Війна триває вже дев’ятий місяць. Окрім смертей, страшних руйнувань наших міст і суспільної згуртованості у відповідь, російська агресія принесла українцям розділені родини та пошук тимчасового захисту поза межами України. За даними міжнародних організацій, статус тимчасового захисту тільки у країнах ЄС станом на літо отримали 3,4 мільйона українських громадян.
Деякі українці перебувають за кордоном з самого початку великої війни, але зберігають зв’язки з батьківщиною. Й не тільки емоційні чи інформаційні. Наші біженці по змозі допомагають військовим донатами, речами та продуктами або стають волонтерами, аби підтримати новоприбулих співвітчизників.
Узагальнений портрет українського шукача притулку — жінка, здебільшого з вищою освітою, з дітьми. В Україні в неї залишилася частина родини, власність, у декого — робота.
Третина тих, хто шукає захисту в ЄС, планує повернутися, коли дозволять безпекові умови. Приміром, згідно з одним із опитувань Центру Разумкова, 36% українців мають намір поїхати додому, як тільки переконаються, що в їхній місцевості наразі безпечно. Загалом бажання повернутися до України (за тих чи інших умов) стабільно висловлюють майже 80% українців, які перебувають за кордоном. Але чим довше триватиме війна, тим меншим може бути відсоток тих, хто планує наново облаштувати власне життя в Україні. І для цього є об’єктивні причини.
Найістотніша з них — повертатися просто нікуди. Або зруйноване житло, або рідне місто чи село перебувають під тимчасовою окупацією. Але навіть якщо будинок вцілів, мешканці зіштовхуються з проблемами зруйнованої інфраструктури та доступу до медичної допомоги.
До цього додається і психологічний бар’єр. Людям дуже важко бачити рідні міста понівеченими. Нам особисто відома родина з Бучі, яка могла би повернутися і власним коштом (бо гроші є) відновити свій будинок, але не хоче цього робити. «Краще облаштуватися на чужині, ніж вести доньок на згарище».
Українці хочуть працювати і не бути зайвим тягарем для приймаючих країн та громад, проте на заваді цьому можуть стояти невизнання українських дипломів, бюрократія, мовні бар'єри. А подекуди — й нерозуміння з боку місцевих, що наші громадяни є шукачами притулку від війни. Це не традиційна міграція, бо люди її не планували заздалегідь.
Українки зазначають, що за кордоном зіштовхуються з проблемами пошуку житла, складними бюрократичними процедурами облаштування, потребою вирішувати питання з освітою для дітей і тим-таки мовним бар'єром. Часто-густо ці проблеми вирішуються через допомогу волонтерів і місцевих громад.
Тимчасом окремі країни проводять активну інтеграційну політику на державному рівні. Одну з пальм першості тут тримає Німеччина. Наразі там мешкають приблизно 850 тисяч українців. Їм виплачується грошова допомога, яка дорівнює прожитковому мінімуму, — 450 євро на дорослу людину. Всі, хто отримує «соціал», мають відвідувати інтеграційні мовні курси, а діти — обов’язково ходити до німецької школи. Jobcenter (аналог нашого центру зайнятості) підбирає вакансії для біженців, намагаючись врахувати їхній професійний профіль, а також проводить так звані коуч-сесії, на яких безробітних навчають складати резюме і проходити співбесіду.
З одного боку, держава не хоче, щоб утримання біженців ставало додатковим навантаженням на бюджет, з іншого — зацікавлена в тому, аби українці «закрили» певні ніші на ринку праці, де бракує фахівців. Останнє властиво не тільки Німеччині.
Майже в усіх країнах, у яких проживає значний відсоток українських біженців, є потреба у вчителях (вони ж часто — і перекладачі) для наших школярів. У Чехії ще до війни сформувався попит на українських лікарів. Це спостерігається і в інших країнах Балтії та Східної Європи. Звісно, для підтвердження кваліфікації й отримання європейської ліцензії потрібен час. Але і в цьому часто йдуть назустріч українцям.
