Карантин продовжили. І гарантії, що після 11 травня вся скінчиться, немає. Після півтора місяця в ізоляції інколи навіть у дорослих настрій - гойдалка. Вчора здавалося, що ти ефективний і впораєшся з будь-якою проблемою. Сьогодні сил немає ні на що. Що вже казати про підлітків, які і в звичайний час здаються нам, дорослим, суцільним клубком нервів. А тепер вони ще й перебувають у замкненому просторі, змушені вчитися по-новому, позбавлені можливості наживо спілкуватися з друзями й тим самим зняти хоч якусь частину напруги.
Про підлітків на карантині і без нього ми розмовляли з психологом, травмопедагогом Наталією Пашко.
- Наталіє, зараз серед підлітків стало популярно малювати собі синці, садна, фотографуватися й викладати фото в соцмережі. Чи зіштовхувалися ви з таким явищем? Із чим це пов'язано, на вашу думку?
-Я зіштовхувалася з різними проявами нанесення на себе або подряпин, або візерунків. Зокрема й буквально пару днів тому.
У нас, на жаль, є така собі стигма, що підлітковий вік дуже важкий. Я б назвала його дуже важливим віком, коли відбувається низка серйозних змін. Не тільки фізіологічних. А й переструктурування, і укладення концепції "Я" - хто я, який я, прийняття тіньової частини. Підлітковий вік значною мірою про прийняття: що мені подобається чи не подобається - наче світла й темна сторони. У чому я хороший, а в чому - ні. Це стосується, наприклад, і прийняття свого тіла, - воно змінюється, і я не на все маю вплив.
На жаль, щойно дитина входить у підлітковий вік, дорослі дуже часто не приймають цю тіньову частину як неідеальність, у хорошому сенсі, можливість помилятися чи виявляти різні почуття. У нас навіть почуття діляться на хороші й погані. І якщо ти виявляєш погані, то ти погана людина.
До підліткового віку виживання дитини дуже залежить від дорослих. Вона багато в чому підкоряється; боїться висловлюватися, проявлятися, зробити щось не так, прагнучи відповідати очікуванням дорослих, щоб отримати їхнє прийняття.
Підлітковий вік - це процес повторної сепарації, коли я маю відповісти собі на запитання, в чому я унікальний, чим відрізняюся навіть від найближчих. Час, коли, як я кажу, навіть найкращу маму треба знецінити. І якщо в дитини ще немає зрілості й критичності мислення, то підліток - у процесі дослідження і прийняття. Він починає помічати не тільки свою тіньову частину, а й неідеальність світу, коли дорослі чогось навчають, а самі роблять інакше.
Підліткові властиве екзистенційне ставлення запитань. Базисні екзистенційні теми - любов, світ, його скінченність, смерть, несправедливість - підлітки переживають дуже глибоко й тонко, інколи в них зависають. І їм буває складно вийти з цього стану самостійно. Але це - процес пізнання.
Однак соціум налаштований на те, що дитина повинна тішити: "Чому ж ти сумуєш? Усміхайся! В тебе ж усе має бути гаразд".
У мене був цікавий досвід роботи з дівчинкою-підлітком, яка постійно малювала повішених, розмальовувала себе. Вона казала: "Я не хочу жити", "Мені це життя нецікаве". Але насправді в цьому було дуже багато енергії. В неї не було бажання піти з життя. Їй просто хотілося дослідити тему смерті. Контакт до теми "а що ж по той бік" - дівчинка намагалася отримати через свої малюнки. У відповідь дорослі зазвичай або лякалися, або казали: "Ти що? У тебе ж усе гаразд. Не думай про ці дурниці".
Але зацікавлення темою смерті - не завжди про кінець фізичний. Особливо в підлітків. У психологічному контексті смерть - це переживання скінченності, перехід. Коли я запитала дівчину, з чим у неї асоціюється смерть, вона розплакалася й сказала: "Я ж помираю як маленька. Я більше ніколи не буду дитиною, не зможу сісти до мами на ручки, як мій молодший брат". Вона просто боролася за право кудись розмістити свої почуття. І робила це так.
- Як чинити в такому випадку? Адже це справді лякає.
- Як сказав мені один хлопчик з історією вживання наркотиків: коли якийсь такий інцидент відбувається, дорослі або самі сильно лякаються, або намагаються налякати. А підліткові дуже важливо, щоб він міг поговорити.
