У травні нинішнього року відбулася доволі «знакова» подія для всіх подальших конкурсних відборів і переатестацій прокурорів — Верховний суд своїм рішенням скасував рішення атестаційної комісії прокурорів.
Нагадаю: попередньо ця комісія визнала, що прокурор Грушковський не відповідає встановленим чинним законодавством вимогам доброчесності, професійної етики та компетентності. З цього приводу я вже якось давав фахові юридичні коментарі для ZN.UA. Натомість судді Верховного суду зауважили, що рішення атестаційної комісії не спиралося на доказову базу порушень і було вкрай необґрунтованим. Чому про це треба говорити? Відповідь проста: судді поставили під сумнів цілий перелік функцій, якими наділені конкурсні й атестаційні комісії. Більше того, це створює фантастично негативний прецедент, що може лягти в підвалини подальших оскаржень із боку недоброчесних слідчих, прокурорів, суддів тощо.
Перш за все, доброчесність і неупередженість колегії Верховного суду, котра винесла відповідне рішення, самі собою викликають однозначні хвилювання. Як зазначали у своєму звіті іноземні та українські експерти, Верховний суд вийшов за межі судового розгляду, взявши на себе роль атестаційної комісії у визначенні відповідності прокурора критеріям оцінки.
Розуміючи обставини проведення атестації прокурорів у 2019–2020 роках, суд умисно обмежив повноваження згаданої комісії на підставі попередніх висновків про порушення, прийняті іншими органами публічної влади. Це спотворює логіку проведення незалежності оцінки доброчесності та компетентності «офіцерів правосуддя». Як наслідок, без належної реакції на вищезгадане рішення Верховного суду процес будь-яких конкурсних відборів або переатестацій втрачає сенс.
Більше того, така позиція служителів Феміди суперечить попередній практиці Великої палати Верховного суду щодо рішень із оцінювання кандидатів уже на суддівські посади.
При цьому судді у свої висновках не врахували, що чинним законодавством за атестаційними комісіями було закріплено функціонал проведення незалежної оцінки доброчесності та компетентності тоді ще не звільнених прокурорів. Ніхто не зобов’язував комісії шукати докази і встановлювати порушення антикорупційних норм, а також фіксувати в юридичному сенсі дисциплінарні чи інші проступки. Нагадаю: атестаційні комісії не мають замінювати чи дублювати роботу існуючих органів правопорядку або підрозділів, які фіксують дисциплінарні проступки. Члени комісії мають надавати незалежну експертну оцінку індивідуальних навичок і якостей прокурорів.
Судді Верховного суду, а саме — Михайло Смокович, Сергій Уханенко та Наталія Шевцова не взяли до уваги законну мету проведення атестації та відповідні українські реалії суспільно-політичного буття, де рівень корупції прямо захмарний. При цьому довіра до прокурорів дорівнює статистичній похибці під час проведення соціологічних опитувань. Саме тому 2019 року було ухвалено закон про першочергові зміни у прокурорському стані.
Суд же запропонував застосувати суто формалістський підхід до оцінювання. Тим часом треба розуміти, що до представників органів системи правосуддя (прокуратура входить до цієї гілки влади після останніх фундаментальних змін до Конституції України від 2016 року) мають застосовуватися максимально високі стандарти доброчесності та етики. Про це судді, ухвалюючи скандальне рішення, просто забули. Або не захотіли згадувати, зважаючи на власний бекграунд.
Рішення трьох вищезгаданих суддів вимагає від атестаційних комісій застосовувати вкрай високі стандарти доказування, наче це аналогія процедур у кримінальному процесі. Як одне стосується іншого — незрозуміло. Такий надто високий стандарт апріорі не може бути забезпечений жодним з органів з добору або оцінки публічних службовців. Це цілком порушує логіку роботи зазначеного механізму.
З найбільш кричущого — помилкове розуміння системи е-декларування та безпосередньої ролі Нацагентства з питань запобігання корупції (НАЗК). Профільний Закон «Про запобігання корупції» не закріплює виключних повноважень НАЗК у перегляді й аналізі е-декларацій публічних службовців. Будь-які інші органи публічної влади, включно з конкурсними або атестаційними комісіями, мають право і повинні користуватися інформацією звідти. Це може бути різновидом доказів під час виконання відповідних повноважень або встановлення дисциплінарних, адміністративних чи кримінальних правопорушень. Як наслідок, відсутність попередніх висновків НАЗК не може завадити іншим органам публічної влади, у тому числі різним комісіям, використовувати інформацію з е-декларацій.
