Бути "донецьким", як на нинішній час, добре. Єдиний мінус - лихі язики стверджують, що це ненадовго. А ось бути донецьким без лапок - погано як не крути. Бо при нагоді тобі всяке лико поставлять на карб: і "твого" президента згадають, і проросійськість припишуть, і любителем блатняка оголосять.
І за все це доводиться віддуватися, і від усього цього - відбиватися. Доходить до того, що хочеться огризнутися - як сказав один мій донецький приятель своєму львівському другові: "Слухай, ми ж вашому не заважали п'ять років дурнею займатися, ось і ви нашому не заважайте".
А якщо до цього додати ще й низьку, навіть за українськими мірками, якість життя, то картина виходить зовсім невтішна. Відносно висока середня зарплата нівелюється жахливою екологією, а відповідно - високою захворюваністю вкупі з неадекватною охороною здоров'я та міцною залежністю від бюджету, що мусить волокти на собі важкий тягар соціальних виплат, отримувачами яких є дві третини (!) жителів Донбасу.
Але найбільше пригнічує відсутність чіткого уявлення про майбутнє. Місцева еліта здебільшого опустила руки і у відповідь на всі запитання та претензії киває головою в стелю, уповаючи чи то на Київ, чи то на Всевишнього. Господь, втім, незважаючи на безліч храмів, зглянутися і вказати шлях не зволив.
Українські інтелектуали, взагалі-то, теж - не Чіп і Дейл. У сенсі не поспішають на допомогу! Серед рафінованої інтелігенції вважається добрим тоном раз у раз пропонувати один і той самий рецепт порятунку: та відділити цей Донбас - і все! Хай валять у свою Росію, якщо так її люблять!
Стосовно "любові" до Росії - питання суперечливе. Принаймні партія "Русский блок", яка проголосила курс і на другу державну мову, і на інтеграцію з "братніми народами", набрала в Донецькій області на парламентських виборах 2012 р. аж... 0,4%. Ще можна поговорити з цього приводу з Олегом Скрипкою, Святославом Вакарчуком, а віднедавна - і з Марією Матіос. Перелічені діячі мистецтва вже пройшли свій етап ламання стереотипів, і аншлаг на своїх виступах у Донецьку не вважають чимось надзвичайним.
Та й, взагалі, від ідеї відділення пахне таким собі визнанням власного безсилля. Люди, котрі претендують на державну мудрість, цими словами, по суті, розписуються в тому, що не мають ані найменшого уявлення про роль, яку слід відвести Донбасу в Україні. Більше того - ніколи про це всерйоз не замислювалися.
І коли у звичайній балаканині, що ні до чого не зобов'язує, на це можна відповісти знаменитою цитатою про самозванців, які розбазарюють казенні землі, або запитати "а хто ж тоді буде у всьому винним?", то для серйозної дискусії є поки що тільки запитання. І немає натяку навіть на туманні силуети відповідей.
У такому разі порятунок потопаючих не може бути справою рук самих потопаючих. Не подужають. Регіональні еліти навіть не наблизилися до спроб знайти відповідь на геніальне запитання Кристобаля Хунти: "Чи потрібні ми нам?".
А наука обмежується розпливчастими натяками, не зумівши викристалізувати з маси формул і графіків чіткі "вкидання" для суспільної полеміки. Хоча поговорити є про що. Наприклад, до рук автора цих рядків потрапило досить цікаве дослідження спеціалістів Інституту економіки промисловості НАН України, в якому зроблено рідкісну спробу проаналізувати стан Донбасу за прийнятими у світі методиками.
Докладна розповідь про ці розвідки ще буде. Наразі стисле резюме. Піком розвитку індустріального суспільства вважається розвиток Європи в 1960-х. З цього моменту започатковується перехід до суспільства постіндустріального, а показники того часу стали еталоном, за яким вимірюють рівень так званої "первинної модернізації". Отже, до Європи 50-річної давності з усіх регіонів України найближче підступив... так-так, саме Донбас. І це той перший ступінь, який, за умови правильного підходу, виведе країну на нову орбіту.
Однак при цьому вчені досить категоричні щодо перспектив зазначеного регіону: шанси на успішний перехід у постіндустріальну стадію в Донбасу - одні з найнижчих.
Про це, за ідеєю, слід говорити на медійних майданчиках. Про це мають думати експерти й дискутувати політики.
