Коли у дні прощання з Мирославом Поповичем мене запитали, що найголовнішого я міг би сказати про нього, відповідь з'явилася сама собою. У потрібний час він зайняв і обстоював єдино правильну позицію в історичному виборі України - незалежність.
Якщо хтось вважає, що цей крок дався йому, як і багатьом інтелектуалам, котрі створювали або приєдналися до перших шеренг українського національного Руху під гібридною на тоді (згідно з партійною лінією на перебудову) назвою "Народний Рух України за перебудову", природно й легко, той помиляється. Я був свідком, як паралельно з розвалом радянського світу з талановитого, відомого й авторитетного в академічному середовищі, але ще невідомого громадській думці філософа поступово, у внутрішній боротьбі з власними нашаруваннями радянськості та в публічних дебатах про незалежність, виникала постать Громадянина України. Одного з перших і провідних громадян нашого культурного відродження, які задавали, як сказав би сам Попович, стратегічну перспективу суспільству, що переживало смерть комуністичного режиму і шукало власну долю.
Тому в ці дні пам'яті Мирослава Поповича варто придивитися до його постаті - громадянина, розважливого інтелектуала і талановитого філософа. Це потрібно не лише для його безумовного увічнення в підручниках історії, назві вулиць, передруків його творів та численних спогадів у ЗМІ. Співвідносити і себе, і наше розмаїте суспільство з авторитетом цієї людини всім нам потрібно для власного розуміння: хто ми є насправді, і яке суспільство ми здатні творити? - такі питання ми б мали ставити собі. Якими людьми ми здатні бути, і яку державу ми будуємо з громадянами, більшість яких визнає таких громадських діячів та інтелектуалів, як Попович, моральними авторитетами для себе.
Розмова про Мирослава як людину і громадянина мала б починатися з розмови про його персональні якості, що визначили його шлях до сьогоднішнього суспільного визнання. Ось що я сам спостерігав під час багатолітнього спілкування з ним, пишучи дипломну роботу під його керівництвом, малюючи веселу стіннівку, слухаючи його виступи на перших засіданнях Народного руху в підвалі на Чкалова, смакуючи їжу, яку він готував для гостей на свої дні народження, - й аж до останніх днів його керування Інститутом філософії.
Перше, що впадало в очі, - це спокійна мудрість, несуєтна стриманість у розмові й, інколи, роздуми вголос. Можна було б говорити про надзвичайну скромність людини, якби ми не бачили його у стані наполегливого обстоювання власної точки зору, коли він не давав спуску вочевидь хибній позиції, несправедливій думці. Він показував приклади того, якою нещадною буває істина, коли за неї слід боротися. У цьому руслі досить виважені дебати з Леонідом Кравчуком - це далеко не все, що можна згадати. Десь у середині терміну президентства Януковича, коли це вже ставало небезпечно і для самого Поповича, і для Інституту філософії, яким він керував, - він без вагань публічно у ЗМІ називав його корумпований режим майже тими словами, які потім зазвучали на Майдані.
Він завжди був у стані готовності думати і мати власну точку зору. Таку здатність іменують ще критичним мисленням. Мої колеги називають це інакше - належною йому присутністю духу. Навіть коли Мирослав уже тяжко хворів, він намагався обстоювати власну свободу вибору поведінки. Так само він визнавав і за іншим безумовне право на власну позицію. Його ставлення до людини починалось і завершувалося цікавістю до людини як такої, незалежно від її посади чи місця в суспільній ієрархії.
Я б сказав, що він принципово не був ідеологом, у тому буквальному значенні ідеології як думки певної групи людей чи політичних поглядів, закріплених у вигляді істинних приписів. Для інтелектуала, і особливо - філософа, це важко - утримуватися від настанов, адже їхня, повірте, зовсім нелегка праця - пошуки загальної істини, цінностей для всіх навіть там і тоді, коли їх важко побачити в хаосі розбурханого суспільства. Втім, я й колеги не пам'ятаємо випадку, щоб Мирослав читав мораль. І це вочевидь впливало на інших: у його присутності було просто незручно говорити дурниці чи гидкі речі, хоча, як і ми всі, він любив гарний анекдот. Навіть у його переважно мовчазній присутності на зустрічі з чинним і екс-президентами вони, як переказували мені, поводилися - не смійтеся - як думаючі люди.
Він був безпафосним вченим, моральним авторитетом без моралізаторства, вдумливим голосом без напруги, що не затримався у жодній партії. Він був громадським генералом без армії, чиє слово, втім, впливало на суспільство, до якого уважно дослухалися не лише тоді, коли воно лунало зі сцени тривожного Майдану.
Його людські риси можна охарактеризувати одним реченням. Це - толерантність до пошуків істини кожним і обстоювання такої толерантності у суспільстві.
