Поставивши перед собою мету оформити кордони з усіма сусідніми країнами, Київ із самого початку зіштовхнувся з серйозними перешкодами. З різних причин Кишинів, Мінськ, Москва не поспішали розкреслювати карти і встановлювати прикордонні стовпчики. Лише останніми роками намітилися певні зрушення. Зокрема й на російському напрямку, де розпочався процес демаркації, тобто проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними знаками. Робота йде більш-менш успішно. Наші співрозмовники, близькі до переговорного процесу, впевнені, що нинішнього року встановлять перший прикордонний знак - у Чернігівській області на стику кордонів України, Білорусі та Росії. Можливо, до кінця року встановлять ще кілька стовпчиків.
А ось із делімітацією Азовського та Чорного морів і Керченської протоки все значно складніше. Адже на кону - контроль над Керч-Єнікальським каналом, єдиним водним шляхом із Чорного моря в порти Волго-Донського басейну, а також нафтогазовими родовищами в Азовському і Чорному морях.
Виступаючи першого вересня в МДІМВ, міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров заявив, що Росія й Україна поки що не змогли остаточно домовитися про кордон у Чорному та Азовському морях і Керченській протоці, хоча і є принципове розуміння з деяких аспектів. «Нічого, на жаль, не підписано», - підкреслив пан Лавров. Як же ця оцінка відрізняється від настроїв піврічної давності! Тоді російський міністр казав, що Київ і Москва досягли розуміння в питанні азовсько-керченського врегулювання, і переговорний процес близький до завершення. То що ж відбувається на українсько-російських переговорах з розмежування морських просторів і Керченської протоки?
З самого початку переговорів позиція наших дипломатів полягала в тому, що адміністративний кордон у Керченській протоці існував з радянських часів, а Керч-Єнікальський канал, який стоїть на балансі Керченського порту, перебуває в українській частині акваторії й належить Україні. Росіяни ж претендують на частину каналу й відмовляються визнати наявність адміністративної лінії. Тому на Смоленській-Сінній площі пропонують усілякі варіанти, котрі б дозволили Кремлю взяти контроль над каналом.
Наприкінці минулого року російська дипломатія передала українській стороні свої пропозиції щодо делімітації. Деякі члени української делегації в розмові з автором цих рядків у лютому оцінювали їх як прийнятні - «координати лінії кордону, запропоновані росіянами, лише трохи відрізняються від української версії». Втім, конкретні деталі російських пропозицій не розкривалися. Але у своїх публічних заявах українські та російські чиновники прямо випромінювали оптимізм.
Деякі співрозмовники DT.UA навіть запевняють, що, мовляв, під час липневої зустрічі Віктора Януковича і Володимира Путіна в Криму планувалося підписати угоду про розмежування Азовського та Чорного морів і Керченської протоки. Однак цього чомусь не сталося. Прийняли тільки загальну заяву президентів, у якій знову йшлося про необхідність створити спільну українсько-російську корпорацію з управління Керч-Єнікальським каналом. «Росіяни бояться, що українці їх обдурять», - так пояснював ситуацію один із наших високопоставлених співрозмовників з українського зовнішньополітичного відомства.
Річ у тому, що проблема розмежування морських просторів передбачає пакетне рішення: Москва йде на делімітацію, а Київ, своєю чергою, погоджується на модернізацію Чорноморського флоту Росії, базованого в Криму. «Це ідея Костянтина Грищенка, яку схвалив президент», - стверджує високопоставлений український дипломат. Передбачалося, що від такої пропозиції Москва просто не зможе відмовитися. Адже ЧФ для Росії в цілому і Путіна зокрема - ностальгічний символ великої держави, демонстрація російської присутності в регіоні. А без модернізації флот перетворюється на базу іржавого брухту кораблів. При цьому українська сторона хотіла б розвести в часі підписання цих двох документів: спочатку має бути завізована угода з делімітації морських просторів і Керченської протоки, а вже після цього Київ виконає свою обіцянку й дасть добро на модернізацію флоту в Криму. Такий варіант із самого початку не влаштовував росіян, які побоюються, що українці не виконають своєї частини домовленостей.
