Якщо в попередніх своїх працях відомий американський економіст і соціолог Річард Флорида оспівував принади і переваги великих міст як основного джерела розвитку інновацій, економіки та мистецтв, то в останній — «Криза урбанізму» — він вказує на небезпеки, які таїть у собі збільшення кількості міст у світі та міського населення загалом.
Це — зростання соціальної нерівності, поглиблення роздільності міських спільнот за майновою ознакою, занепад середнього класу. Все це явища, невід’ємні від процесів урбанізації (саме про це, а не про урбанізм ідеться в книжці).
Чи можуть ці загальносвітові загрозливі тенденції проявитися в Україні?
Темні сторони урбанізації
У книжці «Хто твоє місто?» (Who’s your city?, 2008) Р. Флорида запевняв, що існування міських нетрів — це закономірно і не так уже й зле, оскільки вони — джерело робочої сили для міст. Люди з провінції переселяються туди, бо в рідних місцях їм жилося ще гірше і не було жодних перспектив на майбутнє. За його припущенням, 2017 року щодня в усьому світі до міста переїздило 200 тисяч осіб, тому у 2020-му на Землі має налічуватися 1 мільярд людей, які житимуть у нетрях. Імовірно, сьогодні так воно і є.
В останній книжці Р. Флорида порушує питання масового будівництва доступного (дешевого) житла у великих мегаполісах, однак насправді це видається нездоланною проблемою. Індія 2009 року оголосила про масштабну п’ятирічну програму ліквідації нетрів, однак минуло два роки, і керівники програми визнали, що, за прогнозами, впродовж наступних п’яти років населення нетрів… зросте на 12%.
Р. Флорида стверджує, що у 2017 р. 840 мільйонів людей (10% населення всієї планети) животіли в нетрях міст, які є центрами найшвидшої урбанізації. Якщо взяти до уваги, що чисельність міського населення таких країн росте набагато швидше, ніж чисельність їхнього населення загалом, то ці показники будуть лише зростати. Це призводить до разючого контрасту між рівнем життя в містах країн, що лише розвиваються, та в містах розвинених країнах. Р. Флорида наводить такий приклад: для того, щоб придбати iPhone 6 на 16 ГБ пам’яті (у 2015 р.), середньостатистичному робітникові в Лондоні потрібно було 40 годин праці, в Мумбаї — 350 год., у Джакарті — 460 год., в Києві — понад 600 год.
Чи є нетрі в Україні?
Наслідки урбанізації у світі і в Україні схожі, але істотно різні. Якщо у країнах Південної та Східної Азії, Південної Африки та їм подібних масове переселення до великих мегаполісів відбувається через війни, громадянські конфлікти, насильство й екстремізм, то таке мало місце в Україні лише останніми роками — через окупацію Криму та війну на Донбасі. В інших випадках люди їдуть до великих українських міст не через війну чи тотальну бідність, а в пошуках роботи або ж для побудови кар’єри. При цьому зв’язків із малою батьківщиною зазвичай не поривають.
У бідних країнах нетрі стали стабільною й невід’ємною частиною міст — із поганою забезпеченістю водою, часто без електрики й каналізації, з високим рівнем злочинності. Натомість у Україні нетрі, в азійському чи латиноамериканському варіанті, виникнути не можуть із дуже простої причини — кліматичні умови: пережити наші зими в халабудах типу бразильських фавел — неможливо.
У контексті українських міст, можна говорити лише про умовно неблагополучні й занедбані місцини або околиці, які з розширенням міста перетворюються на звичайні райони. У Києві, наприклад, «бандитськими районами» колись називали Поділ, Деміївку, Чоколівку, пізніше — Нивки, Борщагівку й Троєщину, хоча їхні корінні мешканці ніколи не вважали свої райони неблагополучними.
