Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Стаття 1 Конституції України
Права и свободы - странный предмет:
В Конституции есть,
А на практике нет.
Інтернет-переспів пісеньки Вінні-Пуха
Напевно, чудово жити у державі, яка піклується про своїх громадян, визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, та всіляко сприяє гідному і безпечному життю індивіда.
Перечитуючи нашу Конституцію, ловиш себе на думці, що написана вона гарно та доладно, і жити б по ній та не тужити. Та коли щодня стикаєшся з її "правозастосуванням", залишки волосся на голові стають дибки.
У пошуках наповнення бюджету чиновники творять такі речі, що навіть наші суди, скажемо прямо, не дуже лояльні до громадянина (у випадку, коли він опонує державі), схиляються на бік того громадянина і змушують пригадати, що справді Україна ще місцями і соціальна, і навіть дещо правова держава.
Постійно стикаючись із проблемами виплат дітям війни, виплат матерям, які просять суди перерахувати суму допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, та іншими спорами із соціальним аспектом, нещодавно я почув про нове державне ноу-хау, як зробити життя пересічного українця ще більш цікавим, змістовним і детально ознайомити його (українця) із роботою судової системи.
Так от, у простій українській сім'ї свято - народилася дитина, і батьки, зареєструвавши новонароджену у РАГСі, йдуть до департаменту соціальної політики та подають пакет документів на отримання допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Чиновниця департаменту приймає заяву та повідомляє, що до помешкання, де живе новонароджене маля, прийде перевірка, щоб оглянути умови проживання і взагалі так треба.
Через деякий час перевірка приходить. Маму новонародженого детально розпитують про її інших дітей, на що вона розповідає, що донька он бавиться, а старший хлопець, оскільки зараз літо, поїхав погостити до свого батька (її першого чоловіка). Працівники все занотовують, складають акт про те, що дитина не проживає (!) з матір'ю, та йдуть геть. А якщо, на думку чиновників, дитина з матір'ю не проживає, то й кошти матері на дитину платити не потрібно.
Усе ж чиновники нарахували матері гроші до виплати (ну не звірі ж вони, дійсно), але не як на третю, а як на другу дитину.
Ці події розгорталися у 2012 р., на той час ціна питання була такою: розмір виплат при народженні
другої дитини становив з 1 січня 58320 грн, а розмір виплат при народженні третьої дитини був удвічі більший - 116640 грн.
Так би мовити, державна копійка державну гривню береже. А тут така чудова нагода зекономити бюджетних 58320 грн на матері, яка наважилася в наш час народити трьох дітей. Дивись, і премію випишуть працівникам департаменту, і подяку вручать із формулюванням на кшалт "за впровадження в життя принципів соціальної держави".
На всі пояснення жінки, що старший хлопець живе разом із нею, на всі довідки зі школи, де навчається дитина, які надавала матір, працівники департаменту соціальної політики відмахувалися та говорили, що вони встановили, що дитина з матір'ю не живе.
Коли доведена до відчаю жінка пригрозила судом, їй пообіцяли, що суд вона програє.
Звернувшись до суду та витративши купу нервів і часу, жінка все ж таки суд виграла. У суді встановили, що її старший син проживає з нею, відвідує школу, та зобов'язали департамент соціальної політики провести перерахунок і виплатити недоотриману допомогу при народженні третьої дитини.
Ну от майже і все. Але як і у кожній історії, що народжуються в чиновницьких кабінетах нашої держави, тотального хепі-енду за зразком американських блокбастерів не буде, буде закінчення з натяком на хепі-енд.
Як кажуть в юридичних колах: "Апеляція - це коли ви просите один суд виявити неповагу до іншого суду". Так, звісно, установа, котра покликана стояти на захисті соціальних інтересів українських громадян або хоча б бути інструментом реалізації громадянами своїх соціальних прав, рятуючи
бюджетні 58320 грн та обстоюючи свою правоту, прогнозовано подала апеляцію.
Та оскільки справа адміністративна, а середній час очікування в окружному адміністративному суді, за власним досвідом, становить два-два з половиною роки, надія, що жінка отримає свої кошти цього чи хоча б наступного року - невелика, але все ж вона є.
Вся біда в тому, щоб за час очікування не змінився тренд "правозастосування", бо на українських теренах найстрашніше навіть не зміна законів, а вільне та іноді шалено цікаве їх трактування судами.