Темпи розвитку технологій і світу передбачають швидке пристосування до змін, уміння швидко реагувати й перелаштовуватися. Це, своєю чергою, потребує швидкого опанування нових знань, навичок та вмінь. Проте в гонитві за швидкими рішеннями дедалі частіше відходимо від суті. Як наслідок отримуємо викривлення реальності у формі фастфудного навчання у вигляді курсів, що пропонують здобути новий фах за 3–6 місяців. Маємо фастфудні реформи, коли нам обіцяють зміни в країні за 1-2 роки, а вони так і не настають.
Навпаки, нищиться те, що було, і розмиваються стратегія й тактика змін у всіх сферах життя країни. Звідси мода на нові обличчя, яка з’явилася кілька років тому й ще панує, дарма що випадкові люди, отримавши навіть незначну владу, приймають необдумані фастфудні рішення, впроваджують фастфудне управління і будують фастфудну кар’єру.
Наука, яка має слугувати драйвером розвитку країни, перетворилась на дисертаційну й віртуальну, існує переважно в численних статтях та дисертаціях, невизнаних у світі, непридатних для реального практичного застосування. Штампування кандидатів і докторів наук поставлене на безконтрольний конвеєр. І навіть якщо так звані наукові праці формально відповідають встановленим вимогам, вони жодним чином не є базою подальшого розвитку України й не визнані міжнародною науковою спільнотою. Звісно, є винятки, проте вони поодинокі. (Наприклад, український хірург, онколог, доктор медичних наук, професор із Дніпра Ігор Бондаренко потрапив у Міжнародний рейтинг найбільш цитованих вчених світу, що дало змогу включити Україну до світового рейтингу інноваційних країн).
Чому здобуття фундаментальних знань поступилося розвиткові навичок і вмінь? Як сталося, що професійна освіта перестала бути однією з основних умов отримання тієї чи іншої посади? З чим пов’язане нав’язування нам численних рейтингів глобальних навичок майбутнього, і до чого це призводить? Що лежить в основі спрощення світу, як за форматами навчання, так і за тривалістю? Чому професія перестає бути основою професіоналізму в тій чи іншій сфері, за винятком наукоємних і складних фахів?
Дотехнологічний крах професійної освіти і ринку праці в Україні
Якщо зазирнути в історичний контекст, то можна однозначно стверджувати, що переломний момент у формуванні депрофесіоналізації (відхід від професіоналізму в бік непрофесіоналізму) в нашій країні стався зовсім не з перемогою нових технологій та Інтернету. Ще на початку 90-х років минулого століття (після розпаду Радянського Союзу) розпочалося масове безробіття, здобута освіта і досвід роботи перестали відігравати вирішальну роль в отриманні роботи та достойної платні за неї. Саме тоді започаткувалася потреба в нових професіях, при цьому здобуті раніше фахи, наукові, вчені звання та досвід роботи стали нівелюватися.
Уже на 2000 рік сформувалось орієнтовне уявлення про нові професії, яких суспільство гостро потребувало. Це привело до моди на юристів, економістів, менеджерів і, навпаки, почало знецінювати інженерів, конструкторів, розробників. Значно знизився попит на кваліфікованих робітників, таких як зварювальники, слюсарі, сантехніки тощо. Потребу в нових фахівцях обумовили час і зміни, які відбувалися в Україні та світі: країна мала будувати новий тип економіки й відходити від планової. Що, втім, не означало зовсім забути про планування ринку праці на перспективу. Але забули. З’являлися переліки найбільш затребуваних професій, проте вони відповідали ситуативній потребі в тих чи інших фахівцях і аж ніяк не готували професіоналів, які будуть затребувані в перспективі 20–30 років.
Коли формувалися переліки нових спеціальностей для вишів, ніхто не пробував відповісти на запитання: а яких професій і фахівців потребуватиме народне господарство країни не тільки в середині 1990–2000-х років, а й у 2010–2030-х? Фактором побудови професійної кар’єри перестали бути освіта і досвід роботи. На перший план вийшла здатність пристосовуватися та будувати зв’язки. Як наслідок, ринок праці та ринок освітніх послуг дисгармоніювався, розвивався хаотично сам собою. Нові спеціальності були потрібні, проте ніхто не планував їх, виходячи зі стратегії розвитку держави на 10–20–30 років наперед. Крім того, ми бездумно втратили нішу середньо-спеціальної освіти. Як наслідок нині гостро потребуємо висококваліфікованих працівників. Зварювальник чи токар високого розряду на ринку праці більше затребуваний і вище оплачуваний, ніж офісні трудівники середнього рівня посад.
