Стало відомо про намір патріарха Кирила знову відвідати Україну, цього разу - для участі у святкуванні Дня Хрещення Русі. Схоже, на нас чекає черговий раунд боротьби за «Русский мир», - патріарх планує головувати на громадських слуханнях, присвячених нашому особливому, звісно, по-братньому - спільному «цивілізаційному шляху» і ролі в цьому церкви, довіреної його опіці. Цікавим акомпанементом до цієї новини прозвучало нагородження орденом Андрія Первозванного УПЦ «православних рокерів» Юрія Шевчука та Олега Карамазова - за пропаганду православних цінностей і єдності.
Слід зазначити, нагородження Шевчука викликало неоднозначну реакцію, причому російські ЗМІ відреагували на нього бурхливіше, ніж українські. Чи не «підставив» таким чином митрополит Київський свого патріарха? Чи не спроба це вкотре посварити патріарха РПЦ і президента Путіна?
На тлі озвучених намірів патріарха знову відвідати Україну з місією «Русского мира» ці припущення видаються наївними. Сам нагородити Шевчука він із очевидних причин аж ніяк не може. Проте й відмовитися від такого помічника було б нерозумно. Ну хто ще здатний вийти на публіку з потрібними ідеями і не бути обсвистаним? Протоієрей Всеволод Чаплін зі своїм інфантильним мілітаризмом? Кирило Фролов зі своїми нічим не прикритими агресивністю й шовінізмом? Чи навіть сам патріарх із ґрунтовно підмоченою під час останніх скандалів репутацією? Цікаво, як би його зустріли після того, коли він, замість підтримки Київського митрополита у тяжку хвилину, дав «синодальній фронді» карт-бланш на поділ його влади і розправу з його людьми?
Той факт, що, замість традиційного вже об’їзду єпархій, патріарх витратить свій час в Україні на громадські слухання, дає привід побоюватися, що замість свята власне Хрещення Русі, торжества християнства ми отримаємо свято «слов’янської єдності» і, як наслідок, чергову хвилю скандалів, які підтвердять, що ніякої такої єдності у природі не існує.
Звісно, слухань не зірвуть, - у цьому ніхто не зацікавлений. Навпаки, вони пройдуть як по маслу - головне, правильно підібрати громадськість. А це робити вміють. Усе напевно буде гарно та святково - під блиск бань, сяйво лімузинів, спалахи камер і, слід гадати, у супроводі старого доброго року - теж «єдиного і неподільного», а тепер - ще й орденоносного. Хто міг подумати в епоху андеграундної слави пітерського рок-клубу, що його зірки нестимуть у маси такі гламурні ідеї, як «Русский мир», і отримуватимуть за це церковні нагороди?
Втім, за них, швидше за все, знову буде прикро. Як і за священиків УПЦ та їхніх вірних, як за самого Блаженнійшого митрополита Київського, які з господарів свята - київського й християнського - вкотре перетворяться на масовку, безмовне тло для осяйного патріарха та його політичного проекту, що має мало спільного з християнством і, можливо, багатьом із них чужий. Що сам Київ стане декорацією медіаподії, розрахованої не на місцевого глядача, а на закордонного, якому буде приємно побачити по телевізору докази того, що Росія зі своїми проектами, як і раніше, залишається лідером та провідною зіркою для колишніх республік. Тобто леліяна колишня велич ще не остаточно перетворилася на легенду.
Прикро, втім, і за «них». За той-таки «арт-поїзд» («агітбригаду»?), який, швидше за все, супроводжуватиме свято. Бо й справді - що ж це за свято без музики? Чи розуміють вони, що, беручи участь у нібито «пропаганді» дорогих їм ідей, вони насправді роблять свій внесок у їх профанацію? До того ж ідеї, дорогі їм, зовсім не конче мають поділяти їхні слухачі. Але тут музиканти багато в чому - заручники обставин, і їх потрібно зрозуміти. Вони захищають свій культурний простір, він же - ринок збуту їхньої продукції. Тому в плані «єдиного простору» діячі російської культури - природні союзники патріаршого проекту «Русский мир». Не слід на них за це ображатися: кожен вірить у те, в що вірить, а вже їсти хоче - не сумнівайтеся. Найсмішніше, що цей «мирний путь» цілком міг би виявитися ефективним, - спільний «культурний простір» купно зі спільною богослужбовою і богословською традицією справді могли б рано чи пізно згуртувати нас у якусь «цивілізаційну спільноту».
