Від перших днів вторгнення в Україну з особливою люттю Росія воює проти мирного населення нашої країни. Вона бомбить, підриває, розстрілює, грабує, катує, морить голодом, холодом і спрагою українських громадян. А потім «рятує» їх від жахіть війни, вивозячи до своїх депресивних регіонів.
Далекий Схід, Красноярський край, Чувашія, Хакасія, Пензенська, Ярославська, Володимирська області — громадян України, вивезених із зон бойових дій, виявлено в 45 регіонах РФ. Москва стверджує, що ці люди добровільно вибирають як жаданий прихисток Росію. Залишаючи без уваги такі «незначні» деталі, як те, що снаряди, від яких вони тікали, було випущено з російської зброї, й вибір у них був невеликий: або загинути під завалами розбомбленого цими снарядами будинку, або зберегти життя собі та своїм дітям, вирушивши до Росії.
«А потім їхній танк вистрілив по нашому під'їзду»
«Ви дзвоните агресору. Нагадайте йому про це!» — чую я, набравши номер телефону жительки Маріуполя Тетяни Старикової (з міркувань безпеки ім'я змінено). Колишньої жительки. Нині вона разом із 75-річною мамою та 17-річним сином перебуває в Росії. Про що, власне, і повідомляє мені «Київстар», як і всім своїм абонентам, що набирають сьогодні номери російських мобільних операторів.
Однак саме їй найменше потрібні нагадування про агресію «братнього народу». Жах пережитого Тетяна навряд чи зможе забути до кінця свого життя.
Її голос абсолютно спокійний і рівний. І від дисонансу між тим, як вона говорить, і тим, про що вона каже, до болю стискається серце. А коли розумієш, що приблизно таку саму історію, з відмінністю лише в деталях, можуть розповісти тисячі наших співвітчизників, стає ще страшніше.
«Ми жили в п'ятиповерховому будинку в Лівобережному районі Маріуполя. І коли все розпочалося, думали, що це все ненадовго. Ну, постріляють, побомблять, але потім російські війська відтіснять і все обійдеться, — згадує Тетяна. — Однак вибухи гриміли дедалі ближче й снаряди у двір стали прилітати частіше. У підвалі ми не сиділи жодного дня. Ні в нашому будинку, ні в сусідніх не було жодного підвального приміщення, хоч якось пристосованого для перебування там людей. Син тиждень, зігнувшись, пролежав у ванні. Майже з перших днів зникли газ, опалення, електрика».
Їсти готували на вулиці. Під обстрілами та уламками від снарядів, які летіли з усіх боків. «Швидко, але так, щоб не наступити на міну, вибігаєш до багаття, виливаєш воду в чан — і миттю назад до під'їзду, щоб не зачепило. Потім, коли закипає вода, вибігаєш засипати крупу. Ще через кілька хвилин — пробіжка із сіллю. А коли трохи стихає, виходиш забрати кашу», — розповідає Тетяна. Коли закінчилися запаси води, брали її з калюж, топили сніг, пили ту, що була в батареях.
На першому поверсі їхнього будинку засіли бійці «Азова». Зав'язався близький бій, і снаряд від танка влетів прямо до їхнього під'їзду. Розпочалася пожежа, яку мешканці будинку намагалися погасити припасеними заздалегідь вогнегасниками. Але задимлення було таким сильним, що, боячись задихнутися, вони відмовилися від гасіння. Розуміючи, що ночувати їм більше ніде, Тетяна з матір'ю та сином у групі з 24 осіб, четверо з яких були діти, пішли шукати хоч якесь укриття.
На нічліг розмістилися в напівзруйнованому приміщенні, яке колись було відділенням Приватбанку. «Але поспати нам не вдалося. Навколо все гриміло, і, коли стіни тряслися з особливою силою, матері кидали дітей у куток, падали на них зверху й хором читали «Отче наш». Там ми провели чотири дні й звідти спостерігали, як до школи №10 зайшли чеченці, які потім почали обходити прилеглі будинки та виганяти звідти людей. Бачили, як російські військові зайшли в БК «Будівельник», де ховалася велика кількість маріупольців, і строєм вивели звідти людей. Тоді з іще однієї мамою та її сином ми рушили в тому напрямку, де могли б нарешті опинитися в безпеці», — каже Тетяна. Вони довго йшли пішки повз снаряди, які не розірвалися, трупи, уламки, обірвані проводи та зруйновані будівлі, поки не дійшли до блокпоста самопроголошеної «ДНР».
