Цієї весни сталася, мабуть, поки що головна подія в XXI столітті - зруйнувався існуючий світовий порядок. Понад чотири десятки років європейські країни жили за правилами, які самі запровадили. Головне з них - визнання непорушності кордонів, незалежно від того, справедливо вони склалися чи ні, чи є територіальні претензії до сусіда й чи проживають на території суміжних держав одноплемінники.
Добре пам'ятаю атмосферу ажіотажу в дипломатичних коридорах при підготовці цих угод. Фінальний документ ухвалювали консенсусом (тоді модне, майже ритуальне слово). Заради нього йшли на поступки, заплющували очі на розмиті місця, нерадянські формулювання. У царській Росії, СРСР, та й у РФ завжди були сильні міністри закордонних справ - особистості великого калібру, зі своєю позицією і своїми принципами. Серед них Громико вважався не тільки найсильнішим, а й найбільш непоступливим, але й він змирився з новими віяннями, бо так хотів бос. Дуже хотів. Брежнєв розумів, що має шанс "застовпити" місце в історії. І не помилився: у Гельсінкі законодавчо оформили закінчення Другої світової війни і на півстоліття вберегли Європу - це споконвічне вогнище виникнення світових воєн - від початку наступної.
Минали роки (була така популярна заставка в німому кіно), і раптом серед білого дня одна країна відхопила в іншої 15 відсотків території. Та якої! Із субтропіками, багатим на поклади нафти шельфом, незамерзаючими портами й узагалі...
І навіть не в багатствах річ. Річ у тім, що жодні правила більше не діють. Із Гельсінкі виїхали - це зрозуміло, але куди приїхали - поки що ні. Другу світову закінчили - це теж зрозуміло, але чи почали наступну? Цього не знає ніхто, крім, хіба що, президента Росії та його генштабу. А війна ж уже йде. Нова, небачена, кажуть, гібридна.
Що буде завтра? Зазирнути в майбутнє цікаво, але не завжди приємно. Здається, у Кремлі не сподобається недавнє пророцтво найбільш рейтингового прогнозиста Заходу: "Новий світовий порядок будуватиметься проти Росії, на руїнах Росії й за рахунок Росії". На жаль, політичні пазли, які складає Збігнєв Бжезінський, мають звичай згодом ставати реальністю. І все-таки, я б остерігся сприймати на віру прозріння навіть такого авторитетного експерта - занадто вже велика й незбагненна Росія, та й людина, що очолює її, клінічно непередбачувана.
Заплутані простори Росії
Глава будь-якої держави в душі бажав би побути Путіним. Бодай на день. Щоб напружено прислухалися до мовленого навіть невиразним шепотом слова. Сам Путін домігся такого не відразу. З тепер уже далекого 13 листопада 2003 року він узявся навчати належному ставленню до своєї персони, закликавши тих, хто зібрався в Кремлі на засідання Держради і Ради безпеки: "Сюди дивитися й слухати! - показав він на свій рот. - А кому нецікаво - ті можуть піти".
Свого Путін таки домігся. Але ж іще залишилося чого прагнути. Благо, зразки є. Ще 1940 року дитячим садкам рекомендували віршик, нібито "для розвитку мови":
"Я маленькая девочка,
Играю и пою.
Я Сталина не видела,
Но я его люблю".
У наші часи прізвище в третьому рядку легко замінити на інше (благо, воно аж на букву коротше) і натхненно декламувати малятам найбільшої на Землі країни.
Те, що вона, справді, величезна, зрозуміти легко, а уявити собі її розміри - важко. Тут вивченням географічних карт не обійтися - ліпше над нею політати. Хоча б від Москви до Владивостока. У зовсім радянські часи переконатися в цьому мені допоміг політ на Ту-104 із проміжними посадками в Новосибірську, Омську, Іркутську. Кожне плече маршруту нагадувало обліт усієї Європи. Дорога назад обійшлася без посадок. На Ту-114 (був такий турбогвинтовий гігант). Повірте, на інший кінець землі, у Північну Америку, добиратися легше. Коли бачиш "зеленое море тайги", яке весь день простирається під крилом літака, ненароком закрадається думка, що "море" це - не менше за океан, а ведмедів по ньому блукає більше, ніж людей у якійсь там Бельгії.