Інша негативна риса, властива світовій урбанізації, — це розрив економічних зв’язків із навколишніми містами та сільськими поселеннями через прихід національних і глобальних торгових мереж на привабливий споживчий ринок великих міст. Це веде до занепаду і місцевих виробників промислової продукції, і сільського господарства, які не можуть конкурувати з глобальними виробниками та ритейлерами. Скорочення локальної економіки має наслідком зменшення робочих місць та безперспективність економічного розвитку приміських територій.
Протистояти цьому в Україні покликана політика децентралізації, коли створюються фінансово й інституційно потужні громади, які зможуть, скориставшись власними локальними перевагами та особливостями, значно підвищити рівень життя своїх громадян. Прикладів таких громад уже десятки — Чортків на Тернопільщині, Тростянець на Сумщині, Славута на Хмельниччині та багато інших.
Однак найбільш загрозливий негативний наслідок урбанізації — гальмування розвитку країн при зростанні рівня урбанізації. Якщо в попередні 100–150 років процес урбанізації був тісно пов’язаний із економічним зростанням та соціальним прогресом, то тепер у країнах, що розвиваються, цей зв’язок зникає: міста ростуть, економіки — ні, а соціальні проблеми тільки примножуються.
Як «умирають» села
В Україні процеси урбанізації, себто зростання міст, здавалося б, мали обернутися занепадом і депопуляцією сільських територій, однак статистика цього не показує. За переписом 1989 року співвідношення міського та сільського населення становило 66,9% до 33,1 і до наступного перепису станом на 2001 р. практично не змінилося — 67,2% до 32,8.
Запланованим на 2020-й переписом «зелена» влада піарно-красиво знехтувала, замінивши його на оціночні цифри з даних мобільних операторів. Певна річ, вони відображають телефонну активність українців, але не показують реальної чисельності наявного населення і не дають жодних соціальних чи демографічних зрізів. Як сказала одна вчена дама, «перепис Дубілєта — це підрахунок поголів’я великої рогатої худоби».
Тому дані 2019 р. Держслужби статистики, які ґрунтуються на фіксації народжень і смертей у країні, адекватніше відбивають демографічну ситуацію: вони дають співвідношення 69,4% до 30,6, що теж не дуже відрізняється від показників 30-річної давності. Отже, поки що ми не спостерігаємо масового перетікання населення з села до міста.
В абсолютних цифрах із 1989 р. міське населення скоротилося на 5,3 мільйона осіб, а сільське — лише на 4,2 мільйона, тобто чисельність населення міст зменшувалася вищими темпами, ніж селян. При цьому рівень смертності на селі був значно вищий, ніж у містах: з 2000-го по 2019 р. на міста припадав 61,2% всіх смертей, (хоча в них живе майже 70% населення), а на сільську місцевість — 38,1%. (Здавалося б, якщо в місті живе більше населення, то там має і вмирати більше. Однак це не так. Рівень смертності в селі вище через низку причин — пияцтво, низький рівень медицини, травмування при фізичній праці та ін.).
Така ситуація на перший погляд виглядає доволі парадоксально: смертність на селі значно вища, але міське населення чомусь скорочується швидше?! Це можна спробувати пояснити, якщо врахувати народжуваність і зіставити її зі смертністю, тобто порівняти природний приріст чи скорочення міського та сільського населення.
За статистикою 2000 року, природне скорочення в містах становило 219 тисяч, у селах — 154 тисячі, тобто населення міст скоротилося на 55 тисяч більше, ніж селян. У 2018-му цей розрив становив лише 35 тисяч, однак у 2013–2016 роках він був майже непомітний і становив 5–8 тисяч осіб, тобто чисельність міського й сільського населення зменшувалася практично однаковими темпами.
Усі ці дані не дають відповіді на просте запитання: чому співвідношення чисельності міського та сільського населення в Україні (70 на 30%) стабільне вже протягом 30 років? Відповідь лежить на поверхні — у статистиці немає даних про реальні міграційні потоки між містом та селом. Люди десятиліттями можуть жити і працювати в місті, не змінюючи своєї реєстрації (прописки) на селі.
