«Країна по поличках»

Саме так називається проєкт, який «Дзеркало тижня» розпочинає із завтрашнього дня. Більш підходящі назви «Ігри престолів» і «Пуститися берега» кимсь уже зайняті. Команда журналістів під кураторством Інни Ведернікової чимало потрудилася, розкладаючи по поличках вибори в обласних центрах України. Щодня ми публікуватимемо текст про нове місто, ім’я якого ми з вами чули, обличчя туманно пригадуємо, але практично нічого не знаємо про те, ким і чим воно живе. Ми познайомимося зі своєю країною, яка 25 жовтня зміниться дуже серйозно.

Ми розповімо про мерів, їхніх конкурентів і спонсорів усіх. Ви дізнаєтеся, як за лаштунками публічного лялькового театру протистоять один одному вихідці з однієї рекетирської бригади, з одного бізнесу або з однієї сім’ї. ZN.UA проаналізує зрослі бюджети міст і способи їх освоєння. Ви побачите, де паша для коня, а де — для віслюка. Ми трохи притиснемо вас одноманітністю схем, але й окрилимо оазами креативних ідей і вдалих длялюдських рішень. Розповімо про здачу в оренду та фарширування партійних списків. Про відносини градоначальника з Києвом. Нагадаємо про обіцянки, що їх давали містянам, — виконані й забуті. І, звичайно ж, опублікуємо свіжі соціологічні виміри, які за підтримки IRI спеціально для нашого проєкту здійснює компанія Info Sapiens. І в дослідників, і в «Дзеркала тижня» серед кандидатів фаворитів немає, ми не ставили перед собою завдання когось витягати, а когось топити. Тож соціологічний зріз чистий. А журналістський погляд — хірургічний.

У кожному місті ми не лише вивчали, коли із сумом, коли із вдячністю, роботу наших регіональних колег. Не тільки прочісували архіви бюджетних документів, сайти мерій і міських рад. Ми розмовляли з компетентними особами впливових у місті партій, із людьми в командах кандидатів, експертами, які дивом не стали в оплачений стрій, із пересічними жителями, з утаємниченими в розклади бізнесменами та із силовиками, які їх просвічують. Чому ми взялися за це трудомістке й відповідальне завдання?

По-перше, тому що ці вибори підведуть риску під ілюзією президентства Володимира Зеленського. Володимир Олександрович знає, що навчити людину почуття гумору не можна. Можна щоразу пояснювати, в чому сіль приколу, але ця дуже обтяжлива історія в результаті перетворює того, кого навчають, на посміховисько. Точно так само не можна навчити відповідального політичного лідерства. А якщо до того ж людина впевнена, що їй і вчитися не треба, бо вона й так усе знає, — взагалі лихо. І дуже багато людей якщо ще не зрозуміли цього, то вже відчули. Порівняння ефективності Центру та місцевої влади в протистоянні ковіду — лише один із приводів для такої реакції. Схоже, великі міста голосують проти продовження «серіалу».

По-друге, Центр падає не лише в рейтингах, а й у можливості впливати та контролювати ситуацію на місцях. Формально в Києва залишаються системи СБУ, прокуратури, МВС і судів, які пронизують країну та теоретично здатні тримати руку на артеріальному пульсі регіонів. На практиці ж вони сидять не тільки на бюджеті, але й на госпрозрахунку. Їхні керівники виявляють симптоми розсіяного склерозу: надсилаючи розпорядження на місця, жоден із керівників цих відомств не може бути впевненим у правильному їх виконанні. Тому що на будь-якому рівні перебити сигнал може якщо не жадібність, то непрофесіоналізм виконавців. Карго-влада де-факто втрачає повноваження, які разом із грішми й електоральною підтримкою концентрує влада місцева.

По-третє, нам цікаво зрозуміти, кому разом із можливостями та відповідальністю дістануться ці повноваження і як ними можуть скористатися. Нині, коли йдеться про області, дедалі частіше спливає слово «феодал», а коли про обласні центри, то — «князь». Красиво звучить, правда? Але насправді якщо в керівника фактично концентрується законодавча роль (з допомогою контролю над міськрадою), виконавча влада (за рахунок КУМунікацій у мерії) та судова (у вигляді щедрості правителя), то йдеться про вождя, якого обирає собі плем’я. Просто в Київській Русі вождів племен називали князями. Цікаво подивитися, скільки в нас громад, а скільки — племен? На що перетвориться місцева влада після цих виборів: на заповідники тверезого мислення чи самодурства? Майданчики для реалізації творчих, громадянських і бізнесових можливостей громади чи тотального здирництва й наноолігархії? І скажемо вам чесно: уже зараз видно, хто подає надію, а хто її відбирає.

І, по-четверте. Децентралізація та збільшення можливостей громад можуть стати тактичним порятунком для країни із безпорадним Центром. Перепробувавши на Печерську всілякі світові досвіди — від диктатури до атрофії, наша країна інтуїтивно потягнулася до зрозумілого й звичного, як розношені чуні, куркульства. Це коли там, де твоє, — все на місці, працює як годинник, і ти знаєш, хто, за скільки та на що здатен. А от те, що відбувається за межами вотчини, тебе абсолютно не хвилює. За хороших розкладів ми маємо шанс навести лад у наших містах: великих, малих і крихітних. Ми можемо відполірувати, огранити й інкрустувати кожну намистинку. Та чи залишимося ми цілісною прикрасою? Чи будемо здатними ставити перед собою та вирішувати завдання, що виходять за межі можливостей ОТГ? Чи виростимо та оберемо лідерів, здатних на більше, ніж княжити?

Відповіді на ці й багато інших запитань ми шукали в 23 містах і завтра почнемо пропонувати їх вам. Неупереджено, за абеткою (відштовхуючись від областей). І з виходом останнього тексту і ми, і ви зрозуміємо, що тепер знаємо свою країну значно краще.