Здавалося би, розпочата Російською Федерацією ще 2014 року війна на виживання та здійснюваний геноцид українського населення мали б забезпечити чітке та однозначне розуміння чиновниками своєї ролі й викоренити проросійські наративи з інформаційного простору, залишивши їх маргіналам і колаборантам. Однак минуло лише шість місяців із початку повномасштабного вторгнення, як деякі політики взялися за старе. І це вже може шкодити міжнародному іміджу України та дестабілізувати ситуацію всередині.
І хоч би скільки влада та суспільство заплющували очі й затикали вуха, слова мера Одеси про необхідність домовлятися з Росією вже пролунали на весь світ. Чи варто пояснювати, чому, кому та які сигнали подає мер мільйонного українського міста? Виявляється, що варто. Аби потім знову не було пізно, як у Херсоні чи населених пунктах Донбасу.
Обережний початок війни
У день початку повномасштабного вторгнення міський голова виголосив доволі беззмістовну промову, як і наступного дня. У його тезах не було жодної згадки про РФ, військову агресію, Україну. Натомість пролунали зручні ремарки про «работу в штатном режиме», «сложную ситуацию» и «сплоченность одесситов». Згуртованість навколо чого? Захист кого та від кого? Коли світ в одну мить розділився на черне і біле, мер Одеси був досить обережний у виразах.
Далі взагалі тижнева тиша і раптом — фотосесії в українській військовій формі і нібито сміливі антиросійські тези. Проте і цей спалах патріотизму швидко згас: що далі, то більше змінювалася риторика. Почалися тези про «обманутых российских людей и солдат» та «братоубийственную войну», про те, що мера «турбує ненависть до всього російського».
Такі наративи неодноразово просувалися Росією на міжнародній арені. Мовляв, Путін — єдиний винуватець цієї війни, але аж ніяк не російський народ чи військові, яких обманули і які насправді не хочуть цієї війни. Згадаймо спецоперацію Росії із просування «мучениці Овсяннікової», яка під цим соусом одразу ж закликала зняти санкції.
Більше того, до 24 лютого мера Одеси рідко коли вітали західні політики. І саме повномасштабне вторгнення відкрило для міського голови можливість легалізуватися серед представників Заходу. А також на ширшу аудиторію нагадати про «політичний характер і безперспективність» кримінальних справ щодо нього, які розглядаються у Вищому антикорупційному суді.
Напад мерії на обороноздатність
У жовтні 2017 року спалахнув скандал із захопленням частини території військового аеродрому «Одеса-Шкільний». Командування Повітряних сил ЗСУ повідомило: «В Одесі близько 08:45 невідомі особи, близько 40 чоловік у балаклавах, здійснили спробу рейдерського захоплення частини території військового об’єкта, який є власністю Міністерства оброни України. Невідомі особи, які позиціонують себе як представники торгово-розважального центру CITI-CENTER, частково демонтували огорожу військової частини А3571 і здійснили вивіз військового майна в невідомому напрямку».
Це своєрідно прокоментував і Геннадій Труханов на нараді в ОДА. Звертаючись до військових, він сказав, що «одному померещился захват», і «как офицер» відчитав їх і запевнив, що питання оформлення землі буде вирішене (на відео з 27:53).
Ще у серпні 2017-го одеський журналіст Григорій Козьма у власному блозі повідомляв про те, що військовий аеродром «Одеса-Шкільний» є єдиним діючим аеродромом на кордоні з невизнаною ПМР, де дислокується військовий контингент Російської Федерації.
Виявилося, що за пів року до захоплення території Одеська міська рада на чолі з мером фактично з державної власності вивела близько 90 гектарів землі, яку на шкоду аеродрому передбачалося забудувати. Звісно, відбулося це без відома Міністерства оборони України та опублікування проєктів рішень (паралельно з активізацією росіянами проєкту «Бессарабія»).
4 липня 2018 року на засіданні уряду міністр оборони заявив про те, що впродовж чотирьох років міністерство не може прийняти в Одесі жодного рішення щодо жодної земельної ділянки, Причина, зокрема, в такому: «Місцеві органи влади нерідко приймають рішення по землях оборони, які приймати не мають права. Це стосується, наприклад, аеродрому «Шкільний».
Після переобрання президента 2020 року справи зрушили з місця, і судами за позовами Міноборони та Військової прокуратури було скасовано всі рішення ради із земельних питань щодо цього аеродрому.
