, - продукти волевиявлення громадян. 61,5% опитаних регулярно відвідують вибори, ще 26,3% роблять це періодично. Загалом, 87,8% беруть участь в обранні "гальм" нормального розвитку країни, проте тільки 3,2% вбачають вину виборців у тому, що Україна гальмує в розвитку.
І тому, що в країні, як і раніше, не переводяться охочі "волевиявлятися" за гроші.
Фахівці стверджують, що запитання "Чи готові ви голосувати за гроші?" належить до найбільш делікатних і не завжди спонукає респондента відповідати щиро. Тому соціологи переважно уточнюють: "Чи є у вас знайомі, готові голосувати за гроші?"
У 14,8% виявилися знайомі, помічені в небезкорисливому голосуванні. 15,6% готові обміняти свій голос (2,6% відповіли категоричним "так", 7,1% - ухильним "залежно від обставин", 5,9% - цинічним "а яка різниця, всі вони там однакові"). 5,1% вагалися з відповіддю.
Докладніше на групі осіб, котрі відгукуються на матеріальне стимулювання волевиявлення, ми зупинимося трохи нижче. Наразі ж відзначимо: навіть коли припустити, що всі опитані були максимально чесними, у країні, щонайменше, 15%-16% громадян готові розмінювати майбутнє на банкноти. Цифра не катастрофічна, проте досить сумна.
І ще про один невеселий маркер.
Із початку російської військової агресії минуло майже чотири роки, але більшість опитаних вважає нормою заробітчанство наших громадян на території країни-агресора.
На запитання про ставлення до трудової міграції в Росію 41,9% відповіли, що робота в РФ - прийнятна річ, якщо вдома заробітку немає. Ще 21,2% вибрали "філософський" варіант відповіді: "Яка різниця, де заробляти?".
Таким чином, виправдовують гастарбайтерство "в тилу противника", сумарно, 63,1%. Мабуть, найнесподіваніша цифра, отримана в результаті опитування.
Цікаве регіональне "розкадрування", чи не так?
Якщо високий відсоток носіїв "трудової політкоректності" на Півдні (76,1%) і Сході (74,5%) слід визнати цілком прогнозованим, то цифри, отримані в Центрі й на Заході, потребують серйозного осмислення. Виправдовують заробітчанство в Росії 60% респондентів, які мешкають у центральних регіонах країни, та 49,4% опитаних у західних областях України.
Із тих, хто визначився зі ставленням до гастарбайтерства українців у Росії (а 14,8% було важко відповісти на це запитання), допускають можливість роботи в РФ:
- 74% опитаних у Центрі;
- 58,6% опитаних на Заході.
Щиро потішитися довгоочікуваному безвізу, переказати гроші на картку волонтера АТО, втерти сльозу на звуки "Плине кача...", постояти навколішки біля могили полеглого на фронті... і вирушити калимити на будову в "немиту Росію"?
Можливо, Революція Гідності справді ще не завершилася. І головна її ідея вочевидь не оволоділа масами. Може, це тільки ми не чули про акції під Кабміном із вимогою створення нових робочих місць чи про прорізування зубок у профспілок?
Можна розмірковувати, що конформізм "низів" - лише продовження ханжества "верхів". Товарообіг між Україною і Росією останнім часом зростав завидними темпами. На тлі гучних заборон, розрекламованих санкцій, постійного розширення "чорних списків" та гнівних спічів вождів. Аргумент "Яка різниця, де заробляти?" - те ж саме що виправдання, яким довго пояснювали існування філіалу "Рошен" у країні-окупанті: "Продати не можемо. Покупців нормальних немає..."
Так, угодовство з "шабашкою" в Росії (виявлене за підсумками дослідження) ще не означає особисту готовність кожного з 63% "угодовців" поїхати туди "шабашити" самому. Але така позиція недорого коштує. Якщо пам'ятати про тих, хто віддав Батьківщині найдорожче, що в нього було, - життя.
Такий трудовий "антипатріотизм" наших громадян виглядає ще більш дивним, якщо порівняти відповіді на запитання про заробітчанство в Росії з відповідями на два інших запитання.