Філософи стверджують, що в розумі немає нічого такого, чого раніше не було в почутті. І справді, особисті враження від перекриття Ангари виявилися сильнішими за цифри, довідник і будь-які інші інформаційні матеріали про можливості людини протистояти величі стихій.
Пам'ятається, піднявшись на високу кручу, я мав ідеальну позицію для спостереження за приборканням могутньої річки. Ліворуч до обрію простиралася гладінь найглибшого у світі озера, в яке впадає 33 річки, а витікає лише одна - Ангара. Праворуч піднімалося пасмо скель, порослих віковічними соснами, де кожна "до звезды достает". Унизу - котлован, у якому цілеспрямованим мурашиним ланцюжком снували люди, нескінченною колоною в'їжджали на дамбу багатотонні самоскиди, які здавалися зверху не більшими за сірникову коробку, розверталися на вузькій смужці дороги, здавали задом до самого краю дамби, піднімали кузов і скидали в пінливу воду уламки скель і куби бетону. Зривалися з дамби і люди й машини, біснувалася річка, і її ревіння сягало хмар, але під неослабним натиском вона поступово здавалася.
Ангара, Єнісей, Лена, Об, Іртиш. Нам складно їх із чимсь порівнювати, бо таких річок у Європі немає. І коли футурологи пророкують війни за ресурси питної води, які, нібито, вибухнуть уже в середині нашого століття, всі розуміють, що, як мінімум, двом країнам - Росії й Канаді - у цих баталіях доведеться захищати свої водні багатства.
Війни Росія ніколи не боялася. Після перемоги над шведським флотом біля Аландських островів Петро I проголосив те, що й нині гріє душі його наступників: "Природа народила Росію тільки одну, вона суперниць не має, - і додав нетлінне для російської ментальності. - Росія не царство, а частина світу".
Справді, величезність Росії не тільки вражає - вона лякає. Здавна. Усіх. Як і народ із непередбачуваним ставленням до Європи. "Варто їх [росіян] пошкребти, як [ведмежа] вовна з'являється знову й дибиться", - так архієпископ Тарантський закликав своє XIX століття до обережності у спілкуванні з росіянами. Що ж, вони завжди з тривогою спостерігали за тим чудовиськом, що зловісно визирало через спину європейської Росії, передчуваючи, що московитське "мужицьке царство" очікує своєї пори, час від часу норовлячи "помацати Європу багнетами". Рівно через сто років цю думку з армійською невигадливістю розвинув герой Другої світової війни американський генерал Д.Паттон: "Росіяни - раса монгольських дикунів, що вироджується... сучі діти, варвари й запійні п'яниці".
Грубувато й образливо, але правди соболиною шубою не прикриєш: гегемон, що погано опохмелився, та й нинішні його наступники на одній шостій частині суходолу ніколи не переставали злобно скрипіти зубами, почувши слово "Європа". Огром своєї величини Росія завжди плутала (вам нічого не нагадує це слово?) з величчю. Адже російській людині без величі ніяк: прокинувшись, перш ніж почистити зуби, вона має відчути гордість за загрозливу всьому світу могутність своєї країни. Військовий похід у Грузію і бліцкриг у Криму воскрешає в неї напівзабуте відчуття могутності наддержави за власним задом. Мовляв, ми всіх змусимо зважати на себе! XXI століття однаково буде нашим! Достатньо принадити принижених чиновником, пригноблених державним пресом, заляканих криміналом росіян у це пристановище, і в них розправляються плечі, їх можна вести у вогонь і воду, не кажучи вже про виборчі дільниці.
Десь у 1980-ті "Новый мир" опублікував оповідання Наровчатова. Коротеньке таке, на дві-три журнальні сторінки. Сюжет начебто простий. Вийшовши з царських палат, самодержець поглянув на зорі й подумав: ось ллють вони своє мерехтливе світло над величезними просторами Росії, а над усіма цими неозорими лісами, гаями, перелісками, драговинами, тундрою, пустелями, пагорбами й гірськими вершинами, ріллями, безкрайнім степом і непролазними болотами, над водами річок, морів та океанів, морозячи душі підданих, так само владно ширяє його воля. І здійснюється все, що він тільки побажає, бо будь-яка людська істота і будь-яка тварина земна залежать від цієї його волі. І холодок уздовж його хребта пробіг.
