Коли УЄФА мала обрати одну з кандидатур на проведення Євро-2012, українсько-польську заявку критикували з різних міркувань. Однак чи не найбільш серйозним зауваженням скептиків була здатність українців і поляків тісно співпрацювати в одній команді. Адже слова про «стратегічне партнерство» — це одне, а, приміром, та ж координація транспортних інвестицій по два боки кордону не виходить найкраще. Та хіба може бути інакше, коли представники обох націй недостатньо розуміють реалії та потреби сусіда.
У Західній Україні не бракує осіб, котрі володіють польською та розбираються в польських реаліях. Натомість для більшості поляків Україна надалі асоціюється лише з Радянським Союзом, «човниками» з-за «закоркованого» кордону та соціальною напруженістю. Зрештою, нещодавні протести контрабандистів із польського прикордоння, котрі заявляли на весь світ про свої «права» вільно перевозити цигарки до Польщі, тільки зміцнили ці стереотипи. У цьому контексті доречне запитання: чи люди, чиї знання про Україну обмежуються лише телевізійними сюжетами про «човників» та заробітчан, здатні успішно співпрацювати з українськими партнерами над подоланням спільних проблем?
Війна за посади
На папері все, як завжди, чудово. Не так давно президенти Ющенко та Качинський під спалахи фотокамер підписали угоду про співпрацю при організації Європейського чемпіонату з футболу 2012 року. Та навіть попри добрі наміри президентів та їхніх радників, можливості цього щабля влади доволі обмежені. Принаймні в Польщі підготовкою до першості тепер завідують не президент і навіть не уряд, а мери шести міст-організаторів. Такий результат цілого року прихованого змагання за владу над Євро-2012 та пов’язаний з ним розподіл фінансових потоків і нових портфелів.
Спочатку думалося, що результат цього змагання буде зовсім протилежним. Уже за тиждень після рішення УЄФА тодішній прем’єр Ярослав Качинський очолив новостворений центральний комітет Євро-2012, випереджаючи потенційних суперників. То був період, коли брати Качинські контролювали майже всю центральну владу й утверджувалися на варшавських верхах.
Водночас кожне з шести міст — організаторів Євро-2012 перебувало під контролем тодішньої опозиції — «Громадянської платформи» та лівих сил. Тож не випадково опозиція та прихильні до неї ЗМІ і громадські організації підтримували вимогу мерів міст передати їм більшість важелів впливу на підготовку до чемпіонату. Мери хотіли мати вирішальний голос при вирішенні справ, котрі лежать поза компетенцією міської влади, наприклад, при визначенні майбутнього маршруту автобанів чи під час ухвалення законодавчих рішень.
Врешті-решт мери отримали все, чого хотіли. Дострокові парламентські вибори в жовтні минулого року, на яких «Закон і справедливість» несподівано втратив владу, означали остаточний перехід зміцнення «влади над Євро» в руки мерів. Тепер уже теплі посади розподілені, а уряд декларував, що слухняно виконуватиме ті вказівки, які на його адресу висуватимуть міста.
Систему сформовано загалом непогану. Однак навряд чи вона гарантує надійну координацію дій з українськими партнерами. Хоча теоретично такого бути не повинно: польська влада довіряє містам, а мери створюють різного роду платформи співпраці з українськими містами-партнерами. І дарма, що недієві. На запитання журналістів, чому, наприклад, не планується будівництво автобана Гданськ—Варшава —Львів, Міністерство інфраструктури може цілком справедливо відповісти: муніципальні єврокомітети не заявляли нам про таку потребу. Отже, є гостріші виклики, але за це відповідаємо вже не ми (уряд), а міста.
Кадри вирішують усе
За умов гострої боротьби за повноваження і міста, й уряд Качинського не могли дозволити собі затримку в створенні своїх комітетів з питань підготовки до футбольної першості. Спільною ознакою процесу було те, що посади посіли свої, перевірені люди. Про залучення зовнішніх експертів, у тому числі фахівців з питань України, навіть не йшлося. Що можна зрозуміти, оскільки спочатку вся енергія муніципальної влади була спрямована на протистояння урядовим комітетам, створюваним відомствами воєводи (відповідник облдержадміністрацій).
Проте не можна сказати, що підготовка до Євро-2012 у польських містах обмежується лише політичними змаганнями та піаром. Після півроку фактичної бездіяльності муніципальні політичні комітети наче прокинулися і заснували публічні комерційні товариства, які координуватимуть будівництво стадіонів та інших об’єктів. Кадровий склад їх наглядової ради та управління ні для кого не був несподіванкою — це люди з місцевої політично-ділової товариської еліти, однак усе-таки експерти з конкретних питань: будівництва, інвестицій, безпеки.
Спочатку ніхто (за винятком чиновницького корпусу у Гданську) не піддавав сумніву необхідність пожвавлення контактів з українськими містами. Просто купа справ із терміном залагодження «на вчора» відсунула «українське питання» на задній план. Як пізніше з’ясувалося, назавжди.