Розмірковуючи, до якої країни варто б поїхати на заробітки (за умови, що зарплата буде однакова), тільки 4,9% опитаних зупинили свій вибір на Росії. У "шорт-листі" найбільш привабливих держав-роботодавців РФ поступається Чехії, Італії, США, Канаді й істотно програє Польщі та Німеччині.
Понад те, у табелі країн, де гіпотетичні заробітчани остерігаються виявів ворожнечі стосовно українців, Росія впевнено лідирує (34,4%). Польща, яка посідає в зазначеному рейтингу друге місце, відстає за цим показником від РФ на 27,2%.
Резюмуємо. Росія не видається переважній більшості наших громадян особливо бажаним місцем працевлаштування. Понад третина опитаних її сприймає як потенційно ворожу територію. Однак 63% респондентів вважають працевлаштування українців у Росії можливим. Попри українофобство, попри "російську весну", окупацію Криму та війну в Донбасі. Саме наші громадяни забезпечують вливання свіжої крові в хирлявий організм російської економіки. Вони їдуть туди, забуваючи (або намагаючись не думати) про кров своїх земляків, пролиту у війні з "роботодавцями".
Причини відносної заробітчанської привабливості Росії досить утилітарні - потенційних мігрантів приваблюють географічна близькість, відсутність мовного бар'єра, ментальна схожість, відносно проста процедура працевлаштування.
Приблизно такими самими міркуваннями, мабуть, керуються й ті, хто планує шукати застосування своїм рукам та уму в Польщі. Країна-сусід, готова масово брати українців на роботу, схожа мова, близький менталітет. Помітне посилення антиукраїнських настроїв у сусідній республіці не минає непоміченим, - 7,2% побоюються виявів ворожості до українців. Але це не заважає 13,1% опитаних розглядати саме працевлаштування в Польщі як спосіб підвищення свого добробуту або претендування на достойну пенсію.
Громадянська позиція передбачає готовність розчистити авгієві стайні у власній домівці, обивательська - бажання (хай тимчасово) податися туди, де вже чисто чи бодай так-сяк прибрано. Неважливо, з допомогою якого прибирального інвентарю - демократичного чи авторитарного.
Прагнення облаштувати власний хутір, хай і подавшись задля цього в "прийми", у частини населення домінує над прагненням нарешті побудувати повноцінну державу та стати в ній повновладними господарями.
Неособлива стурбованість із боку влади наведенням порядку в державному домі (радо вона пилососить тільки держказну) лише стимулює "чемоданні настрої" громадян.
Судити про причини потенційної готовності громадян залишити (хай навіть тимчасово) Батьківщину можна, лише маючи уявлення про рівень їхньої віри в майбутнє країни та рівень готовності це майбутнє творити.
25% респондентів на запитання "Чи вірите ви, що Україна як незалежна держава стане на ноги?" відповіли, що заперечують можливість такого сценарію в осяжному майбутньому. Це - друга за популярністю відповідь. Тих, хто очікує незворотних позитивних змін у найближчі 10-15 років, більше - 40,4%. У меншості оптимісти, переконані, що все налагодиться років за п'ять, - 16,1%.
Для розуміння картини, саме прошарок "невіруючих", на наш погляд, найцікавіший. Проаналізувавши відповіді скептиків на інші запитання, отримаємо щедру поживу для роздумів. Ті, хто не вірить у близьку спроможність України як держави, становлять:
- 30% готових виїхати з країни;
- 63,8% готових залишити Україну назавжди;
- 56,9% готових голосувати за гроші;
- 42,3% тих, хто не голосує на виборах, бо не вбачає в цьому жодного сенсу;
- 30,7% тих, хто відвідує виборчі дільниці час від часу.
Так, можна зрозуміти бажання втекти світ за очі від вітчизняних кровопивць-олігархів і кровососів-чиновників. Однак з'ясовується, що чимала частина тих, хто замислюється про втечу, на Батьківщині готові бути реципієнтами, але не донорами. Аритмічна або коматозна громадянськість цієї частини населення служить і приводом до їх невіри в нормальне майбутнє України. І однією з причин, з яких прихід цього майбутнього періодично відкладається. Інша причина - відсутність свіжої крові в елітах і корупційний фагоцитоз.
