У вівторок, 30 червня, Велика палата Конституційного суду продовжить розгляд справи про відповідність Конституції України Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Неконституційним вимагають визнати весь закон. Підстава — постанова Верховного суду від 2015 року. І для розуміння цієї історії треба передусім відповістити на запитання, чому постанова з вимогою визнати його невідкладним і розглянути протягом місяця п’ять років пролежала в КСУ, і її зняли з полиці саме тепер.
Розпочалася ця історія з вкладників 200+ (котрі претендують на суми, що перевищують гарантовану законом) банку «Таврика». Вони стали опротестовувати в судах той факт, що вкладникам відшкодовують лише зобов’язання до 200 тисяч гривень, і дійшли аж до Верховного суду. За даними джерела ZN.UA, на цьому етапі до них примкнула група вкладників 200+ інших банків і запропонувала йти далі, тобто в КСУ. Так народилася та сама постанова ВСУ, яка лягла в основу розгляду в КСУ.
Пленум Верховного суду вирішив, що закон про систему гарантування не відповідає Конституції через низку пунктів, але ми зупинимося на ключових. На думку ВСУ, Фонд гарантування вкладів, не будучи органом державної влади, наділений тими ж повноваженнями, що й НБУ. На доказ судді наводять статтю 6 закону про систему гарантування і його розділи VI і VIII. Стверджують, що Фонд гарантування фактично виконує функції НБУ, і це порушує принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову.
Це вже дуже дивно. У статті 6 закону йдеться про те, що Фонд може видавати інструкції, положення й правила, у розділі VI — про регуляторну діяльність Фонду, по суті, про звіти, перевірки й санкції, а в розділі VIII — про процес ліквідації. Причому закон чітко визначає, що рішення все-таки приймає НБУ, Фонд може запропонувати відкликати ліцензію в банку й зобов’язаний реалізувати саму процедуру ліквідації. Звичайно, Фонд тісно взаємодіє з регулятором, обмінюється інформацією, координує дії, але от функцій НБУ точно не виконує, бо в законі про Нацбанк точно зазначено, що основна функція в нього одна — забезпечувати стабільність гривні. На додачу йдуть підтримка цінової та фінансової стабільності, а також усталених темпів економічного розвитку, але тільки якщо все це не суперечить основній меті. І за всієї поваги до Фонду, тут він НБУ взагалі не конкурент.
Далі судді багато філософствують про право, мораль, тотожність закону й справедливості, ідеї соціальної рівності тощо, — любителі BDSM можуть ознайомитися з повним текстом документа нижче. Висновок такий: закон несправедливий, бо виплачують лише 200 тисяч гривень, рівності немає, бо одержати гроші відразу не можна, треба чекати. А от ті, в кого термін за вкладом уже закінчився, чекати не мусять і одержать усе й одразу.
Насправді це не всесвітня несправедливість, а логіка. Люди, в яких термін договору закінчився до моменту введення тимчасової адміністрації, — це ті, хто вже три місяці не може забрати з банку свій депозит і ходить щодня під його двері з плакатом «Бандитам — в’язниці!». Їм повертають гроші у першу чергу, бо цього вимагають терміни їхніх договорів з банком, що закінчилися. І робить це тимчасова адміністрація, яка заходить у банк, приймаючи на себе управління ним. В інших вкладників терміни договорів з банком ще не закінчилися, їм ніхто й не зобов’язаний віддавати що-небудь одразу. Тим більше що введення тимчасової адміністрації не завжди призводить до смерті банку, його, наприклад, як Приватбанк, ще можуть повернути на ринок, якщо знайдеться інвестор. І виплати за чинними договорами стануть знову зобов’язанням фінустанови, а не системи гарантування.
Та навіть якщо банк у результаті вмре (як у більшості випадків і бувало), вкладники з чинними договорами обов’язково одержують свої гроші, просто пізніше — після того, як у банку відкличуть ліцензію та приймуть рішення про його ліквідацію. І очікування цілком виправдане: ці дні Фонд витрачає на те, щоб відсіяти тих, на кого державні гарантії не поширюються, скласти реєстри, знайти банки-агентів, які виплачуватимуть гроші, ну й самі гроші ще треба іноді знайти. Виплати здійснюються протягом усіх двох років, які відведено на ліквідацію банку, хоча в більшості випадків Фонд уже наловчився це робити набагато оперативніше.
Очевидно, навіть членам пленуму Верховного суду їхня попередня заява про несправедливість не здалася переконливою, тому вони як аргумент послалися на статтю 52 закону про систему гарантування. Дивіться, мовляв, от ті самі, в яких терміни за депозитами не вийшли на момент уведення тимчасової адміністрації, потрапляють аж у сьому чергу на відшкодування! Кошмар і знову несправедливість.
