Після подій у Керчі я щодня отримую запитання від батьків, як так могло статися? Як убезпечити своїх дітей? Що робити, щоб таке не трапилося з нами? Які заходи безпеки потрібні в школах?
І я чесно відповідала: я не знаю, мені теж страшно, для мене це теж біль, біль, як і в усіх нас, пов'язаний із відчуттям нереальності того, що сталося, з нерозумінням і браком бодай якоїсь логіки. Я теж як людина не можу пояснити й осмислити, що спонукає людей, здатних на масове вбивство. Хоч страшно це усвідомлювати, але найбільше такі події мені нагадують російську рулетку: невідомо, коли й де вистрілить наступного разу. Це лякає, пронизує до тремтіння, але ми не здатні цим управляти. Світ так непоправно змінився.
Та для подолання будь-якої проблеми слід її усвідомити та зрозуміти, що вона є, адже такі випадки стають дедалі частіші.
Важливо усвідомити, що ми дуже мало знаємо про психічні розлади, дуже погано справляємося з їх діагностикою й зовсім не приділяємо увагу лікуванню і соціалізації людей із такими розладами. А людей цих стає все більше й більше. І проблема не в тому навіть, що немає самої діагностики, а в тому, що більшість психологів, поставивши діагноз, не знає, що з цими результатами робити далі. Шкільні психологи часто невиправдано й нерозважно тестують усіх підряд сумнівними тестами, вільно діляться їх результатами з педагогами і з самими дітьми, привселюдно оголошують дані, супроводжуючи це необережними коментарями й жартами, часто провокуючи дітей на відповідну реакцію - агресію, сльози, недовіру. У результаті - брак бажання ділитися з фахівцем тим, що викликає бодай якийсь сумнів у нормальності.
Імідж шкільного психолога дуже втрачає від цього, і довірити свої таємниці людині, яка не тільки не дотримується етичних норм, але й асоціюється в дитини з учительським колективом, мало хто наважується. Про психіатрів взагалі говорити даремно. Повести дитину до психіатра - верх батьківської сміливості. Ба більше, нині в Україні гострий дефіцит дитячих психіатрів. Старі кадри йдуть, а замінити їх практично ніким. Та й імідж у психіатрії з радянських часів досить зіпсований через її використання як карального органу.
У радянські часи лікування передбачало лише купірування симптомів й ізоляцію соціально небезпечних громадян від умовно здорового суспільства. Хоч як це сумно, але нині на авансцену лікування психічних розладів виходять люди, які не те що не мають медичної, але й базової психологічної освіти. Мода лікувати гострі психічні розлади гомеопатією й арт-терапією призводить до того, що психічні розлади стають мало не мейнстримом, своєрідною фішкою і навіть ознакою "геніальності". Втім, важливо розуміти, що, хоч би як хотілося мамам, але більша частина дітей, наприклад, з аутизмом усе-таки має розумову відсталість. Однак діагностувати це можна тільки із застосуванням доволі об'ємних методик, і кваліфікація фахівця тут теж матиме вирішальну роль. Адже необхідно уникнути як неуважності до симптомів, так і гіпердіагностики. Але що вже казати, коли дорослі люди більше довіряють тесту у Фейсбуку "Чи рухається у вас картинка", ніж походу до фахівця!
Є ще одна правова колізія, яка може відіграти свою роль у можливості правильно діагностувати психічний розлад у підлітка. Річ у тім, що з 14 років людина має право самостійно вирішувати, чи хоче вона, щоб її оглянув лікар-психіатр, і пройти лікування. Так от, такий неврівноважений підліток може сказати своє "ні", і навіть батьки не мають права змусити його не тільки пройти лікування, але й просто не зможуть привести на огляд до лікаря. А дитину до 14 років психіатр може оглянути тільки в присутності обох батьків. Тобто, якщо один з батьків з якихось особистих мотивів не бажає цього огляду, закон не дасть права його провести без додаткових судових рішень.
Сфера надання психіатричної допомоги й лікування психічно хворих людей - одна з найскладніших в Україні. З одного боку, важливо дотримуватися прав людини й неможливо обмежувати її свободу, з другого - її здоров'я, адже психічно хворий, зазвичай не усвідомлює своїх проблем, але має право самостійно приймати рішення щодо його огляду й лікування. У разі, якщо така людина відмовляється від звичайної медичної допомоги, родичі не мають права госпіталізувати його навіть у звичайну лікарню без його згоди, навіть "по швидкій". Медичне втручання у разі відмови пацієнта можливе лише у виняткових випадках, коли є пряма загроза його життю або життю інших людей, медпрацівники ж воліють не ризикувати.