Чи знекровить країну можливий від'їзд громадян, розчарованих у майбутньому країни, чи, навпаки, стане корисним кровопусканням, насправді - ще питання.
А тепер збіг, який спокушає зробити яскравий, проте не зовсім правильний висновок: залишити Україну не хочуть тільки ті, хто не бував за кордоном. Адже 64% не спадало на думку виїхати з України й рівно стільком опитаним не доводилося ніколи в житті бувати за кордоном.
З вищенаведеної таблиці видно, що більше половини тих, хто задумується про від'їзд, уже мають досвід роботи за кордоном. 45% - навчалися за межами України. Трохи менше їздило в забугорні відрядження. 40% мають туристичний досвід. І тільки 23% - готові впірнути до кота в мішок по високі зарплати, захищеність і краще майбутнє для дітей.
При цьому обережно тішить той факт, що 47% навчених за кордоном сьогодні не обмірковують плану втечі зі своєї країни. 43,5% із досвідом роботи не в Україні наразі не прагнуть його повторити. Далеко не всі, хто бував у відрядженні, спокусилися принадами Заходу та доходами Сходу. І за кожного другого туриста ми теж можемо бути спокійними: вони, як олігархи, - заробляють гроші в Україні й лише витрачають їх за кордоном. ;)
Ті, хто жодного разу не побував за кордоном, справді не квапляться вибирати Pepsi й, попиваючи узвар, слухають розповіді вже збагачених закордонним досвідом, адже в 57% українців в оточенні є люди, котрі вже в постмайданний період виїхали з України на ПМП або заробітки. Хтось повертається й розповідає про негативний досвід, хтось хвалиться досягненнями та кисільними берегами, хтось агітує, спокушає, допомагає наважитися.
У 60% українців є друзі, які наважилися на від'їзд. Але якщо "друг" - поняття досить розмите, то родич - цілком конкретне. І опитування КМІС свідчить, що, практично, кожен третій українець обличчя деяких родичів тепер бачить лише по Skype або Viber.
Перелічуючи категорії земляків, які виїхали, ми навмисне згадали "однополчан із АТО". Хотілося зрозуміти, скільки людей- захисників України, не знайшовши собі в ній застосування, наважилося шукати щастя за кордоном. Виявилося, подолати бар'єр зважилося менше відсотка учасників бойових дій. До речі, DT.UA неодноразово розповідало про приклади відкриття власного бізнесу тими, хто повернувся з війни. Своїм позитивним досвідом із тими, хто все ще перебуває в пошуку себе, ділилися фронтовики з Києва, Львова та Дніпра. Але нагадаємо, що в Україні взагалі не так багато ініціативних, які відкрили власну справу. Навіть не намагалися спробувати себе в бізнесі 87%. Мляво. У Польщі бюджет країни на 36% наповнює малий бізнес. В Україні основу бюджету становлять податки великого бізнесу (що просИпалися дорогою в офшори) і митні надходження (огризки від працюючих схем). Податкові платежі малого бізнесу становлять не більше 4-5% зведеного бюджету. Звідси запитання:
І тут самі вибирайте, що має тішити: відповідальна позиція більшості чи її вміння безпомилково знаходити законослухняну відповідь. Зрозуміло одне: якби 68% громадян країни заплатили податки, а 70% пасивного населення - виявили громадянську активність, контролюючи їх використання, то не довелося б носити конверти ні лікарям, ні вчителям, "бо в них такі низькі зарплати". Дивись - і дороги стали б кращими не тільки на округах лояльних до влади депутатів-мажоритарників, і кілька тисяч садків відкрилися б, і валізи у "швидких" наповнилися б, і не дуже б уже й хотілося виїхати "з цієї країни".
Проте багато нас, як і раніше, прагнуть віднести ВСЕ зароблене в дім, наспівуючи при цьому неформальний гімн "Одна калина за вікном, одна родина за столом, одна стежина, щоб додому йшла сама…"
Ось ми й наблизилися до ще одного дуже важливого запитання, що визначає, куди ми живемо - назад чи вперед.