Завдання дорослого - опанувати себе. Не треба намагатися виправити дитину, щоб вона всміхалася. Неприродно, коли людина постійно всміхається, - виходить, вона відщеплює інші почуття. Не лякатися, а попереживати з підлітком. Дати відчути, що ви готові поговорити на цю тему.
Дорослий соціум часто створює таке собі табу: "не переживай". У цей момент відбувається відщеплення: якщо ти переживаєш, значить із тобою щось не так; якщо ти це робиш, значить ти якийсь не такий. Підліток починає шукати, де він може це розмістити. І або потрапляє в якісь групи, або щось робить зі своїм тілом. Щоб показати соціуму ту частину, на яку він дає заборону.
Підлітковість - це ж бунтарство: "я не буду мовчати". Але інколи підлітки впадають у стан "мене не розуміють". І тут дуже багато ризиків…
Підлітковість для мене символічна. Це - біле й чорне. Сірого в підлітків немає. Щоб відчути, що таке "добре", їм дуже треба відчути, що ж таке "погано". Щоб відчути, що таке свобода, їм важливо дати можливість це пережити. І при цьому прийняти їх без будь-якої оцінки. Інакше підліткові дослідження можуть набути форм, здатних вплинути на безпеку самого підлітка.
Мозок підлітка схожий на комп'ютер, у якому одночасно перевстановлюються всі програми. Якісь із них зависають, і підлітки живуть частиною мозку, як діти до трьох років. Вони емоційно сприймають світ. Навіть шкільні предмети - через відносини з учителем. І найбільше їх ваблять табу. А в дорослому світі табуюється дуже багато тем. Підлітки ж - це ті, хто все виносить на світло, проявляє те, що є в соціумі, наприклад агресію. Є безліч історій і, на жаль, у таких випадках усе звалюють на підлітків - вони агресивні, неадекватні, багато угруповань тощо. Але якщо діти до підліткового віку - це дзеркало сім'ї, то підлітки - це дзеркало соціуму, в якому ми живемо.
- Тобто "банальні розмальовки" - це частина підліткового інтересу до теми смерті, болю й скінченності всього?
-Так. Я проводила супервізії по "Синіх китах", "Червоних совах" тощо. За формою, відтінками щось змінюється. Але суть за цим одна й та сама. Коли йдеться про підлітків, усі висловлювання починаються з "цей складний вік". А складний вік у тому, що саме в підлітковості ми отримуємо найбільше надлому. Тому що в цьому віці дуже мало прийняття і багато вимог. І якщо підліток навчиться з вами говорити на такі теми, обговорювати їх, то потім це набере конструктивних форм.
Якщо ж мені не дозволяють, мене не підтримують, коли в мене щось не виходить або я з якогось приводу переживаю, отже зі мною щось не так. Усе, що підліток має у своєму розпорядженні, до чого в нього є доступ, - це його тіло. І, протестуючи, він може почати руйнувати його та свій зовнішній світ. Бо вплинути на щось інакше не може.
- Як дотриматися балансу? Коли підліткові треба дати спокій, дозволивши сумувати й переживати якісь негативні емоції, а коли - потрібні батьківські втручання і співчуття?
-Запитувати. Не ставити очікування вище за контакт із дитиною. Є така ілюзія, що підліток не хоче спілкуватися. Так, щоб вирости, йому треба відштовхнутися від дорослих. Але важливо дати йому відчути: що б не сталося, як і де б він не накосячив, - він завжди зможе повернутися додому, щоб залікувати колінця. Це - перше.
І друге - навчати, що немає хороших і поганих почуттів та станів для нашої сім'ї.
Не стверджуйте. Кажіть "мені здається": "Мені здається, що ти сумуєш. Що я можу для тебе зараз зробити?" Тим самим ви виявляєте інтерес, не нав'язуючи визначення стану підлітка - хороше це почуття чи погане.
Нам завжди здається, що ми знаємо краще, - це ж наші діти. Однак усе-таки правильніше запитати: "Що я можу зараз зробити? Ти хочеш побути сам? Чи я можу побути з тобою?"