Не можна виключати, що проблема делімітації морських просторів і Керченської протоки входить до ширшого пакета, який включає в себе і газове питання, і модернізацію флоту…
Та чи такі вже хороші пропозиції, зроблені росіянами наприкінці 2011-го? DT.UA стали відомі деталі російського варіанту розмежування морських просторів. Отож, кордон проходитиме не по Керч-Єнікальскому каналу, як попередньо хотіла Москва: він залишається українським. Але наші північно-східні сусіди пропонують розмежувати Керченську протоку таким чином, аби частини каналу в районах Азовського і Чорного морів були на російській ділянці акваторії. Далі, російська дипломатія пропонує змістити вихід із Керченської протоки в Азовському та Чорному морях у бік України. Нарешті, пропонується створити спільну корпорацію з використання Керч-Єнікальського каналу. При цьому російські дипломати обстоюють позицію, що створення спільної корпорації та підписання угоди про делімітацію має відбутися одночасно. У Києві ж проти такого підходу. Тут виступають за те, що спочатку слід оформити кордони і тільки потім створювати СП.
Будь-які переговори - це пошук компромісу. Але він не повинен суперечити національним інтересам. А що означають ці російські пропозиції для України? Деякі спеціалісти вважають, що на такі умови Україна могла б погодитися років п’ятнадцять тому, але не тепер. Так, Україна отримує кордон. І Керч-Єнікальський канал повністю перебуватиме на українській частині протоки. Але, по-перше, Росія здобуває в Керченській протоці право контролю над входом і виходом практично всіх суден. І якщо угода 2003-го, яка дозволяла Москві блокувати вхід в Азовське море військових кораблів третіх країн, давала росіянам ключ від каналу й протоки, то у разі прийняття українцями їхніх пропозицій Кремль отримує у свою власність самі «двері».
По-друге, розмежування Азовського та Чорного морів за російським варіантом означає для України, фактично, відмову від погодженого раніше принципу серединної лінії. Для Києва це не тільки серйозні територіальні втрати. Так, у районі лінії кордону в Чорному морі, пропонованої українською стороною, міститься досить добре розвідана газоносна площа Палласа. Росіяни також не проти розробляти це родовище. Їхній варіант передбачає, що кордон буде відсунуто на дві морські милі у бік України. Тоді українські права на це родовище стають більш сумнівними. А в умовах, коли Київ намагається зменшити свою енергетичну залежність від Москви, втрата площі Палласа буде досить відчутним ударом для нашої країни.
По-третє, хоч майбутня корпорація й називатиметься «спільною українсько-російською», фактично вона буде російською: росіяни знайдуть тисячу лазівок, щоб витіснити українську сторону з цього СП і самим збирати лоцманські збори, не передаючи їх Києву. Передача ж прав контролю над судноплавством означає не тільки втрату значної частини лоцманських зборів для Керченського порту, а й обмеження суверенітету нашої країни над власною територією. Крім того, якщо спільна корпорація відповідає за режим судноплавства в Керч-Єнікальському каналі, то за безпеку плавання в районі каналу, відповідно до міжнародного права, відповідальність лежить на Україні.
Можливо, в російських пропозиціях є й інші «міни», про які ми поки що не знаємо.
Очевидно, після того, як у Києві уважно вивчили текст російських пропозицій, у багатьох чиновників ейфорії поменшало. Адже згода на чимало пропозицій росіян означає не тільки прямі економічні втрати для нашої країни, а й порушення міжнародної конвенції з морського права, Конституції, директив президента, які, до речі, підписані ще Віктором Ющенком. Це все - кримінально-карні статті. Чи замислюються над своєю персональною відповідальністю українські дипломати, відповідальні за переговори щодо делімітації морських просторів, - Костянтин Грищенко, Руслан Демченко, Віктор Кирик? Очевидно, інстинкт самозбереження все-таки спрацьовує в чиновників, оскільки угоду ще не підписано Києвом, а російські пропозиції досі проходять експертизу в українських міністерствах та відомствах.
Однак страх кари не знімає дилеми, яка стоїть перед Києвом: провести кордон за будь-яку ціну, хай навіть із порушенням законодавства та втратою частини суверенітету, - чи жорстко обстоювати свою позицію при дотриманні норм міжнародного права і Конституції України?
Але, як у нас уже бувало неодноразово, проблему делімітації можуть вирішити в кулуарах президентських палаців, коли політики, не замислюючись над наслідками для держави, готові жертвувати стратегічними інтересами країни заради власних негайних вигод.