Незаконне ми здійснюємо негайно,
неконституційне вимагає трохи більше часу.
Генрі Кіссінджер
Неспроможність Конституційного суду обрати нового голову КСУ на закритому засіданні, що відбулося днями, є лише зовнішньою ознакою наявності проблем, що накопичилися всередині та навколо цієї важливої державної інституції.
До внесення 2 червня 2016 року змін до Конституції конституційно-правова доктрина базувалася на сприйнятті Конституційного суду як органу конституційного судочинства. Юрисдикція Конституційного суду мала забезпечувати - як його основне завдання - конституційний контроль за дотриманням владою (правлячою політичною елітою) Конституції. Якийсь час так і було. Проте поступово Конституційний суд набув неофіційного статусу політичного органу, поклавши в основу своєї діяльності політичну доцільність. Своєрідним апогеєм на тлі його одіозних рішень 2007-2010 років стало антиконституційне рішення від 30.09.2010 р., яким було сплюндровано конституційний лад. Відновлення дії Конституції в редакції 1996 року кардинально не змінило характеру діяльності Конституційного суду. Починаючи з другої половини 2014 року його судді остаточно заспокоїлися і продовжують свою діяльність, що мало відрізняється від попередньої, орієнтованої на запити влади.
Після внесення змін до Конституції Конституційний суд остаточно втратив офіційні ознаки належності до органів судочинства, у його компетенції тепер - виключно конституційний контроль.
Значних змін зазнав не тільки статус Конституційного суду, а й статус його суддів. Тепер їх добиратимуть за конкурсом, і кандидату не обов'язково проживати в Україні (до цього була вимога проживати впродовж останніх двадцяти років). Разом із тим вимагається, щоб кандидат мав "високі моральні якості та був правником із визнаним рівнем компетентності". З визначенням наявності в кандидата названих чеснот, а отже й з якістю добору суддів КС, будуть проблеми, бо ні в Конституції, ні в проекті Закону "Про Конституційний суд України" не виписано критеріїв оцінювання рівня його моральності і компетентності.
Якщо порівняти попередній і нинішній зміст статті 149 Конституції і додатково зміст статті 149-1, то стане очевидним прагнення законодавця максимально убезпечити суддів Конституційного суду - і не лише від можливих політичних впливів. "Удосконалено" процедуру затримання, тримання під вартою та арешту судді. Ці дії щодо судді можливі тільки після винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. В усіх інших випадках потрібно отримати згоду Конституційного суду. А розробники проекту Закону "Про Конституційний суд України" вирішили вдосконалити конституційні положення аж до того, щоб у будь-якому випадку не дозволити помістити суддю (до якого в Конституційному суді звертаються: "Ваша честь!") - навіть на короткий строк - в установу, де його сусідом може стати безхатченко. Для цього в частині 7 статті 24 проекту Закону зазначено: "суддя Конституційного суду не може бути підданий приводу чи примусовому допровадженню до будь-якого органу або установи, крім суду". Винятку не зроблено навіть для випадків вчинення суддею КС тяжкого або особливо тяжкого злочину.
Після внесення до статті 149 Конституції положення про те, що "суддю Конституційного суду України не може бути притягнуто до відповідальності за голосування у зв'язку з ухваленням судом рішень та надання ним висновків, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку", судді Конституційного суду, причетні до винесення рішення 30 вересня 2010 року, видихнули з полегшенням: відповідальності за голосування того злощасного дня вони можуть не боятися. Довести ж факт вчинення ними злочину, зважаючи на все, - дуже важко, якщо взагалі можливо.
Тепер повноваження звільняти суддів Конституційного суду належить самим суддям. Рішення про звільнення судді з посади має ухвалюватися щонайменше двома третинами від конституційного складу суду. Не виключені ситуації, що й за очевидної наявності підстав для звільнення судді двох третин голосів колег може не знайтися.
Особливий спосіб забезпечення незалежності суддів Конституційного суду встановлено новою статтею Конституції - 148-1, яка передбачає державне фінансування діяльності Конституційного суду, хоча й так зрозуміло, що фінансування цього органу з інших джерел неможливе. Окремо в статті зазначено: "розмір винагороди судді Конституційного суду України встановлюється законом про Конституційний суд України". Цьому аспекту забезпечення незалежності конституційних суддів розробники проекту імплементаційного закону приділили особливу увагу. Обчисленню розміру винагороди, довічного утримання, відпускних присвячено кілька статей. Як стартовий визначено посадовий оклад судді Конституційного суду в розмірі посадового окладу судді Верховного суду з коефіцієнтом "півтора". Далі - доплати. Про остаточний розмір винагороди судді Конституційного суду говорити так само непристойно, як і отримувати її. Складається враження, ніби перед авторами проекту Закону "Про Конституційний суд України" ставилося завдання: "Розробляйте проект так, наче він стосується вас самих". Інакше важко пояснити, як можна було створити, по суті, синекуру ("без турботи про душу") - дохідну посаду, що не вимагає надзусиль, попри видимість тяжкої роботи.
