Із призначенням Дмітрія Козака куратором "українського питання" в Кремлі поширюється прогноз щодо придністровського шляху врегулювання конфлікту в Донбасі зі спробами подальшої федералізації України на основі так званого особливого статусу. Однак українську державність вибудувано на засадах соборності та унітарності. Тож, імовірно, Козак зіштовхнеться з жорсткими червоними лініями українського суспільства, які йому доведеться долати.
Та чи насправді ці лінії такі стійкі?
Козак уже має успішний досвід супроводу штучного конфлікту в Придністров'ї, який по суті найбільше нагадує ситуацію в Донбасі. Розуміючи, що без російського втручання Тирасполь швидко замириться з Кишиневом, упродовж кількох десятиліть Москва систематично підживлює конфлікт.
Придністров'я - ефективний "якір", щоб утримувати країну від руху в напрямі реформ та європейської інтеграції. Очевидно, що російськомовне населення в Молдові та Придністров'ї більш-менш однорідне, споживає однакову російську пропаганду і підтримує на виборах проросійських політиків. Більш того, у Придністров'ї проживають етнічні українці (27% населення), які люблять "русский мир", Путіна та "Крымнаш". Чим це не взірець для України?
Далекосяжна мета всіх московських кураторів від Козака до Рогозіна - перетворити Молдову на вірного васала Кремля, закріпити її у своїй політичній орбіті, поширити "заповідник радянщини", який сформувався у Придністров'ї, на всю територію країни. І це в них виходить.
Розуміючи, що конфліктогенність не має обмежуватися моделлю економічного розвитку та зовнішньополітичної орієнтації, росіяни давно придумали додатковий запобіжник-інструмент тиску в Молдові: Москва знайшла підтримку в гагаузів - єдиних православних тюрків у світі.
Гагаузи (приблизно 150 тисяч) відносно компактно проживають на півдні Молдови у власній автономії з центром у містечку Комрат. Гагаузькі політики стоять на відверто проросійських позиціях, а культурне проникнення росіян не обмежується пропагандою, а включає також релігійний компонент. Патріарх РПЦ Кіріл є бажаним гостем у Комраті. Політично гагаузи в Молдові стали надійними агентами Кремля, провідниками його інтересів.
2014 року, на хвилі російських псевдореферендумів у Криму й Донбасі, гагаузи провели і свій, закріпивши з результатом 98% власне право на самовизначення у разі розпаду Молдови. З 2015-го башканом (головою автономії) є Ірина Влах (переобрана 2019 року з результатом понад 90%), відома своїми антирумунськими поглядами та скептичними висловлюваннями щодо європейської інтеграції Молдови.
Не виключено, що схожий додатковий механізм буде створено і в багатонаціональній і гетерогенній Україні. Росіянам важко будувати сепаратизм на ментальних відмінностях етнічних українців/росіян на окупованих (у Донецьку/Луганську) та контрольованих урядом (у Запоріжжі/Харкові) територіях, - якихось істотних відмінностей просто немає. Зрештою, Росія цього й не прагне, намагаючись екстраполювати ситуацію із захистом російської мови та її носіїв на інші регіони. Навпаки, це слугує аргументом для Путіна в контексті ментальної єдності "Юго-Востока Украины", що нібито перебуває в культурній ойкумені "русского мира". Сумнівна теза, тож коли старі схеми дестабілізації не працюють, куратор Козак буде відповідальний за винайдення нових.
Перший прецедент уже є: греки Приазов'я, що належать до корінних народів України (разом із народностями Криму), вже стали акторами такої політики. Понтійські греки Приазов'я (загалом понад 70 тисяч) проживають не лише на окупованих територіях, а й компактно в інших районах Донецької та Запорізької областей, що створює додаткові виклики з погляду суспільних настроїв.
Так, донецьке товариство греків імені Федора Стамбулжи, що функціонує з 1990 року, має політичне крило в межах "ДНР". Представники грецької громади Донецька (Олена Продан і Дмитро Пефтєєв) можуть похвалитися тісними зв'язками у структурах "МГБ" і "МЗС" псевдореспубліки й активно допомогли з відкриттям "представництва ДНР" у Афінах 2017 року.
