Сучасну монетарну теорію дедалі частіше пропонують як ліки від зростаючої нерівності, але пам'ятайте: це не панацея.
Європа - породження ліберальної демократії та мультилатералізму - на цей час являє собою континент, політичному фундаменту якого загрожує зростаючий популізм. Політична нетерпимість і геополітична напруженість можуть призвести до руйнування ліберального світового порядку. Ця популістська хвиля піднімається дедалі вище в міру наближення травневих парламентських виборів у ЄС. Вибори можуть призвести до дезінтеграції сформованого статусу в силу зростання незадоволення та негативного сприйняття глобалізованого суспільства за умов млявого зростання єврозони, - нехай і без чіткого уявлення про те, чим потрібно замінити існуючий статус-кво.
Від Трампа та американсько-китайської торговельної війни до Brexit і "жовтих жилетів": загрози, які несе така зміна режиму, очевидні. Тектонічні плити зрушуються, хоча ми ще маємо відчути наслідки радикальних версій цих рухів на кшталт "жорсткого" Brexit. Після 30-річного періоду дерегулювання та економіки вільного ринку нова парадигма створить зовсім інше ділове й інвестиційне середовище. Це призведе до нових потрясінь й, отже, створить нові ризики. Хто хоче не помічати цієї наростаючої (і глобальної) зміни та вважає її незначною, нехай подумає ще раз!
Ці сили складні, глибоко вкорінені та складаються з безлічі векторів, через що важко буває розрізнити причину й наслідок. Цей процес далекий від завершення, але ми спробували сформулювати тут деякі проблеми та погрози, що формують основні передумови, від яких залежать ціни на активи та дохідність цінних паперів.
Популізм - явище не нове. Насправді він ровесник демократії (якщо не старший). Філософію його важко визначити, але, кажучи спрощено, у його основі лежить конфлікт між "звичайною" людиною та "елітою", що становить меншість, при якому відчужена маса глибоко незадоволена та не довіряє панівному істеблішменту.
Є багато теорій, які пояснюють сплеск популізму, але з мого погляду найбільш переконливою є та, що вважає його наслідком "гіперглобалізації", - це термін, придуманий економістом Арвіндом Субраманіаном.
З 1980-х років перехід до нового економічного порядку глобалізації, вільних ринків і технологічного прогресу забезпечив величезне зростання світового ВВП, генерував добробут, підвищив прибутки корпорацій і вивів мільйони людей зі злидарства. Для таких країн, що розвиваються, як Індія та Китай, це відкрило величезні можливості, але й Захід теж скористався з дешевої робочої сили та ринків товарів. Це призвело до глобальної дезінфляції, зниження дохідності облігацій та збільшення кредитного плеча, що у свою чергу сприяло активному зростанню цін на активи порівняно з 1980-ми роками.
Однак при цьому зрушенні, що протягом багатьох років сприймалося як виключно сприятливе, були й ті свої, які програли. Для Заходу три десятиліття гіперглобалізації призвели до безпрецедентного віддалення робочої сили від генерованого добробуту. Прибутки корпорацій у відсотках від ВВП неухильно зростали, а реальна заробітна плата стагнувала, у результаті чого добробут зосередився в руках небагатьох, а нерівність доходів різко посилилася. Доходи до оподаткування в 1% найбагатших людей нині перебувають на рівні 1929 р., після якого розпочалася Велика депресія.
Прибуток дістався глобальним корпораціям, працівнику ж залишалося боротися з наслідками зростання нерівності та конкурувати з дешевою робочою силою в особі мігрантів і автоматизації, причому в умовах зниження реальних доходів через податки й ренту йому завжди діставався менший шматок. Додайте сюди високі ціни на житло, спотворену ідею соціальної держави, дефляцію та зниження зростання, що призвели до падіння дохідності та боляче вдарили по вкладниках, - шматок, який припадав на частку працівника, зменшувався дедалі більше й більше. Далі, коли у 2008 р. вибухнула криза, замість зміни сформованої системи ситуація тільки погіршилася в результаті політичних рішень і неспроможності нормалізувати ринки.
Політика кількісного пом'якшення призвела до рефляції цін на активи, але не заробітної плати або продуктивності, що зумовило збереження нерівності та підривало довіру до істеблішменту як до сили, спроможної вивести західні економіки зі становища, що склалося. З огляду на все це зворотна реакція видається цілком закономірною. Швидше дивно те, що вона не проявилася раніше.
Що це означає для ринків, економічної політики та глобалізації? У міру посилення відповідної реакції зростатиме напруга й на полі битви, що ще більше ускладнить оцінку ризику та визначення того, яких відповідних політичних заходів необхідно вжити з урахуванням складності обстановки та її поляризуючих наслідків.
Якщо не зважати на відповідну або паліативну політику перерозподілу, будь-які заходи, що приведуть до реального поліпшення ситуації та вирішать проблеми тих, хто опинився по той бік глобалізації, здається, буде прийнято нескоро. Нова політична ера, що починається, - це результат кількох десятиліть соціальних змін, і вироблення рішення саме може потребувати десятиліть. Хотілося б сподіватися, що це не так, але доказів зворотного мало.
Фахівець із питань розвитку та нерівності Бранко Міланович писав: "Неоліберали та правоцентристи от уже десять років як згодні, що потрібно щось зробити для скорочення нерівності в добробуті та доходах. Але щоразу, коли їм хоч щось пропонують, вони завжди проти. Із цього роблю висновок, що вони хочуть скоротити нерівність з допомогою чаклунства".
Експорт Європи становить 50% її ВВП (удвічі більше, ніж у Китаї), що робить її вразливою за умов глобального вповільнення. Зростання популізму, помножене на в'янучу економіку, неспроможну стимулювати зростання та зайнятість (навіть з допомогою механізму друкарського верстата Європейського центрального банку в розмірі 2,6 трлн євро), змушує прогнозувати зміни. У міру того, як зростає опір сформованому політичному консенсусу з економічної політики і режим суворої економії зустрічає протидію з боку дедалі зростаючому племені популістів, настрої починають змінюватися.
Рух до радикальної фіскальної експансії з метою стимулювати попит через сучасну монетарну теорію (СМТ), імовірно, не є утопією й дасть відповідь, якої ми шукаємо. Експеримент може закінчитися набагато більш явними структурними дисбалансами, стрімкою інфляцією, валютними спекуляціями та монетарними зловживаннями в тому вигляді, в якому ми їх знаємо.
Добре це чи ні, але ця ідея набирає популярності, особливо в США. Хоча сама СMT не може бути здійснена в єврозоні, тому що її країни не є монетарними суверенами та не мають власних валют (і тому не можуть друкувати гроші самостійно для фінансування власної заборгованості), це не означає, що сама ідея не стане популярною всередині єврозони на тлі зростання популізму та наближення травневих виборів.
Результатом будуть відмова від жорсткої фіскальної економії та політика боргового фінансування витрат, спрямована на більш справедливий економічний розподіл.