7 травня 2012 року відбулася церемонія інавгурації новообраного президента Російської Федерації Володимира Володимировича Путіна. Захід вийшов вельми цікавим і повчальним, а в чомусь навіть і симптоматичним.
Вразив уже проїзд президентського кортежу пустельними вулицями столиці Росії від резиденції уряду - Білого дому - до Кремля. Чорний «мерседес» в оточенні ескорту мотоциклістів на завчасно очищених від населення, щоб уникнути небажаних ексцесів, широченних московських проспектах - видовище незвичне і в чомусь навіть моторошне.
Втім, перший етап інавгураційних урочистостей засвідчив, наскільки далеко відійшла Росія від радянських традицій - генерального секретаря ЦК КПРС, як і будь-якого іншого тоталітарного вождя, зустрічав би шаленіючий від щастя споглядання «батька народу» натовп. Сьогоднішній Москві вже дозволено не тріумфувати (не так уже й важливо - через слабкість чи розум влади), а це вже дуже і дуже немало.
Новий/старий президент діловито пройшов повз кінний стрій президентського полку. Потім утретє склав президентську присягу, поклавши руку на спеціальне видання конституції Росії. У виблискуючій золотом залі глава російської держави виступив з короткою, але змістовною промовою.
Далі В.Путін виконав ритуал прийняття вітань від жадібного натовпу сановників і їхніх дружин/чоловіків під урочисту музику хору з опери «Життя за царя» М.Глинки. Потім новий президент у відповідній події камерній обстановці прийняв ядерну валізку. Пізніше, вийшовши в супроводі вже екс-президента і майбутнього прем’єр-міністра Д.Медведєва на Красний ґанок Великого Кремлівського палацу, він привітав парад президентського полку. Відстоявши ж патріарший молебень у Благовіщенському соборі, В.Путін цілком офіційно став до виконання обов’язків президента Росії.
Інавгураційне дійство було переповнене прямими і опосередкованими алюзіями та відсиланнями до трьох великих епох російської історії - Московського царства, Петербурзької імперії, Радянського Союзу - точніше, до їхніх історичних міфів. Наприклад, як стверджують обізнані люди, сценарій інавгурації в чомусь нагадував церемоніал коронації Його Імператорської Величності Олександра III в Кремлі у травні 1883 року. Втім, почесна варта привітала «товариша президента Російської Федерації».
Такий похід, цілком адекватний сьогоднішній Росії, міг народитися і бути втілений тільки під час складних спроб суспільства приміряти численні історичні правди, які жорстко суперечать одна одній, виробити нову пояснювальну ідею. І тим самим знайти місце у світі для нової країни, яка насправді вже зовсім не така, якою була ще кілька років тому.
На відміну від двох попередніх інавгурацій В.Путіна, церемонії 7 травня передували й супроводжували її досить масові протести в Москві, пов’язані з багатосторонніми провокаціями, що призвели до зіткнень демонстрантів із поліцією. Тож народ, точніше його активна частина, не можна сказати, що мовчить. Для нас, хто пережив своє 9 березня 2001 року, картинка не те що б дуже вражаюча, але все ж таки...
Втім, сотні затриманих і перша випадкова жертва не особливо рахуються (куди там травню 2012-го до серпня 1999-го). Вони, радше, дещо скорегували і так пряний смак третього старту національного лідера, надавши святкуванню доречної гірчинки. Як і у випадку зі скупою березневою сльозинкою, відчувається рука справжнього майстра або ж, що імовірніше (але гірше для росіян і нас як їхніх сусідів), глухі удари лапи крота історії, котрий риє свій тунель у майбутнє.
Перший же день на вищому в Росії державному посту був використаний В.Путіним для чіткого й однозначного пояснення своєї позиції. Й інавгураційна промова справді була хорошою. У ній Володимир Володимирович гранично ясно сформулював своє розуміння ситуації, в якій опинилася Росія: «Сьогодні ми вступаємо в новий етап національного розвитку, нам потрібно вирішувати завдання принципово іншого рівня, іншої якості та масштабу. Найближчі роки будуть визначальними для долі Росії на десятиліття вперед».
