DT.UA уже розповідало про збирання доказів воєнних злочинів, що його проводить організація Truth Hounds у справі України в Міжнародному кримінальному суді (МКС).
Цього разу організація за сприяння National Endowment for Democracy спільно з Українською Гельсінською спілкою з прав людини, Платформою громадянської солідарності та Коаліцією за Міжнародний кримінальний суд підготувала черговий кейс для МКС: свідчення про воєнні злочини проти полонених і факти присутності військовослужбовців РФ у Донбасі.
Які ж факти вдалося зібрати цього разу, коли їх розглядатимуть у Гаазі і як саме катували українських військових у Донбасі, ми розпитали в дослідника, документатора воєнних злочинів ГО Truth Hounds Романа Авраменка.
- Пане Романе, що зібрано у вашому черговому звіті, які порушення міжнародного гуманітарного права ви змогли зафіксувати?
- В основі звіту - 138 свідчень потерпілих: комбатантів українських збройних сил, добровольчих батальйонів і цивільних, які були в місцях несвободи в Донецькій області, на території, що не контролюється урядом. Це п'ять локацій: місто Сніжне (у приміщенні військкомату, міськради та ізолятора тимчасового тримання); село Дмитрівка Шахтарського району, куди полонених вивозили на примусові роботи і залишали там); будівля СБУ в Горлівці на Леніна,15; автобаза міста Торез і найбільш сумновідома локація - будівля СБУ в місті Донецьк.
Спочатку ми хотіли випустити звіт, присвячений лише одній темі - порушенню прав полонених і військовополонених; воєнним злочинам проти осіб, затриманих у бою, які припинили брати участь у збройному конфлікті і здалися в полон, та проти цивільних, яких затримали незаконно. Але у процесі опитування потерпілих з'явилася інформація, на нашу думку, важлива для оприлюднення: про присутність регулярних частин російських збройних сил, про їхню участь у полоненні комбатантів, у катуванні полонених, здійсненні загального контролю над сепаратистськими формуваннями.
Ми фіксували факти взяття в полон українських комбатантів військовими з регулярних збройних сил РФ під час подій, наприклад, у Іловайську. Російські військові безпосередньо брали в полон українських комбатантів, яких інколи обіцяли передати Червоному Хресту. Часом справді передавали за кілька годин, а інколи відвозили на позиції сепаратистів і передавали їм: без жодних документів, просто ноші з пораненими, - і люди просто зникали.
Аналіз свідчень опитаних нами потерпілих дозволяє припустити, що в управлінських структурах у Донецьку і в колишньому приміщенні СБУ, зокрема, перебували представники російських армійських формувань та спецслужб.
У звіті також є кілька прикладів, як саме російські військові розстріляли полонених-комбатантів прямо на полі бою.
Крім того, зафіксовано, що саме російські військові здійснювали контроль над сепаратистськими місцями несвободи, де утримувалися полонені. Саме "кураторів" зі ЗС РФ слухались бойовики. Російські військові брали участь у побитті та тортурах, щоб або схилити полонених на свій бік (здебільшого це стосувалося фахівців, яких бракувало сепаратистам, наприклад артилерійських корегувальників), або здобути інформацію, яка становить військовий інтерес.
Також потерпілі свідчать про "активну роботу" в колишньому приміщенні СБУ представників так званих "Чеченських вовків", які катували і вбивали полонених. За словами одного з потерпілих, його вивезли за межі колишнього приміщення СБУ, де не можна було застосовувати "сильні" тортури, і влаштували одне з найжорстокіших побиттів. Він розповідав, що двом солдатам ЗСУ, з якими їх вивезли на околицю міста, відрізали язики. Це, за його словами, зробили чеченці. На прикладі цих солдатів вони хотіли показати, що станеться з ним, "якщо він не почне говорити".
- Як саме ви знаходили людей, що пережили полон і готові були свідчити?
- Нам допомогла співпраця з партнерською організацією "Блакитний птах", яка надає психологічну допомогу родинам зниклих безвісти й колишнім в'язням, проводить психологічну реабілітацію. Надана нею інформація - головне наше джерело. Вона передавала нам контакти потерпілих, попередньо узгодивши, чи готова особа до опитування, оскільки це складний і важкий процес, бо розмова інколи триває п'ять і більше годин. Зрозуміло, що це додатковий травматичний досвід, оскільки відбувається так звана ретравматизація.
Опитані часто згадують, з ким були в полоні, бо вони зазвичай підтримують зв'язок один з одним. Коли когось обмінювали, ті, хто залишався, передавали їм номери телефонів близьких, рідних, друзів із проханням повідомити їм про своє місцезнаходження.