Як учений-інтелектуал він був здатний на те, на що дуже часто нездатні наші записні ідеологи від політики та культури. Мирослав Попович без вагань обстоював толерантність до історичної пам'яті минулого. Це він казав нам, громадянам, що, приймаючи державну тяглість незалежної країни, ми мусимо брати на себе відповідальність за всю її історію - і тієї держави, яка започаткована універсалами Центральної Ради, і тієї, яка продовжила історію після гетьманського перевороту, і жовто-блакитної УНР, і червоної УРСР. Тоді, прийнявши таку історію, можна взяти для сьогодення і майбутнього все те, що було в ній кращого й вічного. І хоча в нашій історії як частині "Червоного століття" - назва книжки, в якій Попович дав оцінки подіям ХХ ст., пропущені крізь власний досвід українця, - переважав колір крові революції, більшовицького терору та Голодомору, війни з тоталітарними режимами радикально "правої" нацистської і радикально "лівої" комуністичної ідеологій, - Мирослав узагальнює історичний досвід з очевидною метою: нагадати нам його уроки, продемонструвати виваженість і об'єктивність історичного розуміння.
В останній суто філософській праці "Бути людиною", яка побачила світ 2011 р., у центрі розсипу думок про філософію як позитивну науку, тобто науку, що не лише ставить вічні питання, а й намагається дати на них практичні відповіді, ви знайдете точні визначення понять, які стали центральними на Майдані. Це поняття свободи і гідності. Одним із перших філософів Мирослав Попович робить рішучий крок у тому, що можна назвати екзистенційним розумінням свободи, - поєднує свободу з національною приналежністю, ідентичністю. Але національна приналежність не означає, за філософом, поглинання свободи особистості "своїм" культурним світом з його усталеними традиціями та кордонами "лише своїх" смислів. Саме до такого однобічного розуміння ідентичності, як неодноразово і настійливо підкреслював він, тяжіють "праві" світогляди. Навпаки, стверджує Попович, національна приналежність створює для людини простір вільного володіння власним потенціалом, коли подальший розвиток цієї волі означає вихід за межі замкнених світів, опанування новими досвідами і культурними горизонтами.
Акцентування на понятті гідності як імунітету людини, що захищає її від уражень, - ще одне громадське передбачення Мирослава напередодні Революції Гідності. Це його точна відповідь на питання: "Ким ми є та маємо бути?" - "Ми є вільні люди у власній незалежній державі, люди, які відстояли і мають власну гідність та для яких відкритий весь світ".
Якщо разом із Мирославом Поповичем запитати: "А яке суспільство ми здатні творити?" - то його спосіб життя і уроки підказують нам відповідь, з якою він, гадаю, міг би погодитися. Це спільнота людей, які мають власну думку, критичне мислення і не ведуться на ідеологічну пропаганду та популізм. Які намагаються розважливо уникати крайнощів "правої" і "лівої" ідеологій. Які толерують інших та поважають сторонню точку зору, а також відкриті для взаємодії з іншими. Які відчувають відповідальність за всю, без винятку, історію власної держави й ідентичності, соборно акумулюючи її. Тобто перед нами вимальовується образ ліберального сучасного суспільства, що одночасно як поєднує свободи людини, так і плекає й захищає власну національну ідентичність. Це є також абрисом європейської соціальної держави - Європи, якій він присвятив найромантичніші рядки філософських роздумів.
Сподіваюся, що з цих коротких спогадів вимальовується адекватний образ Мирослава Поповича - філософа і громадянина. А його постать та наша повага до неї створюють уявлення про людину в національній державі, у становленні якої він посів чільне місце. У кількох недавніх інтерв'ю він пояснював свій шлях у філософію словами: "Нам хотілося знати істину". Це, до речі, найкраще визначення філософії, яке обстоює велику ідею орієнтації всього людського життя на істину. Його перші роботи були присвячені французькому екзистенціалізму, але він визнавав, що в умовах панування марксизму ця філософія не давала прямої відповіді на питання істини, яка б могла бути альтернативною марксистському світогляду, що вже розкладався в радіації доби "відлиги" та відчуття горизонтів свободи. Екзистенціалізм лише демонстрував інший підхід до людини й суспільства. "А ми тяжіли до раціонального осмислення всього, що відбувається навколо", - казав він.
Саме це привело його у філософських пошуках до вивчення логіки і методології наукового знання. Попович формулює принципи структурно-семантичного підходу у філософії, що допомагало йому протягом життя виділяти базові елементи структури того чи іншого явища та визначати головну тенденцію його розвитку. Все це ми можемо побачити не лише в його "Нарисі історії культури України" або оцінках та аналізі історичних подій "Червоного століття". Попович точно оцінював розвиток політичних подій в Україні, починаючи з його активної участі у створенні Народного Руху і завершуючи авторством багатьох критичних стосовно як влади, так і опозиції положень в авторитетних заявах Групи "Першого грудня".
Філософ, який шукав істину у стінах Академії, спромігся знайти її у публічному просторі громадянської дії незалежної України.
Дякую моїм колегам з Інституту філософії НАН України ім. Г. Сковороди - Наталії Вяткіній, Сергію Пролеєву та Світлані Іващенко за спогади про Мирослава Володимировича Поповича, якими я, сподіваюся, правильно скористався.