Намагаючись проникнути в задуми нового "спасителя Росії" і вгадати його подальші кроки, пам'ятатимемо, що нам не дано відчути цей холодок, який біжить уздовж хребта. А без цього "компонента" розумом Путіна не осягнути.
Усе-таки величезна ця країна - Росія. Занадто величезна для того, щоб закидати її шапками або папахами. Кілька років тому канадська консалтингова фірма за чималі гроші намагалася навчати наш МЗС, що Росія - велика країна і у спілкуванні з нею на цю обставину неодмінно слід зважати. Слава Богу, не зуміли навчити.
Коли Литва, що вирвалася першою з пут СРСР, "ставала на прю" з великою країною, вона усвідомлювала те, що її населення - три мільйони, а в противника - двісті. Щоб домогтися свого, у Литви був один вихід - зібрати в один кулак усіх - від першого секретаря КПЛ Бразаускаса й ліберального професора Ландсбергіса, еліти, що згуртувалася пліч-о-пліч, і люмпенів, які збилися юрбою, католицьких ксьондзів і православних парафіян, підпільних фермерів і селян, що продають на базарі картоплю, колишніх "лісових братів" і бійців батальйонів, які винищували їх, ударників комуністичної праці й шабашників до вчителів литовської і російської мови. Слава Богу, вони зуміли, і от у них є чого повчитися.
Дефіцит білих людей
Росія звикла вважати себе Європою, а та щодо цього мала свою думку, яка не завжди збігається з викладеним у підручниках географії. Після ігнорування прийнятих на континенті правил співжиття міцніє переконання, що Росія фактично перестала бути європейською країною. Але європейці не поспішають сваритися з Росією через значно меншу Україну. І хоч як би Європа погрожувала, хоч би які застрашливі пози прибирала, давно зрозуміло, що вона злякалася й відмовляється. Санкції проти РФ тільки виявляють ступінь її переляку. Як казала одна пані, що не кажіть, а розмір таки має значення.
У цій гігантській грі є й інші учасники. На сибірські простори, природно мружачись, позирають китайці. Пожадливо. І не тільки позирають: наступного року в них буде найбільший у світі військовий бюджет. До чого б це? Багато хто здогадується, що в XXI столітті війни Росії з Китаєм не уникнути. Втім, у мізки китайцям не залізеш. Вони почуваються частиною величезної маси, що переміщається в часі. До того ж мислять незбагненними категоріями. Наприклад, усерйоз вірять, що потрібного їм можуть почекати зайву сотню років. Але, здається, нині Китай навряд чи надасть РФ такий запас часу.
Борис Березовський, мабуть, маючи інсайдерську інформацію, закликав не піддаватися омані щодо цього. Він стверджував: "Якщо Захід побачить, що Росія повністю китаїзується, він постарається відрізати свою половину Євразії. Аж до Уралу".
Чи знайдуться в РФ ресурси для протистояння
потенційним загарбникам?
Якщо застосовувати ядерну зброю - так. На схилі життя, розкриваючи головний нерв радянсько-американських відносин, старий Ричард Ніксон залишив щось на кшталт політичного заповіту:
"Ті, хто думає, - попереджав він, - що через її проблеми Росію не слід більше розглядати як велику державу, забувають неприємну, але незаперечну істину: Росія - єдина країна, здатна знищити Сполучені Штати. І тому залишається вона найвищим пріоритетом нашої зовнішньої політики". Правда, в цьому разі Росії варто підготуватися й до власної загибелі.
А от якщо без ядерної зброї - ні. Хоч би як бундючилася Росія, протиборство на два фронти їй не до снаги, а за кілька років, коли Китай набере достатню силу (що він якраз і робить, налагоджуючи випуск не тільки скрипок Страдіварі), - і на один. Занадто багато в неї слабких місць. Одне з найбільш уразливих - заселеність. Це завжди було гостре питання. Відповідаючи на нього "наклепникам Росії", найбільший її поет не випадково вдався до прийому перехресного запитання:
"Иль нам с Европой
спорить ново?
Иль русский от побед отвык?
Иль мало нас?"
Мало... Це в часи Пушкіна для звитяг російської зброї, можливо, вистачало людей.
Так, росіяни залишаються найчисленнішим народом Європи.
