За останні два десятиліття Грузія та Україна стали близькими союзниками.
З весни 2014-го грузини, як нація, так і індивідуально, в безліч різних способів допомагали українцям у їхньому протистоянні з Росією. З 1 березня 2019 р. безвізові візити громадян України і Грузії можливі на основі національних ідентифікаційних карт (а не тільки із закордонними паспортами, як це було раніше).
Хмари в небі
Недавня загальна історія та спільні виклики, що стоять перед Грузією й Україною, здавалося, створили широку і міцну основу для особливих відносин двох країн. Однак деякі недавні зміни в релігійній сфері ставлять питання, як далеко, зрештою, зайде політична підтримка Грузії для України, чи буде вона досить сильною, аби подолати тиск Росії, і якою мірою відносини між двома націями продовжуватимуть поглиблюватися. Певні сумніви з цього приводу виникли, оскільки уряд Грузії досі утримується від офіційного привітання та підтримки недавно отриманої автокефалії Православної церкви України.
Основна причина мовчання офіційного Тбілісі з цього питання криється в нинішній поведінці Грузинської православної церкви, яка не спішить оголошувати офіційну позицію щодо статусу нової єдиної Православної церкви України. На останньому засіданні Священного синоду у 2018 р., що відбулося 27 грудня, розглядалося питання автокефалії в Україні, але офіційний вердикт Церкви з цього приводу відклали. "Церква Грузії прийме рішення стосовно України на наступному засіданні Священного синоду, як і було обіцяно", - заявив секретар патріарха Грузії протоієрей Михаїл Ботковелі.
Під час візиту високого представника Константинопольського патріархату у Тбілісі в січні 2019 р. знову було порушено питання про визнання Грузією нової Православної церкви України. Однак зустріч між емісаром Вселенського патріарха та керівниками Грузинської церкви не привела до якихось чітких заяв. Візит натомість був представлений як такий, що мав на меті лише інформування Грузинської православної церкви про деталі резолюції Вселенського патріарха про надання автокефалії Україні, а "не для того, щоб нав'язати свою думку з питання визнання ПЦУ". Митрополит Еммануїл просто заявив, що "Католикос-патріарх Грузії мудрий для прийняття підходящого рішення".
Офіційна позиція Грузинського патріархату, таким чином, досі залишається тією ж, яка була до передачі Вселенським патріархатом Томоса про автокефалію ПЦУ в січні 2019 р. На веб-сторінці патріархату Грузії було заявлено в жовтні 2018-го й значиться досі, що це рішення "викликало напруженість у відносинах між Константинополем та Росією. Доки Константинопольський патріархат і патріархат Росії не затвердять своїх остаточних офіційних рішень, патріархат Грузії відмовиться давати оцінку ситуації".
Причини нерішучої позиції Тбілісі
Не дивно, що Грузинська православна церква зволікає зі своїм рішенням, адже думки в синоді Церкви з цього питання розбігаються. Деякі грузинські православні ієрархи відкрито підтримують українську автокефалію. "Україна, 40-мільйонна незалежна країна, звісно ж, як я особисто вважаю, мусить мати незалежну церкву. Україна не повинна церковно підкорятися першому ієрархові країни-завойовника", - сказав митрополит Чкондидський Петр (Цаава) наприкінці грудня 2018 р., сподіваючись, що Грузія вирішить стати на бік правди і зрадіти українській автокефалії.
Єпископ Якоб, з іншого боку, заявив наприкінці січня 2019 р., що "ми не повинні брати участі у релігійній війні, ми мусимо думати не тільки про Україну, а й про Абхазію. Спочатку я думаю про свою країну". Якоб та його однодумці з числа грузинських єпископів вважають, що в цьому питанні Грузія має поводитися обережно через гостру внутрішню проблему самої Грузії. Вони стверджують, що у разі визнання Грузинською церквою української автокефалії Московський патріархат РПЦ міг би у відповідь визнати незалежність Абхазької православної церкви і тим самим сприяти її відділенню від Грузії.
З 1993 р. Абхазія де-факто є сателітом Росії, і відтоді на території, контрольованій підтримуваним Москвою сепаратистським квазірежимом, не було відповідної військової присутності Грузії. У серпні 2008 р. Кремль увів регулярні війська в Абхазію й офіційно визнав її "незалежність". Однак цей регіон не незалежний, а є російським протекторатом, що частково функціонує автономно, а частково керується з Москви. Попри те, що Тбілісі зараз не контролює сепаратистську територію, Грузинська православна церква претендує на Абхазію як на свою канонічну територію й остерігається появи там окремої православної церкви, визнаної Москвою.
Коментуючи занепокоєння Тбілісі з приводу можливого визнання Москвою абхазької автокефалії, богослов Георгій Тігінашвілі заявив, що Грузинській православній церкві має бути соромно за непідтримку української автокефалії. Він стверджує, що Московський патріархат не має жодних прав на визнання автокефалії Абхазької православної церкви: "Аргумент, що Росія заохочуватиме сепаратизм через церковні заворушення, просто безглуздий, бо це вже зроблено. У неї [Росії] є єпископ і близько 15 священнослужителів, які намагаються поширювати антигрузинські наративи й дезінформацію".