Авторам проекту Закону України "Про Конституційний суд України" закидають неорганічний перелік змін до понад двадцяти законів, які до КС не мають стосунку. Заради справедливості зазначимо, що доповнення статті 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення безпосередньо стосується діяльності Конституційного суду. У текст статті, якою передбачено підстави для застосування відповідальності до учасників конституційного провадження - за ухилення від явки на засідання, непідкорення розпорядженням головуючого, порушення порядку, - раптом грубувато-вигадливо вплетено фразу: "а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до Конституційного суду України, тягнуть за собою накладання штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян". Очевидно, що створюється "кляп", яким намагатимуться затикати рота тим, хто ставитиме під сумнів якість винесених Конституційним судом рішень. Експерти, журналісти, інші особи, в чиїх діях Конституційний суд побачить "явну зневагу" до себе, стануть потенційними суб'єктами адміністративної відповідальності. Цікаво, як могли бути оцінені у світлі наведеної новели в кодексі рішення Конституційного суду від 30.09.2010 року, подолані в лютому 2014 -го? Чи не є означені ідеї предтечею рішень Конституційного суду, які нас очікують у найближчому майбутньому?
Усім, хто звертався до Конституційного суду з конституційними поданнями і конституційними зверненнями, наприклад, щодо законів "Про засади державної мовної політики", "Про всеукраїнський референдум", "Про очищення влади", щодо ринку землі тощо, слід мати на увазі положення пункту 1 Розділу IV "Перехідних положень" проекту Закону: на них чекає малоприємний сюрприз. Там зазначено: "Конституційний суд закриває відкриті до набрання чинності цим Законом конституційні провадження у справах за конституційними поданнями щодо офіційного тлумачення законів України (їх окремих положень) та у справах за конституційними зверненнями". Після багатомісячних зволікань з розглядом цих та інших питань усі подання і звернення повернуться їхнім авторам. Одним махом Конституційний суд позбудеться головного болю - малоприємної необхідності заявити чітку позицію щодо предмета звернень і подань, яких він не розглядав, ігноруючи всі приписи Закону "Про Конституційний суд України" без будь-яких наслідків для себе.
Однією з найбільш вагомих останніх змін до Конституції вважається закріплення права особи на конституційну скаргу. Вже повідомлялося про надходження до Конституційного суду кількох десятків таких скарг. Їх розгляд відкладається з посиланням на відсутність спеціального закону "Про Конституційний суд", яким має бути передбачено механізм реалізації цього права. Попри це, очікуються й серйозніші перепони на шляху потенційного заявника.
Зокрема, зміст статті 151-1 Конституції засвідчує серйозні труднощі вже під час встановлення наявності підстави для подання конституційної скарги. У тексті статті всього два речення: "Конституційний суд України вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) Закону України за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному рішенні в її справі Закон України суперечить Конституції України. Конституційна скарга може бути подана в разі, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано".
На перший погляд, зі змістом першого речення все зрозуміло: остання судова інстанція винесла рішення у справі скаржника із застосуванням закону, який він вважає неконституційним. Яка судова інстанція повноважна виносити "остаточне судове рішення"? У проекті Закону "Про Конституційний суд" (у статті 77) таких інстанцій названо дві: апеляційний суд і у випадках, передбачених законом, - касаційний (Вищий спеціалізований) суд. До речі, це випливає зі змісту оновленого пункту 8 частини 2 статті 129, яка закріпила серед основних засад судочинства "забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення".
Корисно знати, що під час внесення змін до цього положення Конституції було порушено основоположний принцип захисту прав і свобод людини і громадянина, проголошений і закріплений статтею 22 Конституції: "Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод". У попередній, зміненій (скасованій!), редакції названого пункту передбачалося право особи на апеляційне і касаційне оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, у повній відповідності принципу: "дозволено все, що не заборонено". В оновленій редакції право особи на касаційне оскарження передбачено лише у "визначених законом випадках", за принципом, який адресується лише органам публічної влади: "можна вчиняти лише те, що визначено законом". Конституційне право на апеляційне оскарження рішення суду особою замінено на право апеляційного перегляду судом справи. Всі ці пасажі розробників змін до Конституції, до речі, були визнані Конституційним судом такими, що не суперечать статті 157 Основного Закону.
