Економіка України, її фінансова система дуже потребують припливу іноземного капіталу. Іноземний капітал здатен стабілізувати курс національної валюти, знизити банківські ставки, наповнити золотовалютні резерви і вирівняти платіжний баланс країни. Вважається, що найкращим і найстабільнішим типом іноземного капіталу є прямі іноземні інвестиції. На відміну від портфельних (спекулятивних) вкладень, вони надходять у країни на довгостроковій основі, приносять із собою нові технології та стандарти, а продуктивність праці на підприємствах з іноземним капіталом, як правило, у рази вища.
В Україні, здавалося б, усі це розуміють - і політики, і чиновники. Більшість виборчих гасел рясніють деклараціями наявності у кандидатів програм залучення в країну великих інвестицій. Періодично створюються спеціалізовані відомства, пишуться десятки інвестиційних програм, проводяться численні форуми про інвестиційну привабливість нашої економіки. Однак у реальності іноземні інвестори практично не вкладають коштів в Україну. Чому? Тому що у світі є ще близько 200 країн, у багатьох з яких інвестиційний клімат значно кращий.
За увагу іноземного інвестора, за його інвестиції між країнами точиться жорстока боротьба. Результати цієї боротьби для більшості учасників невтішні. Світовий ринок прямих інвестицій дуже монополізований - лише 20 країн світу отримують близько 80% усіх інвестицій (рис. 1). Так, у 2013 р. із 1,4 трлн дол. інвестицій 1,1 трлн надійшли всього у 20 країн, а 183 дісталося лише 300 млрд (або 1,6 млрд у розрахунку на країну). Але серед цих 183 є 33 країни з рейтингом А-ААА - вони залучають близько половини з 300 млрд дол. Значну частину з того, що залишилося, одержують 73 країни з рейтингом В-ВВВ. Решта 77, включаючи Україну, конкурують за останні "крихти" інвестицій. І ця тенденція не змінюється вже 20 років! Навіть у найсприятливіші роки, коли інвестори легше й швидше роздавали інвестиції, група "183 країн" одержувала все ті самі 10–20%.
Складається враження, що іноземні інвестори - це закритий клуб, члени якого майже не бажають інвестувати в треті економіки. Тут практично всім заправляють шість англосаксонських країн, що одержують 0,5 трлн дол., або понад30% усіх прямих інвестицій.
Що стосується України, то вона всі 23 роки перебуває в третій групі другого ешелону менш привабливих для інвесторів країн. Настав час, нарешті, це усвідомити. І насамперед для того, щоб бути реалістами й діяти адекватно. Адже з кожним роком частка України у світових обсягах інвестицій скорочується і в 2013 р. становила вже менш як 0,2%.
Про вкрай низький рівень інтересу і довіри інвесторів до України можна судити й за структурою прямих інвестицій у розрізі країн-донорів (рис. 2). Майже щороку в Україні зростає частка інвестицій з Кіпру та Британських (Віргінських) Островів - за десять років з 17–18 до 80–90%. Але ці вкладення важко назвати іноземними. Як відомо, ці держави використовуються українськими бізнесменами для "прокачування" коштів і вкладання їх назад в Україну під виглядом "іноземного капіталу". Інші країни-інвестори дедалі менше довіряють Україні, і їхня частка суттєво скоротилася. Тому тут напрошується висновок: в Україну ніхто не вірить, окрім українців.
Окремо варто проаналізувати інвестиційну активність (експансію) головних торгових і дипломатичних партнерів України (рис. 3). Виявляється, за останні 23 роки вони вклали в інші країни світу колосальні обсяги прямих інвестицій. І, здавалося б, Україна як дружня, перспективна країна з містким ринком мала б їх зацікавити. Але результати обчислення частки України в інвестиційних вкладеннях кожної з цих країн просто шокують.
Особливий шок викликає відсутність інтересу до України з боку трьох країн: Німеччини (як найбільшої економіки Європи), Польщі (як найбільш дружньої країни), Росії (як головного торговельного партнера). Росія за 23 роки вклала в Україну менш як 1% своїх інвестицій, Польща - менш як 1,5%. Про які мільярди інвестицій ми можемо говорити, у т.ч. від арабських шейхів, китайських держкорпорацій або американських ТНК, якщо в Україну не інвестують сусідні, дружні країни? Тому повторимося - в Україну не вірить ніхто, крім українців.
Сподіватися, що ситуація в майбутньому зміниться, не варто. У період 2015–2025 рр. Україна, як і більшість із 183 країн, не одержить іноземних інвестицій (можливо, їх мінімальні обсяги). І на це є три причини.
Перша. У США починається "золота десятирічка". Завдяки дешевому сланцевому газу в країні знову стає вигідно відкривати виробництва і складальні цехи. Інвестори-виробничники і складальники вже повертаються у США, насамперед у південні штати, де, з одного боку, розташовані основні поклади сланцю, з іншого - недорога робоча сила мексиканських мігрантів. Це сприятиме зростанню прямих інвестицій в Америку - до 300–400 млрд дол. на рік.
Друга. У Китаї прогнозують істотні зміни в економіці - влада планує перейти від її кількісного зростання до якісного. Завдяки цьому країна і в наступному десятилітті одержуватиме по 100–150 млрд дол. інвестицій на рік. Ще близько 100 млрд й надалі щорічно одержуватиме Гонконг.
Третя. У ЄС запускають програму з поліпшення власного інвестиційного клімату. Для цього створюється Фонд стратегічних інвестицій, у який вкладуть 16 млрд євро держкоштів, ще 5 млрд дасть Європейський інвестиційний банк. Голова Єврокомісії Ж.-К.Юнкер сподівається, що вже протягом трьох років буде залучено майже 400 млрд дол. прямих інвестицій.