2002 року в РФ їх налічувалося
116 мільйонів, а за переписом 2010 року - уже 111. Нескладно порахувати, що буде далі, якщо демографічна тенденція збережеться. Власне, і в інших європейських країнах білошкіре населення тане, як брила льоду в липневу спеку. Прогулюючись кільцем великих бульварів у Парижі, нині араба зустрінеш частіше, ніж нащадків городян, які брали Бастилію. У Норвегії жартують, буцім серед немовлят тепер найпопулярніше ім'я Мухаммед. І Франція, і Норвегія, і ще півдюжини країн легко розмістяться на території одного Красноярського краю, однак їхні громадяни освоювати сибірські простори не мають наміру. Щодо цього мусульмани воліють до зручного моменту помовчати, китайці з нетерплячки б'ють копитом, а білих людей просто не вистачає й не вистачатиме з кожним роком більше й більше.
Із росіянами в Росії туго. Наприклад, жителі столиці Росії ображаються, коли їх називають москвичами. "Ми - не москвичі, ми - росіяни", - поправляють вони тих, хто давно не бував у Білокам'яній, де тепер узбека, таджика або "особу кавказької національності" зустрінеш на вулицях частіше, ніж слов'янську фізіономію. Не дивно, коли, прибувши в Київ і спустившись у метро на станції "Вокзальна", вони зазнають першого шокового враження: виявляється, є місто, де пасажири в метро можуть бути поголовно білими.
Адепти "русского мира" ніколи не забували, що серед "якихось хохлів" в Україні проживає найбільша у світі діаспора "богообраних",
тобто росіян. Під час перепису 2001 року в Луганській області таких нарахували 991825, у Донецькій - 1844399, тоді як у всій Білорусі серед "якихось бульбашів" - усього 785084.
За офіційним даними, загальна чисельність росіян у світі тепер становить 133 мільйони (неофіційно - від 127 до 150 мільйонів) - четверта нація у світі. Ще недавно вона була третьою, а невдовзі ризикує стати п'ятою. Судячи з того, як часто президент Росії став піклуватися про інтереси своїх одноплемінників, що живуть за кордоном, він дуже знудьгувався за їхнім товариством і був би не проти зібрати їх під крилом двоголового орла. Оскільки напливу реіммігрантів з благополучних країн чекати не доводиться, залишається Україна, де практично кожен четвертий - росіянин, а кожен третій - російськомовний. Та й самі "хохли" придадуться. Працьовиті, хазяйновиті, порівняно з росіянами малопитущі, до того ж відомі служаки, недарма в Радянській армії вони були найкращими прапорщиками і генералами.
Якщо приплюсувати до населення РФ 45 мільйонів громадян України, картина світу набуває трохи інакшого вигляду. Боюся, ці розклади й цифри вже занесено в імперські плани, закладено в підрахунки генштабу, враховано у стратегічних варіантах розвитку подій. Адже Росії здавна не звикати вважати російською землею все навколо:
"…Или от Перми до Тавриды,
От финских хладных скал
До пламенной Колхиды,
От потрясенного Кремля
До стен недвижного Китая,
Стальной щетиною сверкая,
Не встанет русская земля?"
Російські танки
на Хрещатику
Якби років сім тому хтось почав публічно розповідати, що в Україні за кілька років палатиме повномасштабна війна, в якій щодня гинутимуть люди, на таку людину тоді ми подивилися б з тривогою за стан її психіки. Тоді. Але сьогодні в нашому раптово підваженому евклідовому просторі вже не лунають громом припущення про появу російських танків на Хрещатику.
Зараз ми сприймаємо як маячню розумування троцькіста-глобаліста Євгена Гільбо про новий світовий порядок, при встановленні якого, за його словами, "на Україні виживе не більше восьми мільйонів людей". Не це цікаво, хоча в його середовищі давно гуляє думка, ніби транснаціональна олігархія намітила цифру в 30 мільйонів. Цікавий його імпресіоністський мазок стосовно того, що сьогодні побачиш у столиці України. За його версією, побачити можна "те, що було в Києві 1941-го напередодні взяття німцями: працюють кафе, гуляють матусі з візочками, одні думають, що червоні відіб'ються, а інші - що буде як у 1918-му. У кафе сидять євреї, які за кілька тижнів підуть у Бабин Яр, а в райкомах - майбутні поліцаї, які їх у Бабин Яр поведуть".