Дивіться, як мало респондентів не визначилося з відповіддю! Усі все зрозуміли й зробили свій вибір. 10 беземоційних відсотків виконують на території України свою життєву програму. 28% - прагнуть консолідації та концентрації зусиль задля майбутнього. А 58% - хочуть розбиратися з минулим. Серед молоді таких понад 50%, а це означає, що ми відтворюємо конфлікт пам'ятників, міняючи лаковані міфи в будьонівках на такі ж лаковані міфи в конфедератках. Як же активно й ефективно вітчизняні та російські політтехнологи, починаючи з 2003-го року, використали цю нашу схильність для позначання електоральних територій своїх замовників! Як багато сил ми витратили на зміну курсу історії в школах і як мало - на курс математики, фізики, хімії, біології… Ні, це не заклик до манкуртства. Це - туга за сучасною, прогресивною, націленою в майбутнє Україною, зі сформульованими й поставленими масштабними завданнями, для вирішення яких можна об'єднати креативність Заходу і грунтовність Сходу; Україною, в якій учені - потрібні, інженери - затребувані, у підлітків є українськомовні герої в Youtube, а Тарас Шевченко - молодий і успішний. З перспективного стартапу ніхто добровільно не звільняється. І не виїжджає…
Усвідомити необхідність спільної роботи на майбутнє країни, за існування якої ще, до речі, треба сильно поборотися, - дуже важливо. Поставити перед собою цікаві й масштабні завдання з урахуванням змін, що відбуваються у світі, - теж дуже важливо. Та ось питання: а з ким ці завдання вирішувати, коли активні, підприємливі, освічені й молоді якщо ще й не виїхали, то добряче замислюються над такою можливістю? При цьому загальний рівень професіоналізму падає. Якщо років 5 тому з цього приводу на сполох било DT.UA, то тепер професійна деградація вже помітна всьому суспільству.
Ми попросили жителів України оцінити, в яких спеціалістів вони побачили зростання, а в яких - падіння рівня професіоналізму. І ось що отримали.
Абсолютно прогнозовано високу оцінку опитані виставили нашим військовим: армія збагатилася бойовим досвідом, і багато колишніх військовослужбовців дають привід ними пишатися, - 43% опитаних вказали на зростання професійного рівня військових. Несподівано високу оцінку респонденти виставили журналістам. Гм… Спасибі тим небагатьом сміливим і розумним, хто рятує честь професії: 16% тих, хто побачив професійне зростання, - великий аванс усьому цеху складання поверхових репортажів та напівфейкових стрічок новин. На цьому - все. Решта згаданих професій пішли в мінус. Це тривожить. А показник медиків - лякає більше, ніж стоматолог із ковальськими лещатами, - 28,5% українців вважають, що їхній професійний рівень знизився. І корупція, яка з'їдає рівень навчання в медуніверситетах, не дає підстав сподіватися на поліпшення ситуації. Не отримала високої оцінки й недороблена реформа МВС. Від'ємне сальдо вчителів (-9%) випереджає показник вишівських викладачів (-5,5%), швидше, тому, що всі опитувані проходили через школу, але не всі - через університети. Більше того, оцінюючи людей, котрі несуть знання, респонденти, швидше, порівнювали нинішній рівень із тим, який був, а не з тим, який повинен бути. У чиновників показник -12,7 - компліментарний. Адже показник падіння рівня управлінців, адміністраторів держпослуг та профільних чиновників після всіх чисток іменем лояльності має випереджати показник медиків.
Вважаємо, від цієї тенденції багатьом - підсвідомо, а декому - й усвідомлено теж хочеться виїхати. Залишаються найбільш уперті, інертні й старі. Адже, за підрахунками КМІС, середній вік тих, хто для себе вирішив виїхати, - 34,8 року; середній вік тих, хто вагається, - 36,6; а тих, хто категорично відмовляється від перспективи залишити Україну, - 54,8. Серед тих, хто категорично вирішив залишитися, молодь віком від 18 до 30 років становить лише 9%.
