"Дівчино, з вами можна познайомитися? - Не можна!".
Скільки нереалізованих кохань містить у собі ця проста формула відмови. Скільки комплексів та образ породила вона у свідомості кількох поколінь радянських громадян і довгим шлейфом непотрібних батьківських повчань обкурює наших юних сучасників. Ну що за дурниця? "Пристойні дівчата так не поводяться/не знайомляться в транспорті/не дають телефон першому зустрічному", "знайомитися на вулиці непристойно", "як можна цілуватися на першому побаченні?", "подарував дорогі туфлі - зобов'язаний одружитися", "спочатку треба відмовити, щоб не подумали, що ти легкодоступна". Скільки б не зводило людей провидіння, скільки б не розсилав свої гострі стріли Купідон, але наше спотворене розуміння "пристойності" все одно перемагає. І людина приймає рішення з приводу своїх спроб познайомитися: "ну якщо з першого разу не вийшло, то стрибки з парашутом не для мене"…
Звісно, проміскуїтет - це, мабуть, неправильно й не надто корисно для здоров'я, і це зовсім інша крайність, але неможливість спробувати відносини й знайомитися все ж таки не має жодного прямого зв'язку з розбещеністю, як це було заведено вважати в часи славного домострою, якого ми досі ще не пережили.
Чому ж пасивно-агресивна лінія поведінки жінки під час знайомства так схвалюється суспільством? Чому знайомство жінки з чоловіком, який їй сподобався, все одно має бути, за замовчуванням, схоже на переслідування з елементами насильства? Чому жінці заборонено радіти, що вона подобається чоловікові, під страхом зажити слави гулящої? Чому жінці доводиться вдягати на себе "все найкраще зразу" й малювати на обличчі звабливий макіяж, а потім постійно викаблучуватися і прикидатися, щоб її помітили? Чому говорити відкрито про свої бажання познайомитися досі ще "не комільфо"? Що з нами не так, і як ми ще не вимерли з такими установками?
Так, ще якихось 100 років тому знайомство жінки з чоловіком визначалося приналежністю до соціальної верстви й організовувалося суворо згідно з ієрархією суспільного становища. Світські панянки знайомилися на балах і на званих прийомах, які саме з метою знайомств і влаштовувалися. Там завжди перебували потенційні наречені, відповідно до рангу потенційних наречених. У цьому сенсі, тут був суворий облік, і мезальянс міг відбутися, швидше, у бік істотної різниці у віці, ніж у бік зміни стану. По суті, знайомство було заплановане родичами, і реальне кохання було, швидше, лотерейним квитком, який міг несподівано виграти при збігу смаків та темпераментів. Але так жили всі, і формула "стерпиться-злюбиться" виступала головною парадигмою шлюбу, яку важливо було прийняти як рішення згори. Втім, практично такі самі норми панували в робітничо-селянських родинах, де кохання слугувало далеко не першим приводом до шлюбу. Хоч як парадоксально, при такій формулі шансів залишитися в дівках було значно менше, ніж при вільному виборі.
У наш час навіть принци одружуються з простолюдинками, легко дарують їм корони, збурюючи суспільство й наповнюючи світську хроніку матеріалами для обговорення. Світ змінюється, але не на нашій території.
У Радянському Союзі, до речі, намагалися реінкарнувати систему знайомств "на балах", влаштовуючи танці-дискотеки, зводячи в одному приміщенні, наприклад, студентів військових училищ і студенток педагогічних або медичних вишів. Але я підозрюю, що в цьому був і додатковий таємний смисл - таким нехитрим чином військові містечка забезпечувалися трудовими ресурсами медпрацівників і педагогів, що могло позитивно впливати на якість життя в них. Зазвичай шлюби після таких "балів" укладалися в пожежному порядку, бо військовому доводилося швидко приймати рішення щодо місця служби, і марнувати час на тривалі залицяння він не міг. Дві-три зустрічі в парку або кілька походів у кіно, стрімкий секс і похід у ЗАГС - така історія цілого покоління. Слід віддати належне тонкому державному розрахунку, але часто такі шлюби були досить міцними.