Перебіг повномасштабного вторгнення продемонстрував, наскільки важливу роль відіграв цей військовий аеродром, якого могло би не бути, якби плани міської влади було реалізовано.
Політичний і культурний бекграунд
Свою політичну кар’єру Труханов побудував у Партії регіонів, зокрема був народним депутатом, «боровся проти фашизму» та голосував за «диктаторські закони». Під час подій 2013–2014 років він уперто не помічав нічого протизаконного в діях тодішньої влади та схвалював дії «Беркуту», а Євромайдан, який збирав сотні тисяч протестувальників, називав «кучкой провокаторов, которые хотят вернуть себе власть».
Негативну реакцію та осуд Труханова викликали лише акції Євромайдану та його прихильників. Однак на агресивні та протизаконні дії симпатиків Росії міський голова чомусь не відреагував.
Лояльні до Труханова телеканали розміщували відео, на якому риторика мера та його прихильників зводилася до того, що будь-який протест в Одесі — це лише «экстремисты», «пособники фашизма» і «приехавшие гастролеры». 2 травня 2014-го з’явилося його відеозвернення, в якому маргіналами він назвав «приїжджих з інших регіонів України», вперто не помічаючи відверто екстремістських дій приїжджих із «братской России» та маргиналів із Куликового поля, яких під час передвиборної кампанії називав «земляками» (на відео з 00:37). І хоча міський голова публічно закликав «до миру», але всі звинувачення летіли не у бік проросійських екстремістів, і це розв’язувало їм руки, а градус напруги лише підвищувався.
Під час створення терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР» і розгортання окупаційних військ РФ на сході України Труханов був переконаний, що «мы не будем воевать с братским русским народом». А у розпал воєнної анексії він своєрідно закликав саботувати мобілізацію: «отнестись, как к проверке», заради чого записав ціле відеозвернення.
До останнього мер опирався і визнанню РФ країною-агресоркою, а 2017-го знову заговорив про «фашистів» і націоналізм, згадуючи незручну громадськість. (Змістовною частиною діяльності більшості одеських політиків був «містечковий шовінізм», постійні згадки про винятковість Одеси та одеситів, про нав’язування якоїсь політики з Києва та інші тези на кшталт «власть не слышит Донбасс».)
Як бачимо, у часи максимального єднання українського народу на тлі Революції Гідності та початку російсько-української війни політику Геннадія Труханова складно назвати проукраїнською або ж опозиційною до російського вторгнення. Наративи, які просувалися міським головою, м’яко кажучи, дуже нагадували тези російської пропаганди.
Також уперто міський голова та його соратники боролися із декомунізацією. Незважаючи на позицію та протести громадськості, Труханов тричі намагався повернути місту комуністичні назви та прибрати назви на честь бійців полку «Азов» та інших загиблих воїнів.
Наприклад, попри результати голосування на організованих самою радою слуханнях, голова його фракції у раді Олег Бриндак «з голосу» вніс на голосування проєкт рішення про скасування результатів декомунізації та повернення радянських назв, що викликало всеукраїнський резонанс. Схожу карту Труханов спробував розіграти і перед виборами, організувавши незаконні громадські слухання про повернення проспекту Небесної Сотні назви Маршала Жукова для «відновлення історичної справедливості». Обидві ці спроби було скасовано судами.
Натомість полярною є позиція Геннадія Труханова до маркерів «русского мира» — пам’ятника Олександру Суворову, який встановлено за його ініціативи, та пам’ятника Катерині ІІ. Останній було встановлено 2007 року на підставі рішень, які у 2008 році та протягом 2017–2019 років визнані судами усіх рівнів незаконними.
Щоб уникнути необхідності демонтажу, проросійські сили і сам Труханов розпочали шалену дезінформаційну кампанію. Поширюються тези про «заснування міста та спільну історію», «сталкивание людей лбами» та взагалі відверта брехня про те, що суд «встановив, що він встановлений законно».
Як бачимо, роль міського голови у процесах появи російських маркерів на території Одеси та протидії їхньому демонтажу та перейменуванню бере початок задовго до 24 лютого 2022 року. І саме йому Російська Федерація може дякувати за їхню наявність.