У відповідь ви можете почути: "Я не хочу ні з ким розмовляти". Підлітки часто впадають у стан за афективним типом. Тому треба перепитати хвилин через десять, коли підліток затихне і зможе конструктивно оцінити, чи потрібна йому допомога. Інколи він усім своїм виглядом може демонструвати: "Не чіпайте мене". Але при цьому внутрішньо очікувати, що до нього хтось підійде. Тобто треба запитати його двічі. І якось дати знати: коли що, я тут і спробую зрозуміти й підтримати.
Працюючи з підлітками, наприкінці я завжди запитую їх: "Що для тебе сьогодні було важливе? Що зі зробленого мною тобі допомогло?" Аби наступного разу розуміти, на правильному я шляху чи ні.
Підлітковість - це коли вже не дитина, але ще не дорослий. Вони прагнуть до дорослості, але як діти не можуть оцінити ризиків своєї поведінки. У цей момент їм найбільше потрібне не моралізування, - в такому разі ви зіштовхнетеся тільки з протестом. Їм потрібна підтримка: попри те, що сталося, я можу тебе підтримати. Тільки тоді в підлітка з'являться сили зрозуміти і наступного разу вчинити інакше.
Усе, що дорослий може робити, - це спостерігати, перевіряти ще раз і робити структурний та чек-лист ресурсів дитини, фокусуючись на підтримці, а не на "все жах-жах, що ти накоїв". Ситуація вже сталася, емоційно дитина покарана. Підтримка від дорослого, який на позицію вищий, допоможе дитині знайти спосіб вирішення. Не той, який нав'язують, - я це проходив, знаю. А свій, як підліток розуміє.
І важливо включити інтерес, а не намагатися вивудити інформацію, щоб потім намагатися покласти її на якусь полицю й використовувати проти підлітка. Підлітки завжди це відчувають. Вони тоді нічого не розкажуть і залишаться з проблемою сам на сам. Завжди треба пам'ятати, що вони керуються емоційною частиною мозку. Коли ми ставимо запитання, то прокачуємо нейронний зв'язок від емоцій до лобової частини, до аналізу. Одна дівчинка на запитання, що для неї було важливе в нашій зустрічі, відповіла так: "Те, що ви ставили мені запитання, не намагаючись розповісти, як треба і як краще. Я сама дійшла висновків". Моралізаторство підлітка просто відштовхнуло б.
- Уже більше місяця ми перебуваємо в карантині. Як це впливає на підлітків? Оскільки батьки теж часто розгублені, і в деяких сім'ях виникають конфлікти.
-Підлітки проявляють події в соціумі. У звичайний час вони здебільшого перебувають поза сім'єю - у школі, у своїй компанії. На карантині соціум відпав, залишилася тільки сім'я.
У багатьох процесах - сварках між дорослими, зміні фінансового становища - батьки вибирають такий шлях: не обговорювати, мовчати, а потім дуже яскраво лаятися. Підлітки такі речі вже можуть зчитувати, розуміти, аналізувати. Тому, по-перше, я б рекомендувала говорити з ними про зміни, які відбуваються, - щодо роботи, фінансових моментів. Але не з позиції претензій: "Ти що, не розумієш, що час такий?" Який час? Чому щось має змінюватися? Якщо підліткові не пояснюють, що відбувається, то в цей момент він може взяти відповідальність і вину на себе. Крім того, що в підлітків своїх почуттів повно, вони захоплюють ще й те, що коїться в сім'ї. Тому дуже важливо говорити спокійно й чесно. Підлітки чудово відчувають, коли ми чогось недоговорюємо, кажемо неправду. Вони можуть не поставити вам запитання. Але своєю поведінкою зроблять так, що все проявиться, тільки боляче для всіх.
По-друге, не треба намагатися вторгатися в простір підлітка. Ми всі сидимо вдома, і дорослий зараз одержав ніби більше доступу до підлітка. Але не треба нав'язувати йому контакт, намагаючись компенсувати втрачене за роки. Треба запитувати. Якщо раніше ви більше перебували на роботі, і підліток звик, що бачиться з вами ввечері й менше часу, то тепер надмірність контакту його просто дратуватиме. Зрозуміло, що в більшості випадків у його стані щастя не буде. Не треба колупати: "А що, а чому?" Треба спробувати прийняти й пропустити через себе. Коли я хочу зрозуміти, що означає стан підлітка, то намагаюся спроєктувати ситуацію на себе: а що б я почувала в підлітковому віці, не маючи можливості побачитися з друзями? Підліткам найважливіше, щоб їх просто розуміли. Інколи все, що ми можемо зробити, - це не докопуватися до деталей, з'ясовуючи, що сталося, а просто прийняти.