- Якого періоду стосуються ваші дослідження?
- У звіті ми висвітлювали період від іловайських подій, тобто серпня 2014-го року, до кінця січня 2015-го, коли закінчилася битва за Донецький аеропорт. Саме в цей період було найбільше полонених, відповідно - найбільша кількість порушень щодо них. Можна сказати, що немає жодної людини, яка би пройшла через ці випробовування і не зазнала катування, нелюдського поводження, принизливого ставлення, що є прямим порушенням Женевських конвенцій про захист військовополонених і норм міжнародного гуманітарного права.
- Яка різниця між катуванням і нелюдським поводженням?
- Формально катування відрізняється від нелюдського поводження тим, що в катування є певна мета. Наприклад, отримання від комбатанта інформації про розташування військ, про підрозділи. Випадки нелюдського поводження ми фіксували дуже часто: йдеться про побиття, знущання без певної мети, просто задля втіхи, щоб показати свою зверхність і продемонструвати, що полонений повністю залежить від примхи того, хто його утримує.
- Представники яких військових формувань згадуються у вашому дослідженні?
- Ідеться про військових регулярних частин українських Збройних сил, зокрема про воїнів 93-ї та 57-ї бригад, інших підрозділів, які на ротаційній основі брали участь в операції в Іловайську і боронили Донецький аеропорт, а також про бійців добровольчих батальйонів, зокрема "Донбасу".
Що ж до "Правого сектору", то попри активну участь цієї парамілітарної організації в боях, більшість опитаних нами потерпілих свідчить, що майже ніхто з її бійців не був у полоні: їх просто знищували на полі бою після того, як вони здавалися. Нам багато хто казав: "Правосєків у полон не беруть".
Поводження було різним. "Донбасівців", наприклад, тримали в окремому приміщенні. Поводження з військовослужбовцями залежало від їхніх військових спеціальностей. Найсильніше катували кулеметників, гранатометників, операторів зенітних установок, коригувальників артвогню, розвідників. Часто самі в'язні радили одне одному казати, що був шофером, був у якомусь обозі чи доставляв боєприпаси і продовольство, тобто не брав безпосередньої участі в бойових зіткненнях. Людей, які зізнавалися, що були, наприклад, кулеметниками, били перманентно. Їх забирали на цілий день, а потім приносили напівмертве тіло. Часто людина не приходила до тями впродовж кількох діб. Щойно вона опритомнювала, її знову забирали і знову били.
- Які саме тортури застосовували?
- Билирізними предметами: металевими й пластиковими трубами, дерев'яними палицями, прикладами автоматичної зброї, руками, ногами. Багато хто свідчить, що після того, як переводили до СБУ Донецька, то там ставлення до в'язнів було м'якшим. Один з респондентів сказав: "Тепер, коли били, то били не просто дерев'яною биткою, а дерев'яною биткою, покритою гумою. Таким чином кістки ламалися, але ти залишався живим". Один із катів використовував боксерські рукавиці.
Найпоширенішим різновидом тортур було використання електричного струму. Дроти від польового армійського телефона під'єднували до язика й геніталій і ставили запитання. Якщо відповідь не подобалася, вмикали струм. Це вони називали "дзвінком Путіну".
Ми зафіксували факти сексуального насильства. Це й кілька фактів прямого зґвалтування, і дуже численні факти ударів по статевих органах, і задіювання статевих органів у тортурах. За кваліфікацією це відносять до сексуальних злочинів.
- Як саме вдалося зафіксувати наслідки катувань, з огляду на те, що минув певний час?
- По-перше, в багатьох сліди залишаються й донині. По-друге, після звільнення всі проходили медичне обстеження з фіксацією стану здоров'я (точніше - нездоров'я). Крім опитувань, ми збирали додаткові матеріали, зокрема довідки з лікарень.
Самі опитувані демонстрували нам сліди каліцтв, які залишилися після катування. Багато з них перебувало в полоні в одному приміщенні, а потім, коли ми вже опитували їх у різних місцях і дуже детально, їхні показання збігалися. Опитувані свідчили не лише про катування та побиття щодо себе, а й щодо побратимів, які перебували в з ними в камерах. І це підтверджувалося кількома іншими свідченнями.
- Як відбувається механізм фіксації? Через які процедури проходить людина після того, як її звільнено?