Багато країн проходили випробування виходом власних громадян. І багатьом із них вдалося повернути втрачену кров. Що може для цього зробити суспільство, ми намагалися позначити, описуючи все дослідження. А що повинна робити влада?
Ми попросили доктора економічних наук, експерта з міграційної політики та грошових переказів Андрія Гайдуцького тезисно позначити, які кроки має зробити Київ, щоб урятувати Україну.
Економічні механізми реінтеграції мігрантів та діаспори
1. Розміщення облігацій серед мігрантів та діаспори.
За 60 років близько 20 країн (включно з Індією, Ізраїлем, Кенією) залучили понад 50 млрд дол. шляхом розміщення облігацій для своєї діаспори у країнах її мешкання. Ці гроші йдуть на розвиток інфраструктурних проектів на батьківщині, фінансування держборгу, будівництва соціально важливих проектів.
2. Мотивація запуску депозитно-накопичувальних продуктів та послуг.
За 1970-2010 рр. близько десяти країн (включно з Туреччиною, Індією, Марокко) залучили понад 100 млрд дол. від своїх мігрантів на спеціальні депозитні та ощадні рахунки в місцевих банках. Залежно від країни, гроші мігрантів і діаспори становили 10-40% усіх депозитів населення цих країн.
3. Легалізація і стимулювання розвитку нових каналів переказів коштів.
У більшості країн, що розвиваються, реєстрація систем переказів має повідомний характер, що спрощує їхню роботу і збільшує суму переказів легальними каналами. У країнах, які стимулюють приплив коштів своїх мігрантів, на ринку працює від 500 до 1000 систем переказів. Такі країни одержують від 10 млрд до 30 млрд дол. переказів за рік.
4. Стимулювання розвитку нових кредитних програм та скорингових моделей.
Мігранти й одержувачі переказів - стабільні та надійні клієнти. Близько десятка країн (у т.ч. Мексика, Перу, Індонезія), що розробили спеціальні програми для них, видають на рік понад 1 млрд дол.
5. Стимулювання запуску страхових, пенсійних та іпотечних програм.
Країни намагаються захистити своїх мігрантів, доки вони перебувають за кордоном. Тільки на Філіппінах за рік продається понад 10 млн страхових полісів для мігрантів, які від'їжджають. Ці поліси покривають від 10 до 20 типів страхових випадків.
6. Сек'юритизація майбутніх надходжень грошових переказів.
За 1992-2006 рр. 6 країн (у т.ч. Бразилія, Перу) отримали на ринках позикового капіталу майже 2 млрд дол. під заставу майбутніх потоків грошових переказів. Світовий банк вважає такий механізм дуже перспективним у застосуванні і ще в 2006 р. оцінював його річний потенціал у 36 млрд дол.
7. Розвиток програм державно-приватного партнерства.
Досвід Латинської Америки свідчить, що загалом 30-40% мігрантів зацікавлені виділяти 1-10% своїх особистих доходів на соціальні проекти на батьківщині, якщо в їх співфінансуванні бере участь місцева/федеральна влада. Усього у світі до 10 млрд дол. переказів на рік спрямовується на такі програми. Щорічно тільки Мексика отримує близько 250 млн дол. переказів мігрантів на розвиток соціальних програм у селах та районах, у співфінансуванні яких також бере участь місцева, регіональна й федеральна влада (програма "3х1").
8. Запуск інвестиційних і митно-податкових пільг/стимулів та програм.
Країни розробляють інвестпрограми і знижують податки для мігрантів, які бажають інвестувати кошти на батьківщину. У Туреччині за 1961-2007 рр. реалізовано 44 спецпрограми співпраці зі своїми мігрантами й діаспорою. В Індії для мігрантів-інвесторів: податок на прибуток удвічі нижчий; на дивіденди - немає; на дохід від депозитів - немає; при роботі на території СЕЗ - податків немає. У Тунісі скасовано мита при ввезенні мігрантами обладнання для бізнесу. У Тунісі за 13 років мігранти, які повернулися, створили понад 10 тис. підприємств.