Чесно кажучи, незрозуміло, чому людина, яка це написала, не подумала про те, якою була б Україна з 2014-го по 2017-й, якби це було правдою. Ринок залишили 90 банків, і якби гроші повертали тільки тим, у кого закінчився термін за договорами, а решту відправляли в «сьому чергу» чекати продажу активів, їх обурення було б і чутно, і видно. Але якимось чином понад 1,5 мільйона вкладників у цей час одержали свої гарантовані виплати на 90 млрд грн і не з «сьомої черги». Вкладники — фізичні особи, що претендують на суми, які не перевищують гарантованих 200 тисяч гривень, навіть заявляти про свої вимоги не зобов’язані. Їх немає й не повинно бути в черзі кредиторів.
Однак ми ж розуміємо, що у Верховному суді не дурні сидять, і вже, напевно, хоч хтось законодавство переглянув перед зібранням пленуму. Мабуть, усі тези про несправедливість — це натяк на тих, хто претендує на суми понад 200 тисяч. Недаремно в документі так багато уваги приділили тому, що в попередній редакції закону вимоги до банку самого Фонду гарантування були аж на п’ятому місці, а потім перемістилися на третє, а от вкладників 200+ відсунули на четверте місце. Тобто, почавши з рівності, справедливості, моралі й іншого, судді таки дійшли до головного — прав багатіїв.
Та якщо від самого початку «подавачі» хотіли тільки змінити черговість, щоб вкладники 200+ стали третіми в черзі на відшкодування, а сам Фонд відсунули на четверте місце, то потім концепція помінялася. Нинішнім бенефіціарам тяганини у КСУ відшкодування не цікаві, вони хочуть набагато більшого. Пленум Верховного суду, після чималої порції казуїстики про права й свободи громадян, вирішив, що весь закон про систему гарантування вкладів треба визнати неконституційним. Далі знову багато всього про мир і справедливість на землі, але суть зрозуміла — весь закон неконституційний, бо не може повернути всім усе. Але важливе інше, закон загалом можна визнати неконституційним лише в трьох випадках: якщо було порушено процедуру його прийняття, якщо його зміст не відповідає меті його прийняття і якщо неконституційними є положення однієї його статті, але інші норми закону теж забезпечують її виконання. До закону про систему гарантування жодної з цих умов застосувати не можна. Але кашу заварили.
Звичайно, вони розуміють, що повернути всім усе не вийде ніколи. Банки, як правило, виводять із ринку саме тому, що в них уже немає достатньої кількості грошей. Система гарантування в цьому разі покликана захистити найуразливіших — дрібних вкладників не тому, що великих вкладників ніхто не любить, а тому що грошей на всіх не вистачить.
По суті, Фонд гарантування — це страхова, в якій банки страхуються від можливих збитків, яких вони можуть завдати вкладникам. В ідеалі система працює добре: внески платять усі й регулярно, фінансових невдач зазнають одиниці, їхні вкладники з накопичених внесків одержують компенсації. І, звичайно, зовсім не мільярди — гарантовану суму обмежено двома сотнями тисяч гривень. З одного боку, мало, враховуючи, що суму останній раз переглядали 2012-го, з іншого — після очищення банківського сектору фінансовий стан фонду дуже складний, і щоб цю суму підвищити, треба для початку щось вирішити з його боргами. Ми описували суть фінансових проблем Фонду, відтоді ситуація суттєво не поліпшилася. А з третього боку, вкладники банків в Україні мають і самі дуже уважно стежити за тим, кому вони, власне, довірили свої гроші, адже не Швейцарія. І добродії з клубу «200+» чудово знають правила гри, а навіть якщо не знають, їх точно десь було написано дрібним шрифтом. І, зважаючи на все, справу про неконституційність закону про систему гарантування невипадково «розморозили» саме тепер, як невипадково й те, що неконституційними хочуть визнати не окремі його статті, а весь закон.
Виплати вкладів — важлива, але не єдина функція Фонду. Саме Фонд бере безпосередню участь у процесі націоналізації банків, а ми пам’ятаємо, що один з імовірних сценаріїв подальшого розвитку протистояння держави з Ігорем Коломойським — це повторна націоналізація Приватбанку. Саме Фонд займається організацією forensic-аудитів у збанкрутілих банках і намагається притягнути до відповідальності за виявлені в них махінації їхніх власників і менеджмент. Саме Фонд управляє майном збанкрутілих банків і тими залишками застав, які не встигли вивести власники та пов’язані з ними. Позбавити Фонд закону, що регулює його діяльність, залишити без функціоналу, який, на думку суддів, дублює функції НБУ, — це звести нанівець усі наші й без того не найуспішніші спроби завершити очищення банківської системи, а заодно й підіграти колишнім власникам Приватбанку, які намагаються його повернути.
І ця справа не єдина, що стосується Фонду, на розгляді КСУ, це лише часточка пазла. В тому ж КСУ лежить справа, ініційована 74 народними депутатами, про визнання неконституційними окремих положень і закону про систему гарантування, і закону про Національний банк, і Цивільного кодексу. А ще там же, у КСУ, з ініціативи 64 народних депутатів розглядатимуть, чи відповідає Конституції так званий антиколомойський закон, у якому Фонду також приділено чимало уваги.
Добре складається цей пазл. Але якщо його складуть, картинка всіх нас налякає.
Всі статті авторки читайте тут.