Перегони стартували
Різні темпі підготовки до європейської першості у кожному з шести польських міст-організаторів полягають не так в об’єктивних чинниках (наприклад, обсягові необхідних інвестицій), як у політичній ситуації.
Звісно, столичний статус Варшави дає цьому місту перевагу вже на самому старті: столиці набагато легше отримати державні дотації на свої проекти. Згідно з урядовим проектом інвестиційного плану Євро-2012 уряд має виділити на інвестиції 1562 млн. злотих із центрального бюджету, з яких Варшава має отримати аж 1200 млн. Тим часом Вроцлаву виділили лише 110 млн., Гданську — 144 млн., а Познані — 88 млн. Інакше кажучи, столиця отримає у два-три рази більше коштів у перерахунку на душу населення, ніж інші міста — попри те, що вона багатша за них.
Швидкий потяг на станції у Кракові |
Звісно, особливою є ситуація в запасних Кракові та Хожуві, які готуються до Євро-2012 із надією, що Познань, Вроцлав або Гданськ не встигнуть із підготовкою. Однак промисловий Хожув радше не має шансів на успіх. Хоча це місто і вважається футбольною столицею Польщі, крім стадіону, зоопарку, планетарію та парку розваг туристам нічого показати в цьому населеному пункті Сілезії — «польського Донбасу».
Інша річ — старовинний Краків, котрий свого часу прогаяв свій шанс і тому став лише запасним містом, а тепер швидко рухається по дистанції. Давня столиця не має проблем із готелями, стадіон уже стоїть і потребує лише модернізації (правда, він не буде такий гарний, як арени в інших містах). Є мережа інших спортивних об’єктів, зокрема тренувальні бази та великий, відомий багатьом українцям аквапарк. До того ж Краків має зручне сполучення з Вроцлавом і Німеччиною (єдиний у державі справжній автобан), Варшавою (єдина швидкісна залізнична магістраль) та з Україною (єдиний запланований автобан, який має шанс «доїхати» до українського кордону, а також запланована євроколія до Львова).
Тому дедалі частіше можна почути пропозиції, щоб Краків замінив найгірше підготовлений до Євро-2012 Гданськ. І ця ідея видається слушною не тільки з огляду на стан справ у самому Тріймісті (Гдансько-Гдинській метрополії). Нещодавно стало відомо, що поляки майже точно не встигнуть побудувати зручне сполучення Гданська з Познанню, німецьким кордоном (а отже, з Європою) та Варшавою. А сполучення Гданська з Україною — це вже справжнісінька біда. Місто згаяло час, коли треба було лобіювати вигідні для Гданська маршрути майбутніх залізниць та автобанів.
Однак, на думку президента (мера) Гданська Павла Адамовіча, втрата права на проведення Євро цьому балтійському місту не загрожує:
— Ми розуміємо, що не вдасться побудувати необхідних сухопутних шляхів, тому робимо ставку на розвиток аеропорту, — каже пан Адамовіч. — Порятунком для Гданська є також море. Так звані морські автобани, що виникають на Балтиці, — це одне з небагатьох сполучень, які на сто відсотків стануть реальністю до 2012 року.
Причина проблем у Гданську — політична. Так само, як і будівництво стадіону, міського голову турбує, як... позбутися конкуренції сусідньої Гдині, що разом із Гданськом, Сопотом і супутниковими містечками утворює один міський організм з мільйонним населенням — Тріймісто. Підготовка до чемпіонату збіглася в часі з дебатами про створення тут єдиного управління. І хоча значно більших економічних успіхів досягає динамічніша Гдиня, все йде до створення управління агломерацією саме під крилом мера Гданська, якого підтримують маршал Помор’я Ян Козловський та «прем’єр із Сопота» Дональд Туск.
В інших містах такої потужної політичної специфіки не було. Приміром, легітимності міської влади Познані та Вроцлава ніхто не заперечував. Хоча певні проблеми виникли навколо популярного мера Вроцлава Рафала Дуткевіча. На відміну від свого гданського колеги, він мусив боротися за владу над європідготовкою не з мером якогось сусіднього міста, а з... власним партійним середовищем із «Громадянської платформи». Коротко кажучи, оточенню прем’єра Туска не сподобалася популярність Дуткевіча та його політичні амбіції, котрі могли б завести вроцлавського лідера на президентське крісло на виборах 2010 року. Тож прийшло політичне рішення згори — відсунути Дуткевіча в тінь.
Звісно, цей конфлікт не міг не позначитися на підготовці Вроцлава до чемпіонату. Однак у цьому місті не все так погано: Вроцлав і його управління надзвичайно динамічні. А в питанні самої підготовки до Євро незмінно лідирує Познань. Це — єдине місто, де вже стартувала конкретна робота з будівництва стадіону. Підготовчий етап розпочався також у Варшаві, однак за такої потужної підтримки з боку центру (і фінансової, і щодо змін до законів, які писали під потреби саме Варшави) це навряд чи є заслугою місцевого керівництва.