9. Запуск програм пільгового кредитування малого підприємництва.
У Молдові та ряді інших країн діють програми за принципом "1+1", де на кожен долар мігранта, інвестований у бізнес-проект на батьківщині, донори та влада дають також один долар. В Ірландії запущено фонд Enterprise Ireland обсягом 500 млн євро для підтримки проектів ірландської діаспори на батьківщині у сфері ІТ.
Організаційні механізми реінтеграції мігрантів та діаспори
1. Створення Міністерства у справах мігрантів і діаспори для розвитку мотиваційної політики їх реінтеграції в Україну.
Уже в 46 країнах є такий центральний орган (у т.ч. у Вірменії, Грузії, Ірландії, Канаді), який розробляє ключові мотиваційні механізми та працює з донорами.
2. Створення профільних підрозділів у центральних і регіональних органах влади для впровадження мотиваційної політики міністерства.
Уже в 56 країнах працюють понад 400 спеціальних підрозділів, які виконують різні роботи з повернення мігрантів на батьківщину.
3. Створення профільних підрозділів у фінансово-банківських організаціях.
Уже в 30 країнах світу в найбільших банках створено спеціальні підрозділи з розробки послуг та залучення грошей мігрантів і діаспори.
4. Створення позиції аташе у справах мігрантів при посольствах України.
У десяти країнах Азії з високим рівнем переказів міністерствами закордонних справ при кожному посольстві впроваджено ці позиції. Роль зазначених аташе - підтримувати відносини з мігрантами й інформувати про всі мотиваційні програми з інвестування своїх накопичень і повернення на батьківщину.
5. Запуск інформаційно-інвестиційних турів/поїздок в Україну.
В Індії вже понад 10 років, на Філіппінах - понад 20 років влада організовує оплачені тури для інвесторів із діаспори на батьківщину з метою вивчення бізнес-проектів. Окремі тури організовують для дітей із діаспори, які хочуть навчатися на етнічній батьківщині.
6. Створення соціально-страхових фондів.
У 1990-х роках, щоб підтримати своїх мігрантів, Індія, Філіппіни, Гаїті, Сальвадор та інші країни створили спеціальні фонди страхування, які в складних ситуаціях підтримували мігрантів. У такі фонди мігранти/влада робили разові внески на суму 10-50 дол. на одного мігранта. Тільки на Філіппінах у такому фонді накопичено майже 200 млн дол. для екстреної підтримки своїх мігрантів.
7. Розвиток програм і відносин з асоціаціями мігрантів.
Близько десяти країн світу (Мексика, Філіппіни, Сальвадор та ін.) постійно розвивають нові спецпрограми в регіонах і селах з високим рівнем еміграції, щоб стимулювати приплив грошових переказів туди (насамперед у проекти розвитку соціальної інфраструктури).
8. Розвиток менторських і тренінгових програм.
Залучення менторів з числа успішних бізнесменів-мігрантів або діаспори дозволяє істотно збільшити суми грошових переказів на батьківщину. Завдяки їм Індія за 20 років залучила понад 15 тис. мігрантів-підприємців на батьківщину, а Філіппіни - понад 30 тис. таких інвесторів.
9. Залучення міжнародних донорів і діаспори для розвитку перелічених вище економічних механізмів.
Усі найбільші міжнародні організації мають ресурси для розвитку проектів у сфері міграції та грошових переказів і готові витрачати їх на продуктивні потреби. Наприклад, у Латинській Америці за 2001-2011 рр. на ці програми донори витратили понад 45 млн дол.
Юлія Мостова,
Сергій Рахманін
За анкетою DT.UA дослідження проводилося Київським міжнародним інститутом соціології з 21 листопада по 15 грудня 2017 р. Польовий етап тривав з 1 по 14 грудня 2017 р. Опитування проводилося у 110 населених пунктах в усіх областях України, крім Автономної Республіки Крим. У Донецькій та Луганській областях опитування проводилося тільки на територіях, підконтрольних Україні.
У результаті польового етапу було зібрано 2039 анкет.