Якби це справді входило у чиїсь плани. Візьмімо для прикладу кавалера Юрія Шевчука, який працює «на Православ’я» і «Русь єдину» не за страх, а за совість. Хіба не дивно: людина з такими ідеями - й раптом опинилася в крутій опозиції до того політичного режиму, з яким у керівництва РПЦ повна «симфонія»? А ось не дивно.
Опозиційність рокера Юрія Шевчука з його ідеями та болем за долю колись великої вітчизни зрозуміти значно легше, ніж «симфоніста» патріарха Кирила - творця, натхненника, головного промоутера величного «цивілізаційного проекту» «Русский мир». Адже політика В.Путіна з першого дня була спрямована зовсім не на творення, а на руйнування цього потенційного «Русского мира», і навіть самого міфу про нього. Останні п’ятнадцять років відносини між Росією та її сусідами тільки погіршувалися - сварки, митні війни, взаємні обвинувачення, спроби щось «відібрати й поділити» у «братів по вірі», яким, за патріархом Кирилом, саме місце в «Русском мире». І річ тут не в тому, що «Русский мир» президентові не любий. Просто для масштабних проектів потрібні масштабні особистості і чималі ресурси. Ресурси в Росії є, а ось «масштабів особистості» на більше, ніж по кишенях розіпхати, не вистачає. У результаті всі «русмировські» побудови про «спільну віру», «спільну купель», «коріння» та інші ефемерні категорії розбиваються об матеріальну як скеля реальність газу, нафти, мит, заводів, газет, пароплавів, а інколи - як у випадку з Грузією - і танкової броні. «Русский мир» (прямо за Орвеллом) виявляється війною, причому не тільки в головах.
Як із такими політиками будувати «Русский мир»? І куди бідному щирому «русмировцю» - хоч тому ж таки Шевчуку - податися? Тільки в опозицію. Патріарх Кирило теж не може цього не розуміти. І тому, до речі, свого часу віщували йому «сварку з Путіним» і навіть провокували її. Але дарма. Священноначаліє РПЦ швидше пожертвує своїм улюбленим проектом, ніж місцем біля монаршого крісла. Для патріарха «симфонія» понад усе. Він завжди готовий притримати голос, щоб не порушувати унісон із партнером. Точніше, у даному разі - з «граючим диригентом». Відтак замість проповіді братньої і християнської любові, яка - єдина - тільки й може когось у щось об’єднати (якщо не в цивілізацію, то хоча б у єдину церкву, для РПЦ і це питання актуальне), патріарші клеврети розповідають про необхідність введення військ у сусідні країни для збройного придушення «кольорових революцій» на всьому просторі «Русского мира». При тому, що вже і всередині самої Росії рука бійців духопелити своїх «кольорових» утомилася.
Що нам подає один важливий і заспокійливий сигнал: «Русский мир» - для романтиків на кшталт Шевчука, а реалізація цього проекту не потрібна нікому і, принаймні в найближчому майбутньому, неможлива. Це не потрібно Росії, не потрібно і її сусідам - з різних причин. Можливо, частково цього проекту потребує сама РПЦ, яку розривають на шматки як відцентрові тенденції національних церков, так і церковна байдужість власне російського населення. І, не в змозі зміцнити себе зсередини, вона сподівається скріпити церкву «миром». Це можна було б зрозуміти - як і російських культурних діячів, котрі прагнуть утримати свій ринок. Якби «Русский мир» у виконанні РПЦ ніс справді мир.
Але це не так.