Там їм довелося ще добу простояти під відкритим небом. Кількість людей, які прагнули вибратися з пекла, була такою великою, що два маленькі автобуси, якими їх перевозили на окуповану територію Донецької області, змушені були курсувати без перерви. «Уночі ми зігрівали одне одного, збившись, наче отара овець, і тісно притискаючись плечима. А російські військові, які стояли на блокпосту, дивувалися: «Ми не думали, що в Маріуполі залишилося в живих ще так багато людей!». У ніч із 23 на 24 березня ми евакуювалися. Спочатку нас доправили в Новоазовськ, а звідти, через чотири дні, у фільтраційний табір у Сніжному», — розповідає Тетяна.
«Було страшно, боляче й принизливо»
Як і в інших жителів Лівобережного району Маріуполя, у Тетяни з родиною був лише один напрямок — у бік окупованої частини Донецької області. Вибратися у бік Запоріжжя або інших українських міст можна було лише через територію, яка прилягає до металургійного комбінату «Азовсталь», що залишався головним оплотом української армії та місцем запеклих боїв. Тому заяви російської влади про добровільну евакуацію жителів міста на територію Росії — це чергова цинічна брехня в нескінченному списку інсинуацій, маніпуляцій, фейків і перекручень Кремля.
«За нормами гуманітарного права вивезення жителів Маріуполя, взагалі громадян України, на територію Росії під час війни — це не евакуація. Це депортація: без погодження з Україною, з проходженням через фільтраційні табори та розселенням у віддалених регіонах Росії. З Маріуполя на підконтрольну Україні територію у напрямку Запоріжжя повноцінної евакуації фактично не було — Росія блокувала. Попри щоденні спроби України такий коридор та евакуацію забезпечити. Єдиний виняток — недавня евакуація людей із бомбосховищ «Азовсталі», — стверджує директор із комунікацій SCM, член наглядової ради Фонду Ріната Ахметова Наталія Ємченко. На гарячу лінію Фонду ще на початку березня почали надходити дзвінки від людей, які потребують евакуації. Найпершими були мешканці Волновахи та їхні родичі. За кілька днів додався Маріуполь. Згодом почалися дзвінки маріупольців із фільтраційних таборів у Донецьку, Старобешевому, Безіменному. А наприкінці березня до них додалися дзвінки з Росії — Воронеж, Тамбов, Перм, Владивосток — куди вже привезли депортованих. Так, якась частина людей виїжджали до РФ добровільно, але в переважній більшості випадків люди не мали вибору, каже Наталя. І це підтверджують численні звернення до неї особисто та на гарячу лінію Фонду громадян України, які опинилися за межами нашої країни, та їхніх родичів.
Про те, що це не є гуманітарною місією з боку Росії, свідчить ще одна обставина. Усі вивезені на територію так званої ДНР українці проходять через фільтраційні табори, створені росіянами на території ОРДЛО. Там людям доводиться в тяжких умовах і антисанітарії жити по кілька днів, протягом яких їх піддають обшукам, багатогодинним допитам та іншим перевіркам, у них вилучають документи. Особливо жорстко поводяться з чоловіками, яких найчастіше сепарують із загального потоку «біженців» і селять окремо. Чоловіків роздягають у пошуках татуювань, які могли б свідчити про їхню належність, скажімо, до полку «Азов», синців від прикладів, оглядають руки на предмет мозолів від зброї.
У депортованих знімають відбитки пальців, їх фотографують у профіль і анфас, вносять до спеціальної бази, підключають телефони до комп'ютерів, зливаючи весь вміст, і потім ретельно вивчають фотографії, номери абонентів, переписку в месенджерах і чатах.