Цікаво подивитися, чим керуються мери та їхні заступники, добираючи склад численних комітетів з проведення Євро, формування яких нині завершується.
У більшості випадків найважливіший критерій — це досвід чиновницької роботи в мерії та лояльність до мера. Відтак, призначають чиновників, котрі не завжди здатні брати на себе ризик і приймати нестандартні рішення. А вже орієнтування в питаннях співпраці з Україною до уваги не бере абсолютно ніхто. Хоча в принципі період підготовки до Євро було би дуже бажано використати для зміцнення відносин між польськими та українськими містами.
А співпраця з Україною?
Ні для кого не секрет, що нинішній рівень економічного співробітництва Польщі та України — лише невеликий відсоток тих перспектив, які може відкрити спільне проведення Євро-2012. Усі розуміють, що йдеться не про сам футбол, а про дещо надзвичайно триваліше й вагоміше. Просування інвестиційних і туристичних можливостей України та Польщі, які спільним проведенням чемпіонату показують усьому континентові «єдність у Європі» (це — кредо польських дипломатів у Києві) було чи не основною метою президентів і керівників урядів двох країн, які готували й підтримували спільну заявку.
Однак польські міста — майбутні господарі Євро мають дещо інший погляд на співпрацю з Україною. Лише мерія Вроцлава вважає пріоритетом використання підготовки до Євро-2012 для розвитку співпраці зі Львовом та іншими українськими містами. Ефектом вроцлавсько-львівського діалогу є порозуміння щодо будівництва євроколії, що з’єднає Місто Лева із Західною Європою через Перемишль та Вроцлав, замість альтернативної траси Львів—Варшава—Гданськ.
Вроцлав також активно рекламує послуги своїх вищих навчальних закладів серед потенційних студентів із Західної України, ділиться зі Львовом досвідом і контактами, а також подає до європейських структур багато польсько-українських проектів. Столиця Нижньої Сілезії справді вбачає в співпраці місцевого бізнесу з Україною невикористаний потенціал та сподівається багато виграти завдяки майбутній футбольній першості.
Справедливості заради слід сказати, що мерії Познані, Вроцлава та Кракова також не заперечують доцільності такої співпраці. Ці міста мають уже певні контакти з Україною і готові їх розвивати. Однак контакти розвиваються радше без втручання мерій та Євро-2012.
А от у Гданську навіть чути не хочуть про спільну українсько-польську імпрезу. Редактори місцевих видань навіть послідовно вирізують із журналістських матеріалів про підготовку до Євро всі згадки про Україну...
Щоб зрозуміти цю неприязнь гданців, слід зазирнути у минуле. Так уже склалося, що більшість жителів повоєнного Гданська — це переселенці (або їх нащадки) з тих земель, що відійшли до України та Білорусі. Тож гданці радше готові співпрацювати з ментально ближчою їм Німеччиною та з Росією, яка останнім часом динамічно «завойовує» Балтику і видається привабливим діловим партнером. До того ж гданський порт практично живе з російського транзиту, а тамтешні менеджери з галузі логістики просто в захваті від економічних успіхів Росії в Балтійському регіоні, надто в сусідньому із Гданськом Калінінграді. Перспективі гдансько-російських інтересів загрожує лише одне — непотрібна, на думку декого, заангажованість Варшави на підтримку євроатлантичних намірів далеких і чужих (з точки зору Помор’я) України та Грузії.
Цікаво, що прес-служба мера Гданська офіційно заявляє про своє небажання співпрацювати з Україною. Хоча у Вроцлаві чи Варшаві така декларація відразу викликала б хвилю обурення інтелектуалів. «Співпрацю з українськими містами налагодимо не раніше, як 2010 року. Наразі ще зарано, тим паче, що всі міста зайняті будівництвом стадіонів», — тлумачить політику свого шефа Кароль Полейовський, керівник прес-служби мера Павла Адамовіча.
«ДТ» запитало представника гданської мерії, чи в контексті вроцлавсько-львівського лобіювання подовження євроколії до Львова не доцільно долучитися до просування ідеї залізничного сполучення Гданська зі Львовом (через Варшаву та Люблін). «Не будемо цього робити, бо це не наша справа», — коротко відповів чиновник.
Проблема в тому, що польське міністерство інфраструктури також не береться усувати бар’єри на осі Гданськ—Варшава—Львів. «Мери Гданська та Варшави не заявляли нам про таку потребу. Натомість на прохання Вроцлава, Кракова та Львова ми розвиваємо польсько-український коридор «схід-захід», і цього буде достатньо. В іншому разі ми отримали б від Гданська та Варшави якийсь сигнал», — кажуть представники міністерства.
Як у такому разі відбуватиметься сухопутний рух від Львова до Гданська і чи Гданськ збереже взагалі статус міста — організатора чемпіонату? Ці запитання поки що залишаються відкритими.