Окрім того, судді «забралися» на територію законодавчого органу влади, зазначаючи, що атестаційні комісії мають враховувати результати перевірки юридичної та загальної кваліфікації, послужний список і досвід роботи для потреб окремого оцінювання здатності кандидата застосовувати їх на практиці. Це суперечить фактичному регулюванню повноважень комісій та процесові атестації загалом. Це, швидше, межує з юридичним абсурдом.
Також зауважу, що рішення Верховного суду суперечить підходу Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) і не відповідає стандартам доброчесності, викладеним у його практиці. Європейські колеги здавна визнають особливе значення перевірки професійної компетентності та доброчесності працівників судової системи. Згідно з практикою ЄСПЛ, самих сумнівів щодо доброчесності вже достатньо, аби відмовити особі в доступі до посади в органах публічної влади. Служителі Феміди, як і кандидати на відповідні посади, не користуються презумпцією невинуватості, наче це кримінальний процес. Усі негативні припущення членів конкурсних чи атестаційних комісій можуть бути сформульовані так, що обов’язок доказування перекладається на них (публічних службовців чи кандидатів на посади) і може бути застосований об’єктивний тест («на явність») для визначення обґрунтованості будь-якого припущення.
Тепер розповім про тих, хто виніс відповідне скандальне судове рішення. Перш за все, про Михайла Смоковича. До роботи у складі нового Верховного суду він отримав негативний висновок Громадської ради доброчесності, куди входили відомі представники громадянського сектора та юристи. Також громадські організації заявляли про недекларування належним чином самим Смоковичем значних активів. Ні Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС), ні Вища рада правосуддя (ВРП) не звернули уваги на ці факти.
Крім того, дружина Смоковича не з’явилася на переатестацію прокурорів (тест на знання законодавства), за що була звільнена з генпрокуратури саме на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Тобто дружина судді, який головує в колегії, що приймає рішення про законність переатестації взагалі, сама не пройшла атестацію. Невже існує конфлікт інтересів? Варто дізнатися, чи було внесене клопотання від імені Офісу генпрокурора про можливий конфлікт інтересів, яке поставило питання упередженості, а також стало б причиною для відводу чи самовідводу. Якщо так, клопотання було і його проігнорували, то це може означати порушення обов’язку самовідводу, що прямо передбачений частиною 1 статті 39 Кодексу адміністративного судочинства України. У вищезгаданому експертному висновку українські юристи навіть зазначили, що цей обов’язок завжди був пов’язаний із існуванням або принаймні необхідністю належного розгляду підстав для відводу, передбачених статтею 36 того ж таки Кодексу. Навіть якщо не йдеться про пряму чи непряму зацікавленість у результаті справи, безумовно існують ознаки наявності обставин, які ставлять під сумнів неупередженість або об’єктивність судді. Тому ці міркування потребують вивчення на предмет дисциплінарної відповідальності за порушення норм про відвід чи самовідвід, спеціально передбачених підпунктом «d» частини 1 статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Ідеальний варіант — оскарження до Об’єднаної палати Касаційного адміністративного суду Верховного суду, де буде логічно отримати протилежне рішення. І це ключове завдання і відповідальність Офісу генпрокурора. В іншому випадку шанси вигравати аналогічні справи дорівнюють нулю. Це стане стандартом для оскарження рішень і плацдармом для справжнього провалу реформи, ініційованої президентом Зеленським.
Та йдеться не лише про провал поточної реформи, а й про майбутні переатестації та конкурсні відбори. Безумовно, насамперед загроза стосується переатестацій. Проте, зважаючи на «юридичну креативність» служителів Феміди, поширити відповідні практики можуть і на нові набори представників різних гілок влади.
Тому вищезгадане рішення Верховного суду може вкрай негативно позначитися на процесі реформування вже судової гілки влади. Це може конвертуватися в негативи роботи ВККС, законопроєкт про запуск якої недавно ухвалено. Крім того, це точно вносить ризик в «атестацію» членів ВРП, що теж має бути відфільтрована Етичною радою у зв’язку з прийняттям законопроєкту. За це боролися представники громадськості за підтримки міжнародних партнерів, але їхнє досягнення може бути зруйноване проаналізованим вище судовим рішенням. А ці два органи — ВККС і ВРП — формуватимуть новий склад суддівського корпусу.
На черзі обрання близько двох тисяч нових служителів Феміди.
Усі статті Олександра Лємєнова читайте тут.