Не уникла «фільтрації» і Тетяна Старикова. Щоправда, перед цим їй довелося побувати ще й у Донецьку. У Сніжному, куди родину привезли з Новоазовська, у її сина стали відмовляти нирки, набрякати ноги. Хлопцю ставало дедалі гірше, але Тетяні сказали, що ні можливості обстежити, ні хоч якихось ліків у місці, куди їх поселили, немає. Можна лишень здогадуватися, які зусилля доклала мати для того, щоб її дитині все-таки надали медичну допомогу. «Після моїх істерик і вмовлянь нас відвезли до дитячої лікарні в Донецьку та помістили у відділення неврології. Лікували Олега там цілий місяць. Але, дякувати Богові, йому стало краще», — каже Тетяна.
Наступного дня після повернення в Сніжне їх із сином (мати Тетяни встигла пройти «фільтрацію», поки вони перебували в лікарні) відвели в маленьку кімнату, набиту людьми. Там вони очікували своєї черги з ранку до самісінького вечора. «Мами з дітлахами, деякі — в інвалідних візках, епілептики, хлопчик із пораненнями, тіснява, духота, шум. Не дають ні до туалету вийти, ні води попити. Автоматники, які стояли на варті, ледь не під ноги стріляють. І жодного значення не має, скільки тобі років, у якому ти фізичному стані, — хоч помри тут на місці, нікого це не зацікавить», — ділиться Тетяна.
Оскільки сумка з їхніми документами згоріла в пожежі після прямого влучання снаряда в будинок, особливу увагу на допиті Старикових приділяли ідентифікації їхніх осіб. «Мені потрібно було вказати трьох людей, які підтвердили б, що я — це я. При цьому вони не мали бути моїми родичами, а я повинна була точно назвати ім'я, по батькові та прізвище кожного з них, а також дату народження, адресу проживання та інші відомості. Завдання, як ви розумієте, не з легких, особливо коли від тривалого стресу та недосипання погано думається. У сина запитували, чи знає він, що таке «Правий сектор», і як до нього ставиться», — розповідає Тетяна. Але особливо болючі спогади пов'язані в неї з моментом зняття відбитків пальців: «У мене травмована рука, і виконати їхні команди, щоб пройти цю процедуру, у мене не виходило. Якогось моменту мені здалося, що вони готові мені її відірвати — було страшно, боляче й принизливо».
У результаті родині відкрили міграційні картки та відправили через російський кордон до Таганрога, де поселили у величезному спортивному комплексі. «Це справжній концентраційний табір, тільки в сучасному варіанті. Скрізь камери спостереження, які, здається, встановлено навіть у туалеті, колючий дріт, автоматники, які час від часу пересмикують затвори. Мені здалося, що їм приємно бачити, як люди шарахаються при цих звуках, і вони спеціально час від часу клацали затворами, щоб розважитися. Усюди сміття, бруд. Мама підхопила якусь інфекцію. Вона постійно блювала», — згадує жінка.
Стариковим заявили: якщо в них є родичі в Росії, і вони готові за ними приїхати, то родину відразу випустять. Якщо ж забрати їх нікому, відвезуть у російську глибинку до одного із пунктів тимчасового розміщення біженців. Приїхати за ними було нікому. Але в Старикових уже визріло тверде рішення якомога швидше вибратися через Європу в Україну.
Маршрути життя
Законних підстав утримувати депортованих українців у Росії немає. Для того щоб виїхати, людині необхідні твердий намір залишити територію країни-агресорки та гроші на квитки (але тільки готівка в рублях, долари або євро, оскільки ні гривні, ні картки українських банків тут не допоможуть). Але це в теорії. На практиці все виявляється набагато складніше, бо виникає чимало нюансів.