Таким чином, чи є судове рішення "остаточним", Конституційний суд вирішуватиме виходячи з "оновлених" положень статті 129 Конституції: це буде рішення апеляційного або касаційного суду.
Останнє речення статті 151-1: "Конституційна скарга може бути подана в разі, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано". Якщо перше речення достатньо ясно свідчить про те, що мають бути вичерпані судові засоби захисту права особи, то друге речення паралізує можливість подання конституційної скарги доти, доки "всіх інших" національних засобів юридичного захисту не вичерпано. Які засоби відносяться до "всіх інших", у Конституції не згадується. Розробники проекту Закону "Про Конституційний суд", не маючи конкретизації "всіх інших засобів", вирішили у відповідних положеннях статті 77 закону просто проігнорувати цю фразу.
Конституційну скаргу запропоновано вважати прийнятною, якщо "вичерпано всі національні засоби юридичного захисту (за наявності винесеного в порядку апеляційного перегляду судового рішення, яке набрало законної сили, а в разі передбаченої законом можливості касаційного оскарження - судового рішення, винесеного в порядку касаційного перегляду)". Це те, що випливає з першого речення статті. Але ж у другому реченні є слова "всі інші", яких "не вирубати сокирою". Доводиться констатувати, що спроба через закон підкоригувати недолуге, абсолютно чужорідне друге речення цієї ж статті вочевидь невдала. Вилучити останнє речення статті 151-1 Конституції буде можливо лише під час чергового внесення змін до Основного Закону.
Явно обмежує право на конституційну скаргу пункт 2 статті 77 проекту Закону "Про Конституційний суд", яким встановлюється тримісячний строк для подання конституційної скарги "з дня набрання законної сили остаточним судовим рішенням, у якому застосовано Закон України (його окремі положення)". Право на подання конституційної скарги не обмежується Конституцією жодним строком, оскільки скарга - не позов до суду. Знову доречно нагадати, що Конституційний суд не здійснює судочинства, оскільки не є органом правосуддя. Тому й наділяти його, як це роблять розробники проекту закону, "правом видавати забезпечувальний наказ, який є виконавчим документом", - абсолютно протиприродно. Раціональніше було б сформулювати спосіб комунікації Конституційного суду і суду звичайної юрисдикції, який на основі рішення Конституційного суду ухвалить остаточне рішення у справі, в якій було застосовано закон, визнаний неконституційним.
На тлі викладених думок, які можуть посіяти тривогу щодо перспектив інституту конституційної скарги, когось може здивувати вказівка на те, що Конституційний суд уже сьогодні має можливість виносити рішення щодо конституційності законів при виникненні відповідного спору у процесі судочинства. Стаття 83 ще чинного Закону України "Про Конституційний суд України" передбачає, що в разі виникнення у процесі судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом, провадження у справі зупиняється. За таких умов відкривається конституційне провадження у справі і справа розглядається Конституційним судом України невідкладно.
На основі цієї статті суд будь-якої інстанції може звернутися до Верховного суду, а той - відповідно до статті 150 Конституції - до Конституційного суду з конституційним поданням. На цьому тлі право на конституційну скаргу, та ще й за необхідності отримати "остаточне" рішення суду (при тому, що маємо незрозуміле поняття "всі інші" у другому реченні статті 151-1 Конституції), сприймається без особливого ентузіазму.
Низка наведених положень Конституції, що стосуються Конституційного суду, зокрема статусу суддів Конституційного суду, і зміст проекту Закону "Про Конституційний суд України" свідчать, що жодних висновків з подій недавньої історії не зроблено, наслідки відомих рішень КСУ та причини їх появи не враховано. Складається враження, що владний прайд швидко усвідомив роль КСУ в політичних процесах, тим більше, якщо їх уміло подавати як квазіюридичні, маючи гарантоване підтвердження їх конституційності.
Незабаром стане очевидним - чи це фобії, навіяні більш ніж чвертьвіковим прагненням політичного катарсису, чи все ж таки мітки нових небезпек для конституційного ладу.
Зміни до Конституції в частині, що стосується Конституційного суду, вкупі з поки що проектом Закону "Про Конституційний суд України" можуть остаточно "капсулювати" цей орган, а суддів КСУ перетворити на абсолютно недоторканних з боку "пересічних".