Смішно читати, що митрополит Київський Володимир зараз дуже влаштовує на своєму місці патріарха Кирила, оскільки він гарант церковного миру в Україні, здатний утримувати баланс і єдність у шматованій суперечностями УПЦ. Якби це було так, патріарх приструнив би проворних митрополитів, котрі рвонули до влади, варто було Блаженнійшому злягти. Він же, навпаки, підтримав їх. Бо миротворчість та ідеали єдності митрополита Володимира, очевидно, не у всьому збігаються з проектами патріарха Московського. Мир і єдність тут, в Україні, зовсім не входять до його планів. Досить згадати, як болісно відреагували в Москві на спроби об’єднавчого діалогу УПЦ і УПЦ КП.
Розділяти і панувати - рецепт не новий. І, як багато старих рецептів, ефективний. У Москві чудово розуміють, що просування «Русского мира» діє на багатьох в Україні як червоне на бика - і використовують це, аби не дати нам можливості домовитися між собою й навчитися жити бодай мирно, коли вже ми поки що не здатні на повну і беззастережну єдність. Приводи для нашого внутрішнього розбрату традиційно підкидає Російська православна церква - таке вже в неї громадське навантаження в рамках «симфонії». І всім, хто підтримує пропаганду «Русского мира» не зі службового обов’язку, а щиро - з міркувань особистих симпатій, ідеологічних уподобань, просто кредо, - слід про це подумати і, можливо, пошукати інші об’єкти для прикладання душевних та фізичних сил.
Я готова зрозуміти росіян, для яких «Русский мир» став чимось на кшталт прапора, котрий об’єднує уболівальників за долю вітчизни. Але, перш ніж цей прапор експортувати, годилося б подумати про інший бік та наслідки. Про те, наприклад, що тут, в Україні, ці гасла мають зовсім інше звучання й інший асоціативний ряд. Що нам вони приносять не єдність, а сварку і розбрат. Це, чи що, і є ті «православні ідеали», за які тепер роздають і отримують церковні ордени? Причому політичне замовлення на ці речі очевидне навіть дитині - в каламутній водичці суспільної нестабільності легше ловити золоту рибку.
Однак цього мало. Вигадані політичні місії загрожують місії власне церковній. Приклад того - провал діалогу РПЦ із російським суспільством. Причому і тут гасити конфлікт ніхто й гадки не має, навпаки, список тих, із ким «воює» РПЦ, роздувається до непристойності, - блогери, Большой театр, художники, письменники, телеведучі, панки, хірурги, «кольорові» і «болотні» баламути. РПЦ не може добитися миру навіть у себе вдома, - з чим вона йде до сусідів? Яку «свою роль» пропонує в «цивілізаційному проекті»?
Головний докір, котрий годилося б висунути «православним цивілізаторам»: усе це дуже псує зовнішній вигляд Церкви Христової. Яка насправді не посилає блогерів у психушку навіть за найпотворніші «наїзди». Не розоряє виставки. Не сварить брата з братом. Не виряджається й не ступає по-хазяйськи килимовими доріжками високих кабінетів. Не закликає «мочити» народний протест. Їй немає потреби домальовувати у фотошопі «тисячі схвильованих віруючих», а іншим плагіном стирати з патріаршої руки годинник. Ця - справжня, а не вигадана політтехнологами і спецслужбами - Церква несе світові Світло, і його не пропустиш, осліплений блиском діамантів на панагіях. Ця Церква пережила і імперії, і цивілізації - що й рекомендує її якнайкращим, точніше - вічним чином. Церква, яка не має потреби у вигаданих «єдностях», бо в неї є єдність во Христі. Церква, яка живе в молитві, у літургійному сопричасті, у повсякденних, немедійних, непатетичних жестах милосердя, доброї волі, прощення. У повсякденних дивах розкаяння та жертовності, що рятує життя і душі. Церква, яку ми втрачаємо за вигаданою «вищою місією» політичних проектів, блиском дорогих брязкалець та медійними скандалами.