- Її опитують представники СБУ і прокуратура, а вже потім -- документатори. Ми документуємо для Міжнародного кримінального суду і за стандартами МКС, а цей суд основу своїх справ ґрунтує на свідченнях очевидців подій. Наші документатори пройшли спеціальні тренінги з документування воєнних злочинів, щоб зібрані ними матеріали були релевантними для суду. Обов'язково треба переконатися, що в свідка була можливість чути, бачити й відчувати те, що він описує.
Зазвичай звільненням полонених займається Центр звільнення полонених при СБУ. Через нього відбуваються контакти з сепаратистами. Представники Служби виїжджають на обміни. Зрозуміло, що вони - перші представники держави Україна, які після полону контактують зі звільненими, опитують їх, порушують кримінальні провадження.
- Чи обов'язкове для розгляду справи в МКС національне розслідування злочину?
- Україна має зобов'язання розслідувати воєнні злочини, що скоєні на її території під час збройного конфлікту, за так званим принципом комплементарності. Держава вже почала робити певні кроки в цьому напрямку: зокрема, зі структури ГПУ виокремлено три підрозділи, що дислокуються в Маріуполі, Бахмуті й Сєвєродонецьку, для документування воєнних злочинів.
Раніше, на жаль, ані поліція, ані прокуратура не розслідували таких справ, хоча мали можливість хоч якось просунутись - бодай оголосити підозри конкретним особам у справі, попри те, що привести їх до зали судових засідань було неможливо. Як показує наш досвід, від самого початку конфлікту ніяких слідчих дій не проводилося, просто порушували кримінальні провадження.
Нині у підрозділах, що документують воєнні злочини, є ентузіасти, які хочуть щось робити. Вони зв'язуються, зокрема, з нами, запитують про деякі справи, нюанси. Ми провели тренінг із документування для одного з підрозділів від ГПУ, що займається документуванням воєнних злочинів. Найбільша перешкода в роботі - це те, що більшість із підозрюваних перебуває на території сепаратистських "республік", де відсутні будь-які поняття про закон і законність.
- На якому етапі справа України в МКС?
- На стадії попередньої оцінки ситуації, а далі суд оцінюватиме, чи не зашкодить розслідування МКС інтересам правосуддя; дивитимуться за кількістю порушених кримінальних справ, прогресом розслідування.
Наше завдання насамперед полягає в тому, щоб документувати і надавати суду матеріали в тих випадках, коли підозрювані перебувають на тимчасово окупованих територіях або на території Росії.
- Чому у своїх дослідженнях ви сфокусувалися на збиранні доказів саме за 2014-2015 роки?
- Бо саме в цей період відбувалися найінтенсивніші бої, під час яких найбільша кількість комбатантів потрапляла в полон, і щодо них було найбільше всіляких порушень.
Наша робота не зупиняється. Ми і далі накопичуємо матеріали. Нещодавно повернулися з чергової польової місії: в Запорізькій і Донецькій областях опитували колишніх комбатантів, які побували в полоні. Всі матеріали, що ввійшли до звіту, та інші дані, які ми зберемо, - передаватимемо у вигляді окремої комунікації до офісу прокурора МКС. Це буде четверта наша комунікація.
Слід зауважити, що кількість незаконно утримуваних зменшилася, але кількість катувань щодо затриманих - ні. До полону потрапляє менше військових, однак продовжують затримувати цивільних за надуманими підставами. Достатньо, щоб цивільний мав мопед і їздив повз якийсь об'єкт чи просто щодня продавав на перехресті якісь речі, аби в ньому побачили потенційного коригувальника артвогню чи агента розвідки, запроторили до підвалу й піддали катуванню.
Тих, хто потрапляє до колишнього донецького СБУ, здебільшого не б'ють, натомість активно застосовують засоби психологічного тиску - найчастіше це імітація розстрілів.
З одного боку, керівництво так званих республік намагається довести, що на їхній території дотримуються бодай якихось прав громадян, зокрема полонених. З іншого - на територіях, що контролюються місцевими ватажками, будь-які права часто-густо порушуються.
- Що для колишніх полонених виявилося найбільшим травматичним досвідом?
- Так званіпаради полонених. Усі респонденти визначали це як найбільш травматичні спогади, найболісніші переживання. Ідеться про "паради" на День незалежності України 24 серпня 2014 року і 22 січня 2015-го - День соборності України.
Полонених, вишикуваних у шеренги, проводили вулицями Донецька. Натовп знущався з них, кидався яйцями, помідорами, скляними пляшками. Дехто проривався через охорону і завдавав ударів. Одного з полонених ударили кастетом по нирках, після чого він мав серйозні проблеми зі здоров'ям.
- Яке свідчення вразило вас найбільше?