З високої кремлівської трибуни авторитетно й вичерпно підтверджено ідеї аналітиків, в тому числі й авторів DT.UA, про нинішнє, ймовірно останнє, вікно можливостей для РФ змінити наявні негативні тенденції в її розвитку, збільшити наявний ресурсний потенціал, у тому числі за рахунок партнерів по СНД, і зустріти майбутні виклики у всеозброєнні. Таке сприйняття ситуації, коли керівництво йде в «останній і рішучий бій», слід ураховувати, намагаючись спрогнозувати політику Кремля, зокрема й щодо України.
Пояснюючи свої пріоритети, президент використав і цілу пачку програмних указів. Останніх за вісім годин роботи де-юре новий глава Держави російської підписав цілих 11. Таким чином, 7 травня було юридично закріплено завдання, сформульовані у програмних статтях кандидата В.Путіна, опублікованих під час президентської кампанії. Всупереч скептикам, новий президент довів свою послідовність.
Два із цих указів присвячені збройним силам. Ще один встановлює зовнішньополітичні пріоритети Російської Федерації. П’ять декларують соціальні цілі, один - економічний, один - присвячений реформі державного управління, один - міжнаціональним відносинам і ще один - науці.
Документи написано високим штилем, виробленим за довгі десятиліття невпинних і наполегливих трудів. Старшому поколінню стиль цей добре знайомий. Читачі ж у віці до 35-ти можуть отримати вичерпне уявлення про нього, прочитавши один лише пункт д) статті 1 указу «Про довгострокову державну економічну політику», де сказано: «1. Уряду Російської Федерації вжити заходів, спрямованих на досягнення таких показників: ... д) підвищення позиції Російської Федерації в рейтингу Світового банку за умовами ведення бізнесу зі 120-ї в 2011 році до 50-ї - в 2015 році і до 20-ї - в 2018 році». Просто і зі смаком.
Причому за бажання просто перевірні (або не перевірні) цифри через три роки і вісім років дозволяють багатопланове використання: наприклад, відправити у відставку уряд або ж нагородити його керівництво залежно від ситуації, звісно. Що тут скажеш, уміють же... Йдеться, безперечно, про співробітників адміністрації президента РФ.
Тепер про зовнішню політику РФ, як її декларує національний лідер у статусі формального глави держави. Наша країна жодного разу прямо не згадується в указі «Про заходи щодо реалізації зовнішньополітичного курсу Російської Федерації», надзвичайно цікавому і по-справжньому змістовному документі.
У програмному зовнішньополітичному акті президента Росії чітко й недвозначно визначено істинні пріоритети В.Путіна. Ними, всупереч відомій риториці, залишаються СНД, США та ЄС. Саме в такому порядку, бо СНД прямо присвячено дев’ять доручень, вже перше з яких не залишає місця для сумнівів: «розглядати розвиток багатосторонньої взаємодії та інтеграційних процесів на просторі Співдружності Незалежних Держав як ключовий напрям зовнішньої політики Російської Федерації».
Відносинам із Вашингтоном присвячено сім доручень. Тут ситуація складніша, але також зрозуміло, що «проводити курс на підтримку стабільної та передбачуваної взаємодії на основі принципів рівноправності, невтручання у внутрішні справи та поважання взаємних інтересів, орієнтуючись на виведення двостороннього співробітництва на справді стратегічний рівень» означає в перекладі недипломатичною мовою - ми хочемо дружити, тільки дайте спокій нашим внутрішнім справам, у тому числі й у зоні впливу, себто в СНД.
ЄС безпосередньо є адресатом п’яти доручень указу. Головне декларується «створення єдиного економічного та людського простору від Атлантичного до Тихого океану», розвиток енергетичного співробітництва, а також необхідність скасування короткострокових віз. Іще чотири відведено для Євроатлантичного регіону, зокрема, одне стосується НАТО.
