У своїй нещодавній статті про неможливість (на щастя) військової диктатури в Україні Сергій Рахманін ("Рятівник на білому танку", DT.UA від 1 березня 2012 р.) поставив риторичне запитання: "...я ризикну запитати економістів: ви вірите в здатність наших генералів провести хоч якісь реформи?". Як економіст, відповідаю: "Ні". Причому справа не тільки в конкретних генералах, про яких судити не мені. Питання в самому принципі "сильної руки", в яку й досі ще вірить величезна кількість співгромадян, навіть попри конкретний приклад, що очолює нині державу. Багатьом так хочеться звично перекласти із себе роботу і відповідальність на владу: так, цей не виправдав надій, а от прийде "наш Лі Куан Ю", всіх "построїть" і все за нас зробить! Однак "наш" може бути тільки "Лікуан'юненком", вітчизняною пародією на великого лідера (який, до речі, ніколи не захоплював влади, а був обраний на виборах). І навіть якщо йому раптом удасться "навести лад", це принесе народу тільки лихо.
Насправді, якщо дивитися ширше, то Лі Куан Ю, Пак Чжон Хі, горезвісний Піночет - це крапля успішних прикладів у морі жахливих. Навіть якби решта обставин не мали значення, чому саме Україна (це з нашим "щастям"!) має раптом виграти в цю лотерею "хорошого" диктатора, а не якогось Іді Аміна або Роберта Мургабе? Просто тому, що ми не в Африці? То ми і не в Східній Азії! І якщо придивитися уважніше до нечисленних успішних прикладів диктатур, то впадають в око три вирішальні чинники: висока дисципліна, наявність традицій ефективної бюрократії та стадія індустріалізації. Всі вони мають глибокий смисл (про який нижче), і жодного з них не спостерігається у нас. Тому треба працювати над тим, щоб створити дієздатну демократію - іншого виходу просто немає.
Втім, чи допоможе вона? Просунуті прибічники "сильної руки" люблять посилатися на невдачі численних спроб статистично довести зв'язок між демократією та економічним зростанням. Однак при ближчому розгляді виявляється, що ці невдачі - просто результат поверхневого підходу.
По-перше, демократію до останнього часу оцінювали за формальними ознаками, такими, як регулярні вибори. Але вони були й у тоталітарному СРСР! Як доводять Норт, Волліс та Вейнгаст, справжня межа - між країнами з "обмеженим" і "відкритим" доступом - проходить не за формальними ознаками, а за наявністю реальної політичної конкуренції. І тоді все стає на свої місця. Усередині обох груп країн закономірності дійсно не простежується, та між ними спостерігається чітка відмінність: країни з "відкритим доступом" зростають помітно швидше. Попри те, що вони багатші і за суто економічними законами мали б відставати - ще один парадокс, який не давав спокою цілому поколінню дослідників.
По-друге, хоч трохи авторитарні режими характерні або для індустріалізації, особливо "наздоганяючої" (а на цій стадії всі країни ставили рекорди зростання!), або для країн, багатих ресурсами, особливо нафтою і газом. Це створює помилкове враження їхньої успішності і, швидше за все, маскує справжню залежність. Утім, не виключено, що саме в таких випадках зв'язок може бути і не зовсім випадковим.
Очевидно, що саме багаті ресурси дають змогу автократіям утримувати владу, що, своєю чергою, допомагає попередити війни за ресурси. Індустріалізація ж потребує більше дисципліни, мобілізації (в яких авторитарний режим має перевагу), ніж творчості, для якої критичні демократія і свобода підприємництва. Тим більше у ХХ столітті, коли інновації вже було кому генерувати, а завдання місцевого бізнесу або транснаціональних корпорацій зводилося до організації виробництва з найменшими витратами. Для цього диктатура і взагалі "обмежений доступ" навіть корисні, оскільки дозволяють утримувати низькі зарплати. При цьому, як здається, "цілі чіткі, завдання поставлене" - попереду маячать спини лідерів. Тому зрозуміло, куди бігти стрімголов, сила є - розуму не треба.
Однак навіть за всього цього вибрані авторитарними лідерами шляхи нерідко виявлялися тупиковими, як, наприклад, імпортозаміщення в країнах Латинської Америки. Крім того, неминучий кінець таких режимів часто призводить до політичної кризи (наприклад, в Індонезії) або вибуху популізму (у тій же Латинській Америці), які знищують весь або майже весь позитив. Постіндустріальну ж економіку під керівництвом "сильної руки" поки що вдалося побудувати тільки Сінгапуру, але цього разу взагалі одному-єдиному в усьому світі. Решта "зійшли з дистанції" на далеких підступах: і Корея, і Тайвань, і, до речі, СРСР спіткнулися саме об цей бар'єр. Зараз, очевидно, підходить черга Китаю.
Тому, виходячи з об'єктивних економічних даних, диктатура навряд чи виявиться корисною для нашої країни, в якої особливих "ресурсів" немає, і на порядку денному - не індустріалізація, а перехід до конкурентоспроможності на основі інновацій. Причому, минаючи "інвестиційну" стадію, на якій нам нічого не світить, бо там найважливіша ефективність ринків. Такий перехід, на думку творця теорії конкурентоспроможності Майкла Портера, поки що вийшов тільки в післявоєнної Італії, де не те що диктатурою, простою політичною стабільністю не пахло. Тому "стабільність" у сенсі персоналій - помилкова мета, особливо для України.