- Один з наших респондентів провів у полоні близько двох місяців. Після поранення він перебував у лікарні на території, яку контролюють сепаратисти. Кілька тижнів - у палаті травматологічного відділення, забитого пораненими сепаратистами. Щодня вони приходили до нього, лаялися, намагалися побити милицями. В нього залишилися шрами після побиття саме в лікарні, коли він був прикутий до ліжка. Він не міг себе захистити, бо був загіпсований: міг лише дивитися на той нескінченний потік людей, які приходили його скривдити.
Він казав, що всі ті тижні практично не спав, перебував у постійному очікуванні, що будь-якої секунди можуть відчинитися двері - зайде людина, яка його вб'є, і це будуть останні секунди його життя. Чимало з тих, хто там перебував, були зі зброєю, бо приходили провідати своїх товаришів прямо з поля бою. Насправді йому дивом вдалося залишитися живим.
Він каже, що, коли його перевели до підвалу колишнього СБУ, відчув полегшення, попри те що рани ще не загоїлися і доводилося робити перев'язки самотужки. У невеличкому приміщенні в жахливих умовах тримали з півтори сотні інших полонених, яких майже не годували. І він, і всі інші кажуть, що за час полону втратили від десяти до двадцяти кілограмів ваги. Проте він казав, що неможливо порівняти, наскільки легше йому стало психологічно, оскільки був уже серед своїх. А перед тим був безпомічний, прикутий до ліжка, один у лікарні, повній озброєних сепаратистів. Був наказ його не чіпати, але дуже часто той наказ ігнорували.
- Велику кількість задокументованих свідчень Truth Hounds привозить з польових місій. А чи звертаються до вас люді з власної ініціативи, чи є в них така можливість?
- Звісно. Ми можемо опитати людину, якщо вона стала свідком подій, які можуть вважатися воєнним злочином. Ідеться не лише про факти незаконного затримання та катування, а й про вбивства комбатантами цивільних або комбатантів, які припинили брати участь у збройному конфлікті, а також про невибіркові обстріли цивільних об'єктів, цивільної інфраструктури, цивільного населення, спрямовані обстріли, коли очевидно, що ціллю атаки були цивільні. Ми готові зустрітися зі свідками і документувати це для майбутніх розслідувань. Якщо свідок погодиться, можемо передати ці матеріали до органів ГПУ. Якщо погодиться дати свідчення лише для МКС, ці події стануть додатковими чинниками для того, щоб суд об'єктивно оцінив кількість та широкомасштабність воєнних злочинів, що їх вчиняють під час збройного конфлікту в Донбасі, і діяв відповідно.
Якщо армія захищає державу, то це не означає, що армії можна пробачити воєнні злочини. Не забуваймо, що держава - це насамперед люди. Якщо військовий вчиняє воєнний злочин проти населення, назвати його захисником уже не можна. Не можна ділити злочинців на своїх і чужих.
Не важливо, з якого боку вдаються до катування. На моє тверде переконання, коли МКС розпочне розслідувати ситуацію щодо України, на світ випливе багато фактів, які задокументовані протилежною стороною. Слідчий комітет РФ дуже активно включений у цей процес. Зважаючи на всю потужність пропагандистської інформаційної машини Росії, можна лише уявити, яких репутаційних ризиків зазнає Україна після оприлюднення цієї інформації. Особливо, якщо з'ясується, що Україна належним чином не розслідує тих випадків: не відкриває кримінальних проваджень і не розслідує злочинів, які могли бути вчинені українськими комбатантами.
- Розгляд справи в МКС - тривалий процес. Напевно, у вас постійно цікавляться, чи варто починати?
- Це запитання, яке нам ставлять найчастіше, коли ми працюємо в польових місіях. Запитують, чи ми справді віримо, що з того, що ми документуємо, щось вийде. Віримо. Якби не вірили, не їздили, не витрачали своїх ресурсів, часу й хисту, то нічого не було би навіть задокументовано.
До того ж така робота дуже важлива для історії.
Ведення хронік війни, ретельне документування конфлікту і подій, що відбуваються, показування зв'язків між ними, збирання свідчень очевидців - усе це надзвичайно важливо, щоб урешті-решт встановити історичну правду. Якби "Меморіал", інші правозахисні організації в Росії не їздили в Чечню, не документували Першу і Другу чеченські війни, то світ майже нічого не знав би про те, що там відбувалося. На 80-90 відсотків саме правозахисникам ми завдячуємо тим, що нині знаємо про Чеченські війни. Так само буде після цієї війни.