У випадку з керченським стрільцем ми маємо розуміти, що хлопець легко й без труднощів отримав право на зброю, пройшовши всі процедури, зокрема й огляд психіатра. Чесно кажучи, сам огляд у психіатра з цього приводу, так само як і для отримання прав водія, проходить у вигляді короткої розмови і перевірки на наявність у базі даних, до якої тебе можуть занести тільки у разі звернення по психіатричну допомогу раніше. У світлі отримання прав водія нагадаю: автомобіль -теж джерело підвищеної небезпеки, і чимало навмисних масових убивств відбувалося із застосуванням саме автомобіля, використаного як зброя. Згадаємо Канни. Треба також зазначити, що право видавати такі довідки має безліч приватних контор, які ніхто і ніяк не контролює. Хіба після цього всього ми застраховані від тих, чий мозок дає збій?
А чому ж він дає збій? Є ж все-таки хоч якісь причини? Дуже часто на такі дії йдуть діти й підлітки, які довго й безперервно зазнають цькування в школі. Отже, після тривалого булінгу людина може вирішити, що пора вже й помститися кривдникам, при цьому кривдниками вона визнає всіх - і тих, хто безпосередньо її кривдив і принижував, і тих, хто байдуже мовчав. Сукупність травматизацій може привести людину до рішення, що її життя нічого не варте, але приймаючи рішення про добровільний відхід, вона намагається потягти з собою на той світ якнайбільше кривдників, уважаючи це цілком гідною сатисфакцією за своє довготерпіння і посоромлення. Якщо це все накладається на не надто здорову психіку, то результат обов'язково буде трагічним, якщо ніхто не втрутиться раніше.
Проблема ще в тому, що батьки підлітків більшою мірою стурбовані тим, які результати ЗНО будуть у дитини й у який виш її запихати, ніж тим, наскільки вона психічно здорова і чи не потрібна їй допомога психолога або психіатра. Ба більше, тоді, коли вони готові привести дитину до психолога, вже можуть бути в наявності незворотні процеси, коли реально допомогти дитині вже буде складно. А коли дитина увійшла в підлітковий вік, протестні реакції стануть ще крутішими й більш непередбачуваними.
Не досліджуватиму причини, які призвели до трагедії в Керчі: дуже багато обставин не з'ясовано або вони суперечать одна одній, але в більшості таких випадків ми все-таки маємо справу з прагненням самознищення, а по суті - з самогубством. Треба сказати, що самогубство суперечить найважливішому інстинкту - інстинкту самозбереження, а отже,не може вже вважатися нормою. Природа заклала в нас потужний інстинкт самозбереження, тому, якщо мозкова діяльність у нормі, ми ніколи не зможемо заподіяти собі шкоди.
Люди, схильні до автоагресії, починають отримувати задоволення від болю, а в особливо важких випадках самі завдають собі травм і поранень. Автоагресією і порушенням інстинкту самозбереження можна вважати й такі небезпечні захоплення, як руферство, зацеперство, трейнсерфінг, схильність до харчових розладів, наприклад до анорексії. До речі, саме ці різновиди "захоплень" особливо уподобали підлітки. Але недарма будь-яка спроба самогубства - це завжди привід поставити людину на психіатричний облік.
Французький соціолог Еміль Дюркгейм називав такі різновиди самогубств аномічними. Аномічне самогубство - самогубство, пов'язане з втратою ціннісної системи в суспільстві: коли в суспільстві старі соціальні норми вже не працюють, а нові ще не сформувалися. Цей стан Дюркгейм назвав соціальною аномією, яка, на його думку, характерна для суспільств, що трансформуються (наприклад, які переживають швидку урбанізацію або перехід під іншу юрисдикцію).
І все-таки реальні симптоми можливо помітити задовго до того, як процес став необоротним, а отже, шанс допомогти дитині є і буде.
У переважній більшості випадків схильні до суїциду люди заздалегідь заявляють про свої суїцидальні наміри. Підлітки роблять це найрізноманітнішими способами: зухвалою поведінкою (наприклад, утікають з дому); зовнішнім виглядом і манерами; зміною ставлення до їжі; вербальними висловленнями: "мені все це набридло", "скоро я нікому не заважатиму", "вам скоро стане простіше". Часто такі схильності виявляються і в малюнках: чорні хрести з товстими поперечинами, чорні стріли, могили, чорні квіти, простромлені серця, закривавлені ножі, сцени насильства. Найтиповіший у цьому разі спектр кольорів у малюнках - чорний і червоний. Найбільше батьків мають насторожити реальні практичні кроки дітей і підлітків з підготовки до суїцидальної дії, наприклад, дитина збирає таблетки з домашньої аптечки або шукає в Інтернеті небезпечні речовини.
Треба відрізняти й суїцидальні спроби, спрямовані на привернення уваги до себе, але в кожному разі навіть дитина, що наважилася таким чином шантажувати батьків, однаково потребує допомоги. І візит до психолога не буде зайвим.
Нам ще довго доведеться розмірковувати над причинами й наслідками того, що сталося в Керчі. Але, може, пора вже нарешті відірватися від комп'ютерів і поглянути на наших дітей незамутненим поглядом люблячих батьків, долучитися до їхнього життя поки не пізно, поки вони ще вірять нам і завмерли в очікуванні того, що ми їх уважно слухатимемо. Може, тоді ми ще встигнемо їм допомогти, допомогти кинути зброю. Поки не пізно…