Що сталося зараз і як владі реагувати на ситуацію
Заяви мера італійському виданню про те, що Путін «не хоче бомбити» Одесу, а з окупантами «необхідно поступово домовлятися, шукати компроміси та уникати конфронтації», викликали всеукраїнський резонанс. Хоч би як потім мер пояснював свої слова, які нібито було вирвано із контексту, тези зафіксовані.
Дивно було читати про те, що Одеси, де із 24 лютого було близько десяти «прильотів», у тому числі у житлові будинки, не хочуть бомбити. А також чути про домовленості чи компроміси та уникнення конфронтації, які з перших днів широкомасштабної агресії просуваються російською стороною.
Поки державна влада впевнено заявляє, що жодних переговорів на умовах Росії не буде, мер портового міста, до якого прикуто увагу всього світу, говорить протилежне — речі, співзвучні з тезами країни-окупантки.
Також традиційно мер став на захист пам’ятника Катерині ІІ, Пушкіну та Гагаріну, заявивши, що демонтувати їхні статуї (де статуя Гагаріна в Одесі, взагалі таємниця) немає сенсу, оскільки «від цього історія не змінюється» і «він чекає».
Те, що пам’ятники та гуманітарна політика загалом — це, безумовно, така ж лінія фронту, чітко розуміє держава, яка проголосила дерусифікацію частиною своєї політики. Це чітко розуміють міста, які пережили окупацію чи перебувають під обстрілами. Суми, Чернігів, Миколаїв та інші без вагань позбуваються маркерів агресора. Це навіть роблять країни Заходу, на території яких бойових дій не ведеться. Тож такі заяви одеського мера — це плювок у кожного з них. Цинічними також виглядають посилання на те, що «це питання мають вирішувати одесити». Адже від російських окупантів Одесу, як і інші міста України, захищають люди з різних куточків країни, а питання демонтажу пам’ятників уже давно вийшло на національний рівень.
Однак цікавим є те, що проросійська риторика просувається мером на зовнішньому ринку — в інтерв’ю західним медіа, на внутрішньому ж — банальні пости на честь «пам'яті захисників України» та фотосесії у військовій формі. Особливо цинічним є те, що зазвичай мер використовує захисників України та президента в інформприводах після чергового «зашквару».
Абсолютно протилежна риторика для внутрішнього споживача ще раз демонструє ненадійність і безпринципність такої позиції. Варто згадати міського голову Святогірська Володимира Бандуру, який спочатку називав Росію країною-агресоркою, а потім перейшов на бік росіян і дякував окупантам «за професіоналізм у звільненні міста». Незабутня і поведінка ексмера Херсона Сальдо, який спочатку виголошував проукраїнські тези, а потім очолив окупаційну адміністрацію Херсонської області.
Проте головне — це цілковита відсутність реакції держави на такі безвідповідальні висловлювання міського голови. Мовчать і його колеги з Асоціації міст України, і більшість депутатів Верховної Ради.
Чи такі заяви не на часі? Навпаки, якщо за шість місяців повномасштабної війни Труханов не зрозумів, що неприпустимо рятувати свій рейтинг за рахунок цілої країни, то саме на часі продемонструвати Одесі та всій Україні, що реакція на будь-які проросійські наративи буде негайною.
Хтось скаже, що влада не хоче нападати на політика з високим рейтингом, побоюючись реакції одеситів. Але чи так це насправді? Частина його прихильників уже сьогодні відмовляються від його підтримки через відсутність однозначної притомної позиції після початку повномасштабного вторгнення. Коли, як не зараз, визначатися з позицією?
Як би насправді мала реагувати влада щодо Труханова? На місцевому рівні повноваження мера можуть бути припинені за рішенням міської ради за його заявою. А це видається малоймовірним з огляду на те, що більшість у раді є його ідеологічними союзниками.
Якщо ж говорити про центральну владу, то одним із важелів є створення військової адміністрації, яку, наприклад, створили на обласному рівні. Це усуне мера до наступних виборів і позбавить легітимності та політичної ваги такі шкідливі для України заяви. Є й інші варіанти — комунікаційні (жорстке публічне засудження позиції та інше), хоча навіть вони не звучали ні на рівні РНБО, ні з інших високих трибун.
Так, усе це може стати прецедентом у практиці місцевого самоврядування та нести певні ризики, але перемога у війні того варта. Але відсутність реакції може бути сприйнята і нашими союзниками, і нашими ворогами як сприяння таким заявам, тому мовчання зараз неприпустиме.
Більше статей Артема Карташова читайте за посиланням.