8 травня 2013 р. президент Російської Федерації Володимир Путін підписав указ про відставку віце-прем'єр-міністра РФ, керівника апарату уряду Владислава Суркова за власним бажанням. Ця подія викликала шквал коментарів у російських та почасти навіть міжнародних ЗМІ. Ще б пак, російську владу залишив талановитий маніпулятор, який викликав щире захоплення "ліберальних" журналістів.
Це його називали мало не деміургом російської політики 2000-х, це його вважали одним із творців політичного стилю перших термінів В.Путіна - чудернацької суміші купецького розмаху нуворишів із вічнозеленою мудрістю політичного розшуку, це з його ім'ям пов'язували кремлівські плани боротьби з "помаранчевою заразою". Років вісім тому привид Майдану лякав багатьох у Кремлі. Втім, у 2011-му, коли настав час Х і в Москві розпочалися білострічкові протести, молодіжні рухи - улюблена іграшка нового відставника, на яку пішли великі гроші, - не спрацювали. Довелося згадати славне минуле: на підтримку національному лідеру викликали дух "його величності робітничого класу". За що вже заплачено і ще доведеться заплатити немалу ціну.
Добровільна, що так чи інакше підкреслювали майже всі коментатори, відставка В.Суркова не була несподіваною і, тим більше, не означає жодної особливої віхи в політичному розвитку Росії. Просто тандем остаточно вичерпав себе, втрата ж посади "мозком" уряду і, як було заведено вважати, сірим кардиналом прем'єра Дмитра Медведєва ще більше послабить позиції системних лібералів у затяжній боротьбі кремлівських веж. Взагалі ж, відновлена справедливість: проект "суверенної демократії" по суті вже рік як завершений, і його публічне обличчя нарешті йде в тінь. Так набагато чесніше, та й безпечніше.
Втім, хоча В.Сурков - і досить особлива людина, котра пройшла звивистий шлях від близького співпрацівника Михайла Ходорковського до першого заступника голови адміністрації президента Росії, що відповідав за внутрішню політику, віце-прем'єра, кавалера орденів "Почета" й "За службу Отечеству", а також медалі Столипіна, - цікавіше інше. Що являла собою керована демократія, і чому цей проект вичерпав себе за якихось 10-15 років?
Як відзначав ще один колишній кремлівський політичний геній, Гліб Павловський, і на чому наголошував у своїй прощальній лекції в Лондонській школі економіки сам В.Сурков, суверенна (в іншій версії - керована) демократія - це російський варіант політико-правових ідей, що виникли на Заході, у Європі та Сполучених Штатах у 1940-1950-х як реакція політичної думки на використання майбутніми диктаторами демократичних механізмів для приходу до влади у передвоєнній Європі. Найяскравішим зразком цих ідей була німецька доктрина "озброєної демократії", що стала відповіддю на трагічний досвід Веймарської республіки.
"Озброєна демократія" була покликана не допустити легального приходу до влади комуністів і неонацистів, які заперечували саму ідею демократії. Зазначимо, що в перші післявоєнні роки екстремістські погляди різної спрямованості мали широку підтримку в німецькому суспільстві.
Вістря доктрини було спрямоване не проти конформістів, бо в такому разі довелося б боротися з більшістю німецького суспільства, а проти людей, котрі справді сповідували антидемократичні погляди та/чи користувалися підтримкою закордонних тоталітарних країн, читай - СРСР. Було створено систему захисту суспільства й держави від екстремістів, яка не підміняла демократичних інститутів, а дозволяла їм працювати як належить.
Ефективність озброєної демократії досить очевидна. ФРН, у тому числі завдяки цій доктрині, розумній політиці денацифікації, участі в західних союзах, серйозній підтримці з боку США тощо, зберегла й розвинула ефективну демократію в дуже непростих умовах холодної війни.