Цікаво? Не більше. Та й прийом зужитий. Пам'ятаєте? У салоні першого класу ще танцюють під тиху музику, а "Титанік" уже впритул підійшов до айсберга. По-справжньому насторожує схожість із прогнозами іншої людини. Зовсім іншого калібру, що має авторитет непорівнянний з іспанцем. До його прогнозів ставлюся серйозно ще й тому, що маю у своєму розпорядженні особисті враження про цю людину.
Працюючи в Секретаріаті ООН у Нью-Йорку, я обріс знайомствами в емігрантському середовищі. Одне з них, з донькою уніатського єпископа, виявилося надзвичайно корисним. З улюблених студенток вона потрапила в помічниці до Збігнєва Бжезінського, директора Інституту антикомунізму при Колумбійському університеті. Вона й улаштувала зустріч у його кабінеті. Я спробував було спілкуватися польською, але він, хоча стерпно говорив навіть українською, надав перевагу англійській. Говорив швидко, з помітним акцентом, і сказав те, що запам'яталося міцно.
Він скоса метнув на мене пронизливий погляд і, начебто в чомусь упевнившись, перейшов на особистості. Зауваживши, що наприкінці XX століття, та й на початку наступного, в масових настроях людей національне почуття візьме гору над ідеологією і, зрештою, її здолає, професор зробив висновок, що український журналіст переможе в мені радянського дипломата. Що тут сказати? Дискусія про зароджувану в його творчій лабораторії теорію конвергенції стерлася з пам'яті, а от пророцтво його залишилося. Бо здійснилося. Як і майже всі (хіба що за винятком сценаріїв війни в Перській затоці) його прозріння.
Ну яка освічена, із самостійним мисленням людина може щось заперечити проти його висновку: "Росія може бути або імперією, або демократією. Бути і тим, і іншим вона не може". Як цвях увігнав - по саму шапку.
Бжезінський, у чому я мав можливість особисто переконатися, не намагається нікому підіграти, а тим більше сподобатися. Навіть зачіски всі ці роки не змінював - той самий їжачок. Він - колючий, і це його стиль. Що думає, те й каже, дивлячись і вічі. Наприклад: "…ми повинні переконати Росію, що Україна не стане членом НАТО… Якщо ви подивитеся на карту, то зрозумієте, що для Росії це дуже важливо з психологічної і стратегічної точок зору. Таким чином, Україна не повинна стати членом НАТО".
Виступаючи цього літа на конференції в Центрі Вілсона з доповіддю "Взаємна безпека під сумнівом? Росія, Захід і архітектура європейської безпеки", він підтримав рух України до членства в Євросоюзі, але порадив не забувати, що це тривалий процес. Турки, приміром, чекають уже 60 років. Не виключено, що й Україні доведеться постояти біля дверей ЄС півстоліття.
З приводу часових рамок можна й посперечатися. А ось про танки… Це серйозно тим більше, що Збігнєв Бжезінський, який має репутацію найбільшого знавця політичних розкладів, визнав за необхідне попередити аудиторію: "…я буду гранично відвертий у висловленні своїх думок із цього приводу. Україну необхідно підтримати, якщо вона чинитиме опір… українці повинні знати, що Захід готовий допомогти їм. І немає ніяких причин приховувати цю готовність… вона отримає зброю. І ми надамо цю зброю ще до того, як здійсниться сам акт вторгнення".
Отже, слід чекати більшого лиха. Ставки в "українській грі" високі, оскільки у Заходу є свої інтереси, у Росії - свої. Тож, за його оцінками, вторгнення не уникнути. Для того щоб "спроби вторгнення стали успішними в політичному сенсі, [Росії] необхідно захопити найбільші міста… Харків або Київ… конфлікт затягнеться і спричинить величезні витрати… - Бжезінський у своїх рекомендаціях дуже конкретний. - …Ми повинні дати українцям зрозуміти, що, якщо вони готові до опору… ми надамо їм протитанкові гармати, ручні протитанкові гармати, ручні ракети, які можна використовувати в умовах міста".