Коли питання українського Томоса у Грузії стали обговорювати публічно, деякі члени Грузинської православної церкви звернулися до Священного синоду з петицією на підтримку автокефалії для об'єднаної Православної церкви України. Окремі навіть зібралися в січні 2019 р. на знак протесту проти незрозумілої позиції Церкви перед будівлею патріархії Грузії з плакатами: "Ми підтримуємо українську націю". Представники грузинського уряду, навпаки, утрималися від публічного коментування цього питання, зазначаючи, що це викликає стурбованість тбіліського патріархату. "Хочу чітко заявити, що Грузинська православна церква розгляне це питання. Що ж стосується канонічних процесів, позицію з цього питання має спочатку визначити Грузинська православна церква. Що стосується держави, то вона не втручається в діяльність Церкви", - сказав міністр закордонних справ Залканіані.
1 лютого 2019 р. високий представник Московського патріархату митрополит Іларіон (Алфєєв) попередив грузинських ієрархів: "Я не можу уявити, що Грузинська православна церква визнає автокефалію Української церкви, створеної Константинопольським патріархатом. Більшість православних єпископів Грузинської православної церкви розуміють церковну реальність і як це рішення може позначитися на Грузинській церкві. Є молоді єпископи, які відкрито чи таємно закликають патріарха визнати автокефалію України, але я впевнений, що цього не станеться".
Цю заяву було зроблено, коли патріархат Грузії саме посилав своїх представників у Росію, щоб привітати російського патріарха Кирила з 10-річчям від дня його інтронізації. У заяві, присвяченій річниці зведення на престол патріарха Кирила, президент РФ Володимир Путін попередив про наслідки для тих, хто піде проти РПЦ. Заяву, очевидно, зроблено у зв'язку з питанням про визнання автокефалії ПЦУ.
У відповідь на погрози Іларіона стосовно Грузії патріархат Грузії оголосив, що Грузинська церква завжди намагалася ставати на ті чи інші позиції, керуючись не політичними мотивами, а церковним правом. "Тоді як у Цхінвальському регіоні [Південній Осетії] на російській військовій базі будується церква без будь-яких переговорів із нами, а в Абхазії священнослужителі Російської церкви проводять неканонічні літургії, двозначність його заяви звучить загрозливо", - скаржився патріархат Грузії на початку лютого. "Ми керуємося принципами в нинішній ситуації, у зв'язку з цим ми турбуємося про православну єдність… Ми вважаємо, що ослаблення напруженості є обов'язком усіх Церков", - ідеться на веб-сторінці патріархії Грузії.
Офіційний представник Грузинського патріархату митрополит Шио відкинув обвинувачення в тому, що патріархат перебуває під впливом РПЦ. Проте деякі спостерігачі вважають, що багато ієрархів Грузинської православної церкви поводяться так, як вони поводяться, не тільки через абхазьке питання, а й через свою проросійську налаштованість. Вищезгаданий богослов Тігінашвілі на початку січня 2019 р. стверджував, що "більшість Священного синоду Грузії - русофіли. Вони пов'язані з Росією через особисті контакти, ранній спільний освітній, життєвий досвід тощо".
Політичні наслідки
Ця ситуація може утворити велику тріщину у зв'язках між двома пострадянськими державами, які багатосторонньо співпрацюють в інших сферах. Грузія та Україна останнім часом дедалі більше зближуються - як у зв'язку з політичною необхідністю, так і завдяки зростанню їхньої взаємної симпатії. Проте нині для багатьох українців важливе питання: чи підтримає Грузинська православна церква (як одна з найстаріших християнських церков людства) українську автокефалію, чи ні? Багато грузинських ієрархів, мабуть, хотіли б вирішити це питання, дотримуючись виключно приписів церковного права.
Однак їхнє рішення має також політичний і навіть геополітичний вимір. Воно матиме далекосяжні наслідки для україно-грузинських відносин загалом. Більшість грузинів бачать свою власну національну церкву як, можливо, головне втілення грузинства. Точно так само багато українців - включно зі значною частиною неправославних і навіть нерелігійних - вважають автокефальну церкву вираженням унікальності, свободи та незалежності своєї нації. З початку російсько-української війни у 2014 р. домінуюче становище УПЦ Московського патріархату серед чотирьох основних християнських церков України ставало дедалі більш анахронічним.
Єдність східнослов'янського православ'я, мабуть, можна було б зберегти, якби ієрархи Московського патріархату вибрали чіткий і офіційно критичний підхід до прихованого воєнного вторгнення Росії в Україну з 2014 р. Однак ні митрополит Кирило, ні будь-який інший високопоставлений представник РПЦ не зробили і не сказали чогось прикметного, щоб обмежити агресивність Кремля щодо України - або хоча б пом'якшити її. Витоки нинішнього гострого конфлікту в європейському православ'ї лежать, таким чином, не в Києві й не в Константинополі, а в Москві. Буде дуже сумно, якщо війна Росії проти України та наступний глибокий розкол у східнослов'янському християнстві обтяжать також виключно тісні наразі відносини між Україною і Грузією.
Ця стаття є результатом проекту в рамках навчальної програми Центру вивчення демократії 2018–2019 рр., організованої Німецько-польсько-українським товариством і Європейсько-українським центром молодіжної політики за підтримки Міністерства закордонних справ ФРН.