Очевидною є підтримка Москвою перспективи угорської культурно-територіальної автономії на Закарпатті з особливим статусом, яку лобіює Будапешт у зв'язку з роком національної єдності з нагоди 100-річчя Тріанонського договору. Можливими видаються спекуляції на тлі ймовірних утисків болгар у місці їхнього компактного проживання: децентралізація знищує як адміністративну одиницю Болградський район Одеської області. На цій проблемі активно наголошують місцеві активісти, апелюючи як до Києва, так і до міжнародної спільноти (в тому числі й до Софії).
Крім болгар, у Буджаку проживають інші етнічні групи - румуни, арнаути (албанці) та гагаузи. Саме через таке етнічне розмаїття, систематичну неувагу до проблем і потреб місцевих громад з боку Києва південний захід Одеської області залишається надзвичайно вразливим.
Можлива ескалація й на румунському напрямі, чому додають градуса складнощі перекладу промови Зеленського з нагоди Дня Соборності, коли його слова в Румунії було однозначно інтерпретовано як "окупація Буковини румунами". При цьому латентна румунізація в культурному й освітньому просторі реально триває, як і паспортизація місцевого населення. Ускладнює ситуацію і фактична неконтрольованість українською владою окремих прикордонних районів.
У контексті сказаного неоднозначною видається боротьба Меджлісу кримськотатарського народу за створення в Криму національної автономії кримських татар і закріплення цього статусу в Конституції України.
Прибічники утворення національної автономії стверджують, що таке рішення допоможе у боротьбі за український Крим. Але поряд з аргументами "за" завжди треба називати аргументи "проти".
Так, створюючи формальну автономію без фактичного контролю територій, ми не лише занурюємо Конституцію в паралельну реальність (номінальні положення знецінюють Основний Закон держави, особливо внесені постфактум після російської агресії), а й створюємо небезпечний прецедент, який обов'язково буде використано угорцями на Закарпатті чи болгарами на Одещині. Дарма, що йдеться про корінний народ: будь-який компроміс і поступки одним на тлі освітнього та мовного наступу (як це дехто інтерпретує) проти інших спричинять кризу і створять умови для дестабілізації, проявів локального сепаратизму. Чи потрібні ці ризики Києву, запитання риторичне.
Насамкінець про стійкість червоних ліній і національну ідентичність. Чи легко її розмити? Дискурс із цього питання підживлює сам президент Володимир Зеленський: його новорічне звернення у дусі "какая разница" дуже сприяє планам Козака. Точніше, його призначення "на українське питання" є варіантом реакції Путіна в намаганні допомогти нам розібратися, хто ми є.
Адже це Путін вигадав "юго-восток", начебто ментально споріднений із Росією. Це в російських мультфільмах Київ фігурує як столиця Русі, право на яку одноосібно привласнила нова путінська імперія.
Українці "хворіють" на феноменальну толерантність, яка часом переходить у масовий суспільний патерналізм, чим можна скористатися. Але так само швидко загораються й новими ідеями - майданами і Зе!командами, що дарують їм нову надію на краще. І так само швидко згасають під тягарем несправджених сподівань...
Цілком імовірно, що Путін готує нові сподівання українцям, вуалюючи це під щось дуже привабливе - дешевий газ, масштабні інвестиції, добробут для кожного, свободу вибору мови та релігії. Кожен українець знайде в щедрій пропозиції щось своє. За даними опитування Київського міжнародного інституту соціології, на вересень 2019 року 54% українців ставляться до Росії добре та дуже добре. При цьому на Сході України, де, власне, й відбувається збройна агресія, позитивне ставлення до росіян зберігають 85% населення. Найбільш негативне ставлення до РФ на Заході (57%), але й тут кожен третій (34%) плекає надії на добросусідство. Навряд чи російські гроші втамують біль родичів загиблих на фронті. Але чи багато українців реально переймаються проблемою? Чи багато людей узагалі пам'ятають про війну, що триває десь у Донбасі вже шість років?
Для частини української спільноти формула замирення з "братами-росіянами" приваблива. Хтось ностальгічно згадує добу Януковича та заводи, що працювали на експорт у РФ, і мріє, що все це повернеться… Козак буде створювати ілюзії, розділяти й володарювати над Україною та її суспільством. А якщо не вийде, то фрагментована, поділена держава - така собі східно-європейська "Боснія і Герцеговина" - теж задовольнить Москву.
Етнічну карту меншин завжди можна використати, аби поглибити кризу та загострити реакцію. І недарма російський президент так часто згадує Сребреницю в контексті Донбасу.