Щоб виїхати з території країни-агресорки, потрібно розуміти, куди і як рухатися, побудувати логістику шляху. «Якщо людина має на руках закордонний паспорт, вона купує квиток на літак і летить, скажімо, до Стамбула. І вже звідти далі. З Європою, як ви розумієте, авіасполучення немає. Якщо ж закордонний паспорт відсутній, але є внутрішній український, то найпростіший і популярніший маршрут такий: адлерським поїздом з Ростова до Санкт-Петербурга, з Пітера автобусом до Івангорода, потім піший перехід з Івангорода в Нарву. Це вже територія Естонії. Ну, і в Нарві вже є волонтери, працюють консули, приймають українські карти та гривні. Прямо біля кордону є готель, де можна зупинитися та перевести дух. І ухвалити рішення про кінцевий пункт слідування — залишатися в одній із європейських країн або повертатися в Україну», — пояснює Наталія Ємченко.
Другий шлях для тих, у кого немає закордонного паспорта, за її словами, лежить через Москву, звідки є прямий автобусний рейс через латвійський кордон, а також у Білорусь. Крім того, діставшись Владикавказа, люди можуть виїхати до Грузії або Казахстану. Але проблема з Казахстаном у тому, що звідти супернезручно діставатися Європи.
Перелік «працюючих» маршрутів Наталія склала за той час, поки допомагала численним друзям, знайомим і знайомим знайомих, які зверталися безпосередньо до неї. Спочатку, аби розібратися, спілкувалася з друзями і колегами в українському МЗС та офісі віцепрем'єра Ірини Верещук, у віданні якої теми евакуації та депортації. Сарафанне радіо приводить до неї дедалі нових і нових людей , які опинилися депортованими в Росію і шукають спосіб вибратися з неї, найчастіше — в Україну. «Не можу сказати точно, скільком людям мені та моїй команді вдалося допомогти вибратися з РФ. Думаю, це приблизно 500 наших громадян. Наша допомога полягала в тому, щоб пояснити вивезеним до РФ українцям, який їхній правовий статус, до кого звертатися (а до кого — ні), чого остерігатися (а чого — ні), яким маршрутом вони можуть дістатися однієї з європейських країн у їхній конкретній ситуації», — каже Наталія Ємченко. За її словами, головне для людей, які виявили себе в Таганрозі або Ростові та якимось чином отримали доступ до мобільного зв'язку, знати, кому поставити запитання про свої подальші дії для повернення в Україну або виїзду до європейської країни.
До естонського кордону українським біженцям також допомагають дістатися російські волонтери. Один із них — москвич, колишній технічний директор Яндексу Олексій Сокирко, створив спеціальний сайт для громадян України, вивезених до РФ, які бажають виїхати в Європу, але не мають грошей на квитки. Там можна знайти такі цифри: «На 10 травня куплено 740 квитків». Щоправда, перед виходом цього матеріалу Олексій написав на своїй сторінці у ФБ, що змушений припинити діяльність, — усі його картки, де збиралися пожертвування, заблоковано.
Канали переправляння депортованих українців з Росії до Європи потрохи діють. Але, по-перше, волонтери, які займаються цим, постійно піддають себе ризику потрапити під репресії, а по-друге, є обставини, коли навіть найбільш сміливі та підприємливі волонтери безсилі. Як, наприклад, у випадку з родиною Старикових.
Не чекаючи, допоки її з мамою та сином відвезуть у якийсь «тайговий тупик», Тетяна, ще перебуваючи в Таганрозі, примудрилася на дивом заощаджені долари купити квитки до кордону з Латвією. Перевізник, телефон якого дали їй знайомі, узявся доставити українців до прикордонної Псковської області. «Він стверджував, що вже допомагав перебратися в Європу людям без паспортів, і їх випускали. Однак нас, протримавши кілька годин на пункті пропуску Убилінка, так і не випустили. Не увінчалися успіхом і наші спроби пройти кордон через прикордонний пост Лудонка, розташований неподалік», — чую я такий само відчужений голос. Хоча боюся навіть уявити, що пережили ці люди, коли після дев'яти кіл пекла, лише в кроці від виходу з нього, перед ними зачинилися двері.
