Від етерних опіків тіло фізичне пече.
Хтось тебе вдарив по лівій щоці, не підставила праву.
Застрибуй в останній вагон, а то втече.
Вони все одно виберуть Варавву…
Галина Паламарчук
Міжолігархічна війна, видимі прояви якої так активно обговорюють, - від обвинувачень Саакашвілі на адресу уряду до арешту Мосійчука, - починає входити в активну фазу.
А інакше й бути не могло. З відходом політичного і бізнесового диктатора - Віктора Януковича - олігархи виявилися силою, найбільше підготовленою до взяття влади. Слабкість і кількісна недостатність авторитетної еліти - сукупності людей, котрі сягнули високого професійного рівня у своїй справі і зберегли високі моральні стандарти; фейковість переважної більшості політичних партій; уразливість громадянського суспільства, багато представників якого віддають перевагу рівню децибелів, а не IQ, - поки що не змогли створити серйозної конкуренції власникам сконцентрованого фінансового, адміністративного, медійного й організаційного ресурсів. Уже вкотре в Україні народ купує лотерейний квиток, а по виграш приходить влада. Так було після референдуму про незалежність, після Майдану 2004-го, після Революції Гідності. Одна з ключових проблем нинішнього надзвичайно тяжкого періоду полягає в тому, що ця ж таки влада не може розділити виграш. Боротьба за нього між олігархами дуже нагадує фінальну сцену фільму "Парфумер". Ми ж із вами поки що спостерігаємо за подіями, а тому, за традицією відповідних закладів, платимо дорожче за всіх. Не просто грішми - майбутнім.
Якщо хтось забув, хочу нагадати, що український олігархат по-своєму підтримав Майдан. Коротко нагадаю, чому. По-перше, Янукович зі старшим сином і командою "молодореформаторів" залишили олігархам недогризки пасовища. Позбутися загарбників активів і потоків, які влізли солітерами навіть у старі олігархічні бізнеси, хотіли всі без винятку. По-друге, більшість бажала залишатися "першими хлопцями на селі", а не NN-ми "в столиці". А саме таку долю їм підготував Віктор Янукович, взявши напередодні Вільнюського саміту ЄС курс на Московську метрополію. Майдан олігархам здався шансом повернути собі бізнес-поле, окуповане Сім'єю.
Олігархи виділяли і через своїх людей передавали гроші для Штабу. Рвано, але надавали свої ЗМІ для висвітлення подій. Виснули в Януковича на руках, не даючи застосувати силу. Залучали своїх американських лобістів, які могли оперативно занести в досить високі вашингтонські кабінети інформацію про прийняття рішення змести Майдан, як це було, наприклад, 19 лютого. Лазили по грейдерах і клюєвських явочних офісах. А головне - якби не вони, хіба б у нас були такі чудові маріонетки на сцені? Кожного з підшефних "лідерів Майдану" їхні фінансові куратори по черзі возили в Межигір'я або на Банкову своїми машинами або домовлялися про їхні зустрічі з Януковичем. Де були б Тягнибок, Кличко і Яценюк, якби свого часу не потрапили в щедрі руки Коломойського, Клюєва, Новінського, Фірташа, Льовочкіна, Ахметова?..
Однак не варто цих та багатьох інших політиків вважати одноособово винними в тому, що вони беруть участь у проктологічному ляльковому театрі олігархів. Величезна частина населення, незважаючи на пережиті потрясіння й науку, залишається пасивним спостерігачем, котрий прагне отримати чарівну таблетку, здатну одним махом позбавити всіх проблем. Олігархи - специ з виробництва таких таблеток, їх рекламування й фінансування – двох цих необхідних для завоювання електорального ринку процесів. Споживачі не замислюються над тим, скільки коштує виведення нового продукту на ринок. На попередніх парламентських виборах у Верховну Раду зайшла лише одна організація з ознаками політичної партії - "Батьківщина", решта - передвиборний продукт, зліплений, у кращому разі, за кілька місяців до сезону продажів. Але хто ж про це думає? Хто рахує витрати на ролики, борди, "джинсу", членів виборчих комісій, спостерігачів, чорний піар на конкурентів? А це ж треба відбити. І, оскільки бізнес - не мистецтво заради мистецтва, відбити - з максимальним прибутком.