Те, що Путін і Ко Україні спокою не дадуть, на жаль, стає дедалі очевиднішим. І не тільки тому, що через неї лежить вихід до теплих морів, про що помишляли всі російські царі; і навіть не тому, що Україна - це м'яке геополітичне підчерев'я, заволодіти яким Заходу не можна дати за жодних обставин; і вже зовсім не через її природні багатства (у Росії, що не назви - воно в неї є і його багато); і вже зовсім не тому, що Україна - розсадник демократичної "зарази" (таких осередків повно під боком і в інших місцях). Усе це так. Але є ще щось…
Великий Ґете якось зауважив: "Ти рівний тому, кого розумієш". У цьому сенсі навряд чи комусь вдасться бути рівним Путіну. І не тільки тому, що складно прорахувати всі розклади, роздивитися шматочки смальти, з яких складається мозаїка сучасного світу, врахувати найтонші нюанси, дізнатися, наскільки масивно інфільтровані агентами Росії законодавчі, урядові, управлінські, бізнес, медійні структури України і Заходу та багато чого, неймовірно багато чого іншого. А ще спробувати увійти в резонанс з його почуттями і світовідчуванням. Навіть аналіз на щонайсерйознішому рівні його вокабуляру, мікроміміки, використовуваного логічного ряду мало допомагає. Ми ж міряємо своєю мірою, а в нього - своя.
Та, однак, головні події на історичному шляху цієї країни визначають події нинішні, бо, як стверджують мудреці, здебільшого майбутнє подібне до минулого.
Діагноз нашого часу
Рівно сто років тому Росія вступила у Першу світову війну. До неї вона підійшла економічно сильною, але політично слабкою державою. Країна з глибоко вкоріненою імперською ментальністю, з мертвотною деспотичною централізацією і феодально-автократичною традицією спізнилася зі своєю лібералізацією у XIX столітті і в XХ увійшла як втілення політичної відсталості. Вона смертельно ревнувала до Заходу, що випередив її, і спробувала ліквідувати відставання. Але все скінчилося національною катастрофою 1917 року.
Побутує думка, що в кожному народі знайдеться десять відсотків дуже розумних, десять відсотків - не дуже розумних, а інших назвемо просто розумними. Я не зовсім упевнений у точності пропорцій, але десь, загалом, так воно і є. Трагедія Росії з далекосяжними наслідками полягала в тому, що свої "найкращі"
10 відсотків вона знищила або видавила з країни. Царська Росія була становою державою, у якій дворянство, як правило, складалося з розвинених і освічених людей. Його просто ліквідували. Поголовно. Як клас. Потім добили інтелігенцію. "Червона професура", що прийшла їй на зміну, родом з сільської глушини або пролетарських селищ за визначенням не могла мати ні успадкованої загальної культури, ні глибокої освіченості. Народ у куфайках залишився без еліти і практично здичавів.
У вкинутій на сім десятиліть у тоталітарну яму країні громадянам послідовно і наполегливо прищеплювалося вороже ставлення до західної цивілізації з її цінностями. Після розпаду СРСР Росія напрочуд нагадувала Веймарську Республіку, де виникав шанс на поворот до розвитку демократії. Але опозиції таке завдання виявилося не до снаги, а Захід їй нічим не допоміг.
Десь на початку 2000-х дедалі частіше в обіг запускалися ідеї найбільшого ідеолога російського націоналізму минулого століття Миколи Данилевського. За його версією, "Росія не може посісти гідне себе і слов'ян місце в історії, інакше як служачи противагою всій Європі, бо самою долею їй судилося стати "відбудовницею Східної Римської імперії".
Ніяких інструкцій у цьому ключі ніхто нікому в Росії не направляв. Це треба розуміти, особливо тим, хто виріс у "совку". Та й не треба інструкцій. Потрібно, щоб у кожній російській голові утвердилася думка, що Росія не повинна намагатися ступити на західний шлях, тому що це чужий шлях, яким вона йти не зможе і тому, що цей шлях усвідомлений як тупиковий самими ідеологами Заходу, і тому, що її на цей шлях просто не пустять.
