Усі ми пам'ятаємо, як благородно звучав прекрасний девіз "радянських" мушкетерів, який, очевидно, мав проголосити основні принципи вірної дружби, відданості й взаємовиручки.
Та символ солідарності й братерства і певною мірою метафоричний символ надії став для багатьох сучасних дітей уречевленням несправедливого покарання, хибного колективізму й причетності до чужої провини.
До мене стікаються історії про те, як застосовують колективні покарання в школах, коли вчитель, наприклад, позбавляє весь клас перерви за витівки когось одного, як болісно діти переживають таку несправедливість, як несамовито намагаються боротися за свої права.
Як же так сталося, що чимало педагогів вважають нормальною практику колективного покарання? Чому кругова порука стала способом публічного шмагання невгодних?
Зізнаюся, що у своєму радянському дитинстві я теж пам'ятаю численні епізоди, коли мене карали разом з усім класом за проступки одного з учнів: "Ну що ж, раз Сергій не вивчив вірша (таблиці множення, формули), то всі сидітимем і вчитимемо разом з ним у класі, аж поки він вивчить". Я чудово пам'ятаю, як змушували стояти весь клас за те, що хтось з учнів розмовляв на уроці, або "досиджувати" пропущений час після уроків. Узагалі ця практика у вигляді виховного заходу була настільки поширена, що я навіть не можу згадати всіх приводів, озвучених учителями.
Найсумніше, що педагогам вдалося тоді переконати мене й більшість дітей у тому, що відбувати покарання всім класом за те, що зробив хтось один абсолютно нормально й прийнятно. Але сперечатися з учителем наважувався далеко не кожен, хоча в способах ухилитися багато хто досяг успіху - "спізнююся на урок у музичну школу" або "мені в художку"... Але хитрих дезертирів теж недолюблювали, тому не кожен наважувався ризикувати, і багато що залежало від того, кого більше дитина боїться - батьків чи осуду класу. Чесно скажу, що я боягузливо обирала клас, боячись стати ізгоєм, на що, очевидно, й розраховував педагог. Перспектива стати "Опудалом" дамокловим мечем висіла над усіма, хто хоч раз відчував, що таке бойкот або колективна ненависть однокласників. Ось вони - порочні основи булінгу.
Сумно те, що в сучасних школах, виявляється, живуть і доволі непогано процвітають ті самі методи колективного впливу, і жодна "декомунізація" їх не бере. Так само, як у радянській армії застосовувалися методи "виховання колективом". Усі, хто служив в армії, знають, як міг постраждати взвод за те, що хтось один, через свої фізичні можливості, біг повільніше за інших, а діставалося всьому взводу. Це й був привід улаштувати "темну" і без того слабкому солдатові. Процвітала дідівщина, яка своїм коріннями сягає в енкавеесну табірну систему.
І тут важливо пояснити, що методи колективного покарання педагоги запозичили не з праць Януша Корчака і Марії Монтессорі, а, можливо, з методів впливу на злочинців і безпритульних. І що вже лукавити - почасти з праць Антона Макаренка, ідеї якого прижилися в радянському тоталітарному суспільстві, метою якого було придушити в дитині особистість і виховати стійкого "будівника комунізму". Макаренко надовго визначив спосіб педагогічного мислення в XX столітті в Країні Рад, але важливо розуміти, що його педагогічний досвід ґрунтувався на вихованні безпритульних і малолітніх злочинців у колоніях, а сам він працював у центральному апараті НКВС УРСР на посаді помічника начальника відділу трудових колоній.
Антон Макаренко відомий тим, що створив не одну трудову колонію для неповнолітніх правопорушників, був одним з керівників дитячої трудової комуни ОДПУ ім. Дзержинського у передмісті Харкова, а також керував педагогічною частиною трудової колонії №5 у Броварах під Києвом, де на практиці продовжив утілювати розроблену ним виховально-педагогічну систему.
Можливо, до потенційних злочинців і допустимо було застосовувати колективні покарання і навіть арешти, як це було заведено у в'язницях і колоніях для дорослих і в колоніях у Макаренка, але особисто мені ближчі ідеї Януша Корчака і Василя Сухомлинського.
Януш Корчак бачив і створював колектив як спільноту особистостей. І постійно шукав відповідь на запитання, у чому ж таємниця особистості дитини. Він усвідомлював і розумів, що втрачала особистість у колективі, чого доводилося їй мимохіть позбуватися і чого особистість у колективі набувала. Насильницьке об'єднання дітей у колективи Корчак відкидав, вважаючи, що колектив має бути вільним, творчим, створеним на основі спільних інтересів, з урахуванням можливостей кожного. Корчак вважав, що є тільки моральна солідарність і моральна єдність. На його думку, якщо дитина, розвиваючись, не навчиться підпорядковувати почуття здоровому глузду, не навчиться приборкувати їх, то вона ніколи не стане морально вільною, а буде рабом своїх інстинктів.
Загалом, підтримуючи ідею Антона Макаренка в тому, що колектив - опора вихователя, Василь Сухомлинський все-таки сперечається з ним і робить зовсім інші висновки: "Хай яким сильним інструментом є вплив колективу на особистість, цей інструмент не всемогутній. Більше того, саме тому, що цей інструмент сильний, гострий, часто-густо він виявляється дуже небезпечним не тільки в руках невігласа, а й у руках досвідченого педагога. Що успішніше він застосовується, що глибше-проникає у серце, то більша небезпека перейти межу, перетворюючи громадську думку колективу на засіб розправи над людиною.