Сьогодні, дивлячись на борди на вулицях Києва, можна сміливо припустити, що єдиний прибутковий бізнес, який ще залишився у країні,- політика. Сотні мільйонів доларів - ціна передвиборної кампанії колективного суб'єкта виборів, що претендує на серйозний куш. Люди купують красиво упаковану таблетку. Як правило, без лікувальної речовини. То чому ми скаржимося на здоров'я? "Вони, після всього, що пережила країна, так нічого й не зрозуміли", - гнівно вигукуємо ми, дивлячись на лицемірні і бездарні дії влади (або опозиції - не важливо, бо і влада, і опозиція мають спільний олігархічний фундамент). А виборці, які прийшли, а ще гірше - не прийшли, на вибори у 205-му окрузі, щось зрозуміли? Я інколи думаю: "Господи, що ж робити українцям, які живуть на території, тимчасово окупованій хохлами?" Виборців силоміць примусили робити вибір між двома гаденятами? Третього варіанту не було? А коли подумати? Просто подумати...
Як на мене, бути патріотом - означає думати. Розумно керувати. Розумно обирати. Розумно реформувати. Розумно воювати. Розумно вести міжнародні переговори. Розумно рефінансувати. Взагалі, розумно робити свою справу: пекти, лікувати, видобувати, виробляти, перевозити, вчити і, звісно ж, учитися... Але багатьом здається – "Навіщо?", адже можна вибрати "одну таблетку". Ось вона - на екрані, рекламується без інструкції з переліком побічних дій. Шо треба - обіцяють опустити, шо треба - підняти. "А виробник?" - "Та яка різниця?! Беремо!"...
У підсумку, вітчизняний олігархат: а) хто – для відновлення своїх позицій на ринках після втечі Януковича; б) хто – для зміцнення своїх позицій із віджимання активів у колег по цеху; в) хто - для боротьби з Дунканом Маклаудом із Банкової - створив безліч партійно-таблеткових проектів, зайнявши майже всі з наявних політичних ніш: націоналістичну, радикальну, малийбізнесзахищаючу, зросієювоюючу, росіюзахищаючу, меріввикористовуючу, атошниківнабійпідіймаючу, новимиобличчямиторгуючу.
У кожного олігарха на балансі по кілька партійних проектів. Як правило - ідеологічно несумісних. Політичне забарвлення "Опозиційного блоку" - таблетки для Південного Сходу - антагоністичний позиціюванню Радикальної партії Олега Ляшка. Покликана переполовинити ринки електорату "Опозиційного блоку" партія "Відродження" - не видається ідеологічним братом "Укропу", що нібито пахне фронтовими окопами. Партія "Солідарність", що закликає жити по-новому, ніби заходить у суперечність із консервативним "Нашим краєм", створеним за принципом "хто при німцях добре жив, той і при наших добре живе".
Ну то й що? Гаманець же в кожної з антонімічних пар - один. Головне для спонсорів - закинути невід на якомога більшу кількість електоральних косяків. Саме тому кілька партій, покликаних зібрати електоральні врожаї на Заході й Сході, - далеко не межа. У декого, з урахуванням регіональних проектів, харчуються і "трійки", і цілі кінні "виїзди", запряжені зорею майбутніх бізнес-дивідендів.
Усі ці партії суперничають, імітують, воюють, об'єднуються, розпадаються. І ми стежимо уважно за цим театром, ламаючи списи в соцмережах та за столами, зібравшись усією родиною на бабусиному дні народження. Часто до нас приєднується безліч рядових членів цих партій, жодним чином не втаємничених в альянси і плани своїх лідерів та їхніх спонсорів. Використанню втемну тисяч рядових партійців і десятків молодих депутатів сприяють три моменти: чітка нішовість проектів, що дозволяє лідерам кидати своїм партійцям кусні легкотравного гаслового м'яса; людська схильність до емоційного сприйняття того, що відбувається, а не аналізу його причин і наслідків; недосвідченість і непідготовленість неофітів до депутатської роботи; незаповнені прогалини в знаннях із багатьох сфер, що дає можливість "старшим товаришам" маніпулювати новачками. Найчастіше ми обговорюємо поведінку об'єктів, а не суб'єктів політичного процесу. Суб'єкти ж живуть своїм життям. І кожен із них ним незадоволений.