Молодь, непричетна до студентства такого виду, знайомилася на дискотеках, вечірках, у гуртожитках, у компаніях за інтересами. Дивно: всі розуміли, що прийшли на такий захід задля знайомства, але декларувати це відкрито було непристойно, і всі вдавали, що знайомство відбулося "ніби випадково", і ми "навіть не думали"… Чомусь було важливо заперечувати саме бажання шукати партнера, а вже вибирати - не схвалювалося й поготів. Це вам не "Секс у великому місті", де активна роль жінки настільки природна, що ми заздро дивилися на пригоди неймовірних подруг, але навіть подумки не могли побути на їхньому місці, адже мамині установки значно сильніші за бажання наслідувати кіношних красунь.
А дискотека назавжди залишиться в моєму поколінні символом знайомств (першого кохання й перших сексуальних ігор), схвалюваним суспільною мораллю, присмаченим невеликою кількістю запланованого мордобою. До дискотек були танці, а до танців - бали й дуелі. Історичні метаморфози зрозумілі.
У суспільстві є ще одна гра, яка здається дуже багатьом потішною, і в яку грають, практично, всі. Називається вона "Які милі молоді люди, давай їх познайомимо!". Наші друзі й родичі, претендуючи на абсолютне знання того, що конкретно нам потрібно, вловивши в собі "божественну силу", намагаються знайти нам партнера серед своїх неодружених і незаміжніх знайомих. У фільмі "Три напівграції" є епізод, де дві мами хочуть одружити своїх дорослих дітей, влаштовуючи звану вечерю й намагаючись "створити обстановку" для приємного знайомства. Дивним виявляється факт, що ці "діти", практично, виросли разом і одне одного вже не розглядають як сексуальний об'єкт, бо їхні відносини - те саме що братська любов. Але їхні мами не ознайомлені з працями Фройда і вірять в ідеальний результат. У результаті, ситуація не тільки комічна, вона реально викликає море незручності й конфузів. Створення таких ситуацій - це, швидше, з розряду бажань підглядати за іншими й "робити добро", а не реальна можливість створити ідеальну пару.
Ні, люди, звісно, знайомилися і в трамваях, на зупинках, і навіть у чергах по цибулю й картоплю, але, хоч як парадоксально, для чоловіка такий вид знайомства - те саме що подвиг, який він потім легендами й оповідями переказуватиме дітям і внукам, огортаючи туманом неіснуючих подробиць, передаватиме нащадкам як медаль "за відвагу", - якщо, звісно, все закінчиться благополучно. Бо чоловіки, незважаючи на поширені міфи про їхню напористість і нахабство, цілком реально бояться привселюдних знайомств. Адже ймовірність "облому" ніколи виключати не можна, особливо якщо дівчатка виховані у стилі "я не такая, я чекаю трамвая". І що тоді робити тому, хто був поганьблений "при пацанах", як йому стриматися від того, щоб компенсувати відсутність культури шлюбної поведінки агресією або знеціненням у стилі "не дуже-то й хотілося"?
Можна допустити, що культура "блискавичної відмови" жінкам прищеплювалася в доісторичні часи, коли самка мала відсіяти слабких особин, нездатних на другий підхід до неї. Чому тоді ми потім дивуємося, що серед цих "сильних особин" зовсім немає адекватних батьків, здатних не тільки робити потомство, а й доглядати за ним? Серед них ви навряд чи знайдете й чоловіків, які зважатимуть на ваші бажання, вашу втому або ваш настрій, чоловіків, здатних на рефлексію і співпереживання. Та й усе ж таки час усвідомити, що надворі XXI ст., і нам аж ніяк не обійтися без навиків соціальної поведінки, яку вже навіть роботи опановують краще за нас.