Політична ситуація в Росії 90-х була чимось схожа на німецьку 20-х років минулого століття: програна глобальна війна, неефективна демократія, корумповані політики... Після шокової терапії 1992-го та бурхливого 1993-го суспільна підтримка ліберальних і демократичних поглядів у їхній російській версії різко впала. Ввійшов у моду коктейль із імперського націоналізму та пострадянської ностальгії. Олександр Янов заговорив про веймарську Росію, а трохи пізніше Юрій Афанасьєв написав про Росію небезпечну.
Сьогодні важко сказати точно, наскільки переможний результат Бориса Єльцина на президентських виборах 1996 р. був забезпечений підтасуванням голосів, а наскільки - успішною політичною кампанією. Очевидно одне: у середині 90-х у Кремлі усвідомили, що маніпуляція громадською думкою й народним волевиявленням - досить надійний спосіб збереження влади. Притому в чомусь ефективніший, ніж звичний примус. "Партія коробки з-під ксерокса" на цьому етапі перемогла "партію надзвичайного стану". Російська еліта зробила висновок, що "на дурня не потрібен ніж". З іншого боку - навіщо просто, коли можна складно. Набагато більше можливостей для збагачення, та й хороших людей є де прилаштувати політтехнологами і журналістами різними. Що цікаво, багато хто, коли не більшість, щиро вважав маніпулювання народним волевиявленням справжньою суттю демократії.
Спочатку маніпуляції, звісно, виправдовувалися благою метою продовження радикальних економічних реформ і недопущення до влади "кривавих комуністів". Звідси й теоретичне обґрунтування російської політичної моделі через ідеї суверенної демократії, головна відмінність якої від її прототипу в тому, що в Європі демократичні інститути захищали, а в Росії - їх вихолостили.
Однак влада - процес захопливий, а її утримання часто стає самоціллю. Парадоксальна ідея, що захистити російську демократію можна лише призначаючи переможців виборів, виявилася надто привабливою, і первісна мета потихеньку забулася.
Тим більше що все йшло не просто добре, а дуже добре. В.Путін зумів повною мірою використати можливості 2000-х років. Ціни на нафту, які зросли у 13 разів, дозволили радикально підвищити рівень життя росіян, купивши лояльність переважної більшості. У сьогоднішній Росії близько 15% населення отримують понад 50 тис дол. на рік. До великих міст Росії потекли мігранти з Центральної Азії, які зайняли нішу некваліфікованої робочої сили, і менеджери з Європи та США. Суверенна, керована демократія дедалі більше скидалася на нафтові монархії Перської затоки, а точніше - на архаїчні грецькі поліси з їхніми вождями, аристократами, громадянами різних сортів, іноземцями й рабами.
Фасадні демократичні інститути продовжували існувати, однак навіть телевізійна картинка з її докладним висвітленням життя В.Путіна та Дм.Медведєва краще відображала реальність, ніж конституція РФ і писані закони. У словосполученні "суверенна демократія" іменник дедалі швидше втрачав своє значення. Під натиском націоналізму й державництва ліберальні та демократичні ідеї неухильно втрачали свій смисл, - утім, для їх компрометації ніхто не зробив більше, ніж самі російські ліберали. Результати недавнього дослідження Еміля Паіна свідчать: просунутих росіян, які беруть участь у політичних спільнотах соціальних мереж, об'єднують, швидше, ксенофобія та прагнення до світового реваншу, ніж ідеї прав людини і відкритого суспільства, такі популярні ще на початку активної державної діяльності В.Суркова.
Рішення В.Путіна про повернення в Кремль і його перемога на виборах у 2012 р. остаточно підірвали суверенну демократію. Протести її дітища, креативного класу, так званих п'ятитисячників (тих, хто отримував понад 5 тис дол. на місяць), смертельно скривдили В.Путіна, примусивши його остаточно змінити політичну парадигму і базу підтримки. Нова ідея сучасності: навіщо складно, якщо можна просто?
Прості рішення потребують інших людей, і вони прийшли. Небездарний сановний цинік, що вправляється у віршуванні, і, як кажуть, навіть у прозі, став зайвим. Утім, у такому розвитку подій є і його заслуга, й чимала.