Наразі олігархи розділені на дві групи. Перша отримала мажоритарний пакет влади. Друга - міноритарний. Довгий шлях олігархів у політику створив цілі матрьошкові структури. Наприклад, Ахметов і Коломойський сидять у Яценюку; Яценюк сидить за обробним столом у партії Порошенка, але в Яценюка з Порошенком стосунки досить непрості, бо Порошенко руками Яценюка хоче перерозподілити на свою користь те, що дороге Ахметову й Коломойському. Або ж: Кличко сидить у партії Порошенка, який пригрів Яценюка, що намагається спільно з Мартиненком та Іванчуком поховати хімічні підприємства Фірташа і, завізши з Росії добрива, серйозно поскубти праотців Кличка-політика. Таких варіантів із заплутаним взаємопроникненням дуже багато. А вже мовчазних корупційних взаємозаліків - прямо не злічити. "О! Та твій орел, я бачу, тридцятку "зелені" через "Ощад" вивів!" - "Ха! А твій за номіналом погасив за рахунок держави облігації, куплені для тебе на зовнішньому ринку з дисконтом 40–60%!". Ось так у декларації одного "орла" з'явився мільярд, а тещу другого знімають із розшуку. Квити.
Залишившись без наглядача (яким був Янукович) і без арбітра (яким був Кучма), олігархи не впоралися ні з булімією, ні з відповідальністю. Президент не став над сутичкою. Він цілком передбачувано виявився лише одним із них. І вони саме так його сприймають: без пієтету й навіть поваги.
20 років загартування кожного з носіїв звання "олігарх" перетворили на щуролова. Ці люди здатні на тимчасові альянси. Але щойно хтось із них отримує можливість відібрати корм в іншого - всі внутрішньовидові обмеження випаровуються. Користуючись близькістю до президента країни, Віктор Пінчук примушував захлинатися слиною претендентів на ласі шматки вітчизняної промисловості. Користуючись важелем "Укргаз-Енерго", Дмитро Фірташ із задоволенням відгризав хвости й лапи побратимам. Ахметов, до чиїх інтересів із цілої низки причин Сім'я ставилася з чималою увагою, - тільки посміювався, дивлячись, як Янукович перекушував шийки дрібнішим ПРівським особинам. Отримавши владні важелі й заплутавшись із метою - стати прем'єром, президентом чи володаркою морською, - Ігор Коломойський оголосив полювання на майно побратимів, зажадавши (з торбою в руках) реприватизації їхніх активів. Петро Порошенко, замінивши Коломойського на посаді президента, оголосив піар-кампанію з деолігархізації, пославши загоничів до власників заводів, розподільчих мереж, теплогенерацій, свердловин, телеканалів, великих земельних пулів, а сам, озброївшись Григоришиним, Кононенком і Пасенюком, став "на номер".
У мене, як і в багатьох інших, років десять тому була ілюзія, що олігархи здатні у критичний момент домовитися між собою, хай навіть не заради країни, а власної вигоди заради, бо жодна схема не здатна принести стільки грошей, скільки вони могли б отримати, піднявши капіталізацію своїх активів шляхом сприяння оцивілізовуванню країни. Особисто знайома з усіма ключовими гравцями, крім Фірташа, я неодноразово чула від кожного з них слова про необхідність встановлення загальних, стабільних правил гри. Але реальність, даючи шанс кожному, доводила: під загальними правилами кожен має на увазі свої. Однак нинішня ситуація вивела міжолігархічні відносини на новий рівень боротьби за виживання. Економічна посуха й відсутність рефері диктують методи.