Іншим чинником було й залишається те, що спеціальності та кількість місць підготовки кожної з них плануються так, аби забезпечити навантаження наявних педагогічних колективів ЗВО. На жаль, ця система консервативна й негнучка, вона не в змозі швидко реагувати на зовнішні зміни. Розрив між традиційною освітою і потрібною кількістю та якістю робочої сили компенсується частково роботодавцями через створення корпоративних університетів і навчальних центрів та через систему короткострокових програм навчання (тренінги, курси, семінари, тощо) і систему стажування для молоді. При цьому ефективність такої моделі невисока як для роботодавців (украй важко знайти вмотивованого професіонала), так і для потенційного шукача роботи (ринок праці не завжди може запропонувати гідне місце праці за місцем проживання, а віддалена робота не всім підходить).
На сьогодні ситуація на ринку праці залишається хаотичною, незважаючи на всі реформи, до яких вдавалися нинішня й попередні владні інституції України. Жодна з них не ставила й не ставить за пріоритет реформування у сфері трудових відносин, гармонізацію ринку праці та ринку освітніх послуг. Попри те, що саме продуктивна та повна зайнятість і є рушійною силою економічного розвитку, а відтак — і наповнення бюджету.
Для української влади економіка існує сама по собі, а ринок праці — сам по собі, і не в пріоритеті. Тому висловлювання чинної влади, що сорокалітні й молодші наші співвітчизники не можуть розраховувати на обов’язкове державне пенсійне забезпечення в майбутньому, оскільки в державі багаторічний дефіцит пенсійного фонду, свідчить про досить непрофесійне та обмежене розуміння ситуації.
А мала б вестися дискусія про те, що пошук рішення лежить у площині збільшення кількості робочих місць із високою доданою вартістю, а відтак — і більшими податковими відрахуваннями; стимулюванні та розвитку самозайнятості й підприємництва; створенні умов для повернення українських трудових мігрантів в Україну, а не навпаки, в стимулюванні виїзду цілими сім'ями. Нарешті має відбутися перегляд міграційної політики держави, й зокрема переосмислення підходів до регулювання трудової міграції як внутрішньої, так і зовнішньої.
Основні чинники, які закріплюють депрофесіоналізацію
По-перше, професіоналізм перестав бути мірилом успіху. Робота не за фахом (55% українців працюють не за спеціальністю), прагнення швидкої кар’єри, швидкого успіху та швидких високих доходів аж ніяк не співзвучні з професіоналізмом. Оскільки професіоналізм вигранюється часом, тонкощі професії опановуються десятки років. Не йдеться про те, що професіоналізм — данина минулому, навпаки — професії динамічні й гнучкі, а справжні професіонали постійно в тренді, відстежують зміни і підвищують рівень своєї кваліфікації.
По-друге, відбувається спрощення освіти, гонитва за швидкими рішеннями призвела до потреби швидко навчатися й перенавчатися. Це сприяло бурхливому формуванню ринку короткострокової освіти, якість якої зазвичай викликає багато запитань. А маркетинг таких курсів позиціює їх як можливість швидко здобути фах, гарантовано отримати роботу і вищу за середню на ринку оплату праці. Такий підхід теж дуже ситуативний, оскільки для глибокого опанування професії знадобляться час та низка навчальних програм.
По-третє, освіта перестала бути обов’язковою умовою для отримання посади. Визначальним став досвід роботи, а не наявність професійної освіти. Якщо раніше для отримання роботи потрібно було опанувати спеціальність, то тепер — набути компетенцій (базових знань, умінь, навичок). Навички та вміння стали вирішальними. При цьому вміння — це лише навички, відпрацьовані до автоматизму. Вміти щось робити — аж ніяк не означає бути професіоналом і знати глибину професії, розуміти її розвиток у часі й трансформацію в майбутньому. Набуття навичок та вмінь — це необхідний інструментарій, а не глибоке і системне розуміння професії, яке дає тільки якісна професійна освіта. Крім того, перелік найбільш затребуваних навичок теж змінюється кожних 5–10 років і не є сталим. Відповідно, згодом доведеться освоювати нові навички та вміння.
По-четверте, освіта перестала виконувати просвітницьку функцію, стала більше інструментальною. Сформувалося уявлення, що основна мета здобуття освіти — отримання роботи. І якщо освіта не дає можливості отримати роботу, то вона непотрібна. Освіта дає загальне уявлення про світ і розвиток цивілізацій, формує бачення й розуміння світу в різних його аспектах. Короткострокові курси не здатні виконувати цю функцію. Якщо освіта не дає можливості отримати гідну роботу, то це не завжди свідчить про її якість. Якісна освіта визначається її відповідністю потребам часу (сучасності). А затребуваність тих чи інших фахівців залежить від розвитку економіки (створення робочих місць) і гармонізації ринку праці та ринку освітніх послуг (прогнозування й замовлення відповідно до розвитку економіки).
По-п'яте, система освіти не гармонізована з ринком праці. Перелік професій, які пропонують ЗВО, базується на їхньому розумінні та наявних викладачах. Ніхто не прогнозує потреб ринку праці в середній і довгостроковій перспектива. Підготовка фахівців відбувається в перспективі 5–10 років, і аж ніяк не в перспективі 20–25 років. Оскільки це потребує стратегічного планування розвитку країни й економіки, ринку праці та ринку освітніх послуг, кардинального переосмислення, переформатування системи освіти і наявного викладацького складу для підготовки таких програм та навчання за ними.