Однак є ще одна закономірність, яка жирним хрестом перекреслює надії "простих українців" на "хорошого" диктатора, такого, "щоб сам не крав та іншим не давав". Утім, насправді безсрібник-популіст на кшталт Перрона або Альєнде значно гірший, ніж прагматичний до цинізму варіант "нехай сам живе, але дає іншим заробити". Хоча нам і такого не бачити.
Все ті самі Норт, Волліс та Вейнгаст переконливо доводять, що авторитаризм - обмежений доступ до політичних можливостей та організацій - логічно пов'язаний з таким самим обмеженим доступом до економічних можливостей: власності, підприємництва, ринків… Адже диктатор за визначенням стоїть вище за закон, отже, його влада не легітимізована і не опирається на волю більшості громадян. Тому, щоб утримати її, диктатору необхідно забезпечити лояльність підлеглих, насамперед силовиків. Як правило, він домагається цього, створюючи на кожному рівні владної ієрархії свої привілеї, що слугують джерелами доходу - звісно, за рахунок обмеження можливостей решти, тих самих "простих людей". Тобто активно розвиває корупцію і душить підприємництво.
А як же?.. Так, винятки бували, але тільки в дисциплінованих країнах з давніми традиціями бюрократії або там, де є хоча б один із цих двох чинників, і для цього є вагомі підстави.
Припустімо, омріяний "добромисний диктатор" дивом з'явився. У найкращому разі він може діяти, підносячи свої вказівки у ранг закону, а в іншому покладаючись на бюрократію і суди, як у демократичній країні. Але при цьому він не тільки зв'язує себе формальними процедурами. Для втілення законів необхідна бюрократія - кваліфікована, організована і лояльна. І, звичайно, високооплачувана: у тому-таки Сінгапурі державні службовці одержують зарплати, більш ніж конкурентні з приватним сектором. Але цього недостатньо, адже спокуси, що підстерігають чиновника, все одно непорівнянні з будь-якою зарплатою. Утримати від них можуть або контроль громадянського суспільства, який при диктатурі неможливий за визначенням, або взаємоконтроль колег у добре організованій бюрократичній структурі, яка опирається на міцні традиції благочестя.
Та створити таку структуру на порожньому місці неможливо. Щоб стати хорошим чиновником, треба довго вчитися на практиці, у колег. Тому ефективні бюрократії формуються століттями, цементуються особливою корпоративною культурою і тримаються на "інституціональній пам'яті". Вони переживають навіть революції - новій владі теж треба якось управляти, а інших фахівців немає. Самі більшовики змушені були взяти на роботу дивом уцілілих царських чиновників! Справжній бюрократ завжди лояльний до влади і виконує будь-який закон, хоч би звідки він виходив. Маючи таке знаряддя, диктатор з добрими намірами може справді звернути гори, а злий геній - влаштувати Голокост, але в обох випадках це буде зроблено досить ефективно.
За відсутності ж бюрократичних традицій і поваги до закону єдиним можливим "порядком" залишається "я - начальник, ти - дурень". Але в цьому разі можливості контролю обмежені максимальною кількістю підлеглих на одного начальника і максимальною кількістю рівнів ієрархії (див. "Доля вертикалей", DT.UA від 27 липня 2012 р.). Тому те, що реально зробити на основі прямого підпорядкування в маленькій країні, неможливо відтворити у великій. Крім того, обидва параметри визначаються схильністю до дисципліни, властивою народу. Тому при однаковому масштабі такі методи можуть працювати в Східній Азії та Чилі (дуже дисциплінованій країні, попри репутацію континенту!), але не в більшій частині решти світу. І тоді зцементувати "вертикаль влади" може тільки грубий матеріальний - корупційний - інтерес, як описано вище.
У Сінгапурі до знаменитої східноазіатської дисципліни і тисячолітньої китайської бюрократії додалася ще й британська правова традиція, яка (як довели Асемоглу, Джонсон і Робінсон) за інших рівних умов дає країні серйозну перевагу. Плюс геніальний і самовідданий лідер, котрий на додачу здобув прекрасну західну освіту. Не дивно, що ця країна - виняток з усіх правил.
Однак первинні тут саме об'єктивні чинники. Гонконг, де не було такого яскравого лідера, та й узагалі авторитарного режиму, драконівських заходів і багато чого іншого, зате було в наявності все інше перелічене, стартував 1950-го з того ж рівня, що й Сінгапур. Отже, він розвивався ще краще, і навіть зараз, після втрати статусу британської колонії і приєднання до КНР, на 13% попереду за доходом на душу населення! А Україну, де немає взагалі ніякої правової традиції, дисципліна традиційно низька, а на місці бюрократії та силових структур давно вже ракова пухлина, не зміг би витягти з болота навіть сам Лі Куан Ю, аби з'явився він у нас. Просто через відсутність некорупційних важелів управління.
Втім, залишається важливе запитання: а чи можна взагалі на основі нашої нинішньої культури і такої-сякої демократії побудувати сучасне процвітаюче суспільство, конкурентне та інноваційне? Адже в багатьох випадках для цього довелося ламати архаїчні традиції та руйнувати суспільні підвалини. А в патріархальній країні більшість голосує за старе (у тому числі часто проти самої демократії). Тому в ХХ столітті робили це, чого гріха таїти, зазвичай саме авторитарні або навіть тоталітарні режими. Зокрема, у нас традиційному устрою зламали хребет більшовики.
Наскільки реальний інший шлях? Запитання до істориків, політологів і соціологів. Але їх я, у свою чергу, ризикну запитати: ви вірите в можливість появи в Україні диктатора, здатного виховати в нашому народі повагу до власності і закону? Чи все ж таки жоден "батько нації" за нас із вами цієї роботи не виконає?