"У ньому немає державної цілісності. Він мав зробити дві речі: відлучити всіх, я підкреслюю - всіх, від держбюджету і від прийняття державних рішень. Він мав нас примусити працювати на країну, а примушує - на себе. Це - велика різниця!". Ці слова я почула від одного з найбільших українських олігархів. Я далека від думки, що якби випало Петру Олексійовичу народитися не купцем, а державним діячем, олігархи метнулися б кабанчиками приносити жертви на вівтар країни. Але потуга духу і цілеспрямованість активної частини суспільства, вкупі з державницькою позицією лідера країни, примусили б найбагатших людей України зважати на нові стабільні й прозорі правила гри. Цього не сталося. Понятійки розкрадені, союзи майже всі розвалилися. Кожного з конкурентів Петро Порошенко скусав рівно настільки, щоб розлютити, але не перегризти. У результаті, домігся практично неможливого - наприклад, антипрезидентського альянсу Коломойського й Ахметова: Геллер - вибачений, Ляшко - у спільному користуванні, прем'єр за дзвінком зривається й приїздить до двох хазяїв життя, які закріплюють мир пляшечкою віскі. Льовочкін із Фірташем поки що дотримуються руху неприєднання, спостерігаючи за тим, чиє тільце пропливе за течією першим. Але є тактика, а є стратегія. Стратегія захисту від переділу "іменем президента" й "іменем України" примушує олігархів шукати вихід у дострокових парламентських виборах. Місцеві вибори - проба сил, відточування інструментарію. А можливо, і створення приводу для перезавантаження великого парламенту навесні. З різних причин у союзники Петра Порошенка складно записати Радикальну партію, "Самопоміч", "Батьківщину", "Опозиційний блок", "Укроп", "Відродження", "Свободу". Падіння рейтингу президента, зростання рейтингу його очевидних і латентних опонентів створюють передумови для перерозподілу часток уже не в конкретних бізнесах, а в державі Україна.
Порошенка цей сценарій категорично не влаштовує. Який перерозподіл часток! Попереду - бенкет: непродовження мораторію на продаж землі, приватизація стратегічних об'єктів. І все це в доведеній до потрібної кондиції убогості країні. Основні інструменти протидії планові міноритарних олігархів - силовики. Четвергові події в Раді покликані були продемонструвати не тільки ефектність їхніх дій виборцям, а й ефективність - парламентаріям. СБУ - гнилувата, прокуратура - комерціалізована. Інакше кажучи, якість матеріалу меча караючого - так собі. Але маленького гризуна зарубали - від чого чотирьом сотням піддослідних стало не по собі .
Ви - медик і знаєте, що керованість вашою галуззю втрачена, але ви сподіваєтеся, що в інших справи кращі. Ви - банкір, і за останній рік у вас стало вдвічі більше сивого волосся, але вам хочеться вірити, що хтось почувається краще. Ви - військовий, і ви проклинаєте тих, хто повинен був і не забезпечив вам можливість ефективно захищати свою країну, але ви вважаєте... Порошенко-олігарх не може ефективно управляти країною, що продемонстрував за півтора року. Його небажання делегувати повноваження професіоналам і "манія величності", що перетворилася на загрозу національній безпеці, не дають підстав сподіватися на якісне перезавантаження управлінського класу.
Але й весняні вибори під олігархічними прапорами, замаскованими під партійні прапори, не зможуть якісно змінити ситуацію. По-перше, мети ніхто не міняв. По-друге - рано. Ми досі в міжелітті. Країна вже втратила представників старої управлінської школи і ще не створила школу, яка б продукувала достатню кількість нових фахівців.
Нам би ще почекати, коли бажання змінити країну переплавиться зі знанням, як це зробити, і вмінням. Нам би ще навчитися поважати закон, а не міняти свавілля одних переможців на свавілля інших. Нам би пережити комбінацію трьох вибухонебезпечних чинників: радикалізації суспільства через відчуття кричущої несправедливості; його ж зубожіння та втрати владою монополії на застосування сили. Нам би пояснити владі, що ті, хто прийде їй на зміну, через бездарність правління нинішніх мажоритаріїв і міноритаріїв матимуть лише один ресурс - посадити попередників.