Наприклад, у країнах Балтії наш лікар до остаточного підтвердження диплома може працювати помічником «місцевого» лікаря, заодно виконуючи звичайні для професії обов’язки. Також стабільно затребувані кваліфіковані робітники, насамперед — будівельники. Як кажуть у Польщі, «хто вміє щось робити руками, того ж із руками і відривають».
Те ж таки опитування Центру Разумкова свідчить, що серед українських біженців переважають висококваліфіковані фахівці (30%), а також є керівники підприємств і їх підрозділів (14%), підприємці (14%) та кваліфіковані робітники (12%). Саме ці соціальні групи мають непогані шанси знайти нову роботу в Європі. А отже, їхнє повернення буде під питанням.
На іншому полюсі перебувають ті, хто, навпаки, не має жодної кваліфікації. Але й тут не все так просто. Прибиральниця в Німеччині або робітник складу можуть отримувати 1200–1500 євро на місяць (уже після оподаткування). Якщо людину задовольняє таке працевлаштування, а до нього ще й додається соціальне житло, то вона матиме серйозні мотиви залишитися. Адже в Україні стільки за аналогічну роботу не отримують.
Також менш імовірно, що повернуться сім’ї з дітьми, які ходять до школи або вступили у виш за кордоном. Здобувачі середньої, професійної або вищої освіти в інших країнах матимуть більше можливостей вивчити мову й інтегруватися в місцеві спільноти
Можливо, не основна, але теж досить істотна причина розриву зв’язків біженців з Україною полягає в тому, що наша держава не виявляє гнучкості та адаптивності там, де могла би.
Насамперед це стосується сервісів, які забезпечують консульства і посольства. Наприклад, у Німеччині українці місяцями «ловлять час» на відповідному сайті, щоб записатися на прийом з приводу продовження дії біометричного паспорта або отримання довідки для виїзду в Україну.
Так само недостатньо гнучкою залишається українська система освіти. Онлайн-заняття часто збігаються в часі з уроками в місцевих школах, а екстернат або домашнє навчання передбачені далеко не всюди. Деякі українські виші розпочали заняття офлайн, хоча половина студентів перебувають за кордоном і фізично не можуть їх відвідувати.
Сьогодні зв’язок біженців із Україною зберігається переважно завдяки родинним відносинам: 33% пояснюють повернення потребою або бажанням об’єднатися зі своєю родиною (чоловіком, батьками) в Україні.
Очевидно, що величезну роль відіграватимуть чинник безпеки, відновлення економіки (й, зокрема, робочих місць), а також соціальна підтримка.
Але, поряд із цим, Українська держава може успішно вживати заходів з арсеналу soft power.
Декілька прикладів.
У Литві не тільки держава, а сама громада, волонтери, виші, громадські установи організовують мовні курси для біженців. Університети створюють можливості для навчання. Міста підтримують роботу Українських центрів, які проводять фестивалі української кухні, влаштовують українські марші тощо. Все це — майданчики, у тому числі, для того, аби українці не «губили» одне одного на чужині й могли принаймні спілкуватися. Схожі проєкти діаспори також могли б системно підтримувати наші посольства.
Наразі 91% біженців за кордоном щодня відстежує події в Україні. Щоб увага до них не падала, можливо, варто передбачити додаткові канали комунікації з адресними меседжами. А для цього треба дослідити, звідки люди хотіли б отримувати інформацію, і яку саме. Причому як від держави, так і від своїх громад. Життя громад може турбувати їх навіть більше.
Біженці хочуть почути від України: «Ми вас чекаємо!». Йдеться не тільки про мінімально достатні умови для повернення, які ми згадали вище. Важливий сигнал від держави: «Ваш досвід життя та роботи за кордоном потрібен країні».
Вимушені переселенці також можуть стати справжніми «вчителями стійкості», адже змогли з нуля адаптуватися до нових умов у незнайомому політичному, мовному та культурному середовищах.
Багато тих, хто повертається, прагнутимуть змін. І самостійно, у своєму особистому просторі, впроваджуватимуть позитивні закордонні практики — від сортування сміття до дотримання правил і законів. У цьому сенсі, саме вони принесуть велику користь під час повоєнної розбудови України.