Але бувають і цілком протилежні явища. Цей найгостріший інструмент раптом відмовляє, колектив стає на бік того, на кого хотів би вплинути вихователь. Це буває часто в тих випадках, коли, намагаючись піддати колективному осуду поведінку чи провину одного учня, вихователь не враховує якихось найтонших душевних порухів, якихось спонукальних мотивів, а колектив бачить, відчуває це. Так, для того щоб впливати на особистість через колектив, вихователь нерідко намагається досягнути повної відвертості особи перед колективом, він наполягає: розкажи все, колектив повинен знати все. Але підлітки, юнаки і дівчата якраз і не хочуть "вивертати душу", і в цьому колектив їх підтримує".
Тут складно не погодитися з Василем Сухомлинським, і він певною мірою передбачив поняття булінгу, про який так багато ми нині говоримо і для боротьби з яким ухвалено закон, що передбачає відповідальність педагогів за насильницькі дії щодо учнів. У законі справді є чимало огріхів і незрозумілих речей, але те, що його ухвалили, - це важливий крок до розуміння того, що ж усе-таки важливо усвідомити й визнати як насильство. І нав'язування колективної відповідальності якраз і є однією з форм психологічного насильства й тиску на дитину.
Та є ще чимало психологічних нюансів, яких педагоги не можуть не враховувати. Скажіть, який сенс добре поводитися, якщо однаково є окремий Мишко, і йому геть байдуже, що за нього покарають увесь клас? Ба більше, покарання колективу за одного учня цілком можна визнати формою організації булінгу, бо вся деструкція й агресія класу неодмінно буде спрямована на цього самого Мишка, який погано вчинив. А весь клас при регулярному використанні таких "виховних заходів" накопичує ненависть і ворожість до конкретного члена колективу, часто шукаючи способу провчити його. Є ризик і для вчителя - його небезпідставно можуть звинуватити у несправедливості й організації цькування.
Ми, дорослі, також маємо розуміти, що всі діти різні, в особливо тривожних така форма покарання може викликати надмірну відповідальність за чуже життя й поведінку, і вони намагатимуться контролювати те, що взагалі лежить поза сферою їхнього контролю. Звичайно, це значно підвищує рівень і без того високої шкільної тривожності, що цілком може призвести до порушення сну, занепокоєння, транзиторних тиків, втрати апетиту й зміни настрою в дитини незалежно від того, з нею сталася ця неприємність чи з кимось з її однокласників. Просто тому, що рівень емпатії в дітей набагато вищий, ніж у деяких педагогів.
До того ж при колективному покаранні винуватішими за всіх почуваються саме ті, хто ні в чому не винен. Вплинути на справжніх винуватців вони не можуть. Це препогане відчуття, що, незалежно від того, правий ти чи неправий, можеш виявитися винним і крайнім, теж ні до чого доброго не веде. Принцип "один за всіх і всі за одного" в колективі не найближчих людей може призвести, як мені здається, саме до формування кругової поруки і взаємного приховування. І тоді реальних винуватців уже не можна буде знайти ніколи, бо кругова порука - це не спосіб розподілити відповідальність, а, скоріше, спосіб її уникнути. Це шлях до безвідповідальності.
Так, групове покарання може бути спробою уникнути принизливого з'ясування, хто винен, але це також і реальне визнання педагогом своєї безпорадності, некомпетентності й нездатності знайти шляхи вирішення проблеми. Як на мене, це типове перекладання відповідальності з дорослого на дітей, що однозначно призводить до втрати авторитету й подальшого контролю над ситуацією.
До того ж особисто мені здається, що будь-яка система має існувати у психологічній рівновазі. Якщо є спільні покарання, то чи є спільні заохочення? Припустимо, учитель навіть може озвучити тезу "ми не зможемо рухатися далі, поки Олена не знайде собі пари й не стане в колону" або "Іван і Сашко мають навести порядок на парті, тоді ми зможемо не тільки піти гуляти, а й повернутися в чистий клас". Але є один нюанс: дітям завжди слід запропонувати надати допомогу тим, хто відстає, байдуже, йдеться про прибирання, успішність чи конфлікт.
І тільки після того, як абсолютно всі виявилися неготовими допомагати, можливо, й варто застосувати загальне покарання у вигляді, наприклад, очікування: не хочеш допомогти або подбати про однокласника - стій і чекай. Звичайно, діти охоче відгукуються й допомагають своїм друзям швидше зібратися, знайти загублені речі або пару для занять. Ну й, звичайно, потрібні спільні заохочення: якщо ми разом із чимсь швидко впоралися, ми можемо трохи більше разом погратися. Найбільше досягнення цього методу я бачу в тому, що діти вчаться уважно ставитися до потреб і особливостей одне одного, надавати своєчасну допомогу, не зазнаючи приниження.
Нам іще багато доведеться змінити в сучасній школі, але розпочати все-таки важливо з перегляду принципів педагогічної етики щодо покарань.