Зараз начебто все спростилося: є всюдисущий Інтернет із безліччю сайтів знайомств і додатків, які дозволяють знайомитися, не виходячи з квартири або офісу. Але якщо чоловік, котрий розмістив анкету на сайті знайомств, у принципі, зберігає свою позицію "активного переслідувача", яку суспільство все ще всіляко схвалює й вітає, то в жінки досі ще зберігається відчуття, що вона себе "пропонує", прямо декларуючи своє бажання познайомитися. І саме на сайтах знайомств можна безпомилково зрозуміти, хто і як прийшов до "європейських цінностей". Тому що жінка на сайті знайомств саме й зіштовхується з безліччю принизливих пропозицій та образ, якими чоловіки, користуючись анонімністю та фізичною недоступністю, засипають жінок. Адже в реальному житті можна за таке й по морді відгребти, а тут - повна безкарність в обіграванні своїх дитячих комплексів. Але всі труднощі знайомства в Інтернеті починаються із заповнення анкети й уточнень для себе деяких пунктів, які ставлять багатьох жінок у глухий кут. Одна моя приятелька просила мене допомогти їй у складанні такої анкети, і, зазначаючи свої наміри в розділі "мета знайомства", вона запнулася на пункті "секс", вирішивши обмежитися цнотливим "дружба та спілкування". Оскільки на той момент приятелька впевнено наближалася до своїх сорока, я її запитала, чому ж вона не вказує чесно, що хоче сексу. Відповідь я, звісно ж, знала: "а що вони про мене подумають?". Я відповіла: подумають, що ти доросла адекватна й здорова жінка, яка не тільки має право, а й, мабуть, повинна хотіти близькості з чоловіком! Ну що в цьому може бути поганого? А поганого багато в тому, що якщо ти жінка і хочеш (о жах!) сексу, то тобі наклеять ярлик легкодоступної, і кількість пропозицій від одружених чоловіків, що прагнуть адюльтеру, зашкалюватиме. Мабуть, тому, що вони одружилися з жінками, в чиїх "анкетах" про секс не було ані слова?.. Ось така іронія долі… До речі, до цих одружених приєднається ще когорта анонімних похабників, і вони пропонуватимуть до обговорення свої дивні сексуальні фантазії, про які жінка, безперечно, мріяла довгими безсонними ночами. Принаймні так їм здається. Ні, Інтернет не наповнений виключно сексуально стурбованими маніяками, там повно й просто лінивців, які навряд чи взагалі підуть далі листування, там є, мабуть, і нормальні чоловіки, але чомусь вони ховають, як "глупый пингвин тело жирное в утесах". І все, що жінці точно гарантоване, - постійне очікування біля вікна, хай буде то віконце в хатинці чи вікно браузера, приречено повторюючи: "Якби я була цариця…".
Адекватна жінка вже давно не потребує підвищення свого соціального статусу шляхом заміжжя і набагато легше переносить самотність, ніж чоловік. Але суспільство, як і раніше, наполегливо штовхає її до вибору партнера, який обов'язково має пройти через заперечення, а не через усвідомлення й розуміння.
Тому нам важливо навчити наших синів знайомитися, а доньок - відповідати усмішкою на бажання чоловіків проявити увагу, поважаючи в кожній людині особистість, навіть якщо ця особистість не зовсім нашого формату. Треба дозволити нашим дітям право на вибір, і на помилковий вибір - теж, який можна виправити, а не доживати невдалий шлюб за всяку ціну. Треба пояснювати їм, що таке повага до почуттів іншої людини, як варто чи не варто чинити зі своїми й чужими почуттями, навіщо нам потрібна близькість, і навіщо потрібні межі. Нам важливо навчити їх говорити "ні" твердо, коли цього вимагають обставини, і гідно, коли цього вимагає наша самоповага. Нам ще багато чого треба навчити наших дітей…