Отже, Росія на Захід не хоче. Та й навіщо це їй? Російська ідея заперечує досвід чужих країн. Їхній шлях Росії не підходить, у неї свій святий шлях. Богообраність робить Росію відщепенцем у світовому масштабі. Як головна ідея нинішньої Росії, богообраність стала постійно і непомітно присутньою частиною російського менталітету. Нинішня Росія проти світового уряду, Держдепу, тупих американців, зарозумілих європейців, арабів, масонів і Англії. Росіяни не такі, як усі. За це вони, нібито, страждають і несуть свій "хрест".
Припустимо. А що про це думає народ? Із цим якраз найменше проблем. Він давно звик жити під царем, генеральним секретарем або президентом. У цьому сенсі нічого не змінилося, бо держава може змінюватися тією мірою, якою дозріває і міняється народ. А він, у своїй досить значній частині, як вірив, так і продовжує вірити в доброго православного царя-батюшку, який вирішить усі проблеми, все влаштує і врятує від різних лих, який краще знає, як жити і кого "мочити в сортирі".
Нинішнього президента не випадково ладять на роль "спасителя Росії". Одержимі його лик на іконах уже написали і копію шапки Мономаха йому подарували. За переказами, вона персоніфікує самодержавство, богообраність царів і спадкування Руссю "правильного шляху". Тільки справжній російський цар гідний її мати. Залишилося небагато - нова конституція і церковна процедура. За останнім не заіржавіє: Російська православна церква фактично не соромлячись легітимує кремлівського владаря як намісника Божого. Без проблем. Про яку моральну компетенцію може йтися, якщо вона поступово перетворюється на державну церкву, якою завжди (за винятком радянського періоду) і була.
Яким чином "спаситель Росії" має намір рятувати Росію? Судячи з того, як змінюється законодавство, вибудовується державний апарат, розгортається система пропаганди, формуються культурні запити і суспільні відносини, діло набуває всеосяжного характеру. Олігархи, які давно стоять біля ноги (ми знаємо, чиєї), втрачають залишки політичного впливу. У структурі власності державний вплив зростає, і народу це подобається. За кілька місяців кримських чиновників переконали в тому, що про українські корупційні звички на російській території краще забути.
Антон Чехов, що жив колись у Ялті, якось зі смутком зауважив, що Росія - країна казенна. Росія чиновників, на жаль, повертається. Під тиском часу її підфарбовують під "народний капіталізм". У програмах Гітлера і Муссоліні також переслідувалася мета побудови держав такого типу. Інша, щоправда не настільки очевидна, подібність простежується у ставленні до своєї нації як до виняткової, обраної. Ну і, звісно ж, привласнене право нав'язувати свою волю іншим країнам і народам.
Випадок з Україною - найяскравіше тому підтвердження. Поки вона була сатрапією, до неї можна було ставитися зі зневагою. Але народ, який насмілився вийти зі стійла, який вигнав "урку-князька", що отримав від Московії ярлик на правління, народ, який рішуче відвернувся від орди і повернув на Захід, заслуговував найсуворішої кари. Здається, радники напевно обіцяли "спасителю", що вона буде безкарною. В армії РФ під рушницю поставлено 1 100 000 осіб, в українській - на папері 170 000; на військові потреби в Росії витрачається в 56 разів більше грошей, ніж в Україні, про економічний потенціал і поготів говорити не будемо і так далі. Залишається дух, який не порахувати. Але вже ясно, що саме з ним прорахувалися.
* * *
Ми перестаємо впізнавати дійсність. Вона з'являється в якійсь новій категорії. Думки про вихід у щастя у дедалі більшої кількості людей поєднуються з колись відстороненими поняттями - Батьківщина, країна. Це більше не пишномовні слова. Громадяни України віддають за них життя щодня. Купуючи пачку макаронів, жінки тепер купують і другу - для армії. Так створюються нації.
Непросто? Так. Пам'ятаєте у Тарковського?
"Когда судьба
по следу шла за нами,
Как сумасшедший
с бритвою в руке…"
Страшно? Так. Пам'ятаєте у Роберта Рождественського?
"Страшно то, что без страха
мне гораздо страшнее…"
Громовий окрик долі штовхнув нас до дії. Зі сліпучою чіткістю, як це буває при спалаху блискавки, постала ява: ми вириваємося з лап розлюченого ведмедя. Наше становище значно серйозніше, ніж здається. Але шанс є. Це шанс - на всі часи. Для того щоб ним скористатися, потрібно віддати все, що є. У серці, душі і кишені.