Завезені невиїзні
Проблема вивезених до Росії українських громадян складна, масштабна та багатогранна. Як будь-яка проблема, пов'язана з проявом геноциду та здійсненням злочинів проти людяності (а згідно з Римським статутом депортація є і першим, і другим). І українська влада не обходить її увагою, роблячи численні заяви, коментарі, звернення. Однак людям, які потрапили в біду, уже зараз потрібна реальна, відчутна та дієва допомога. Особливо тим, хто прагне вирватися із задушливих «братніх обіймів». Чи можуть сподіватися ці люди не тільки на російських волонтерів і власні надто виснажені в боротьбі за виживання сили, а ще й на свою державу?
Відповідаючи на наші запитання з цього приводу, Уповноважений із прав людини Верховної Ради України Людмила Денісова зазначила, що для виїзду на територію іншої держави українським громадянам, які не мають паспортів, потрібна довідка про повернення, яку видають у консульствах України. Оскільки в нашої країни немає дипломатичних відносин із Росією, українська влада зараз веде переговори із країнами-партнерами про можливість отримати такі довідки в їхніх консульствах на території РФ. Крім того, Офіс українського омбудсмена ініціював створення механізму виїзду наших громадян на Батьківщину. Передбачається, що до складу цієї групи увійдуть омбудсмени європейських країн, які межують із Україною, а також представники Міжнародного комітету Червоного Хреста та Управління Верховного комісара ООН у справах біженців.
«Міжнародний комітет Червоного Хреста, в якого є необхідний мандат, міг би включитися у вирішення цього питання. Але наразі, наскільки я знаю, ICRC у поверненні депортованих українців на Батьківщину участі не беруть. Тому вся надія саме на український уряд і президента. Знаю, що прямо зараз над вирішенням питання працює спеціальна група (МЗС, Мінцифри, Мін’юст). Упевнена, що вже незабаром, можливо, навіть у травні, воно буде знайдено. Яким буде це рішення, поки що не знаю. Або укладення договору с однією-двома дружніми державами про здійснення консульських послуг у РФ для громадян України. Або запуск спеціального рішення на базі «Дії», — коментує Наталія Ємченко.
Кількість українських громадян, насильно вивезених до Росії, невідома. Президент України Володимир Зеленський у своїх зверненнях говорив про пів мільйона депортованих. Український омбудсмен Людмила Денісова, посилаючись на дані Міноборони РФ, заявляла про один мільйон сто тисяч чоловік, понад двісті тисяч із яких — діти. У російських волонтерів, які взялися допомагати нашим співвітчизникам на чужині, інші дані.
Московська правозахисниця Єлєна Русакова, яка співпрацює з Комітетом «Гражданское содействие» (російська громадська благодійна організація допомоги біженцям і вимушеним переселенцям), в інтерв'ю ZN.UA повідомила, що, за оцінками її колег, може йтися не більш як про 100 тисяч осіб.
На запитання про те, скільки з депортованих прагнуть якомога швидше залишити Росію, Єлєна відповіла: «Люди дуже різні. Мені доводилося зустрічатися з тими, хто з радістю сприйняв переїзд до Росії. Вони, як правило, з окупованої частини Донбасу та розмовляють штампами російської пропаганди. Є категорія переселенців, котрі, якби мали вибір, ніколи не поїхали б до Росії. Вони відразу заявляють про своє бажання виїхати до Європи або повернутися на Батьківщину. Але є й величезна кількість тих, хто ставить своєю метою просте фізичне виживання. Вони вважають, що їм поки що краще залишитися тут — у російськомовному середовищі зі зрозумілим способом життя. Для них так легше та простіше».
Русакова пояснює це тим, що після дуже сильного стресу, пережитого цими людьми, у них практично не залишається внутрішніх ресурсів: «Тому вони намагаються вибирати режим економії енергії та знаходити варіанти, які їм здаються простішими в реалізації, — осісти, знайти собі житло та роботу поблизу, якось перечекати, пересидіти».