То де ж Україні шукати іноземний капітал? Яку стратегію вибрати? Досвід ряду країн показує, що у разі цілковитої недовіри з боку іноземних інвесторів влада звертає погляд на своїх мігрантів і діаспору, що проживають за кордоном і заробляють щороку колосальні кошти. При запровадженні стратегії стимулювання грошових переказів можна залучити на батьківщину значну частину доходів і заощаджень мігрантів. Саме грошові перекази можуть повністю замінити (суттєво доповнити) прямі інвестиції. Близько десяти країн світу (з пострадянських - Вірменія та Таджикистан) завдяки грошовим переказам навіть зуміли подвоїти ВВП за десять років.
Особливу увагу своїм мігрантам приділяють навіть країни з рейтингом ВВВ (куди Україна прагне згідно зі Стратегією-2020). Наприклад, Філіппіни, навіть маючи такий рейтинг, усе одно одержують на рік лише близько 2 млрд дол. прямих інвестицій. Водночас тільки через фінансово-банківську систему країна отримує понад 25 млрд дол. переказів на рік. DT.UA вже писало про ефективну стратегію залучення іноземного капіталу шляхом побудови цілої інфраструктури обслуговування мігрантів на всіх стадіях (до, під час, після) міграції.
В України є колосальний людський ресурс - мігранти й діаспора, які мають значний міграційний капітал. Його основу становлять фінансові накопичення мігрантів, їхні матеріальні й інтелектуальні активи, а також грошові перекази, які інвестуються в розвиток домогосподарств (одержувачів коштів), місцевих територій і України в цілому. За оцінками Світового банку, українські мігранти й діаспора у 2012 р. заробили 58 млрд дол., з яких 12 млрд накопичили за кордоном у різних формах активів. У 2013 р. Україна ввійшла до Топ-10 країн світу за обсягами грошових переказів - 8,5 млрд дол через фінансово-банківську систему. За експертними оцінками, ще близько 17 млрд дол. щорічно надходять незареєстрованими каналами.
Для того щоб остаточно переконатися, хто насправді вірить в Україну, інвестує в неї, ми порівняли обсяги інвестицій і переказів з ключових країн - донорів капіталу за останні шість років (рис. 4). Навіть результат порівняння прямих інвестицій тільки з переказами через фінансово-банківську систему змушує схилитися перед мігрантами за ту довіру й ті мільярди, які вони переказують в Україну. У середньому (без урахування Кіпру) вони переказали на батьківщину в шість разів більше, ніж вклали іноземні інвестори. А якщо врахувати перекази незареєстрованими каналами, то в 23 рази більше.
Однак відсутність уваги органів влади і банків до мігрантів, відсутність програм і механізмів стимулювання міграційного капіталу (його перевтілення в грошові перекази) не дає можливості Україні, її платіжному балансу, золотовалютним резервам, курсу гривні "відчути" цей тип іноземного капіталу, включити його в економічний оборот і мотивувати його легалізацію.
Тому Україні потрібна нова стратегія залучення іноземного капіталу на 2015–2025 рр. Основним об'єктом її уваги мають стати мігранти, діаспора та їхні домогосподарства в Україні як головні й стабільні інвестори країни.
У попередній публікації про можливості і ризики скасування візового режиму з ЄС (DT.UA №42–43 від 14 листопада 2014 р.) ми вже висловлювали думку про необхідні дії для збільшення переказів в Україну: 1) створити міністерство у справах міграції та діаспори; 2) запровадити політику стимулювання офіційних грошових переказів в Україну; 3) запропонувати фінансово-банківські інструменти залучення заощаджень мігрантів. Однак висновки цієї статті закликають до того, що робота в цьому напрямі має бути ще більш повномасштабною.
По-перше, необхідно переформатувати цілі й завдання більшості профільних відомств і регуляторів, відповідальних за залучення іноземного капіталу в Україну. Інвестиційні програми, проекти й заходи мають бути переписані і запроваджуватися з урахуванням інтересів і потреб мігрантів, інших учасників ринку грошових переказів.
По-друге, особливу увагу цьому сегменту населення мають приділяти всі обласні й районні адміністрації шляхом створення підрозділів, які вивчають можливості та потреби учасників ринку грошових переказів. Саме вони повинні регулярно пропонувати центральній владі ініціативи, запровадження яких дасть змогу збільшити обсяги переказів у регіони країни. Приклад мають показати західноукраїнські області - для них ця проблема дуже нагальна. Так, у Тернопільську область за 23 роки залучено лише 60 млн дол прямих інвестицій. Водночас тільки у 2013 р. через банки в область надійшло близько 600 млн дол. переказів.
По-третє, особливу увагу і ставлення до мігрантів мають почати приділяти посольства України за кордоном. Їм слід стати активними інформаційними посередниками в просуванні особливої політики влади та фінансово-банківського сектора (якщо її запровадять) стосовно мігрантів і діаспори. Також на посольства слід покласти обов'язок пошуку й залучення до України як уваги, так і коштів українських мігрантів-підприємців, топ-менеджерів і філантропів, а також міжнародних донорів. У цьому плані також варто вивчити досвід Індії та Філіппін.
Україна, як і раніше, має високий рівень довіри тільки з боку українських мігрантів і діаспори. Та лише від самої держави залежить можливість конвертувати цю довіру в якісний і кількісний обсяг міграційного капіталу. Тільки розробка і запровадження особливих послуг, програм, стимулів (а саме це і є основою сучасного співробітництва з мігрантами) дасть можливість реалізувати нову стратегію залучення іноземного капіталу в країну на довгостроковій основі. А в перспективі, заробивши економічну й фінансову довіру мігрантів, Україна може розраховувати й на інші складові міжнародного ринку капіталу.