Тому волання деяких політиків і ЗМІ про те, що «село занепадає» та «село вмирає», — трохи перебільшені. Про «існування життя» на селі свідчать і дані про кількість сільських населених пунктів — у 1990 р. їх налічувалося 28 804, за 30 років їх стало менше аж… на 1,5% (28 376)! Певна річ, їх населеність скорочується й нагромаджуються проблеми з адміністративними та соціальними послугами, але для подолання останніх слід точно розуміти стан речей.
Чому українці залишаються в селі?
Розвинені країни світу, зокрема 35 країн, які об’єднані в Організації економічного співробітництва та розвитку — країни ЄС, США, Австралія, Японія та інші, разом виробляють близько 2/3 світових матеріальних цінностей. До 85% населення цих країн проживає в містах. Процеси урбанізації стрімкими темпами розвиваються у країнах Південно-Східної Азії, в Китаї, Індії, Південній Африці. Чому Україна випадає з цього загальносвітового тренду? Чому частка міського населення не зростає, а чисельність населення в сільській місцевості зменшується відносно повільно, порівняно з іншими країнами?
Відповідь насправді проста: вартість життя в українських містах набагато вища, ніж у селах, жителі яких досі користуються перевагами натурального господарства — городами, садами, лісом та полем.
Виявляється, у 2019 р. витрати домогосподарств у великих містах за всіма, без винятку, статтями видатків(!), які досліджують статистики, були вищі, ніж у селах. Особливо це стосувалося витрат на продукти харчування — в 1,5 разу, оплату житлово-комунальних послуг — удвічі, на харчування поза домом та на освіту — утричі, на відпочинок та культуру — вчетверо.
Загалом, у всіх містах України витрати на харчові продукти і харчування поза домівкою становлять половину всіх витрат домогосподарств (49,8%!). Зазначимо, що в розвинених країнах сім’я, котра витрачає на харчування більше 15% свого сукупного доходу, вважається… бідною. Так само витрати на комуналку та супутні послуги на утримання житла у містах становлять 14,7%, отже 2/3 своїх витрат (які для переважної більшості дорівнюють сукупним доходам) сім’ї вимушені витрачати лише на те, щоб існувати в місті.
Таким чином, зрозуміло, чому сільські жителі не поспішають перебиратися в міста, особливо великі, попри всі їх принади й переваги. Поїхати підзаробити на будівництві — залюбки, але жити постійно — ні.
Як «зростають» українські міста
Зі зростанням кількості українських міст та населення в них ситуація теж кардинально відрізняється від світових трендів, і це не дивно — на тлі зменшення чисельності населення всієї України. Кількість міст із 1990-го по 2021-й зросла на 5%, до 461, хоча два з них — Прип’ять і Чорнобиль — стоять порожні. За цей самий час площа житлового фонду зросла з 922,1 млн. кв. м до 1096,6 млн. кв. м у 2013 році. До 2019-го ця площа збільшилася на неокупованих територіях ще на 27,2 млн. і, оціночно, становить 1123,8 млн. кв. м, отже за 30 років житловий фонд України збільшився на 21,9%. Тобто в середньому він зростав щороку на мізерних 0,75% , і «будівельного буму», як декому здавалося, насправді не було.
Щодо чисельності жителів, то з 58 українських міст із населенням 100 тисяч і більше за період з 2003-го по 2017 рік чисельність містян зросла лише в 11. За цей час у п’яти містах-мільйонниках кількість населення стабільно зростала лише в Києві. В результаті, таких міст в Україні на цей час залишилося лише три: столиця, Харків і Одеса, а ось Дніпро й Донецьк випали з цього переліку. Певна річ, із поля зору статистики випадають незареєстровані мешканці міст, однак очевидно, що масового переселення із сільських територій до міст немає.
Таким чином, незважаючи на бурхливе будівництво житлових кварталів і ТРЦ у Київській області, Києві та в інших великих містах, урбанізація України відбувається вкрай повільно (якщо взагалі відбувається…), а без неї говорити про «кризу урбанізації» взагалі не доводиться.