Великою є ймовірність того, що як тільки людям удасться оговтатися, віддихатися та заспокоїтися, вони захочуть рухатися далі, прогнозує Єлєна. Але наразі вони хочуть залишитися. «Допомога таким людям буде складнішою, ніж допомога тим, хто налаштований на виїзд. Оскільки в економічно неблагополучних регіонах, де переважно розселяють депортованих, працездатних громадян, дуже важко буде знайти роботу, а літнім — забезпечити соціальний захист. Мене це зараз дуже турбує. До нас уже звернулися кілька людей із проханням допомогти перебратися, скажімо, до Нижегородської області або Поволжя — місць, розвиненіших економічно та з більш сприятливим ринком праці. Чи вийде це зробити? Я поки що не знаю», — каже правозахисниця.
За її словами, пункти тимчасового розміщення (ПТР), де селять українців, складно назвати відкритими закладами. Формально, з юридичного погляду, переміщені громадяни України, які перебувають у них, — вільні. Вони не затримані, не під арештом і мають право вільно пересуватися населеним пунктом або навіть виїхати до іншого регіону. Інше питання, що в них немає грошей, багато хто з них дезорієнтований, не має доступу до інформації.
І тут багато чого залежить від того, як швидко про цих людей довідаються місцеві волонтери, а довідавшись, — чи зможуть проникнути у ПТР і розпитати, чого переселенці потребують. «Перш за все, зазвичай, устигаєш запитати людей про їхні потреби найгострішої необхідності — речі, їжу, ліки, медичну допомогу. Буває, вдається роздати пам'ятки про отримання того або іншого статусу та що це дає людині. А інформація про те, що хтось допомагає людям виїхати в Європу, потребує спокійного та довгого роз'яснення. Така можливість з'являється не відразу», — розповідає Єлєна Русакова. Для більшості мешканців ПТР це надто ризикований та енерговитратний захід, на який наважуються переважно молодші, здоровіші та енергійніші. І, додамо від себе, ті, у кого збереглися хоча б українські паспорти.
Представники української влади обіцяють після активної фази війни розгорнути діяльність за повернення наших співвітчизників. «Після війни буде війна за те, щоб забрати своїх людей назад», — заявив радник керівника офісу президента України Михайло Подоляк. І це вселяє оптимізм. Але навряд чи може хоч якось поліпшити гнітюче становище, в якому вже сьогодні опинилися наші громадяни, не спроможні залишити ворожу територію, куди потрапили не з власної волі. Залишається тільки дивуватися: а напередодні війни ніяк не можна було спрогнозувати подібний перебіг подій і вжити заходів для захисту українців за межами країни? Чому не було продумано і впроваджено алгоритму дій у ситуаціях, подібних до тієї, в якій опинилася родина Старикових і тисячі інших українців?
А тим часом історія знає прецеденти розв’язання таких проблем. Після початку російсько-грузинської війни 2008 року офіційний Тбілісі так само, як і Київ у перші ж дні нинішньої війни, прийняв рішення про розрив дипломатичних відносин із країною-агресоркою. Тоді на будівлі закритого посольства Грузії в Москві вивісили табличку «Секція інтересів Грузії при посольстві Швейцарії». Грузинські консули продовжили роботу, допомагаючи своїм громадянам, які опинилися на території ворожої держави й потребували допомоги рідної країни. Є й інші приклади, коли розрив дипломатичних відносин між воюючими країнами не перешкоджав наданню консульської підтримки їхнім громадянам, які перебували на території ворога. Юридичну схему для продовження роботи консульських установ було знайдено під час війни між північно-африканськими країнами Марокко та Алжиром, яка розгорілася наприкінці минулого століття.
Нині Тетяна Старикова з мамою та сином живуть у далеких родичів у Москві, які їх прихистили. І от уже два тижні намагаються отримати хоч якісь документи, оббиваючи пороги відділень внутрішніх справ і міграційної служби. Про те, щоб залишитися в Росії, Тетяна навіть не думає. Однак і перспектив вибратися звідти у неї з сином і матір'ю поки що немає. Хочеться вірити, що вони з'являться раніше, ніж родина змириться зі своєю долею та виїде до одного із пунктів тимчасового розміщення депортованих українців — кудись на Сахалін.
Більше статей Ольги Дмитричової читайте за посиланням.