Офіційний Київ воліє гасити грізні ознаки майбутнього бюджетними дотаціями на адресу давно збиткових галузей важкої індустрії. Місцева влада своїми жалюгідними ресурсами як може бореться з соціальними наслідками структури регіональної економіки, що практично себе вичерпала. Занадто мало залишається джерел надходжень, і занадто багато стає статей видатків.
Довго так тривати не може. Жахливий кінець обов'язково перерве тривалий жах без кінця.
Пролетаріат потужно відсвяткував День металурга і тепер протирає склянки в очікуванні Дня шахтаря. Ці найпопулярніші місцеві свята окреслюють безперспективну парадигму розвитку.
І ніхто, ніхто не наважиться вголос вимовити очевидне: розгорнуті в Донбасі потужності з видобутку та переробки корисних копалин - надлишкові. Стільки вугілля, коксу й металу - не потрібно. Ні для внутрішніх потреб України, ні для наповнення куцого сегмента світового ринку, який поки що утримують наші виробники. Саме тому заводи вже не просто зупиняються, а закриваються.
І супутня інфраструктура - надлишкова. У багатьох містах проблеми з водопостачанням пов'язані з тим, що вода тонким струмком тече по дну трубопроводів гігантського діаметра, побудованих колись у розрахунку на бурхливе зростання індустрії. Але вийшло як у старому естонському анекдоті: "не знадобилися".
У соціальному розрізі катастрофа полягає в тому, що й трудові ресурси виявляються надлишковими. Населення невпинно скорочується, а безробіття - то відносно стабільне, то трохи зростає. Малі міста вимирають, але черги в центрах зайнятості такі ж довгі. Якусь частину цієї озлобленої маси маргіналів працевлаштовує тіньова економіка, якусь, на жаль, - карний розшук та пенітенціарна служба. Чи надовго вистачить цих стримуючих чинників?
За відсутності чіткого бачення перспектив товстосуми метушаться, намагаючись вгадати тренди і правильно вкласти свої
мільярди. Гігантський спрут SCM абсорбує все, що хоча б теоретично може стати новим флагманом економіки: енергетику
(звичайну й альтернативну, вкупі з розподільними мережами), сільське господарство, телекомунікації. "Юні стоматологи" теж шукають щось надійніше, хоча й не таке смачне, як тіньові схеми та бюджетні відкоти, - будівництво, банківський сектор.
Але гроші беззахисні, а груба потуга держапарату нікчемна без ідей та смислів. З одного боку, навіть Ахметов може "купити" майбутнє хіба що в межах одного розиграшу чемпіонату України з футболу. З іншого - наймудріше державне планування не дасть результату, якщо воно не співвідноситься з планами та потребами суб'єктів економіки.
Вектор докладання зусиль потрібно вибирати всім разом. На що їх спрямувати? Відповіді, звісно, немає. Але хоча б запитання слід ставити.
Тоді легше буде шукати варіанти. Наприклад, можна взятися за зв'язування обірваних технологічних ланцюжків. Скажімо, одного разу Валентин Ландик скаржився, що метал для виробництва побутової техніки на своєму "Норді" мусить купувати в Італії, оскільки місцеві виробники нічого, крім горезвісного "чугунію", запропонувати не можуть. Але найцікавіше - з'ясувалося, що італійці купують базову сировину для своїх сплавів у заводів Донбасу. То, може, годилося б національному капіталу скооперуватися і створити власні потужності з переробки чавунних болванок у більш технологічну продукцію?
Фахівці, з якими доводилося в різний час розмовляти, впевнені, що це складно, але можливо. Зрештою, не дарма ж китайці кілька років тому радо вхопилися за технологію виробництва
сплавів із заданими властивостями для потреб авіакосмічної
галузі, розроблену в Донецькому національному технічному університеті.
Зрозуміло, це - варіант, породжений лише побіжним поглядом. Можливо, розумні люди придумають щось краще. Але хай же розумні люди нарешті над цим замисляться!
Інакше всі проведені тут "пілотні" реформи за їх ефектом можна буде порівняти хіба з косметичним ремонтом в аварійному будинку - нові шпалери не врятують, коли впаде стеля. Якийсь суто армійський підхід виходить: свіжопофарбований танк вважається новим.
Відсутність не те що креслень, але бодай ескізів майбутнього Донбасу позбавляє перспектив і його жителів. Донецьк дедалі більше перетворюється, за влучним висловом місцевої письменниці Олени Стяжкіної, на "місто, в якому не можна відбутися".