Китай же прямо згадано лише скоромовкою в одному ряду з Індією, В’єтнамом, Японією, Південною Кореєю, Австралією та Новою Зеландією і кілька разів завуальовано. До речі, дуже цікава формула відносин з КНР - «довірче партнерство і стратегічна взаємодія». Що це, високе візантійство чи вже запозичення підходів із Піднебесної столітньої давності?
Надзвичайно важливо, в тому числі й з практичного погляду, і те, що аж три пункти і шість доручень указу відводяться гуманітарним питанням. Це стосується і просування російського культурного впливу, насамперед підтримки російської мови за кордоном. У Кремлі чітко усвідомили значущість «м’якої сили» в сьогоднішньому світі. І мають намір активно використовувати цей найважливіший фактор у майбутньому і на українському напрямку також.
Прогнозуючи майбутню політику В.Путіна щодо України, не слід ігнорувати і такого важливого моменту. В українському експертному середовищі, причому як в його прозахідному, так і проросійському крилі, дуже поширені, якщо не домінують, не завжди висловлювані, але практично завжди передбачувані уявлення про імперську сутність РФ і відповідний характер її політики щодо Києва. Йдеться про часто навіть неусвідомлене сприйняття російських кроків як спрямованих на підпорядкування і, в перспективі, поглинання України.
Однак реальність далеко не завжди вписується в цю модель. Москва дедалі частіше позиціонує себе як «безвідповідальну імперію», котра прагне експлуатувати можливості й ресурси територій, але при цьому не бажає їх захищати й розвивати, тим самим відповідаючи за них. Як зазначає московський аналітик Д.Тренін, така політика властива класичним «великим державам», котрі формують зону впливу, використовуючи переваги і залишаючи за сателітами проблеми.
Втім, реальність іще складніша. Бутафорську незалежність у сьогоднішніх кордонах а-ля «народна Польща» гарантовано далеко не всім, і Україна до числа щасливчиків не те щоб не протиснулася, але ніби не вся. Проблема, радше навіть біда, сьогоднішнього покоління росіян у тім, що чимало його визначних представників ніяк не можуть відповісти на запитання про свою ідентичність і, зокрема, визначити, де ж закінчується «країна березового ситцю», де лежать її межі. Звісно, складно вкласти в голові, що «мать городов русских» - столиця іноземної держави, і багато в кого визріває просте й на вигляд очевидне рішення: виправити несправедливість. Та тільки якими можуть бути наслідки, в Москві замислюються нечасто. Втім, історія півторастолітньої російської боротьби за іншу духовну столицю - Царгород-Константинополь - досить широко відома, як і її результат.
У Москві українських керівників іще довго не розглядатимуть як рівних. Право на рівність іще потрібно довести, а поки що проблему слід просто взяти до відома і не сподіватися на паритетні підходи росіян.
У будь-якому разі нам, українцям, слід чітко усвідомити просту істину - незалежна Україна врешті-решт стане демократичною, а залежна - приречена на диктатуру, причому аж ніяк не обов’язково бутафорську.
При цьому важливо й те, що підпорядкована Україна стане непереборною перешкодою на шляху демократизації Росії. Висновки з досвіду XX століття з його «Україна або соціалістична, або ніяка» все ж таки мають бути зроблені.
І останнє, але не за важливістю. Багато що вказує на те, що сьогоднішні господарі Кремля переконані: київський плід достиг і з місяця на місяць сам упаде в руки, а Україна повернеться в стійло. Особливо й робити вже нічого не треба, емоційна політика нашої влади всередині країни, а також «газове питання» вирішать застарілу проблему і самі по собі, без будь-якої допомоги. Будемо сподіватися, що в Москві, як це не раз уже бувало в новітній історії наших відносин, помиляються. Втім, чекати відповіді залишилося не так довго.