По-шосте, нездатність прогнозувати і моделювати розвиток ринку праці призвела до його спрощення через формування так званих «найбільш затребуваних професій» і рейтингів «глобальних навичок майбутнього». Звісно, розвиток технологій впливає на динаміку та гнучкість ринку праці. Завжди є професії, на які в певний проміжок часу попит вищий, є професії, що зникають і що з’являються. Проте ситуативна мода на професії не може бути вирішальною. Оскільки вона відбиває лише тимчасову потребу ринку праці в проміжку максимум 5–10 років. Далі буде новий виток технологічного розвитку і з’явиться нова низка потрібних професій.
Кожна професія перебуває в динамічному розвитку і так чи інакше постійно змінюється. Тому орієнтація на ситуативну потребу ринку праці аж ніяк не гарантує затребуваності на ринку праці в майбутньому. З іншого боку, жоден винахід, який кардинально змінив розвиток нашої цивілізації, не був прогнозований. Тому рейтинги актуальні в короткому відтинку часу, дуже умовні й сильно переоцінені.
По-сьоме, спрощення як тренд сучасності. Легкий доступ до інформації та перенасичення інформаційного простору вкупі з нездатністю критично оцінювати ту чи іншу інформацію формують ілюзію поінформованості, яка аж ніяк не є освіченістю. Небажання і нездатність дивитися в корінь проблеми, зрозуміти її глибину формують спрощений підхід до всього. Зокрема це сприяло появі низки «експертів», «лідерів думок», «блогерів-універсалів», які коментують усі питання від політики до майбутнього ринку праці.
Глибинні наукові дослідження з прогнозування та моделювання ринку праці в нашій країні не проводяться. Саме тому численні «експерти», видаючи черговий рейтинг «глобальних навичок майбутнього до 2030 року» та «рейтинг 30 професій до 2030 року», вводять до нього такі професії як коуч-тренер, імідж-консультант, психотерапевт і фітнес-тренер. Взагалі при цьому не розуміючи, як розвиватимуться індустрії й сектори економіки України і світу в середньостроковій та довгостроковій перспективі, не бачачи місця України у глобальному світі майбутнього.
Як бути професіоналом, затребуваним на ринку праці, незалежно від зовнішніх змін?
Підсумовуючи, хочу зазначити, що чим складніша праця, тим вона вище оплачувана. Саме тому до планування чи зміни кар’єри, а також до визначення майбутньої професії варто підходити системно і вдумливо й не орієнтуватися на тимчасову моду, яка швидкоплинна. Чи залишиться фах із вами, чи ні, залежить лише від вас. І в умовах, коли держава не здатна сформувати ефективну політику у сфері трудових відносин, кожен сам має подумати про планування своє кар’єри, професійного розвитку та повною мірою взяти на себе відповідальність за свою трудову зайнятість. Плануючи свою кар’єру та професійний розвиток, слід не тільки брати до уваги зміни й тенденції ринків праці (глобального, національного та регіональних), а ширше подивитися на розвиток держави, економіки і своєї професії.
Упродовж найближчих 10–25 років чимала частина робіт буде автоматизована, роботизована й виконуватиметься штучним інтелектом. Проте не всі. Орієнтуватися слід на ті спеціальності та функції, які виконуватиме людина. Крім того, як зазначалося вище, кожна спеціальність — динамічна, тому не варто чекати, коли відбудуться зміни в професії, — відстежуйте їх і постійно підвищуйте свою кваліфікацію. Це дасть змогу відповідати потребам часу та нарощувати свій професіоналізм.
Професійна освіта формує парадигму, фундаментальне та системне бачення і знання професії, а відтак — дає глибину предмета, без якої виконувати складну працю неможливо. Крім того, динамізм технологій потребує досить ґрунтовних знань для можливості з ними працювати. Коли йдеться не про обслуговування технологій, а про їх розробку, проєктування й архітектуру. Здатність працювати в міждисциплінарному полі на перетині кількох напрямів та індустрій дає можливість знаходити нові й ефективні рішення.
Варто розвивати навички навчання, перенавчання і вміння розучитися для освоєння нових сфер діяльності. Це дасть змогу навчатися нового впродовж усього життя. А також розвивати різні види мислення — метанавчання (навчання методів навчання), послідовне, нормативне, критичне, креативне, рефлексивне, інтуїтивне та стратегічне; розв’язання складних завдань, що дозволяє виконувати різнопланові функції. Важливо не тільки формувати власний бренд як професіонала, що наразі вкрай популярно, а й формувати професійну експертизу, актуальну для часу та потреб ринку праці. Це є основою затребуваності на ринку праці, незалежно від змін, які на ньому відбуваються.
Усі статті Жанни Балабанюк читайте тут.