І, звісно ж, треба поважати простір підлітка, а не вламуватися в його кімнату з запитаннями: "Що ти там робиш? Весь день сидиш у комп'ютері".
Усім нам у ситуації карантину може бути непросто. Тому і собі, і підліткові ми маємо дати легалізацію на вияв різних почуттів. Умовно кажучи: "Як дорослий, я можу по-різному реагувати на непросту ситуацію. Я тебе попереджаю: ти в цьому не винен. Я розумію, що й тобі може бути складно, і тебе можуть усі дратувати". Коли ми даємо легалізацію, це перестає нагромаджуватися в підлітка всередині і вириватися в найбільш болісні та неконструктивні форми для всіх інших.
- Я переглядаю в соцмережах сторінку ювенальної превенції. І мені нерідко трапляються повідомлення, що десь підліток утік від батьків в іншу область погуляти, а десь - намагався накласти на себе руки. Це пов'язано з карантином?
-Карантин проявив відносини, які були в сім'ї і які раніше певним чином компенсувалися. Я знаю чимало історій, коли стосунки з батьками в підлітка складалися не дуже гладенько, але він ходив у школу, в нього була своя тусовка, де він міг розрядитися. Карантин усе це відітнув, залишивши простір, де є тільки ці відносини. І немає можливості побачитися з друзями. Для підлітків це складно.
Вони нібито багато сидять у гаджетах, спілкуються. Але підлітки недостатньо тілесні. У звичайному житті вони навіть вітаються обіймашками. Так теж знімається напруга.
Якщо доти дитині було небезпечно в сім'ї, то вона хоч десь мала підтримку - від учителя, друга, тренера. Тепер же вона ув'язнена з близькими. І вона не справляється. А якщо підліток опиняється в стані відчаю, то занурюється в нього дуже глибоко. Не поверхово - посумував, позлився, й минулося. Я вже казала: в підлітків немає білого й чорного. Вони складно оцінюють ситуації ризику. І якщо підлітки опиняються в точці нестерпності, і поруч немає нікого, хто б підтримав, то, перебуваючи в розпачі, вони можуть, на жаль, іти з життя по ризику. Вони психують, на емоціях їх може кудись кидати, вони йдуть із дому й при цьому можуть, наприклад, елементарно не стежити за дорогою.
- Зараз настрій у всіх - гойдалка, в підлітків особливо. Плюс необхідність вчитися у незвичному, складному форматі. Як підтримати? У багатьох інколи виникає відчуття, що завтра прокинешся - і знову одне й те саме, безпросвітне й не тішить.
-У це потрапляють навіть дорослі. Учора було прагнення до чогось, яскравість і буйство барв, зустрічей, а тут - різка зупинка і одне й те саме. В підлітків ще не такі різноманітні варіації копінгових стратегій справлятися з чимсь. І ресурсів мало. Мозок теж ще недостатньо зрілий, щоб виходити з цього сценарію. Тут саме потрібна підтримка оточення. Слід докласти зусиль, щоб організуватися й не потрапити в цю депресивну тенденцію, - спланувати день так, щоб у ньому було щось для задоволення. Спробувати помічати навіть у цій сталості днів щось, що відбувається інакше. Можливо, інакша погода або інша їжа. До того ж у магазин можна піти іншою дорогою. Вносити ефект новизни й робити на цьому акцент, щоб трошки різноманітити "день бабака".
Ну й ще один момент, який характеризує затяжний стрес. Карантин - це ситуація невизначеності, з якою нам складно. Спочатку ми пережили шок, нам було важко в це повірити. Далі можемо почати шукати винного. Потім злитися. Ну й далі ми приймаємо, розуміючи, що на багато моментів вплинути не можемо. Підліток же, відчуваючи безсилля, починає сумніватися, а чи є, взагалі, в чомусь сенс. Дуже важливо, щоб дорослі допомогли йому організуватися і певною мірою послужили прикладом.
Щоб мозок переключався, дуже важливі тілесні заняття. Можна, наприклад, поставити собі за мету сісти на шпагат, спробувати йогу, зробити це разом. Якщо ти на чомусь завис психологічно, включи тіло. І ефект уже буде кращий.
Всі статті Алли Котляр читайте тут.